Яке значення на вашу думку мало бароко для розвитку літератури?

Довгий час вчені різних країн сприймали бароко як антиреалістичне, тобто негативне, явище. Наприклад, швейцарський вчений Г. Вельфлін бачив у ньому зворотний бік Ренесансу, занепад. Протягом останніх двох і особливо останнього десятиріччя ця позиція змінюється. У бароко вбачають зміну світосприйняття в перехідну епоху. Це призводить до того, що оптимізм, гуманізм, сувора простота і прозора ясність, властиві творчості митців відродження, перестають задовольняти. Народжуються свої способи відображення дійсності, які і складаються у стиль бароко. Тобто бароко - це перший для всіх європейських культур художній напрям. Це загальноєвропейський стиль. Бароко відіграло велику роль у мистецтві XVII століття, яке дозволило втілити безмежність і суперечливість світу й людини, ту складність буття, яка не підлягає раціональному осягненню, боріння різних сил і стихій, загадкову таїну сущого. Бароко дало можливість митцям висловити у різноманітних художніх формах уявлення про духовний стан світу й особистості, виразити моральні запити цієї доби. Бароко стало результатом змін у світобаченні людства, що відбулися під впливом бурхливого розвитку науки й філософської думки.

На сьогодні в українському літературознавстві з'явилася низка праць, де розглядається проблема вивчення художнього стилю бароко, проте масив досліджень, у яких ідеться безпосередньо про традицію творчу роль барокової культури, й зокрема, літератури, досить обмежений. Т. Комаринець [8, с.4] зауважив, що дослідження романтизму і бароко довгий час були тенденційними і підпорядковувалися методологіям з марксистсько-ленінським наповненням та русифікаторській політиці радянського уряду. Як наслідок, поява і розвиток явищ бароко і романтизму в українській культурі ставилася у повну залежність від російської та інших культур, особливості стилів підганялися під кліше, а те, що виходило за рамці, - просто відкидалося. Спробуємо, зробивши огляд праць, у яких досліджується традицієтворча роль барокової літератури, виокремити основні аспекти барокової традиції, що знайшли своє місце в новій українській літературі. Саме романтики, попри те, що вважали барокове мистецтво дивним і потворним, повертали моду на мистецтво барокової епохи: Сірано де Бержерак, королева Марго, МаріонДелорм, Ронсар, Теофіль де Віо та Сент-Аман, Шекспір та інші постаті. Вочевидь, такий інтерес був пов'язаний з прагненням підкоригувати історію літератури, схвалити естетику "дивацтва","чудернацтва", яку нова романтична школа виносила в принципи своєї поетики [див.: 14]. Якоб Буркгардт одним із перших вводить термін "бароко" стосовно мистецтва. У роботі "Der Cicerone" ("Ціцероне" (1855)) [20] вчений ще розглядає архітектуру бароко як занепад ренесансу. Згодом з'явилися фундаментальні праці Генріха Вьольфліна "Renaissance und Barock" і"Kunstgeschichtliche Grundbegriffe". Зокрема, у книзі Генріха Вьольфліна "Ренесанс і бароко" [2] поняття ренесансу та бароко розглядалися не просто як назви стилів, що змінюють один одного, але і як два цілком різні способи художнього мислення, що виражають принципово відмінні світогляди. У тім, що ренесансний стиль змінився бароковим, вчений вбачав одну із найважливіших закономірностей у розвитку форми, що було характерно не лише для італійського мистецтва. Оскільки у роботі йдеться про попередній намір Вьольфліна розглянути і "античнебароко", стає очевидним, що, досліджуючи сутність і походження барокового стилю, вчений намагався виробити систему понять для розгляду різних "методів бачення". Цю роботу було продовжено у книзі "Класичне мистецтво", в якій Вьольфлін говорить про мистецтво Високого Відродження як про результат розвитку "суто оптичного характеру", а також робить висновок, щокласичне мистецтво є не конкретно-історичною, а позачасовою категорією. Ідеї отримали подальше втілення і в праці "Основні поняття історії мистецтв". Саме на межі ХІХ - ХХ століть бароко визнали як стиль у мистецтві, і з'явилися такі висловлювання: "Класицисти є захисниками принципу авторитарності, традиції, дотримання формул; бароко - це свобода" (М. Реймон); "Якщо бароко протистоїть класицизму як рух - застиглим формам, як світло - тіні, як нове - традиційному, як свобода - авторитарності, то чому б не вивести це протистояння із області архітектури і не зробити бароко одним із двох полюсів художньої взаємодії загалом?" [цит. за: 14, с.102]. Після Вьольфліна - Гурлітт, Бенедетто Кроче, Шпенглер, Вальтер Беньямін, Е. Курціус, ІвБоннфуа, Портогезі, Фернандес та інші вчені. Ежен д'Орс зауважив, що бароко - це перманентний стан історії мистецтв, її парадигма,що регулярно повертається, і нарахував 22 різних бароко - від печерного до александрійського, давньоримського, готичного, вгедів ознаки бароко у сентименталістів, в модерні і в повоєнному мистецтві. У книзі "Про бароко" (1931) філософ викладає теорію "eon barogue" (бароковий дух).

