Особливості мар'янівської, бабинської культури та культури пізнього та фінального бронзового періоду

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Мар'янівська культура.

Найменш дослідженим в археологічному плані лишається Північний Схід нашої держави, зокрема Сумська область. Там найдовше затримався неоліт, на зміну якому прийшла доба середньої бронзи. Мар'янівська культура сформувалася наприкінці доби середньої бронзи на основі неолітичної культури ямково-гребінцевої кераміки. Помітним у ній є також вплив середньодніпровської культури. її виділив М.Я. Рудинський у 30-ті роки XX ст., після розкопок Мар'янівського поселення на р. Сейм. Ареал культури охоплював Полісся та північ Лісостепу між Десною і Середнім Доном. Проте в Росії близькі пам'ятки сприймалися як воронезька культура, виділена В.І. Бєсєдіним. В Україні виразні комплекси вивчені на Десні та Сеймі (поселення Волинцеве, Мар'янівка, Мезин та ін.). Усі вони відкритого типу, розташовані в заплавах річок на дюнних підвищеннях. Житла представлені невеликими напівземлянками, але відомі й наземні конструкції. Поховання досліджені на теренах Росії -- випростані інгумації в дерев'яних трунах та ямах (Хохольський курган у Воронезькій області). Кераміка горщикових форм виготовлялася із глини з домішкою піску, орнаментована ямковими дотиками та відбитками гусеничного штампу. Знаряддя праці виготовлені в основному з кістки та кварциту, а металеві знаряддя майже відсутні. Мар'янівська культура продовжила лінію розвитку культури ямково-гребінцевої кераміки. На її базі формуються пам'ятки малобудківського типу та бондарихінська культура доби пізньої бронзи. В етнічному плані ці культури репрезентують прафінно-угорську лінію розвитку, підкріплену відповідними гідронімами регіону.

Бабинська культура.

На зламі III--II тис. до н. е. відбулися події, пов'язані з комплексом новацій (винахід коліс на шпицях, виготовлення легкої колісниці, використання коней як тяглової сили). Практичну реалізацію ці відкриття знайшли у військовій сфері, забезпечивши беззаперечний успіх тим, хто воював на бойових колісницях. З південно-уральського осередку культуроґенези групи воїнів-колісничих швидко просувалися Старим Світом, руйнуючи на своєму шляху систему культур доби середньої бронзи. На теренах України така доля спіткала утворення пізньої фази катакомбної спільноти та культур шнурової кераміки. На їхній базі постає бабинська культура. В її формуванні значну роль відіграло населення харківсько-воронезької катакомбної культури, яке під тиском доно-волзької абашевської культури колісничних мігрувало на Схід України, продовживши ланцюгову реакцію культурних змін, започаткованих на Південному Уралі.

Хронологічно бабинську культуру віднесено до кінця середньої та початку доби пізньої бронзи (XX--XVI ст. до н. е.). Поселення, могильники та скарби бабинської культури поширені у степовій і лісостеповій зонах України та Молдови, степах Росії до Нижньої Волги, а на півдні -- до передгір'їв Криму та Кавказу. Впродовж певного часу бабинська культура охоплювала всі терени України, окрім Закарпаття. Багатоваликову кераміку знайдено в Гомельській області Білорусі. Епонімне поселення Бабине III на Дніпрі досліджене А.В. Добровольським на початку 50-х років XX ст. Спираючись на матеріали цих досліджень, С.С. Березанська виділила в 1960 р. культуру багатоваликової кераміки. Термін "Бабинська культура (культура Бабине НІ)", запропонований С.Н. Братченком (1977), додатково обґрунтував Р.О. Литвиненко.

