Пограниччя як об'єкт дослідження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Пограниччя як об'єкт дослідження

Традиційно пограниччя в Україні досліджуються за допомогою тернерівської моделі "фронтиру", із включенням степової зони у систему "Великого кордону Європи". В. Брехуненко представляє український степ як частину типологічно однорідної смуги Великого Кордону від Дністра до Волги та Яїка з власним етапом козакотворенняБрехуненко В. Типологія Степового Кордону Європи і перспектива дослідження історії східноєвропейських козацтв // Україна в Центрально-Східній Європі. -- Вип. 6. -- К., 2006. -- С. 458-460.. Однак не можна не бачити й того, що застосування тернерівської моделі до українських реалій хибує на підживлення міфотворчості -- маємо, за оцінкою С. Плохія, "міф про людину з прикордоння, а не про прикордоння як таке". Доводиться чути й значно більш категоричні оцінки: "тернерова теорія фронтиру недоречна для української історії" (К.Браун)"Поверх кордону": концепція прикордоння як об'єкт дослідження // Україна модерна. -- 2011. -- Ч. 18. -- С. 65-66..

Якщо вилучити з тернерівської моделі давно розвінчану ідею зіткнення "цивілізації" з "варварством", у понятті "фронтир" залишиться те, що його понад століття тримає "на плаву" -- концепт колонізаційного освоєння погранич. Те, що він за будь-якого підходу заслуговує на специфічну "оптику" дослідження, сьогодні вже не піддається сумніву. Як, до речі, і необхідність деміфологізації базового дискурсу національної історії, що виходить з постулату етнічно, мовно й культурно гомогенної нації й абсолютизації тяг- лості (континуїтету)Касьянов Г.В., Топочко О.П. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України // Український історичний журнал. -- 2012. -- № 6. -- С. 4-24.. Історія України вмістила історії різної тривалості, і кожна з них має досліджуватися у її власних темпоритмах.

Розуміння того, що пограниччя -- це водночас і зона притягання, і ареал взаємовідштовхування, і простір маніпуляцій, диктує необхідність поєднання історико-генетичних, функціональних, психологічних підходів до його характеристик. Система тут утворюється не переважанням одного з полюсів, а специфічною атмосферою прикордонності, яка формується обома полюсами. При цьому найчастіше утворюється якісно нестійкий континуум, який сприймається як перехідний. Багатобарвність домінує над єдністю й одноманітністю. Гетерогенність здатна зумовлювати розбалансо- ваність системи, "розриви" соціокультурної тканини, зіткнення різних традицій, незгоди на елітному рівні, гібридну або негативну ідентичність. Тут гостріше, ніж деінде, може проявлятися підміна патріотизму національною нетерпимістю: з категорії "своїх" часто виключаються не тільки носії протилежних ідеологічних поглядів, але й ті, для кого етнічна чи регіональна ідентичність не є головною в системі пріоритетів. На цій основі виразною свідомісною домінантою нерідко стає побутовий культурно-психологічний нарци- сизм, аж до проявів шовінізму. Особлива небезпека створюється при цьому тим, що "чужими" у першу чергу оголошуються ново- прибульці -- мігранти, "гастарбайтери" і т.ін., а апелює цей різновид націоналізму до найменш розвинутих прошарків суспільства.

Особливість Донбасу полягає у тому, що до українського центру він завжди був прив'язаний значно меншою мірою, ніж до спочатку адміністративного, а потім і міждержавного північного кордону, а через нього -- до Москви. На наш погляд, його історію й сьогодення варто розглядати через призму уведеної І. Валлерстай- ном категорії "напівпериферія". Напівпериферія у визначеннях соціологів -- це найбільш динамічна ланка в системі центр-перифе- рійних відносин, з доволі часто невизначеним статусом і підвищеними амбіціями місцевих еліт. Напівпериферія Донбасу була значною мірою штучною, створеною Кремлем на території мінімального впливу Києва для розв'язання власних як економічних, так і геополітичних завдань. Формуючи місцеву регіональну ідентичність за власними лекалами, Москва не лише створювала тут підвладний собі економічний простір за рахунок додаткових фінансових вливань, але й активно пропагувала ідею осібності цієї території, в якій економічна спільність важить, мовляв, набагато більше, ніж, приміром, етноконфесійна. Населенню посилено прищеплювалася ідея про те, що висока економічна розвинутість Донбасу робить його не лише особливою ("Донбасс порожняк не гонит"), але й більш передовою у порівнянні з іншими, сформованою на особливих началах, спільнотою. Зрештою, саме Донбас перетворився на таку "напівпериферію", яка водночас підживлювалася московським центром і ним же маргіналізувалася. Поява сепаратистських настроїв тут мала бути лише справою часу.

