Основні тенденції сучасних релігійних традицій Китаю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні тенденції сучасних релігійних традицій Китаю

культура даосизм буддизм

Війни китайських держав VI-III ст. до н.е. завершилися утворенням централізованої імперії династії Цінь (221-207 р. до н.е.). Потім існувала династія Хань (206 р. до н.е. - 220 р. н.е.).

Перехід Китаю від рабовласництва до феодальних порядків різними авторами датується часом від V ст. до н.е. до V ст. н.е. Мабуть, найбільш вірогідним є віднесення цього процесу до часу падіння династії Хань. Після більше трьохсот років виснажливих воєн установлюється царювання династії Суй (581-618), потім Тан (618-907). Сун (9601279). У ХІП-ХІУ ст. панували монгольська династія Юань. Китайська династія Мінь царювала з 1368 до 1644 р. З 1644 до 1912 р. царювала маньчжурська династія Цін. За ці часи Китай пройшов історію переходу від рабовласницької держави до феодальної і потрапив під іноземне панування як колоніальна держава. З 1912 р. розпочалися революційні перетворення, які охопили майже все століття. Весь час до 1912 р. конфуціанство було офіційною ідеологією всіх імператорських династій, але не втрачали свого впливу даосизм та буддизм.

У цілому релігійний процес у Китаї був консервативним. Він поступово став на курс зростання тенденції до релігійного синкретизму. Але процес релігійної творчості не припинявся. Він і не міг припинитися, оскільки релігія живий організм у суспільстві. Суспільний розвиток неминуче веде до релігієтворення. Причому висхідною базою завжди є релігійні досягнення народу. Так було і в Китаї. Це виявилося у виникненні другорядних релігійних сект.

Уже з II ст. н.е. в середньовічному Китаї виникають сектантські рухи. Такі секти даосистського напряму, як створена Чжан-Цзюе організація Тайпіндао («Шлях великої рівності»), що були детонатором повстання «Жовтих пов'язок» у 134 р., Чженідао («Шлях істиного Єдиного»), Удоумідао («Шлях п'яти доу риса») та ін. Вони зберегли свій вплив до середини XX ст., а на Тайвані й до нашого часу.

У 402 р. Гуей Юань створив релігійне Братство Ляньше («Товариство Лотоса»), яке піддавало народному трактуванню буддійське вчення, демократизувало його. У кінці XV ст. відзначилася секта Лоцзяо («Вчення Ло») створена освіченим мирянином Ло Ціном (1443-1527), що вимагала від віруючих релігійного вдосконалення, виходячи з того, що рай, Небо та інше трансцендентне містяться в свідомості самої людини.

Пізніше, в XVI ст., впливовим був виступ філософа, державного діяча Ван Янміна (1472-1529), який теж акцентував на можливості досягнення мудрості окремою особою шляхом власних інтелектуальних зусиль, а також вважав, що свою долю людина повинна створювати сама, а не тільки Небо. На основі вчення Ван Янміна утворилось чимало різних шкіл релігійно-філософського плану.

Створення в Китаї централізованої імперії, яку очолювали кілька імператорських династій, наклало відбиток на процес історичної еволюції в країні, еволюції, яка розтягнулася на період від III ст. до н.е. до XX ст. н.е. Повільна економічна і політична еволюція час від часу переривалася гострими соціальними кризами, народними революційними рухами, династійними потрясіннями. У цей же час проходила еволюція культури і досягнення цивілізаційної зрілості.

За свою трьохтисячолітню історію Китай зробив вагомий внесок у науку і техніку, пізнання людини і суспільства. Деякі видатні винаходи та відкриття в Китаї зроблені на декілька століть раніше, ніж у Європі. Велике піднесення переживали в свій час література і мистецтво, філософія, логіка і психологія. Але релігійний розвиток у Китаї не пішов по традиційному для світової спільноти шляху, шляху створення монотеїстичної релігії. Він пішов по шляху релігійного синкретизму, тривалому мирному співжиттю трьох основних релігій: конфуціанства, даосизму і буддизму з набранням етичних відтінків і досягнення віроповчальних та культових компромісів

Релігійний синкретизм неминуче прийшов і в китайське релігійне життя. Конфуціанство, даосизм і буддизм не могли не впливати один на одного. На вищому рівні серед ідеологів цих релігій ще зберігалася певна спеціалізація релігійних пошуків: конфуціанці мудрували, буддисти розмірковували над сутрами і вдавалися до тонкощів медитацій, даосисти винаходили обереги й еліксири вічного життя. Що ж до релігійних низів, то тут синкретизм був загальним явищем. При потребі китаєць звертався до будь-якого бога чи до всіх разом. В його уявленні всі боги були рівними, віротерпимість була головним принципом ставлення до них.

Але все ж при всьому цьому провідне становище в китайському релігійному житі посідало конфуціанство.

Конфуціанський культ предків був доповнений буддійським і даосистським вченням про рай та пекло. Буддизм і даосизм знайшли точки зіткнення у визнанні цінностей аскетизму, пустельництва та монастирського життя.