Поселення розташовані на низьких надзаплавних терасах (сад ім. Т. Шевченка у Дніпропетровську, Бабине III) і високих пагорбах (Княжа гора, Кременчук, Хортиця). Досліджено наземні глинобитні житла (Бабине III), землянки та напівземлянки. Поховання в могилах та на ґрунтових цвинтарях влаштовували в неглибоких ямах, кам'яних скринях, дерев'яних рамах із дощок, колодах, підбоях. Небіжчиків ховали у скорченому стані, на лівому чи правому боці, з орієнтацією на захід чи південний схід. У ранній, елітній групі поховань чоловіків ховали на лівому боці, орієнтованими на захід, а жінок -- на правому, головами на схід (рис. 24). Інвентарні поховання супроводжуються керамікою, дерев'яними чашами й тацями, кістяними та роговими пряжками різних типів, бронзовими ножами, фаянсовим "рогатим" намистом, кістками тварин. Керамічні горщики вирізнялися високими пропорціями, мали біконічний профіль та розтрубні вінця (тричленний ламаний профіль). Заломи профілю заліплювалися валиками. Декор складався з геометричних композицій, виконаних у багатоваликовій та прокресленій техніці. Серед інших речей фігурували бронзові ножі, тесла, сокири з провухом, гривни, окуляроподібні підвіски, кам'яні молотки-сокири, булави, крем'яні наконечники стріл з виїмкою в основі, фаянсове намисто, кістяні пряжки та дискові псалії з шипами.

Племена бабинської культури займалися скотарством, рільництвом, рибальством, обробкою металів, кістки та рогу.

За етнічною належністю бабинська культура, що мала п'ять локальних варіантів (нижньодніпровський, середньодніпровський, донецький, південно-західний та нижньодонський), навряд чи була однорідною. Проте за сукупністю ознак її можна віднести до лінії розвитку індоіранської мовної спільноти, а південно-західний локальний варіант містив певні традиції прагрецького етносу, запозичені від усатівської та буджацької культур доби ранньої бронзи.

Кам'янсько-лівенцівський тип пам'яток у 80-ті роки XX ст. С.Н. Братченко виділив з ареалу бабинської культури у Криму та пониззі Дону. Наприкінці 90-х років О.Є. Кислий висловив думку про доцільність виділення окремої кам'янської культури. До складу цієї групи віднесено Лівенцівську та Каратаївську фортеці в дельті Дону та низку відкритих поселень із кам'яними житлами у Східному та Гірському Криму (Кам'янка, Кіммерік, Кіровське, Щебетівка -- гора Челки та ін.). Загалом виявлено більш як 25 селищ. Кам'яні стіни Лівенцівської фортеці утворювали напівколо площею близько 1,8 га понад правим високим берегом р. Мертвий Донець. Житлові та оборонні споруди були зосереджені біля стін укріплення, обведеного додатково валом. У самій фортеці ознак будівельної діяльності не виявлено. Зовнішні стіни фортеці були вкриті крем'яними вістрями стріл -- ознака одного чи кількох штурмів, що свідчить про неспокійну політичну ситуацію за доби бойових колісниць. Рештки оборонних споруд (фрагменти валу та кам'яної стіни) зафіксовано й довкола Кам'янки, розташованої на Кримському березі Керченської протоки. Характерною ознакою цієї групи було кам'яне будівництво. Стіни житлових споруд Лівенцівки простежено на висоту близько 1,2 м, а їхня площа сягала 30--50 м2. На Кам'янці відкрито 12 заглиблених жител із кам'яними фундаментами та вогнищами, площею 7x8 м. Поруч із ними виявлено невеликі приміщення господарчого призначення. Кераміку репрезентують плавно профільовані горщики високих пропорцій, миски, прямостінні слоїки, фляги з вушками. В керамічному тісті помітні домішки потовченої мушлі, піску, вапняку.