Соціальний психолог і публіцист Олег Покальчук з притаманною йому іронічністю точно підмітив ще одну особливість внутрішньої структуризації українського Сходу -- залежність суспільних настроїв від домінуючих у соціумі дискурсів -- дискурс тут більшою мірою, ніж у інших регіонах, формує потрібне людині почуття співпричетності, віру у політичні й соціальні міфи своєї групи. "Радянська пропагандистська машина перетворила вугілля на містичну проблему, на частину шахтарської демонології... Вугілля як ресурс втілювало в собі енергетику, міфологію радянських часів, підземність і символізувало вміщений у нього потенціал, котрий постійно погрожував вирватись у вигляді полум'я". Будь-яка спроба регулювання, включно з адміністративно-територіальною реформою, за таких умов поглиблює поляризацію за принципом "свій -- чужий". Отже, передбачав аналітик ще у 2007 році, колективний самозахист у різноманітних формах стане головним мотивом задля утримання місця у сформованій ієрархії. Результат легко спрогно- зувати -- вийде, як і раніше, "несправедливо, болісно і безглуздо" Покальчук О. Як правильно сісти в куток. Не думая о медведе. -- К., 2007. -- С. 43-48..

На фоні інших транскордонних соціумів сформована в Донбасі регіональна спільнота вирізняється, з одного боку, підвищеною вразливістю до визнання/невизнання власних заслуг, а з другого -- відчуттям недостатньої захищеності від "примх долі". Багато хто обирає в такій ситуації стратегію виживання зі зниженою атрибуцією відповідальності. Дезадаптація значних груп населення здатна сприяти активізації тих, хто намагається використати цю ситуацію у своїх особистих, фактично асоціальних, цілях. Йдеться насамперед про криміналітет, наркоділків, торгівців "живим товаром", активність яких у пограничних ареалах зазвичай вища, ніж на решті території. Якщо на це накладаються кризові явища, пов'язані із неефективністю дій влади, зростає ризик руйнування зв'язків як по вертикалі (людина -- суспільство -- влада), так і по горизонталі (у міжособистісних відносинах). У таких умовах частішають прояви побутової, зокрема молодіжної, злочинності, девіантної поведінки, ксенофобії.

У баченні О. Довгополової простір пограниччя -- це місце вічної втечі, пошуку шансів, відсутності відчуття грунту під ногами. У пограничній ідентифікації завжди є момент хворобливого й напруженого вибору -- який з орієнтирів обрати. Далеко не завжди проблема "свого -- чужого" розв'язується раціональноДовгополова О. Национальная идентичность в гендерной перспективе (опыт формирования украинского национального проекта в 1990-е г.) // Перекрестки (Минск). -- 2009. -- № 1-2. -- С. 265-277.. Будь-яке зіткнення економічних інтересів, не кажучи вже про несумісність ідеологічних настанов, здатне перетворитися на локус антагонізму, створити гостро конфліктну ситуацію.

Для аналізу всього багатогранного спектру регіональних проблем фахівцями із львівського Інституту регіональних досліджень НАН України запропонована генетико-еволюційна парадигма, згідно якої кожне явище, процес чи подія розглядаються у сув'язі минулого, сучасного й майбутнього. У конкретному соціальному аналізі вітчизняних реалій йдеться про необхідність враховувати:

Ерізні рівні економічного й соціального розвитку українських регіонів у минулому;

Ерозрив між ними на певних етапах історичного розвитку економічних, технологічних, соціально-культурних зв'язків;

[Переважання у їхній діяльності не ендогенних, а екзогенних відносин, тобто спрямованих не в середину національної території, а назовні. В СРСР така стратегія відповідала доктрині єдиного господарського простору. "Всі ці особливості регіонально-історичного розриву успадкувала Українська держава, взявши на себе додаткові клопоти стосовно консолідації національної території"Регіональна політика та механізми її реалізації. -- К., 2003. -- С. 14-30..

