Греко-слов'янська православна традиція та виклики нового часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

греко-слов'янська православна традиція та виклики нового часу

С.А. Кісіль

Всесвітня історія доводить полісистемність цивілізацій, їх традицій, відкриваючи можливість засвоєння їх неоднозначного досвіду. “Справжня історія учить виживати” - підкреслював М. Чмихов [1], вказуючи на віру і мову предків як обереги. Закон спасіння через історію греко-православної слов'янської традиції, духовні виклики сучасності шукав непересічний філософ С. Кримський. Гідно представляючи коріння, потенціал модерної української культури згадані автори залишили комплекс проблем планетарного прогресу, людинознавства. Продуктивний матеріал для розгляду актуальних і складних дискурсів дають синкретичні культури, перехідні епохи. Своєрідним тестом для істориків, гуманітаріїв не випадково залишається історична природа Стародавньої Греції, її культура, античні ремінісценції нового часу на терені Східної і Західної Європи.

Антична Греція за динамікою історичного життя не випадково передала нам в якості інтелектуальної естафети умови, шляхи культурного виживання, цивілізаційного сходження. Класична культура Еллади залишається зрозумілою скоріше за своїми зовнішніми характеристиками, ніж за своєю внутрішньою сутністю. Тільки знання її історичної природи, характерних рис як стадійних, так і світоглядних розкриває особливий зміст культурних досягнень, дозволяючи переглянути оцінки епохи першовитоків, відкриттів в царині не тільки матеріальній, суспільній, але й духовній. У силу різних причин історичний досвід пізнання світу, співіснування макро і мікро Природи дійшов до нас в першу чергу у формі міфологічно-символічної пам'яті.

Маємо особливу за формою та змістом культурну естафету. За умовною її алегоричністю розкривається символічна багатозначимість осьових закономірностей, матричних кодів життя. Завдяки їм розуміємо, чому на батьківщині Геродота історія перекладалася як природа. Звідси прагнення розплутати спіралі різних традицій, особливих виборів, зокрема сил, які дають або стримують свободу людини [2, 110]. Територіально й історично Еллада проросла на перетині культів-культур Сходу, Євразії та Егеїди. Катастрофічність виживання, терпіння, протести людини врешті породили Слово. Історичний синкретизм грецької міфології, її епілекси-значення ввібрали література, історія, досвід колективного життя тих, хто хотів і міг духовним, розумним словом, знаком осмислити досвід чужий і свій, зокрема щоб допомогти і нам.

Багатство, драматизм природного історичного досвіду південно-західного регіону євразійського простору очевидні. Його неповторні ритми, кольори, долі тих, хто навчився перемагати себе, відбилися в лексичному багатстві індоєвропейців і вимагають розуміння своїх духовних приматів. Першородне, давньогрецьке визначення релігії в цьому відношенні глибинне: вроджене відчуття органічного взаємозв'язку людини із світом, світо- творящими силами. Не випадково є форма його історичного збереження. Що стосується пояснень, то вони постраждали не тільки від таємниць екзогетики [3, 141], але й від спекулятивності людських намірів.

Якраз нова доба європейської історії, маючи повчальний досвід вже пізньоантичного часу, вказала схильність поспішати окультурювати природу зовнішню і відставати з реалізацією програми “8шДш Мтапйаіїє”. Звертає на себе увагу складне пересічення проблем економічного, політичного, загально-культурного розвитку і своєрідна міра-плата в царині духовній, глобально-історичній.

Міфологічна і писемна спадщина Еллади як метафізична, онтологічна, ноосферна пам'ять, енциклопедія історичного життя вимагає особливих вимірів, відповідних критеріїв, акцентів, головним з яких є свідоме духовне сходження до законів спасіння, збереження життя. Вони допоможуть розчистити від статистичної інформації, упередженості першородне значення вузлових онтологічних понять, безцінний досвід, вистражданий нашими предками, феноменальні можливості Природи великої і малої, повчальні уроки їх співіснування: Закони агону мають свою вперту логіку і, без сумніву, різних домінантів. Несправедливим є те, що право самої участі в його змаганнях отримали не всі народи і це право у них відібрала не історія, а історики. У зв'язку з цим, класична антична спадщина давно стала засобом як спекуляції, так і етнічної ідентифікації, самопізнання. Духовні пам'ятки традиційної доби зберегли історію народження народів, їх випробування рабством зовнішнім і внутрішнім. Вони донесли до нас не випадкові перемоги малих держав над великими, доводячи умовність категорії сили.

Умовою емансипації особистої, колективної, територіально-державної виступала перемога над теоцен- тризмом. Сенс історії як науки полягає, можливо, саме в тому, що, гортаючи кадри чергових переходів колективного життя вже пізніше, розуміємо їх незворотні наслідки. Однак окремі учасники тих подій, спираючись на знання класичної історії, розуміли, що мова йде про перевернуту піраміду - ієрархію законів природних, божих, соціальних. Цим самим в історію входила гола динаміка агресивної волюнтаристсько-мілітарної потуги, яка лише задля своїх “позасвітоглядних” цілей одягала ті чи ті релігійні шати. Із господарства Бога природа у всіх своїх виявах переходить у господарство людини [4, 16].