Рис. 1. Матеріали бабинської культури: 1 - Пришиб, мог. 2; 2 - Нижньобараниківка, мог. 5; З - Олександрівськ, мог. 1, пох. 4; 4 - Самарський II; 5 - Миколаївка, мог. З, пох. І; 6 - Трьохізбенка, мог. 2, пох. 3; 7- Привілля, мог. 11, пох. 13; 8 - Андріївка, мог. 1, лох. 1; 9 - Шахтарськ, мог. 8, пох. 2; 10 - Меловатка, мог.1, пох. 1; 11 -- Чугуно-Крепінка, мог. 1, пох.1; 12 - Високе, мог. 2, пох. 1; 13-- Іллівка, мог. 2, пох. 4 (за Р. О. Литвиненком). 1, 2 - розташування поховань у довгих могилах; 3-7- комплекси чоловічих поховань; 8-13 - комплекси жіночих поховань

Загладжена до лиску поверхня після сильного випалу набувала червоно-помаранчевого чи сірого кольору. Орнаментація посуду обмежувалася одним-двома валиками, декорованими насічками. Металевих виробів мало (стержні, тесло костромського типу та уламок ножа). Значно більше кам'яних (сокири, випростувачі, товкачі, зернотерки, грузила) та крем'яних (ретушери, вкладні серпів, скребачки) знарядь. Серед кістяних виробів -- пряжки для пасків, дискові псалії, шпильки. Основою господарства було скотарство. Розводили велику та дрібну рогату худобу, коней і собак. Коней запрягали в колісниці. Переважав м'ясний напрям тваринництва. Помітну роль відіграли також рибальство та морський промисел. Про це свідчать знайдені остеологічні матеріали, а також розташування поселень у прибережній смузі. Набуло поширення ливарне виробництво, обробка каменю, дерева та кістки. Кам'янсько-лівенцівська група сформувалася за участі південних (бахмутської, маницької, нижньокубанської) груп катакомбного населення, що й зумовило її своєрідність.

Становлення євразійського "степового мосту"

Таким чином, перехід від середньої до пізньої бронзи зайняв особливе місце в історії людства, оскільки він завершив процес ізольованого розвитку та поступового виродження первинних цивілізацій. Кожній із них індоєвропейці додали свіжої крові, оновивши владу і зцементувавши історію Старого Світу в загальний системний процес. Цьому безумовно посприяло налагодження широтних торговельно-політичних зв'язків із використанням як сполучної ланки зони відкритих степів, що простяглися від Карпатського басейну до гір Хінгану на північному сході Китаю. Відтоді стали можливими контакти цивілізаційних осередків на півдні Європи з відповідними утвореннями Далекого та Середнього Сходу. Концепцію "степового мосту", що запрацював близько 2000 р. до н. е., запропонував американський археолог Д. Ентоні. Терени України відтоді стають важливою ділянкою такого "мосту", що складався з мережі взаємно поєднаних суходольних та водних шляхів. Один із них перетинав терени нашої держави уздовж Чорного та Азовського морів, а інший пролягав північним Лісостепом у районі сучасного Києва, з'єднуючи Карпати з Південним Уралом. Протягом наступної доби пізньої бронзи функціонування "степового мосту" забезпечували племена андронівської та зрубної спільнот. З Азії надходили до України мідь, олово, золото, нефрит. Парадні сокири знаменитого Бородінського скарбу, знайденого в Буджацькому степу, були виготовлені із саянського нефриту. Питання трансконтинентальних стосунків будуть розглянуті в наступній темі.

Доба пізньої та фінальної бронзи.

Загальна характеристика доби.

Зрубна культурно-історична спільнота.