У цьому контексті фахівці-економісти особливо великого значення надають принципам економічного обґрунтування регіональної політики, які виходять із засад органічного розвитку людини й довкілля. Екогомологія відштовхується від концепцій сталого розвитку, але більшою мірою сфокусована на дослідженні людського й соціального потенціалу у системі регуляторів інтересів і потреб людини у конкретному регіональному середовищі. Сталість, стабільність і збалансованість розглядаються як запорука ефективного функціонування територіальної системи із заданими параметрами упродовж тривалого проміжку часу. Апеляція до культури при цьому слугує гарантією того, що поза полем зору науковців не залишаться етнічні, регіональні, локальні особливості територій.

Геополітичні й етностатусні уявлення на пограниччях формуються насамперед під впливом тих позитивних і негативних стереотипів, які зумовлені самим фактом наявності кордону. Створювані значною мірою на ґрунті традиційної ієрархічної шкали пов- ноцінних/неповноцінних етносів, історичних/неісторичних націй, вони є вкрай ідеологізованими і несуть на собі виразний відбиток міфотворчості. Природно, що ступінь цієї міфотворчості визначається насамперед зіткненням цивілізаційних впливів та імперських амбіцій. Але не можна не бачити й відображення в образах погра- нич (як і у будь-яких інших образах) тих реальних характеристик об'єкта сприйняття, які формуються історичним досвідом. Ракурс такого бачення може бути просторовим (з врахуванням регіональних і місцевих відмінностей), темпоральним (що дає змогу простежувати еволюцію образів регіону у часі), політико-культурним (із включенням етнонаціональних стереотипів і міфів), політико-пси- хологічним (із розглядом цих стереотипів як на раціональному, так і на неусвідомленому рівні). Підсвідомий рівень сприйняття погра- нич досліджувати надзвичайно важливо, оскільки по різні боки кордону формуються емоційні, як правило, протилежно спрямовані стереотипи, де образи агресорів і жертв постійно міняються місцями. Для науки тут завжди існує проблема інтерпретацій і ре- інтерпретацій, фіксації в історичній пам'яті чи, навпаки, "приглушення" тих або інших сюжетів, вироблення принципів транспонування "жахливих спогадів" у свідомість наступних поколінь. пограниччя кордон конфлікт цінність

Проблеми ціннісних розмежувань, які постійно педалюються в Україні, зазвичай представляються як незбіг ідентичностей, зокрема української і російської. Утім, як вважає Я. Грицак, проблема тут в іншому -- в різних регіонах територіальну ідентичність визначають різним набором ознак. Насправді лінія розмежувань всередині українського суспільства пролягла не між українською й російською ідентичностями, а між різними тлумаченнями української ідентичності різними суспільними стратами Грицак Я. Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад. Есеї. -- К., 2011. -- С. 171-186..

Тим більш цікаво простежити формування стереотипів в українсько-російських відносинах. Одним із чинників, які забезпечували взаємодію і полегшували її, було вироблене історичним досвідом ставлення до "російськості" не стільки як до етнічної ознаки, скільки як до певного культурного стандарту, дотримання якого забезпечувало комфортні умови спілкування. У зонах, прилеглих до умовного російсько-українського кордону, російська мова упродовж усього ХІХ ст. сприймалася як еталон культурності, а українська -- як ознака патріархальності. Ця опозиція подекуди набувала романтичного, навіть "пасторального" вигляду -- "природна простота малоросійського життя" могла розчулювати навіть таких прагматиків, як М. Драгоманов. Однак цікаво спостерігати, як миттєво змінилися акценти, коли ХХ століття привнесло у суспільне життя дух запеклої конфронтаційності. Симпатичні "хохли" у російській масовій свідомості миттєво перетворилися на носіїв дикості й анархії, як тільки почали наполягати на власній осібності й самодостатності.