З кожного культу китаєць брав собі те, що відповідало його ідеологічним запитам, його релігійним потребам.

Відбулось поступове взаємопроникнення пантеонів трьох релігій. Одні й тісамі божества були об'єктом їхнього поклоніння, або відбувався процес ідентифікації різнойменних богів зі схожими функціями. Спільним для всіх трьох релігій було поважання імператорського культу.

Так поступово утвердилась релігія, яка об'єднала три релігійні вчення - сань-цзяо.

Імператорська влада, зі свого боку, надавала підтримку цим релігіям, накладала свій відбиток на релігійні культи.

Формалізовані відносини між владою і підданими виявлялися у відносинах віруючого і бога, до якого він звертався. Приносячи жертву, віруючий подавав богові листа, в якому повідомляв, що він йому підносить (фактично і символічно, листі), і що він просить чи просто вимагає від нього. Цей лист спалювався разом із жертвою і, таким чином, доходив до божества. При похованні в труну покійника вкладали опис предметів, які мали супроводити його на тому світі. Культовий обряд набирав, таким чином, звичну для віруючого офіційну форму.

Взагалі в розвитку релігійних культів у країні явно відчувалася тенденція до символізму, і держава цьому сприяла.

Втручалася державна влада в культові справи і безпосередньо. Так, опозиційні до офіційних релігій культи оголошувалися непристойними, вони підлягали виправленню чи навіть забороні. Поступово було усунено криваві жертвоприношення, екстатичні з ухилом до підсиленої сексуальності обряди зносин віруючих з божествами.

В імператорському Китаї склалася практика впровадження офіційних культів з урахуванням вчень трьох основних релігій. Ці культи йшли шляхом раціонального підправлення традиційних культів з наголосом на обслуговуванні нагальних політичних потреб. Цінська, а за нею певний час і Ушанська династії встановила особливе поклоніння і жертвоприношення п'яти божествам ді, наповнюючи містичним змістом розуміння цих ді як п'яти царів стародавності, п'яти кольорів, чотирьох сторін світу та їх центру, п'яти фаз світового кругообігу. Ханьський імператор-диктатор Уді встановив поклоніння божеству землі Хоуту, яке здійснювалося на п'яти вівтарях на острові серед озера, що символізувало центр всесвітньої (за китайським розумінням) Піднебесної імперії.

Особливої пишноти і складності набирали імператорські культи, які мали характер вшанування не тільки родинних предків, а й предків політичних. Офіційна ідеологія тут втручалася в релігію. Релігія відверто використовувалася для виправдання і обґрунтування певних політичних претензій. Збоку релігійних діячів та ідеологів не було ніякого заперечення, а навпаки, сам зміст моральної позиції усіх трьох основних релігій зумовлював активну підтримку духовенством цих вимог імперської влади до релігії.

Сучасний Китай є багатонаціональною країною, в ній проживає 56 етнічних груп, з яких власне китайці становлять переважну більшість (близько 93% населення). Звідси і надзвичайна релігійна строкатість. Більшість ханьців сповідують даосизм (сюди офіційна китайська ідеологія включає і конфуціанство), народності хуей, уйгури, казахи, киргизи, татари узбеки, таджики, дунсяни, салари і баоань - іслам; тибетці, монголи, тай і юнгури - ламаїзм і буддизм; мяо і яо - християнство; орочі, евенки і даури - шаманство.

Складні політичні обставини розвитку демократичного Китаю постійно змінюють умови релігійного життя. Під час «культурної революції» (1965-1969) посилилися релігійні гоніння, особливо на буддизм. Тоді було ліквідовано всі буддійські організації, монастирі, сплюндровано зруйновані монастирі, знищувалися унікальні скульптури і дорогоцінні манускрипти, старовинні і сучасні книги, ченці піддавалися «перевихованню працею» буддійських діячів.

Релігійні традиції Японії

Індійська і китайська цивілізації протягом віків мали значний вплив на сусідні країни й народи. І хоча цей вплив носив різнобічний характер, а на периферії згаданих двох могутніх культурних центрів відчувалося знайомство і з індуїзмом, і з конфуціанством, і навіть з даосизмом, все-таки найважливішим компонентом релігійної традиції був буддизм.

Японія - країна унікальна. Всі поширювані в ній релігійні течії мають відбиток взаємозапозичення і взаємовпливу. Процес формування релігійних уявлень японського народу розпочався в глибоку давнину, ставши складовою частиною загального процесу культурного взаємовпливу населення Японських островів і Азіатського материка.