Традиція утворення великих спільнот у Степу та Лісостепу за доби бронзи знайшла своє логічне завершення з формуванням зрубної КІС (XVII--XII ст. до н. е.). Зрубна спільнота була поширена на півдні Східної Європи між Дніпром і Уралом. Проникнення її носіїв до Азії фіксується у верхній та нижній течії р. Урал й уздовж східного узбережжя Каспійського моря до передгір'ю Копет-Дагу на півдні Туркменістану. Дослідження цього грандіозного явища розпочате В.О. Городцовим у 1901--1903 pp. Під час розкопок курганів Сіверськодонеччини дослідник звернув увагу на скорчені поховання у дерев'яних рамах (зрубах) і назвав виділену ним культуру зрубною. Концепцію походження зрубної культури від полтавкинських пам'яток Заволжя та міграції її носіїв на терени України на пізньому етапі розвитку розробила О.О. Кривцова-Гракова на початку 50-х років XX ст. На початку 70-х років М.Я. Мерперт та Є.М. Черних увели до наукового обігу поняття "зрубної культурно-історичної спільноти (області)", що засвідчувало масштабність та неоднорідність цього явища. Концепцію розвитку зрубної спільноти запропонував у 90-ті роки минулого століття В.В. Отрощенко. Згідно з нею культури зрубної спільноти (покровська та бережнівсько-маївська) склалися на базі культур бойових колісниць (синташтинська, пам'ятки потапівського типу, доно-волзька абашевська, бабинська) у процесі їхньої взаємодії.

мар'янівський культурний неолітичний кераміка

Рис. 2. Реконструкція житла покровської зрубної культури. За матеріалами розкопок на поселенні Усове Озеро в Донецькій обл. (за С.С. Березанською)

Покровська зрубна культура (XVII-- XV ст. до н. е.) сформувалася у Доно-Волзькому лісостеповому межиріччі на базі доно-волзької абашевської культури, за помітного впливу синташтинської культури Південного Уралу та пам'яток потапівського типу Середнього Поволжя. Покровську культуру виділили на початку 90-х років М.М. Малов та О.В. Кузьміна. Проте російські дослідники спочатку намагалися вивести її за межі зрубної спільноти. Епонімною пам'яткою є могильник у м. Покровську (нині м. Енгельс) Саратовської області, досліджений П.С. Риковим у 20-ті роки XX ст.

Пам'ятки покровської зрубної культури представлені поселеннями, могилами та фунтовими цвинтарями, скарбами бронзових виробів та міднорудними копальнями Приуралля. В межах України, куди носії цієї культури розселилися наприкінці першого періоду свого розвитку, найвиразніші пам'ятки досліджено на Лівобережжі Сіверського Дінця та вздовж правого берега цієї ріки. Поселення розміщувалися на берегових терасах та підвищеннях у заплавах річок. Однокамерні, заглиблені в землю житла мали каркасно-стовпову систему стін та господарчі прибудови.

Рис. 3. Матеріали поховань покровської зрубної культури: 1--5 -- Привітне, мог. 1, пох. І; 6--9 -- Миньківка, мог. 8, пох. 3; 10--12-- Тополівка, мог. 4, пох. 2; 13--15-- Нижньобараниківка, мог. 5, пох. 12; 16--18-- Пришиб, мог. 2, пох. 18; 19--22-- Пришиб, мог. 2, пох. 23; 23--30-- Миколаївка, 1989, мог. 1, пох. 14 (за Р.О. Литвиненком). 1, 7, 10, 15, 18, 19, 23 -- плани поховань; 2, 3, 8, II, 14, 17, 25, 26 -- кераміка; 4, 22 -- кістка; 5, 9, 12, 13, 16, 27--30 -- бронза; 6, 24 -- фаянс; 21 -- камінь

Серед найбільш досліджених поселень -- Іллічівка, Капітанове I, II, Усове Озеро, Проказіне. Небіжчиків ховали у прямокутних ямах, скорченими, на лівому боці, головою на північ і в супроводі однієї-двох посудин. Лише зрідка небіжчиків ховали у зрубах. Серед керамічного посуду переважали прямостінні слоїки, гостроребрі та плавно профільовані горщики (рис. 3). Геометричним візерунком, виконаним зубчастим штампом, прикрашали здебільшого ребристі горщики. Знаряддя праці та зброя відливалися переважно із бронзи, відомі також кам'яні, кістяні та окремі залізні вироби. Шедеврами косторізного мистецтва вважаються деталі кінської вузди та клейнодів, декорованих у карпато-мікенському орнаментальному стилі. Найбільшу колекцію таких виробів зібрано на поселенні Капітанове І.