Page 2

140За д'Орсом, “ … співвідношення між духом класичним і бароковим - це питання співвідношення між Розумом та Життям. Ця опозиція може мати різні грані: Аполон - Діоніс, порядок - хаос, природність - притворство" [цит. за: 14, с.102]. Пишучи про позачасовість бароко, вчений приходить до висновку, що бароко є стилем культури і визначати його потрібно як явище трансісторичне: залежно від часу і країни може мати найрізноманітніші варіації і свою власну схему (н. п., романтизм як реінкарнація бароко). Теорія "культурно-історичних хвиль" обґрунтована Дмитром Чижевським у праці"Культурно-історичні епохи" (1948), а потім розвинена в фундаментальній "Історії української літератури. Від початків до доби реалізму" (1956) та в низці інших праць. Як ми вже зазначали,раніше подібні ідеї вже висувалися і обґрунтовувалися, проте Д. Чижевський пов'язав теорію культурних хвиль безпосередньо з історією української культури. Д.С. Лихачов теж виокремлював групи стилів, відносячи при цьому бароко до групи так званих "вторинних" стилів: "Ця вторинність створює певний відрив стилю від строгих ідеологічних систем. Вона пов'язана з появою ірраціоналізму, зростанням декоративних елементів, почасти дробленням стилю, появою в ньому стилістичних різновидів… Це ж можна відзначити і в бароко, яке в окремих своїх різновидах виражає ідеологію Контрреформації (єзуїтське бароко, наприклад), і в інших - прогресивні віяння епохи. Це стосується і романтизму з його різними ідеологічними різновидами (Переклад мій - О. Новик)" [11, с.27].А. Макаров говорить, що поняття бароковості з часом стало практично синонімом українського в мистецтві [4, с.6].В. Коптілов [9] також стверджує, що вивчення Бароко для України є особливо важливим, оскільки з'ясування суті стилю, який виявив себе в українській архітектурі, літературі, живопису протягом двох століть, безпосередньо стосується розуміння духовності нашого народу, становлення його культурних традицій і визначення тенденцій, які розкривалися в післябарокову епоху історії української культури. Як справедливо зазначив А. Михайлов, суть того, що іменується "бароко" або "епохою бароко", повністю пов'язана з історією його вивчення [13, с.326]. Дві основні хвилі інтенсивного дослідження бароко, які визначає вчений, - це 1920-ті та 1960-ті роки. В українському літературознавстві друга хвиля, про яку говорить А. Михайлов, почалася дещо пізніше, але стала досить продуктивною, якщо згадати хоча б таких вчених як Володимир Крекотень, Олекса Мишанич, Микола Сулима, Богдана Криса, Леонід Ушкалов, Микола Корпанюк, Ростислав Радишевський, Петро Білоус, Валерій Шевчук, Валентина Соболь та багато інших. Українське літературознавство почало вивчати українське бароко у взаємодії з літературами й культурами інших народів, виокремило актуальні аспекти дослідження Бароко. У дослідженнях культури були спроби позачасової характеристики стилів. Д. Чижевський двояко ставиться, наприклад, до ідей В. Державіна стосовно позачасової характеристики стилів. Іще у ХІХ столітті говорилось про "бароковий" характер мистецтва пізньої античності, про"реалізм" як вічну течію, яка як стильова тенденція виявлялася в різні епохи розвитку мистецтва, про "барокову готику" (готичні елементи в межах бароко) і т.