Висока ідея Бога, яка ніколи не залишала свідомість загальнолюдських предків, ховається в кантатах Баха, як мати і батько дивляться на нас з полотен майстрів Відродження, які були впевнені, що особливим засобом захисту життя Бог обрав красу, як партію світла та милосердя.

Драматизм взаємодії людини з Природою, подібними собі і, врешті, з собою, актуалізує методологію трансформації традиційної системи цінностей в модерну на терені Західної і Східної Європи. Україна була і залишається не тільки географічною, але й культурно-історичною ланкою, яка їх з'єднує. Через типологізацію, порівняння проектів удосконалення суспільного, особистого життя людини XVII ст є можливість як етнічної ідентифікації у цивілізаційному поступі сучасної епохи, так і поглибленого розуміння його змісту у ноосферно-гуманістичних вимірах XXI ст.

Джерела переконують, що зіткнення “старини і новизни” набувало драматичної конфронтації в різних сферах суспільного життя того часу. Утвердження світської освіти, експериментальної науки наштовхувались на проблеми віри і знань - дотримання закону спасіння, громадянської самоорганізації, повноваження - “священства і царства”.

В царині міжнародній - на можливість співіснування держав етнічно-суверенних та імперських, а по-суті суперництва за ресурси, в умовах наростаючої їх глобалізації, згасання духовної ноти італійського гуманізму до якої більшість населення, затиснуте умовами виживання, культурною незрячістю, дорости не могло, а елітна меншість, яку поглинала спокуса принад нового життя, не хотіла її чути разом з плачами жертв таких “неофітів”, як О. Кромвель. Криваві європейські революції XVII - XVIII ст. не дозволяють замаскувати соціологічними штампами світоглядні парадигми, які набули характеру зловісних бумерангів. Ренесанс як мобілізація свого і чужого історичного досвіду на зламі різних способів життя не міг не породити полемічну літературу в буквальному розумінні цього слова. Непересічні мислителі України, Білорусі й Росії цього часу невипадково своєрідним інтегралом теорії і практики життя визнали освіту. Соціальна, езотерична історія нового часу вимагає переосмислення полемічної літератури, яка підняла ті проблеми, що мали стримати повінь культурного динамізму, від спрощеного розуміння Природи великої і малої, передбачаючи плату за черговий сплеск свободи, - самотність божевілля, хаос егоїстичних інтересів, вульгарність, абстраговані від болей життя поняття, їх лукаві маніпуляції.

Особливою концептою історичного мислення духовних, культурних діячів того часу була релігія.

З. Копистенський, I. Вишенський, їх однодумці усвідомлювали, що давньогрецьке і давньолатинське словникове визначення релігії сфокусувало не тільки стадійну, але й світоглядну парадигму традиційної і новоєвропейської поведінки людини в природному, соціальному середовищі, деформуючи її майбутнє. Глибина, ідентифікація національної пам'яті цього часу неможлива без подолання спеціалізації - ізоляції гуманітарних наук, абсолютизації раціонально-експериментальних критеріїв культурного прогресу. Адекватно оцінити результативність останнього не дозволяє “розірваність” мотивів діяльності, творчості людини, які залишаються архе- типними [5, 14 - 17] чи секуляризованими в розумінні “грекофілів” і “латинствующих”.

Оцінка останніх гуманітарною літературою, в тому числі українською, не завжди є об'єктивно справедливою. Грекофіли - “зайди”, “схоласти” як ознаки консерватизму мислення, соціального пристосуванства і це при тому, що їх науковий доробок отримав визнання як на Заході, так і на Сході. В зв'язку з тим, що релігійно-духовна складова культурної еволюції “випала” з поля зору історичних дискурсів, позиція “грекофілів” у викликах нового часу заслуговує на окрему увагу. Автори лексикографічних праць зростали під сигнатурою Софії, Пере- сопницького евангелія, освітнього ренесансу України рубежу XVI - XVII ст.

Програми братських слов'яно-греко-латинських шкіл, Острозької, Києво-Могилянської академій свідомо трималися історичного коріння греко-слов'янської православної цивілізації, законів її спасіння [7]. Вони краще своїх нащадків розуміли історичну природу

Еллади - першого європейського народу, його культурний феномен, визнаючи і своїх предків його творцями, хранителями. Як і нові люди Західної Європи вони звернулись до уроків найтривалішої епохи - Античності. Змістом цих уроків для них були наслідки попередніх витків культурної еволюції. Вони давали підстави для оптимізму в оцінках трудової, полісно-громадянської діяльності людини. Водночас болючі явища кризи античного полісу, жорстокі війни, рабство, неминуче ставили проблему духовної відповідальності людини за свою творчість.

Драматичною обставиною історичної долі України була суперечливість релігійно-етичних і суспільно-політичних орієнтирів її західних і східних сусідів-братів. Саме в XVII ст. її розвинута історично, культурно більшість гідно відповіла на виклики нового часу. Як суб'єкт європейської історії Україна змогла довести Соборністю, освітою свою соціальну, культурну повноцінність як народу, здатного зберігати і розвивати загальнолюдські ци- вілізаційні надбання. Потребу в культурно-державній, соборній консолідації як засобу етнічного виживання, захисту на українських землях усвідомили в першу чергу представники полісного (міського середовища), які промовисто назвали себе братствами.