Зрозуміло, що застосування в конкретному соціальному аналізі цих та інших новітніх теоретико-методологічних підходів може бути плідним лише у тому разі, якщо проблема погранич буде введена у більш широкий контекст ставлення до інакшості й самоусвідомлення на цій основі. Територія здатна відігравати не лише роль національного інтегратора; такою ж мірою їй притаманна негативно-обмежувальна функція відділення "своїх" від "чужих". У цьому розумінні кордон є не лише лінія політичного чи адміністративного розмежування, але й виразний символ-код. Будь-яке переміщення кордону (і навіть непряма його загроза) можуть сприйматися як регрес чи деградація, ознака втрати суверенітету, спричиняти психологічні травми.

До сказаного варто додати, що сучасні конфлікти цінностей майже не підвладні традиційним методам врегулювання і швидко розростаються до рівня міжцивілізаційних протистоянь. Доктрини й інструменти миротворчої діяльності девальвовані. Політологи дедалі частіше визнають: у конфліктах нового покоління мобілізація ресурсів відбувається на ментальному, ціннісному рівні, тому вони здатні об'єднувати величезні маси людей. "Для провідних світових держав, що прагнуть глобального лідерства, сьогодні вигідніше зробити конфлікт керованим і потім використати його у своїх цілях, ніж сприяти його мирному розв язанню.

На думку професора Ілінойського університету (США) Г. Кисе- льова, людство переживає один з моментів, коли культура відступає перед новітнім варварством. "Світ людини стагнує, втрачаючи свою основну характеристику -- орієнтацію на моральний закон, коли, зокрема, різні сили в ареалах, що відрізняються за рівнем розвитку, мають власне уявлення про духовні цінності і фактично відмовляються від діалогу". У такому разі буття "розріджене", люди живуть "поза свідомістю", паразитуючи на здобутках минулих поколінь або "знесмислюючи" їх. Події рухаються по колу, і черговий виток здатен привести до повернення власного минулого, не пережитого і з не розв'язаними проблемами. Досвід не осмислюється, історія немовби "зависає"Манойло А.В. Урегулирование и разрешение международных конфликтов // Мир и политика (Москва). -- 2013. -- № 10. -- С. 132. Киселев Г.С. История как бытие // Вопросы философии. -- 2014. -- № 4. -- С. 11..

Збройний конфлікт в Україні, до якого привернута увага всього світу, розвивається саме за цим алгоритмом. Моральний закон перестав діяти на Сході країни, коли сепаратисти в обстоюванні власних цінностей перейшли межі людяності. Сталося те, про що у свій час попереджав М. Бердяєв: "квазісвідомість" має справді страшну схильність до саморуйнуванняБердяев Н.Л. Философия неравенства. Письма моим недругам по социальной философии. -- Париж, 1970. -- С. 34.. Руйнівні ілюзії співіснують з утопічними мареннями.

У перші роки незалежності для характеристики українського соціуму часто застосовувався запропонований А. Лейпхартом концепт "багатоскладовості", утілений у формулі pluralsodety. Ішлося, отже, про плюралізм, який зумовлювався "сегментарними відмінностями". Зовні вони могли пов'язуватися з різними чинниками -- мовними, регіональними, релігійними, але по суті йшлося, як точно зауважив Лейпхарт, про формування груп інтересів, партій, засобів комунікації "по лініях, які повторюють контури кордонів, що існують всередині суспільства" Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительное исследование. -- М., 1997. -- С. 38..

Термін "плюралізм" у даному разі мало що прояснював, і тому до таких суспільств частіше почали застосовувати визначення "розділене суспільство", "фрагментоване суспільство". Нині вже очевидно, що під обидва ці визначення легко підвести український випадок. Незалежно від того, іменуються контури умовних кордонів "лініями розколу" чи "лініями розмежування", українське суспільство сьогодні виступає не просто як плюралістичне, а як глибоко поділене з виразними лініями протистоянь, аж до збройних.

Несподівано для себе Україна потрапила у коло тих країн, які змушені відчувати важливість проблеми кордонів на власному гіркому досвіді. Не приділяючи належну увагу практичному облаштуванню кордонів і не маючи, по суті, власного кордонознавства, наша країна опинилася у вкрай скрутному становищі, коли Російська Федерація поставила під удар її територіальну цілісність. Практична відсутність української кордонної інфраструктури дала змогу російській владі анексувати Крим і зумовила неймовірну складність проведення антитерористичної операції на Сході України. Але навіть після усвідомлення багатоаспектності й ризикогенності проблеми кордонів Україна не доклала належних зусиль для створення власної "кордонної аналітики".