п. [16, с.356]. Ежен Д'Орс висловив припущення, що бароко - це перманентний стан історії мистецтв, її парадигма, що регулярно повертається, і нарахував 22 різних бароко - від печерного до александрійського, давньоримського, готичного, вгледів ознаки бароко в сентименталістів, у модерні й у повоєнному мистецтві. Ю. Віппер [3] досить критично висловився проти переносу поняття "бароко" із середовища мистецтва безпосередньо в область філософії, історії економіки. Вчений вважає, що потребують ретельної перевірки спроби побачити ознаки бароко в художній культурі інших континентів і прагнення Ежена Д'Орса перетворити бароко в позначення певного одвічного творчого начала, що супроводжує увесь художній розвиток людства. При цьому одним із джерел,що живить недовіру до науково-пізнавальної значущості поняття "бароко", є те, що полягає водній із найбільш характерних рис цього стилю, риса, яку прийнято називати "протеїстичністю", багатогранністю, а часто і прямо протиріччям окремих варіантів барокового стилю. Ю. Віппер як підтвердження наводить висловлювання музикознавця Ф. Блуме, котрий, аналізуючи"багатомовність" виражальних засобів, притаманних бароковому стилю у музиці, зробив вдале узагальнення: "Осягнення бароко як єдності найбільше ускладнює та обставина, що воно є єдністю, яка складається зі суцільних протиріч" [цит. за: 20, s.457]. Дмитро Чижевський, розглядаючи сутність бароко, звертає увагу на його походження, яке вчений вбачає у своєрідному синтезі ренесансу, середньовіччя, античності та барокових протиріч. "Запліднення культури Ренесансу впливами античності (хоч цю античність доба розум звичайно, на власний кшталт) робило неможливим усунути "поганську" культуру античності з духовного обігу. Тому питання нового культурного стилю було з самого початку не питанням про повернення до середньовіччя, а проблемою синтезу, сполучення середньовічних та ренесансових елементів. <…> І ця внутрішня протирічність, парадоксальність, протистояння різноманітного вмежах єдності стало, як ми бачили, однією з найхарактеристичніших рис культурного синтезу бароко" [16, с.364]. Леонід Ушкалов, говорячи про найвидатніші явища української літератури, зазначив, покликаючись на Дмитра Чижевського: “…в теперішній гієрархії вартостей українського письменства від давнини до сьогодні на вершині перебувають, певно, бароко й романтизм - два великі стилі, під чиїм вирішальним впливом формувалася сучасна українська людина (згадаймо Дмитра Чижевського з його сакраментальним: “бароко та романтика - саме ті періоди духовної історії, що наклали на український дух найсильніший відбиток”)" [15]. Барокові традиції яскраво виявилися у постмодернізмі. Це було закономірним, оскільки суспільство, що створило необароко, відрізнялося відсутністю авторитетного теоретичного обгрунтування, мало схильність до подрібненого і фрагментовного сприйняття, до пантеїзму і динаміки, багатовекторності та фрагментації - всі ці ознаки є типовими "Морфологічними парами", які свого часу виокремив як типологічні характеристики бароко Ежен Д'Орс [6, с.178]. Вдалою видається думка, що бароковими за своєю суттю є, як підкреслює Кармен Відаль, ті визначення, які дали 80-м рокам Ж. Бодріяр ("система симулякрів", тобто примар, що не мають ніяких референтів, фантомних світів самореференціальних знаків), Г. Дебор ("суспільство вистави") або Ж. Баландьє ("театрократія"). Омар Калабрезе назвав цей період "ерою необароко", Жиль Липовецький - "імперією ефемерного" та "ерою вакууму" [6, с.178]. Сімнадцяте століття увійшло в історію європейської культури, як зазначає М.