Основу синто як релігії становлять міфи, які містяться у документах «Кодзікі», «Ніхонсьокі», що знаменували собою пік стародавньої релігії. Спочатку у міфах розповідалося про створення світу. Першим божеством, яке виділилося із загального хаосу, був Аміно Міканусі. Але ім'я цього божества згадується лише один раз в «Кодзікі» і зовсім не згадується в «Ніхонсьокі». По суті створення світу, за міфами, розпочинається з появою подружньої пари Ідзанагі і Ідзанамі, які породили Японські острови і багато божеств. Після смерті Ідзанамі, що загинула при народженні божественного вогню, засмучений Ідзанагі рушив за дружиною в країну мертвих, але втік звідти, злякавшись скверни. Щоб позбутися скверни, він здійснив обряд очищення, в ході якого породжував багато божеств. Коли він робив обмивання обличчя, з його лівого окна народилася богиня Сонця - Аматерасу, з правого бог Місяця Цукийомі, а з носа бог вітру і бурі Сусаное. Тимчасом як Аматерасу і Цукийомі діяли за велінням отця, тільки Сусаное не підкорився йому і, замість того, щоб вступити у володіння «рівниною океану», почав плакати. У відповідь на запитання Ідзанагі про причину плачу, Сусаное заявив, що бажає відправитись у країну мертвих до своєї матері Ідзанамі. Ця відповідь так розгнівала Ідзанагі, що він прогнав Сусаное. Останній піднявся в Небесну країну для того, щоб попрощатись з Аматерасу, але так розлютився, що вчинив багато неподобств, тобто здійснив вчинки, які в давнину вважалися тяжким злочином. Ображена Аматерасу сховалася у небесній печері і весь світ опинився у темряві. Боги осудили Сусаное за його вчинки і навічно вигнали із Небесної країни.

Сусаное спустився на землю, де зіткнувся з восьмиголовим драконом, переміг його і з його хвоста зробив чудовий меч, який підніс Аматерасу на знак примирення. Лише після цього Аматерасу визнала, що настав час направити на землю свого представника.

Після деяких невдалих спроб підкорити землю владі небесних богів вибір Аматерасу впав на її божественного онука Нінігі. Аматерасу вручила йому «божественні реліквії» дзеркало і меч, яшмові підвіски і ратище. Першим правителем країни згідно з міфом був Дзімму, котрий перед тим як вступити на престол, породичався з потемками Сусаное. В міфі Дзімму це персонаж, необхідний для того, щоб пов'язати епоху богів з епохою земних правителів і обґрунтувати божественне походження останніх. На міфах, зібраних у «Кодзікі» і «Ніхонсьокі», ґрунтувався релігійний престиж правителів країни, які постійно посилалися на своє походження від верховного божества Аматерасу. Імператор вважався продовжувачем Аматерасу в часі, «сином небес», «богом в людському обличчі».

У V ст. в Японію почав проникати буддизм. Спочатку він поширювався лише серед частини придворної верхівки. Не всі впливові клани вітали нову релігію. Які ж були фактори, що спонукали правлячу верхівку японської держави стати на позиції підтримки і поширення нової релігії? Передусім відігравали роль міркування, пов'язані із завданнями об'єднання країни і подальшого зміцнення царської влади. Ідея рівності всіх перед законом Будди підривала вплив великих кланів. Тимчасом верхівка японської держави, що розвивалася, побачила в буддизмі впливову ідеологічну зброю для утримання в покорі експлуатованих. Якщо життя страждання, як учить буддизм, то немає сенсу сподіватися на краще. Всі зусилля віруючого повинні бути спрямовані тільки на те, щоб добрими вчинками домогтися у майбутньому відплати згідно з вчиненим і, отже, таким чином забезпечити собі кращу долю в наступних переродженнях. Прийняття буддизму полегшивалося і політеїзмом культів, пантеон яких охоплював усе існуюче.

Обидві релігії, співіснуючи, взаємодоповнювалися. Місцеві культи відображали інтереси общин, клану і водночас були байдужі до духовних запитів особи. Буддизм заповнив цей вакуум, причому важливу роль тут відіграла ідея карми, особистої розплати за здійснені вчинки. Він вніс відсутню в уявленнях давніх японців концепцію відродження в потойбічному світі, порятунку в раю Будди (і саме вона з часом набула найбільшої популярності), етичні поняття, відсутні в місцевих культах.

Взаємовідношення синто і буддизму складалися не завжди просто, але в цілому розвивалися шляхом співробітництва і зближення. Тимчасом як влада і буддійське духовенство намагалися завоювати прихильність місцевих божеств і таким чином забезпечити підтримку місцевого населення, синтоїстське жрецтво зі свого боку було зацікавлене в тому, щоб піднести престиж місцевих божеств за рахунок зближення з буддизмом. Іншою формою зрощення синто і буддизму стало уявлення про місцеві божества як про захисників буддійського віровчення. Так, в урядовому наказі, виданому 765 р., говорилося про необхідність шанувати місцевих богів. Та незважаючи на активний процес у IX-XI ст. синто-буддійського синкретизму, буддизм в цей час ще не став релігією всього японського народу, вплив його поширювався в основному на імператорський двір і його оточення.

Серйозною перешкодою поширенню буддизму серед народу була складність його догм. Для усунення цього бар'єра необхідно було спростити як догматику, так і обрядовість буддизму, зробивши їх доступним для широких мас. Виникає ряд нових перешкод у зв'язку з тим, що буддизму чинили опір старі школи, які прагнули зберегти вплив на віруючих.