Польська шляхта скористалася силою своєї держави, полонізацією, окатоличенням як засобами духовного роззброєння українських земель. Учорашніх селян- втікачів, духовних аристократів, потенційних громадян України єднала насамперед духовна соборність у вигляді православної античної традиції, яку нові тенденції економічного, суспільно-політичного життя, потреби соціального, національного, релігійного захисту трансформували у освітній Ренесанс - мережу унікальних за своїм культурно-історичним змістом навчальних закладів [8]. Вражає їхня соціальна основа. 30 братських шкіл програмою свого релігійного і світського навчання досить органічно поєднували вічне і нове, своє і чуже, керуючись вірою, потребами знань, надією на справедливість, порозумінням з партнерами, братами, одновірцями.

Етнічно-оригінальну, класичну і новоєвропейсько- слов'яно-греко-латинську школу створювали представники різних соціальних верств українського суспільства. Митрополити, шляхтичі, міщани, нащадки селянських родів ставали фундаторами братських, Острозької, Києво-Могилянської колегій (академій), друкарень, перекладачами, лексикографами, авторами воістину полемічної літератури. Питання змісту освіти середніх і вищих за рівнем шкіл мови, духовної, культурної орієнтації набули широкого соціального резонансу, гострої полемічності, часом безкомпромісності, жертовності. Для людей сучасних поняття східного обряду фактично втратило не тільки сакральний, але й культурно-історичний зміст. У зверненні до патріархальної, античної традиції йшов пошук духовних, політичних ідеалів, надійних союзників. Він пронизує не тільки “Ісповідання віри” Петра Могили, яке в 1648 р. на Соборі вселенських патріархів у Ясах було визнано за істинне для всієї Православної церкви Східного обряду, але й філософську та навчальну літературу.

Освітні діячі того часу розвивали не просто національну культуру, але й буквально розбудували державність як духовно-правову Соборність. Доказом цього є історія Київської братської школи [9]. Характерно, що в 1588 р. патріарх Ієремія дав підтверджувальні грамоти Львівському і Київському братствам. Звертає на себе увагу діапазон мислення викладачів братських шкіл і Києво-Могилянської колегії, їхній особливий історизм, античні ремінісценції, усвідомлення складності та значущості культурної традиції долі України, сформованої пересіченням східного і західного типів культурно-історичного життя. Дві особи ілюструють позитивне вирішення цієї проблеми, заручником якої є наша сучасність. Це Костянтин Острозький і Петро Могила [10]. Минаючи кар'єрні вигоди, які відкривав його статок, репутацію шляхтича, “схизматик” К. Острозький в інтересах культурно-державного майбутнього України порозумівся, об'єднав, примирив духовно-культурний потенціал Герасима і Мелетія Смотрицьких, Івана Федорова, Діонісія Палеолога, Кирила Лукаріса, Яна Лятоса та ін. культурних діячів, для яких культ ще не став антиподом цивілізації [11].

Проблема орієнтирів великих спільнот в реальному житті виступає як духовний, культурно-історичний особистий вибір, позиція. Ілюстрацією пошуків перехідної епохи є особистість Єпіфанія Славинецького. Долаючи крайнощі “грекофілів” та “латинствуючих” у східнослов'янському середовищі, він переконував своїх сучасників, чисельних учнів, “що знамениті отці церкви знали не тільки граматику, а й риторику, софістику, філософію, землеробство, астрономію і всю елінську мудрість, заради якої покидали вітчизну, щоб на чужині вчитись у знаменитих язичницьких учених” [12]. Відтак, йому вдалось утвердити Україну в умовах бурхливих військово-політичних змагань, які відтіснили на другий план культурну складову історії того часу.

Література

цивілізація культура еллада спадщина

1. Чмихов М. Від яйця-райця до ідеї Спасителя -- К., 2001.

2. Бердяев Н. Смысл истории. -- М., 1990.

3. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. -- Екатеринбург, 2007.

4. Скуратівський В. Л. Культура нового часу -- основні стратегії новоєвропейського культурного розвитку. -- К., 2007.

5. Фромм Э. Бегство от свободы. -- М., 2008.

6. Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія в її зв'язках з російською та білоруською -- К., 1980.

7. Кримський С. Під сигнатурою Софії. -- К., 2008.

8. Дзюба Е.Н. Просвящение на Украине. -- К., 1987.

9. Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов'янських народів: Зб. наук. пр. -- К., 1988.

10. Голубев С.Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники: Опыт исторического исследования. -- К., 1883.

11. Яворницький Д.І. Гетьман Петро Конашевич- Сагайдачний. -- Дніпропетровськ, 1991.

12. Центральний державний архів давніх актів Росії, м. Москва. -- Ф. 124. -- Оп. 1. -- Спр. 8.

Размещено на Allbest.ru