Постать Леся Курбаса в історії українського театру

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

Постать Леся Курбаса в історії українського театру

Вступ

курбас творчість театр

Лесь Курбас - видатний режисер українського театру, провідний режисер України 20-30-х років XX сторіччя, засновник окремої школи театрального мистецтва. Вивчення його творчості в межах цієї роботи означає передусім висвітлення провідних ідей, простеження їх розвитку крізь призму динаміки історичного процесу, виявлення залежності та впливу політичного простору, суспільних трансформацій на культурний процес.

Актуальність дослідження витікає з необхідності об'єктивного висвітлення життя Курбаса, виходячи з його приналежності до українського розстріляного відродження, з потреби окреслення його творчості на тлі історичного досвіду театрального будівництва в Україні. Своєчасність звернення до цієї теми обумовлена необхідністю подання творчого шляху митця об'єктивно, що стало можливим за наявності нових джерел, які стали доступні після розпаду тоталітарної держави - Радянського Союзу, а також отриманням Україною незалежного статусу.

Об'єктом дослідження є процес становлення Курбаса як творчої особистості та розбудова ним нового українського театру у 10-30-ті роки XX століття.

Предметом дослідження є особистість Леся Курбаса - творця модерного українського театру.

Метою роботи є аналіз життя та творчого шляху Леся Курбаса, визначення головного змісту та провідних ідей його діяльності на сценічній ниві, узагальнення театральних новацій, привнесених ним у театр, дослідження залежності його роботи від політики урядів у галузі мистецтва, простеження взаємо обумовленості паралельних процесів: змін (реформ) у культурному житті України та її політичного розвитку.

Для реалізації цієї мети автор поставив перед собою такі завдання:

- простежити шлях становлення Курбаса як творчої особистості;

- виділити періоди роботи на сценічній ниві, спираючись на відмінності у тематиці, домінуючих ідеях та власних цілях Леся Курбаса;

- оцінити театральні новації та концептуальні засади, що були привнесені у національний український театр Олександром Степановичем;

- охарактеризувати політику урядів у галузі мистецтва у 1917-1920 роках та показати еволюцію політики радянської влади в галузі культури, зокрема, стосовно керування сценічним мистецтвом.

Під час дослідження були використані такі методи:

- проблемно-історичний;

- проблемно-хронологічний;

- інтерв`ювання;

- пошуковий метод.

1. Становлення особистості О.С. Курбаса

Видатний український режисер - новатор, засновник нового українського театру Олександр Степанович Курбас народився 25 лютого1887 року в Перемишлі в родині акторів Степан Пилиповича та Ванди Адольфівни. Його родина перебувала у цьому місті на гастролях.

Дитинство Олеся пройшло в театрі. Початкову освіту Курбас здобув вдома. Ванда Адольфівна займалася дітьми, намагаючись компенсувати втрату улюбленої роботи. Вона знала кілька мов, чудово розумілася на класичній літературі, грала на фортепіано.

У 1900 році Курбас вступив у Тернопільську класичну гімназію одразу до третього класу. Навчання у гімназії сприяло розкриттю творчих здібностей Курбаса. Як згадував його друг та однокласник, Олесь вражав викладачів та однолітків ерудованістю, начитаністю, обізнаністю не тільки в класичних, але і в новітніх літературі, музиці, театр.

Протягом навчання у Тернополі Курбас постійно брав участь у шкільних концертах. В гімназії особливо захопився графікою, мистецтвом карикатури, в старших класах ілюстрував неофіційний журнал закладу.

У квітні 1906 року в «Літературію-науковому віснику», що виходив у Львові під редакцією І.Я. Франка, було опубліковане оповідання Леся Курбаса під псевдонімом Зенон Мислевич, яке мало назву '» 'В гарячці». Імпресіоністичний стиль написання твору свідчив про вплив на Курбаса тогочасної української літератури. Надалі Курбас не писатиме, але цей твір отримав схвальну оцінку Франка.

В І907 році Олександр Степанович закінчив гімназію екстерном і, порушивши родинне табу, подав заяву на вступ до театрального відділу культурно-мистецького товариства «Руська бесіда» з проханням призначити йому стипендію для навчання у школі драматичного мистецтва, але отримав відмову, оскільки театр не мав потрібних коштів.

Восени 1907 року Лесь Курбас вступив на філософський факультет філології. Він ходив на лекції вибірково, а освіченість зростала власними зусиллями. Курбас вивчав самостійно старослов'янську, санскрит, багато читав. Він отримував совок кпон стипендії і міг собі позволити ходити в драматичну школу. Графік роботи у Відні був і Курбаса достатньо щільним. Олександр Степанович спав всього по три-чотири години на добу. Окрім особистих якостей та схильностей, на Курбаса у Відні впливала атмосфера столиці. Тогочасний Відень був одним із культурних центрів Європи, в тому числі і театрального. Курбас використовував будь-яку можливість відвідувати театри: Бургтеатр, Придворний та Народний оперні, класичної оперети, а також театри віденських передмість з характерними традиціями національного народного мистецтва.

Особливо захопив Курбаса кумир тогочасного студенства Рудольф Штайнер. На тло українського театру Олександр Степанович переніс згодом ідею Штайнера про необхідність поєднання при виступі на сцені свідомості глядача та актора, їх злиття, досягнення однакового духовного стану. До роз-виваючого впливу на Леся Курбаса долучилися також Генріх Ібсен, твори якого сповнені психологізму та символізму, які одночасно наближають їх до неоромантичного мистецтва кінця XIX сторіччя та до доби модерну - початку XX сторіччя, протестуючи проти невідповідності між зовнішнім оточенням та його тиском на особистість та внутрішнім сприйняттям особою навколишньої дійсності.