С. Каган [7], трагічним усвідомленням кризи ренесансної віри в можливість рішення протиріч між реальним та ідеальним, людиною та Богом, природою та духом, розумом та почуттям що зробило його часом"втрачених ілюзій". Ідеологічна та соціально-психологічна ситуація бароко та маньєризму повторилася і в романтизмі: "така, що здавалася віднайденою або хоча б можливою, гармонійна цілість буття не витримала перевірки реальністю, політичні, релігійні, етичні, естетичні, гносеологічні конфлікти виявилися нерозв'язуваними, і основною психологічною, ідеологічною та естетичною "барвою" епохи став драматизм (Переклад мій - О. Н.)" [7, с.25]. Християнська традиція є наскрізною в українській культурі. Біблійні образи використовувалися і в середньовіччі, і в бароко, і в романтизмі, але, незалежно від епохи й мети використання, могли вживатися і в сенсі літеральному, і в сенсі символічному. В бароковій культурі риторики та поетики передбачали своєрідні комплекси загальних місць, топосів, сакральних значень певної системи символів, які використовували письменники. Наприклад, символ "великих вод", як різні мариністичні образи (корабель, човен, хвиля, пристань, гавань, весло і т.п.) поступово переходив із однієї символічної системи в іншу. Те ж саме ми можемо сказати і про образ саду. П. Білоус окреслює напрямки вивчення традицій давнього письменства у новій українській літературі [1, с.387-409]. Вчений зупиняється, зокрема, на таких явищах давнього письменства, вплив яких безпосередньо виявився у новій українській літературі, як літописання, агіографія, сміхова культура, вірші Климентія Зиновіїва, театр (насамперед, інтермедії та вертеп), барокове віршування. Поміж традицій, утворених в історії української літератури завдяки бароковій культурі, можемо виокремити ще й домінування метафоричного стилю. Слід згадати,що згодом романтизм активно використовуватиме саме метафору, а Дмитро Чижевський назвав романтизм "метафоричним стилем". В барокову епоху з'явилися нові для української та російської культур ритми часу, і, як зазначає М. Красильникова, бароко прищеплювало нове часорозуміння, нову історіософію, відповідно до якої визначалось призначення людини. "Мистецтво, література бароко відображають нове розуміння історії, її цілі та цінності, розуміння місця людини в ній - між часом і Вічністю" [10]. Важлива роль бароко і у формуванні історизму в культурі, оскільки хоча вчені й стверджують, що саме наприкінці XVIII - на початку ХІХ століття історизм стає "визначальною ознакою і проявом українського передромантизму та романтизму" [5, c.96], можемо пригадати і прагнення барокового літописання утвердити місце козацтва в історії і водночас достовірно відтворити події. А. Михайлов стверджує, що в сімнадцятому столітті співіснували два різних способи тлумачення знання - один, що йде від традиції, хоча, можливо, і не від традиції у всій її повноті, та інший, - новий і пов'язаний з наступними досягненнями науки. Д. Чижевський стосовно української культури теж писав, що "антитетика, "діалектика" утворення цілком нового та відродження старого, по можності "прастарого", проходить через усю українську культурну творчість XVII сторіччя" [17, c.359]. Кордоцентризм як філософія, і як одна з важливих рис барокової естетики, також знайшов своє відображення в українському романтизмі, а в російськомовних текстах вплив кордоцентричної традиції виявився, найперше, у творах російських письменників, що виступали носіями української традиції (Микола Гоголь, Орест Сомов, Василь Наріжний та інші). Багато мотивів барокового письменства (мотив марноти, швидкоплинності і суєтності людського життя, мотив гріха і покари, мотив смерті та ін.) знаходять своє відображення і в текстах наступних епох. Сюжети та образи барокової історіографії стали основою для багатьох творів письменників-романтиків, які шукали ідеальних героїв в історії козацької епохи. Особливо велика роль барокової історіографії, оскільки, як справедливо зазначав Д. Чижевський [18, с.317-318], вся українська історична поезія і белетристика використовує барокових історіографів як джерела (Тарас Шевченко "Гайдамаки" - "История русов", Пантелеймон Куліш "Чорна рада" - літопис Грабянки і т. ін.).