Як нам уявляється, прийнятну основу для такої аналітики здатен створити концепт лімінальності (від Ншєп -- поріг), зручний для характеристики нерівноважних станів систем, що знаходяться "на порозі" непередбачуваних змін. Лімінальність у її просторовому вимірі -- це і є перебування у просторі "між" певними полюсами тяжіння з притаманними йому ознаками незавершеності, перехідності, невизначеності. У цей контекст легко вписуються проблеми, що виникають на порубіжжях, насамперед пов'язані з наростанням явищ маргінальності, неконтрольованості міграційних потоків, девальвації концепцій мультикультуралізму тощо. Територіальність як така набуває нових смислів, а рубіжність стає пояснювальним концептом у тих далеко не поодиноких випадках, коли кордони й межі виявляються розмитими.

Наблизитися до усвідомлення причин хронічної макроеконо- мічної незбалансованості на вітчизняних теренах здатна допомогти теорія соціокультурної рубіжності й біполярності українського соціуму, зокрема у тому її варіанті, що його активно пропагує вітчизняний теоретик геополітики Володимир Дергачов. Український етнос сформувався на потрійному порубіжжі -- ліса й степу, католицького Заходу й православного Сходу, слов'янської й ісламської цивілізацій. Соціокультурна рубіжність проявляється у різних етно- конфесійних традиціях на Заході і Сході України, у протилежних зовнішньополітичних і ціннісних орієнтаціях вітчизняних еліт, у російськомовному світі великих міст. Відмінними виявилися історично сформовані традиції міського й сільського самоврядування, кланові пріоритети місцевих еліт. Внаслідок цього стала неможливою консолідація соціуму навколо однієї з культурно-історичних традицій -- західноєвропейської чи проросійської.

Поняття "третя Руїна", "контрреформація", застосовувані В. Дер- гачовим, засвідчують, на його думку, втрату Україною свого культурно-генетичного цивілізаційного коду і перехід її на становище нової світової периферії Дергачев В. Цивилизационная геополитика (Большие многомерные пространства). -- Одесса, 2003.. Можливо, це надто жорсткий присуд, але навряд чи можливо заперечити висновок автора про "троянські" завоювання української незалежності включно з деіндустріаліза- цією, моральною деградацією й деінтелектуалізацією значної частини соціуму. Якоюсь мірою всі вони є наслідком неоднорідності й сегментованості вітчизняного соціокультурного простору -- з постійним наростанням кричущого багатства й вражаючої бідності "на полюсах", різноспрямованістю політичних орієнтацій регіональних еліт, кризовим станом політичної культури, соціальним цинізмом тощо. За таких умов однаково небезпечними є і загальна атмосфера соціальної апатії, і наростання агресивності у протестних настроях. Загальновизнано, що остання активізується в міру наближення до кордонів.

Конфлікти в символічному просторі теж мають жорстку "кордонну" прив'язку. За В. Кравченком, кордони уявленої України ніколи не були сталими. Зони формування гібридних, змішаних ідентичностей окреслювалися не так за допомогою адміністративних меж, як за допомогою символів, насамперед тих, які були присутні в історичних наративах. Залежно від кон'юнктури, останні могли демаркувати чи делімітувати історичний простір, а могли й розмивати вже наявні кордони нації. "М'які" та "жорсткі" кордони могли не збігатися між собою або мінятися місцями. "В цьому випадку територія -- реальна чи уявна -- перетворювалася на поле конкуренції різних національних дискурсів" Кравченко В. Україна, Імперія, Росія. Вибрані статті з модерної історії та історіографії. -- К., 2011. -- С. 13..