Основою господарства населення покровської зрубної культури було відгінне та придомне скотарство. Високого рівня розвитку досягли гірництво й металообробка. Відливали ножі зрубного типу з широкою шийкою, про-вушні сокири, серпи, прикраси (жолобчасті скроневі підвіски, браслети, накосники). Людність покровської зрубної культури виробила оригінальну знакову систему. В суспільстві провідну роль відігравали воїни-колісничі.

Бережнівсько-маївська зрубна культура (XV--XIII ст. до н. е.) є другою великою складовою зрубної спільноти, поширеною у степовій смузі від Інгульця до Волги та в лісостеповій Лівобережній Україні. Назва культури походить від еталонних курганних могильників -- Бережнівських на Нижній Волзі та розкопаних поблизу с. Верхня Маївка на Дніпропетровщині. В 70-ті роки XX ст. російська дослідниця Н.К. Качалова виділила бережнівський тип пам'яток, а український археолог І.Ф. Ковальова -- маївський, у системі зрубної спільноти. Наявність спільних рис поховального ритуалу дала підстави В.В. Отрощенкові об'єднати згадані типи пам'яток у бережнівсько-маївську зрубну культуру. Вже на початку XXI ст. Ю.М. Бровендером виділено степанівський тип пам'яток цієї культури в ареалі Донецького кряжу. Культуру репрезентують поселення, могильники та фунтові цвинтарі, скарби бронзових речей, комплекси ливарних форм, міднорудні копальні Донбасу, святилища у формі довгих могил.

Поселення містилися на виступах першої надзаплавної тераси, рідше -- в заплавах річок. Житла, як правило, розташовувалися рядами, заглиблювалися в землю. Для їх будівництва використовували камінь, дерево, хмиз. На Степанівці досліджено садибу з трикамерним житловим комплексом за кам'яною огорожею. Для обігрівання використовували вогнища, розташовані ближче до центру приміщень. Продукти харчування зберігали в керамічній тарі в господарчих ямах. Небіжчиків ховали у скорченому стані, на лівому боці, головою на схід у прямокутних ямах, кам'яних скринях та зрубах (рис. 4). Близько 4 % поховань здійснено за обрядом кремації. Показовою була видовжена форма могил (30 %).

Осілий характер способу життя сприяв розвиткові тваринництва (вирощували переважно велику рогату худобу на м'ясо). Землеробство відігравало допоміжну роль. Розвиток гірничої справи пов'язаний з розробкою ресурсів Бахмутсько-Торецької міднорудної улоговини. Утворюється Донецький гірничо-металургійний центр, репрезентований Лобойківським осередком металообробки, розквіт якого припадає на час розвитку бережнівсько-маївської культури. Серед продукції лобойківських майстрів вирізняються клепані казани на конічному піддоні, ножі зрубного типу з вузькою шийкою, кинджали з кільцевим упором, вістря списів, сокири-кельти, серпи. Суспільство характеризувалося ієрархічною структурою. Виділено прошарок елітних поховань у великих ямах, кам'яних скринях та зрубах під індивідуальними могилами чи досипками. Серед них поховання служителів культу з дерев'яними чашами, озлобленими бронзовими платівками. Удосконалювалася знакова система й не переривалася традиція витісування кам'яних стел з ознаками антропоморфності. В етнічному плані бережнівсько-маївське населення, синхронно з племенами федорівської культури андронівської спільноти Зауралля, представляють розвиток північноіранських етносів, котрі на той час уже виділилися з індоіранської мовної спільноти.

Рис. 4. Комплекси поховань бережнівсько-маївської зрубної культури: 8--12 -- Верхня Маївка, гр. V, мог. 2, пох. 5 (за І.Ф. Ковальовою, С.С. Волкобоєм); 4--7-- Оріхове, мог. 9, пох. 1 (за Д.Я. Тедегінам, Р.В. Терпіловським, А.Я. Козловським, С.Ж. Пустоваловим); 1--3 -- Високе, мог. 3, пох. І (за В.В. Отрощенком)

Размещено на Allbest.ru