Д. Чижевський писав, що барокова література, зокрема, поезія та драматургія, мала великий вплив на розвиток народної поезії: "Не говорячи вже про напівміфічних авторів (С. Климовський, Маруся Чураївна народних пісень з часів барока, можемо конкретно бачити, як народна пісня переймає елементи стилістики барокової вірші, хоч, з другого боку, барок сам має певний нахил до народної поезії і черпає з її скарбниці засоби вже тому, що одна з цінностей поезії для барокового автора є її різнобарвність: одну з барв і дає народна традиція) [18, с.325]. Г. Мельніков вважає, що можна говорити про виникнення на Україні єдиної мета культури бароко, яка поєднала західний бароковий компонент, місцевий православний і місцевий народний компоненти. Як і Д. Чижевський, Г. Мельніков стверджує, що важливий тут народний компонент,що забезпечив глибоке проникнення бароковості в українську народну культуру і "валоризація елементів народної культури в сакральному мистецтві, інтеграція "наївності" в систему барокових цінностей та форм, що надало цьому мистецтву неповторна чарівність синтезу "високого" і простонародного, що наочно виявилось, наприклад, в архітектурі та прикрасах уніатських храмів Пряшевської Русі (нині в Словацькій Республіці)" [12]. Говорячи про аналогічний "бароковий наїв", що виник в російському мистецтві кінця XVII - XVIII ст., Г. Мельніков вважає, що це явище дає змогу ставити питання і про вплив українського бароко не тільки на культуру московської еліти, але й на більш демократичні прошарки [12]. Багато жанрів, розповсюджених у барокову епоху, продовжували використовуватися і в епоху романтизму (елегії, послання, псалми, містерії та ін.). Характерно, що барокове мистецтво розповсюджувало свій вплив на міжнаціональному рівні (сарматизм польського бароко в українській культурі, барокова риторика Києво-Могилянської академії в Росії). Показовим у цьому є й існування так званої "української школи" в польській літературі барокової доби (українські інтермедії в польській драмі Якуба Гаватовича, польські вірші Данила Братковського та багатоінших прикладів). Ще один аспект, що заслуговує на увагу при вивченні традицієтворчої ролі Бароко - створення у цю епоху граматик, поетик і риторик, які вплинули на подальший розвиток мови і літератури в багатьох слов'янських країнах (граматика Мелетія Смотрицького, поетика Митрофана Довгалевського та ін.). Народну мову починають вживати в різних шарах літератури вже в барокову епоху. Не можна обійти увагою і оновлення християнської філософії, характерне для барокової епохи, в православній церкві пов'язане з іменами Петра Могили, Єпіфанія Славінецького та інших, зокрема, Феофана Прокоповича, катехізис на система якого мала вплив до кінця 19 сторіччя. Бароко як стиль, що охоплює європейську культуру, відобразилося не лише на своєрідності творів мистецтва, світогляді людей епохи, в яку барокові погляди домінували, але й продукувало низку явищ, які стали традиційними для культур різних народів, і вплинули на розвиток їх літератур. Теоретики хвилеподібного розвитку мистецтва говорять про зв'язок барокової епохи з попередніми та наступними епохами. Для окремих культур, таких, як українська культура, мистецтво бароко було настільки доленосним, що можемо говорити і про серйозний вплив на менталітет нації, і про виявлення барокових традицій в літературі наступних епох. Дослідження барокових традицій в інших літературних стилях дає можливість вивчення неперервності українського літературного процесу, порівняльного дослідження стильової своєрідності як різнонаціональних літератур, так і наступності літературної традиції між історичними епохами однієї культури.