Загроза монгольського нашестя викликала піднесення національної самосвідомості японців і змусила їх повернутися до місцевих богів як до заступників. Деякий час реставрація імперської влади супроводжувалася посиленням інтересу до синтоїстської міфології. Так робилися перші спроби створити догматику синто, зокрема культу ісе-дзингу. Положення ісе-дзингу визначалися особливими зв'язками святилища з імператорським двором. Протягом кількох століть тільки імператор та його оточення користувалися привілеєм робити пожертвування святилищу. Проте у міру ослаблення влади імператора пожертвування двора ставали до-далі скупішими. Тому священнослужителі пропагували культ ісе-дзингу в різних районах країни, заохочували паломництва в святилище, від яких вони одержували певний прибуток. Масові паломництва в ісе-дзингу розпочинаються ще з тих часів, коли країна опинилася під загрозою монгольського нашестя. У кінці XI ст. у святилище прямували маси прочан, виголошуючи молитви про перемогу над ворогом. Саме репутація ісе-дзингу як місця помешкання Аматерасу підвищувала престиж святилища в очах віруючих, сприяла поширенню, утвердженню культу ісе-дзингу.

Завдяки зростаючій популярності ісе-дзингу святилище значно вплинуло на синто в цілому, в тому числі й на його догматику. Каноном ісе-синто вважають П'ятикнижжя синто - «Синто-гобусе». Священнослужителі твердили, що воно було складене в VIII ст. приписуючи авторство окремих його частин відомим буддійським проповідникам того часу. П'ятикнижжя було оточене атмосферою таємничості й містицизму. До читання його допускалися лише особи духовенства, яким було понад шістдесят років, його заборонялося переносити через річку.

Одним із найважливіших документів, у яких втілене «все синто», є «Записки про закони спадковості божественних марно-вірств», написані Кітабатаке Тикафуса (1293-1354 рр.). Вони були створені в розпалі боротьби між північним і південними дворами, і завдання Кітабатаке, котрий був, як і всі ідеологи ice синто, переконаним прибічником південного двора. Він розвинув ідею, яка містилася в «Синто-гобусі», про те, що Японія країна богів. Божественність Японії Кітабатаке обґрунтовував, спираючись на три імператорські реліквії, а саме дзеркало, меч, яшмові підвіски.

Багаторічне суперництво між північним і південним дворами закінчилося 1392 р. поразкою останнього. Чимало ідеологів ісе-синто переслідувалися владою, сфера впливу звузилася. Священнослужителі геку головну увагу приділяли поширенню культу ісе-синто, що було першою спробою створити власну догматичну основу культу місцевих божеств, вони значно впливали на діяльність синтоїстських теологів наступних поколінь, що виявилися у віровченнях ряду синтоїстських шкіл, які виникли в пізніші епохи. Однією з таких шкіл стала йосида синто, яка склалася в XV ст. її засновником став И. Канетомо, спритний клерикал, який не гребував ніякими засобами для досягнення поставленої цілі. Він висунув тезу про три види синтоїстських віровчень: вчення, засноване на легендах і переказах окремих синтоїстських святилищ, вчення, що виходило з концепції, згідно з якою синтоїстські божества були втіленням будд і бодхисатв, і єдино правильне синто, що являло собою концепцію, розроблену Канетомо.

Нове вчення проголошувалося «єдино вірним». Запозичуючи ідеї буддизму, конфуціанства, даосизму, Канетомо наголошував на перевагах синто над цими ученнями. Він розробив догматику юніцу синто, значно змінив синтоїстську обрядовість, вніс у неї елементи буддійських шкіл. Канетомо поставив завдання через юніцу синто об'єднати численні святилища країни, у чому вбачав один із шляхів протидії феодалам. Ось чому, незважаючи на незадоволення частини духовенства і придворної аристократії, Канетомо користувався прихильністю влади. Йому був присвоєний ранг, який практично зробив його вищою особою в синтоїстській ієрархії.

Усіх, хто боровся за єдність країни, приваблювала ідея об'єднання синтоїстських святилищ під егідою єдиного центру, яку відстоювали Й. Канетомо та його послідовники.

У XIII-XVI ст. релігія синто ще перебувала у залежності від буддизму. Синтоїстські святилища значно поступалися буддійським храмам і своєю економічною могутністю, і політичним впливом. Синтобуддійський синтез залишався найхарактернішою рисою релігійного життя. Проте у межах цього синтезу двох релігій складалася власна догматика синто.

Духовенство з дому Канетомо всіляко намагалося насадити своє «єдино правильне вчення» з його ідеєю переваги синто над буддизмом та іншими релігіями, робило спроби очистити святилище від буддійського впливу. Та ці спроби успіху не мали. Синтоїстські священнослужителі повинні були реєструватися як прихожани буддійських храмів, їм відмовляли у праві бути похованими за своїм ритуалом.