Дослідник погранич не може обійти увагою складну проблему укорінення в суспільній свідомості архетипів -- "емоційно-динамічних моделей", символічних образів, які формуються в ході процесів соціалізації особи і, як правило, нею не усвідомлюються. За І. Кресіною, "архетипи закарбовані у пам'яті людини острівцями "закодованої" інформації, а в психіці -- емоційно забарвленими переживаннями, залишками енергетичного етнокультурного піднесення (збудження). Акумульовані у такий спосіб, вони стають феноменом етнічної та національної пам'яті, міфології, сигніфікато- рами культурної самобутності етносу чи нації". До певного часу архетипи існують і в індивідуальному, і в колективному несвідомому у латентному і притлумленому стані. Проте вони здатні до "розконсервації" і розрядки психічної енергії, можуть ставати важливими, а то й визначальними чинниками свідомості й поведінкових реакцій, розширюючи простір ідеологічної міфотворчості. У момент "затребування" міф "виходить з підпілля" оновленим, пристосованим до ролі "тлумача" поточних подій та суспільних аспірацій. Так можуть підживлюватися масові неврози та психози, безумства та інші феномени, що проявляються у конфліктних ситуаціях Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. Етнополітичний аналіз. -- К., 1998. -- С. 171, 224, 237..

Ідентитети на пограниччі -- особливий, багато в чому специфічний об'єкт дослідження на межі історії, культурології, соціальної психології. Людина в ситуації пограниччя зазнає впливу кількох різних типів кордонів -- міждержавних, адміністративних, культурних, етнічних, мовних, релігійних. Багатоманітні сигнали "іззовні" вона пропускає через власний фільтр, перекодуючи їх відповідно до своєї системи світосприймання й уподобань. Якщо індивід легко інтегрується у такий "життєвий світ", він не відчуває дискомфорту і не прагне змін. Але не виключений і "ефект маргінальності", коли людина опиняється в ситуації дезадаптації і змушена виробляти для себе новий адаптативний комплекс. Такий ефект найчастіше виникає в умовах різкої зміни соціокультурної ситуації й формування нових кордонів.

Загалом можна констатувати: за умов соціальної аномії, яка в пограничних ареалах особливо дається взнаки, ідейно-духовна сфера соціуму піддається неабияким випробуванням. Кримінальна субкультура справляє виразний вплив на молодь, що не знаходить застосування своїм силам і вже тому спокушається "легкими" способами збагачення. Культ грубої сили і грошей підживлює екстремістські настрої, стимулює девіантні поведінкові реакції. Як правило, у таких регіонах значну суспільну підтримку здобувають радикали -- як правого, так і лівого толку.

Спробуємо під таким кутом зору розглянути феномен Донбасу. Цей регіон -- типове стикове пограниччя, де система міжгрупових і міжособистісних відносин здавна формувалася у контексті перехідності, гетероглосії, взаємодії/зіткнення культурних традицій. Тут не було чітких демаркаційних ліній між окремими зонами впливу, але дихотомія "свій/чужий" явно чи неявно була присутня у суспільній свідомості.

Від зіткнення в далекому минулому з кочівницьким світом на генетичному рівні закарбувалося відчуття небезпеки від зустрічі з "чужим" і інстинктивне бажання або відмежуватися від нього, або "помірятися силою". Принципи поступливості, терпимості, толерантності сприймалися здебільшого як "здача позицій", "зрада ідеалам". На такому грунті виник багато в чому особливий тип суспільства зі своєрідними уявленнями про справедливість, престиж, патріотизм. У ситуації постійного (хоч далеко не завжди чітко усвідомлюваного) ідентифікаційного вибору людина, як правило, віддавала перевагу силі і таким уявленням про свободу, які доволі часто виходили за межі права й моралі. Якщо ж індивід опинявся у ситуації інституалізованої владою чи якоюсь іншою соціальною інституцією дискримінації, стереотипи ворожості ставали його "другим я", передаючись з покоління в покоління.

Зрозуміло, що у субкультурах пограниччя зовсім не обов'язково домінують негативні конотації. Прищеплювана радянською владою масовій свідомості на Донбасі знаково-символічна система базувалася на ідеях героїзації шахтарської праці і була життєствердною у своїй основі. Але ті ознаки імітаційної ілюзорності, які вона містила, ставали дедалі більш очевидними в міру розхитування символічного ціннісного каркасу, ґрунтованого на героїзації "володаря надр". А конфліктність, органічно закладена у структуру "добувного" регіону, виходила на поверхню в міру того, як ресурси вичерпувалися, а рівень життя знижувався.

Размещено на Allbest.ru