Але, як і в період середньовіччя, різні концепції синто, яким їх автори намагалися надати науковоподібного характеру, були слабо пов'язані з релігійним життям мас, у тому числі з культом синтоїстських святилищ. І справа не тільки в тому, що ідеї, розроблені синтоїстськими теологами, дуже складні для розуміння мас, поширювалися у вузькому колі і не сприяли створенню релігійних організацій. Головна причина ізольованості і слабкості синтоїстської догматики середньовіччя, як і Нового часу, полягала в тому, що вона погано поєднувалася із специфікою культу синтоїстських святилищ. Нагадаємо, то був колективний культ, пов'язаний із задоволенням запитів не окремих осіб, а общини, і головним у цьому культі була сільськогосподарська обрядовість, якій в міру розвитку економічного життя суспільства додалося інших форм виробничої діяльності. То був культ, якому не вистачало уваги до особистості. Тому люди, прагнучи дістати душевний спокій, розв'язати моральні проблеми, зверталися головним чином у буддійські храми.

Впровадження синто на рівні буденної свідомості відбувалося інакше. Народним масам були незрозумілі заперечення синто стародавності. Боги синто почали сприйматися в масах як надприродні сили, здатні забезпечити задоволення негайних потреб людини, наділити її земними благами. Розвиток синто в Новий час здійснювався у двох напрямках: для правлячих кіл синтоїстська догматика ставала засобом обґрунтування «винятковості» японської нації, її «особливого» призначення, а переважна більшість населення шукала в релігії засіб полегшення тягаря життя. Шляхи богів розділилися.

Ставлення до релігії як до засобу забезпечення земних благ характерне для японців на всіх етапах історії країни. З посиленням культу земних благ мав місце функціональний поділ між божествами залежно від здібностей, якими їх наділено. При цьому виділялися божества, що користувалися найбільшою популярністю. Наприклад, у сучасній Японії важко знайти село, де б не було торій, зафарбованих у яскраво-червоний колір обов'язкову атрибутику святилищ Інарі. У період пізнього середньовіччя Інарі був найпопулярнішим божеством земних благ, культ якого невпинно поширювався не тільки серед селян, а й серед ремісників, торговців, що молилися Інарі в надії на щастя і багатство.

Велику популярність завоював культ семи богів щастя, який сформувався в XVI-XVII ст. внаслідок переплетення місцевих повір'їв, запозичених з буддизму і даосизму.

Після 1867-1868 рр., тобто після незавершеної буржуазної революції, що зберегла монархістський режим, вся політика уряду в галузі релігії була підпорядкована зміцненню свого панування. Ніколи ще в історії Японії релігійна ідеологія не була так тісно пов'язана з політикою держави. По суті була створена нова релігія державний синто. Будучи за формою майже ідентичною традиційним релігійним уявленням японського народу, вона істотно відрізнялася від них своїм змістом, який змінювався залежно від політичних потреб і вимог правлячих кіл. Державний синто упродовж десятиліть не тільки освячував панування монархічного буржуазно-поміщицького режиму всередині країни, а й служив «ідеологічним обґрунтуванням» агресивної політики японського імперіалізму, яка спричинила страждання народам Азії, у тому числі й японським трудящим.

Як склався державний синто? Перетворення синто у державний синто тривало багато вікігз у процесі постійної боротьби синто з іншими релігійними течіями. І лише в січні 1870 р. було обнародовано імператорський вердикт про пропаганду великого учення («Тайке»). По суті йшлося не стільки про пропаганду синто, скільки про поширення серед широких мас ідеї державного устрою Японії на чолі з імператором, що згодом стала ядром догматики державного синто. Причому в імператорському едикті слово «синто» взагалі не вживалося, оскільки в уяві більшості народу цей термін асоціювався з ідеологією, в якій дуже багато запозичене з буддизму. Тому замість синто використовувався термін «велике вчення», або «божественне вчення». У травні 1871 р. всі святилища були оголошені місцями проведення державного ритуалу. Вони поділялися на сім категорій. До першої, найвищої категорії, належало святилище ice дзингу, яке оголосили головним, до другої - імператорські святилища, до третьої - державні святилища, до четвертої - префектурні, до п'ятої - різні, до шостої - сільські святилища, і, нарешті, найбільшу групу святилищ становили святилища без рангу.

Процес перетворення синто у державну релігію супроводжувався всілякими утисками. Головний удар уряду був спрямований на буддизм, аби підірвати його вплив і піднести престиж святилищ. Сигналом до початку гоніння проти буддизму і буддійського духовенства стало опублікування 28 березня 1868 р. указу про поділ синто і буддизму. Указ передбачав припинення діяльності буддійських священиків, які відправляли обряди в святилищах, вилучення з них зображень будд і бодхисатв, а також різних буддійських культових предметів, використовуваних в обрядності святилищ. Оскільки елементи обрядовості буддизму були практично в усіх святилищах, указ торкнувся по суті кожного з них. Так, у лютому 1871 р. були конфісковані земельні володіння буддійських храмів і, отже, серйозно підірвана їхня матеріальна база. У володіння держави передавалися і землі святилищ, але удар був не дуже відчутним, оскільки одночасно було прийнято рішення про державні асигнації на потреби великих святилищ. У травні 1871 р. було відмінено систему приписки парафіян до буддійських храмів, і цим покінчено із залишками впливу храмів як органів контролю за населенням.

До проповідницької діяльності, якою керувала створена під егідою Міністерства релігійної освіти Академія великого вчення народу з синтоїстськими і буддійськими священнослужителями, залучались актори, професійні оповідачі, чиновники місцевих органів влади і просто освічені люди. Необхідність широкої пропаганди імператорської системи змусили уряд забути про проголошений ним принцип розмежування буддизму і синто. Як і в минулі часи, буддійські священики почали брати участь в обрядах синтоїстських святилищ разом з священнослужителями синто. На місцях вони почали захоплювати керівництво рухом «Освіта народу», відтісняти синтоїстів, які не мали ні впливу на населення, ні досвіду пропагандистської діяльності. З часом у виступах пропагандистів «великого учення» більше уваги приділялося питанням, пов'язаним з громадським життям і політикою, що не були причетні до релігії. Знову виявилась слабкість синтоїстичної догматики.

Прилучивши різноманітні групи до руху «Освіта народу», уряд посилив контроль над релігією загалом. Капіталістичний шлях розвитку Японії вже у перші 30-40 років виявив свої переваги: одержавши перемогу в російсько-японській війні 1904-1905 рр., Японія показала світові свою силу і вплив. Перемога в цій війні викликала в країні могутню хвилю націоналізму, що опирався на штучне відродження синтоїзму, який став офіційною державною ідеологією, а отже, нормою моралі і кодексом честі. На синтоїстські принципи спирались імператори, які відродили і осилили культ богині Аматерасу: не тільки в головних храмах, а й у кожному домашньому вівтарі японця (камідан) віднині повинно бути зображення богині, що перетворилася у символ японського націоналізму. Синтоїстські норми лежали в основі патріотизму і відданості імператору (не вітчизні, а особі) японських самураїв, з рядів яких під час Другої світової війни набиралися кадри самовбивць камікадзе. Офіційно японська пропаганда в своїх націоналістичних претензіях спиралась на стародавні синтоїстські міфи про створення світу, про те, що велика Японія покликана створити «Велику Азію» і реалізувати принцип «вісім кутів під одним дахом», тобто об'єднання світу під владою Японії і японського імператора, потомка богині Аматерасу.

Розгром Японії в Другій світовій війні означав занепад синтоїзму як державної ідеології, котра виховала мілітаризм і націоналізм, культ імператора «великої Японії». Синтоїзм не зник, але характер його дуже змінився. Культ богині Аматерасу став приватною справою японського імператора і осіб, що його оточували, а відтак, державний смисл її поступово зник. Різко впало і значення культу аристократичних порядків, генеалогічних ліній, патріотичних традицій самурайства. Фактично втратила своє значення в нових умовах післявоєнної Японії релігія синто: позбавлена державної опіки, вона пережила глибоку кризу. Перед синтоїстським духовенством гостро постало питання про дальшу долю синто. Синтоїстським священнослужителям важко було змиритися з думкою про те, що віднині синто може існувати лише як одна з релігійних організацій поряд з іншими релігіями. З лютого 1946 р. вищі представники синтоїстського духовенства створили Асоціацію синтоїстських святилищ (Дзіндзя хонте), до якої увійшли також кілька громадянських організацій синтоїстського спрямування. Ця асоціація об'єднала більш як 78 тисяч святилищ.

Важливу роль у спробах відродити у будь-якій формі ідеологію державного синто, відігравали заходи, розраховані на збереження в народі уявлень про імператора як про голову синтоїстського культу. Досягти цього було вже не дуже важко з причин збереження обрядовості імператора синто, яка, хоч і була оголошена приватною справою імператора, відправлялась у суворій відповідності з довоєнним законодавством про обряди й церемонії імператорського двору.

У післявоєнний період Дзіндзя хонте зробили перші спроби сформулювати основні принципи синто у нових умовах, що склалися внаслідок відокремлення синто від держави. Такі принципи були викладені у прийнятому 1956 р. документі «Головні риси життя, сповненого поваги до Камі». Поруч із закликами до віруючих «відчувати подяку за благовоління перед Камі і благодіяння предків, бути старанними у збереженні обрядів, щиро відправляти їх і радіти чистоті душі», у документі підкреслювалася необхідність «об'єднатися у гармонійному усвідомленні волі імператора, молитися за процвітання держави». Таким чином, синто знову був уподібнений імператорові і державній владі.

У сучасній Японії синто стикається з тими самими проблемами, що їх змушені розв'язувати й інші релігійні школи та напрями. Це в першу чергу необхідність пристосування до змінюваних умов життя. Найефективнішим засобом розв'язання даного завдання в Японії, як і в інших багатьох розвинених країнах, став релігійний модернізм. Синтоїстське духовенство в сучасних умовах проштовхує ідеї реакційних сил на розпалювання шовінізму, виправдання злочину японської воєнщини в Другій світовій війні, необхідність мілітаризації країни.

Особливості синтоїстського культу. Синтоїстський культ теж має на собі відбиток незавершеності. Він майже цілком зведений до поклоніння конкретним камі і духам конкретних предків, які живуть у храмі.

Синтоїстський храм мав дві обов'язкові частини: хонден-святилище, де зберігається священний предмет, у якому перебуває божество - сінтай, і зал, у якому знаходяться ті, що прийшли молитися - хайден. Сама ж будівля храму споруджується за строго визначеним храмово-архітектурним стилем. Зображень самих богів немає, є тільки сінтай. Але трапляються і зображення тварин: лисиць, мавп чи оленей, які супроводять відповідних божеств. Біля вівтаря скриня для пожертвувань. Треба кинути монети, сплеснути кілька разів у долоні, викласти словами чи мовчки свою справу, - це і вся церемонія.

Крім храмів, невеликі вівтарі споруджують і в домах віруючих, перед ними теж відбувається читання молитв - норіто і приносяться жертви. Бувають і складніші храмові обряди, які здійснюються за допомогою каннусі - жерця. Весь обряд, хоч би з якого приводу він здійснювався, має на меті викликати задоволення когось із конкретних камі і духів, доставити їм приємність, нагадати про свою повагу та відданість і принагідно попросити у них те чи інше. Для цього все годиться: молитва, заклинання, співи, музика, священні танці - кагура, жертви (реальні й умовні). Оскільки - це справа делікатна, бо все треба зробити, щоб не викликати нарікань збоку божеств, а ще гірше їхнього незадоволення і гніву, то вона має бути доручена фахівцям, зокрема каннусі. Тому в синтоїзмі ряд обрядів здійснюється так, що це має професійний характер.

Спочатку очищення, символічне чи ритуальна миття роту і рук біля храму. Потім японець звертається до жерця, викладає йому свої потреби, той записує їх на спеціальну жертовну дощечку, одержує відповідну плату і справи віруючого закінчені, жрець сам дає їм хід надалі. Для надійності лише потрібна присутність; можна звернутися до богів іншої релігії, до того ж буддизму.

Як уже було сказано, каннусі - професіонал. Він мав закінчити відповідний навчальний заклад і одержати один з чотирьох ступенів святості й освіченості, тобто мати духовний сан. Жінка теж може бути каннусі, але це буває рідко. А ось в імператорському храмі обов'язково поруч з верховним жерцем є верховна жриця з принцес. У храмі каннусі носять спеціальний одяг: біле кімоно, біла чи кольорова спідниця-плісе, чорна шапочка. Поза храмом одяг звичайний.

У системі синтоїстського культу є і свята - мазурі, що відбуваються раз чи два на рік і тривають від одного до кількох днів. Храм вичищають, вимивають і прикрашають. До місцевого каннусі прибуває підкріплення від служителів сусідніх храмів. Храмові обряди в ці дні ускладнюються, набирають особливої пишноти, - це вже цілі театралізовані вистави, відбуваються ритуальні процесії з паланкином, вони включають у себе карнавальні елементи, часто зовсім не релігійного значення. Обряди, які супроводять мазурі, мають традиційний і притаманний саме цьому храму місцевий характер, тут щедро виявляється національна ментальність жителів окремого села чи міста. їх виникнення відносять аж до II-III ст., при чому у формуванні їх чимала роль належить первісному шаманству. Між іншим, відомий мандрівник і дослідник Азії М.Я. Мічурін (1777-1853) пише про японців, що вони вміють ворожити і особливо вірять шаманам і шаманкам.

Із синтоїзмом пов'язане повсякденне життя японця. Він має місце в усіх родинних подіях, народженні дитини, початку її навчання, її повноліття, заручинах, шлюбі, спорудженні будинку чи придбанні квартири, виїзді в мандрівку чи повернення з неї, всіляких родинних святах чи торжествах - в усьому мають взяти участь камі і духи предків. Отже, синтоїстські звичаї глибоко проникли в побут японця. Дотримання японцями синтоїстського культу зовсім не заважає їм звертатись і до інших культів, зокрема буддійського. Уже говорилося, стосунки між синтоїзмом і буддизмом у Японії складалися по-всякому: були часи зближення, як у ІХ-Х ст., і загострення. Так чи інакше, а процес релігійного культового синкретизму в Японії не минув, і ось уже майже тисячу років японці сповідують принаймні дві релігії. При народженні дитини, шлюбі, святкуванні місцевих свят вони синтоїсти, а ховають померлих за буддійськими звичаями. Крім того, паралельно існують завезені з Китаю конфуціанство і даосизм, їхні культові елементи також проникають у щоденне життя японців.

Релігійний синкретизм у Японії. Синтоїзм і буддизм у Японії мирно співіснували в релігійному житті Японії. Час від часу співвідношення їх впливу зазнавало змін залежно від історичних і політичних ситуацій. І синтоїзм, і буддизм у феодальній імперії були ідейною основою імператорської влади.

Зближення буддизму і синтоїзму почалося в період, коли в державі з'явилася перша столиця в Нарі. Буддизм у той час був релігією феодальної верхівки, а синтоїзм релігією народу (в 737 р. в країні було близько 3000 синтоїстських храмів).

Синтоїстські і буддійські храми будувалися поруч. Виникав рух убасоку коли синтоїстські шамани сприймали буддизм і створювали щось подібне до «народного буддизму». Зближення шаманської магії з буддизмом підтримки буддійської верхівки не одержало. А буддизм тим часом став централізованою державною релігією країни. Буддійські монахи в Японії дістають назву бозу, пізніше бонзи.

У 794 р. столицею імперії став Хейан (сучасне Кіото) і був нею до 1868 р. Почався період «миру і злагоди». Хоч якраз миру і не було, точилася боротьба феодальних кланів, яка завершилася в 1185 р. встановленням сегунату Міномота (1335-1373), згодом - Асінага (1335-1573).

Вже в період Хейан процес синкретизму буддизму з синтоїзмом проходив в умовах переваги першого. Камі оголошуються втіленням будд і бодхісатв, синтоїстські боги одержують свої зображення (раніше їх не було - вони ототожнювалися з предметами), синтоїстські святилища стають одночасно і буддистськими. Синтоїстичне духовенство чинило певний опір, але він був надто кволий. А буддизм користувався цим синтезом для проникнення в маси.

На долю синтоїзму істотно вплинуло те, що він як безпосередній продукт родоплемінного ладу не зміг швидко перебудувати себе на потребу особистості в цивілізованій державі того часу. Він був занадто консервативним, щоб швидко стати феодальною ідеологією. А поряд уже існував буддизм з достатнім досвідом такої перебудови, він уже вмів служити новій державності.

Глибокий знавець японського духовного життя О. Розенберг вважав, що синтоїзм як примітивна народна релігія яка по суті не має системи, була безсила у відношенні до буддизму, який виступав у філософській всеозброєності. Незавершеність синтоїзму як релігії робила його певною мірою «відкритою системою» для інших релігій. І це було на користь буддизмові.

Утвердження в 1192 р. влади сегунів і перетворення імператорської влади на формальність підвищило соціальне значення буддизму, оскільки буддійська церква з її економічно-могутніми храмами і монастирями сама була великим феодалом.

Коли в XVI ст. імператорська влада знову посилилась, буддійська церква зазнала утисків. Прихід до влади клану Токугава в 1603 р. знову підніс буддизм як соціальний чинник. Зміцнення авторитету буддизму мало бути досягнуте не усуненням синтоїзму, історичні корені якого не можна було зруйнувати, а шляхом синкретизму двох релігій при підтримці і наданні переваги буддизмові. Токугави ввели практику будування храмів подвійного значення: храм був одночасно буддійським і синтоїстським.

Незважаючи на причетність до тієї чи іншої буддійської школи, не кажучи вже про їхні відтінки, все населення було приписане до буддійських парафій з установленням обов'язкового відвідування їх. Парафіяльне духовенство мало певні адміністративні права щодо віруючих, що межувало з відвертим втручанням у їхнє приватне життя.

Процес синкретизму синтоїзму з конфуціанством, яке йшло до Японії поряд з буддизмом, відбувався непросто, оскільки конфуціанство було більше домашнім, ніж храмовим культом. Але активна підтримка конфуціанством імператорської чи феодальної влади привертали до нього симпатії правлячих кіл, і конфуціанство формально посіло статус державної релігії.

Процес синкретизму для вищого духовенства і правлячої верхівки країни був одним із засобів створити єдину японську релігію. Це завдання виникло перед ними ще в раннє середньовіччя, коли розвиток синтоїзму загальмувався і він, на відміну від буддизму, перестав бути претендентом на загальнонаціональну релігію.

У XIX ст. внаслідок розвитку буржуазних суспільних відносин феодальні порядки в Японії почали покидати історичну сцену. Вже тоді опозиційні сили намагалися протиставити буддизму і конфуціанству «справжній синтоїзм», головним теоретиком якого був Ацутане Хірата (1776-1843), що значно підживив інтерес до синтоїзму.

Після революції Мейозі (1867-1868) синтоїзм став державною релігією. Його головні ідеї: проголошення «загальної родини» японців як особливої нації, твердження про божественне походження японців; обожнювання імператора як «сина Сонця» цілком відповідали інтересам буржуазної Японії.

Буддизм був трохи ущемлений, але все ж зберіг своє значення як паралельна релігія. Конституція Японії 1889 р. проголосила свободу совісті і релігійну рівність. Це створило умови для подальшого релігійного синкретизму. З 1946 р. синтоїзм втратив значення державної релігії.

У сучасній Японії буддійські школи мають таку кількість храмів: Сін - 19 тис, Содо - 14 тис, Сінгон - 12 тис, Дзедо - 18 тис, Рідзай - 6 тис, Нітірен - 4900, Тендай - 450. Отже, необуддійським школам належить більшість храмів.

Размещено на Allbest.ru