У Ібсена конфлікт зовнішнього та внутрішнього життя на сцені вирішується за допомогою оформлення сцени як символічного простору; Моріс Метерлінк, який пропагував своєю творчістю необхідність боротьби з соціальними проблемами та можливість перемоги над приреченістю людини на самотність; Гордон Крег, що поєднав символізм та естетику модерну у теорію про можливість створення ідеального театру та «розумного арлекіна» як універсального актора. Творчість цих митців та їх провідні ідеї мали втілення у подальшій творчості Курбаса.

Особливо важливим для становлення Олександра Степановича як режисера та актора стало знайомство з творчістю Йозефа Кайнца - видатного актора. Курбас відвідував його виступи по мірі можливості. Також перебування у столиці дало змогу Курбасу побачити гру найвідоміших тогочасних європейських труп та кумирів сцени таких, як Жірарді, Дузе. Їх техніка гри тяжіла до заперечення усталених традицій та випробування нових підходів.

Атмосфера постійної динаміки мистецтва від карбувалися у свідомості Курбаса, вся наступна творчість несла експериментаторство. Саме у Відні у 1907-1908 роках Олександр Степанович остаточно сформувався як творча особистість.

Перебування Леся Курбаса в столиці Австро-Угорської імперії було перерване смертю батька. У жовтні 1908 року він переїхав до Львова, щоб бути ближче до родини. Там він продовжив навчання в місцевому університеті.

Львів постав для Курбаса провінцією на тлі столичного життя. Але віденську насиченість модерними течіями та найновішими поглядами майбутній режисер компенсував своєю участю у молодіжному русі в рамках визвольних змагань на західно-українських землях. Гостріше за інші відчувались політичні проблеми. Мистецтво також відображало соціальні протистояння, а також напруження у стосунках українців та поляків. Головним питанням боротьби стала проблема поділу Польщі на західну (польску) та східну (українську) з наданням кожній автономного статусу у складі Австро-Угорщини. Активна участь Леся Курбаса у студенському русі підтверджується його арештом з майже сотнею інших студентів - прихильників отримання автономії Східної Галичини, які вийшли на демонстрацію протесту з приводу загибелі в сутичці польських та українських студентів провідника молоді Адама Коцка в липні 1910 року.

На майбутню творчість та формування естетичних уподобань вплинули відвідування Курбасом таких театрів у «столиці» Східної Галичини як

Львівський драматичний польський театр та «Руська бесіда» (в останньому свого часу працювали його батьки) [2, 341 с.].

Львівський період навчання вирізняється також тим, що Курбас почав працювати на театральній ниві. Перші кроки Олександра Степановича у цьому напрямку сталися в аматорському гуртку при товаристві «Сокіл».

В пресі ім'я Курбаса вперше з'явилося в статті про виставу «Псотник» 28 березня 1909 року, але в якій саме п'єсі він зіграв уперше достовірно невідомо.

Почавши своє театральне життя в якості актора, Курбас того ж року взявся випробовувати себе у режисурі. Восени він самостійно організував драматичний гурток при Львівському університеті. В ньому брали участь виключно студенти. Успіх першої постановки («Євреї» Є. Чирікова) надихнув демонстрацію протесту з приводу загибелі в сутичці польських та українських студентів провідника молоді Адама Коцка в липні 1910 року.

Навесні 1912 року Олександр Степапанович вступив до Гуцульського театру Гната Хоткевича. Під час гастролей Гуцульського театру у Тернополі в кінці 1912 року Олександр Степанович перейшов до складу трупи «Руської бесіди». В цьому йому допоміг режисер Йосип Стадник, який працював з батьками Курбаса.

З цього часу розпочався його шлях на професійній сцені, праця з найвідомішими і популярними акторами його сучасності: К. Рубчаковою, В. Юрчаком, А. Осичиповою.

У «Руській бесіді» Лесь Курбас набув досвіду створення різних образів, вбираючи професійсть колег. Режисурою у цьому театрі Курбас не займався, але постійно звертався до мистецького керівника С. Чернецького за порадами, обговорював аспекти цього виду сценічної роботи.

Гастролі «Руської бесіди» були перервані Першою світовою війною. На початку вересня 1914 року він переїхав з матір'ю та сестрою (брат помер кілька років перед тим) до Тернополя. Тут він організував стаціонарний театр «Тернопільські театральні вечори».

Цей театр об'єднав як місцеву, так і ту молодь, що опинилася в місті з тих самих причин, що і Курбас, як аматорів, так і професійних акторів. Прем'єра першої вистави відбулася 31 жовтня І 915 року. Дебютом стала «Наталка Полтавка». Протягом року зі сцени «Театральних вечорів зійшли понад десяток вистав, переважно етнографічно-побутового характеру. За політичним забарвленням п'єси такого характеру є нейтральними, тому репертуар гарантував те, що театр не привертатиме уваги як австрійських військ, так і російських, і матиме змогу працювати.

В кінці березня 1916 року Олександр Степанович прийняв запрошення Миколи Садовського працювати у його театрі. Відтоді почалася творча праця Курбаса у столиці України.

Театр Садовського вважався найкращим з позицій збереження традицій національної школи цього мистецтва. Він об'єднував провідних діячів сцени. Незважаючи на високі оцінки сучасників, Курбасові сподівання цей театр не виправдав. Найбільше в роботі, з молодих, років він боявся скотитися до провінційності та відірваності він світового розвитку мистецтва. А в Першому стаціонарному українському театрі панували застарілі на той час сценічні форми, ставилися ті ж п'єси, що і десятиліття тому. Хоча протягом короткого терміну виступів Курбас став дуже популярним актором, зупинятися на цьому він не хотів. Олександр Степанович виношував плани на альтернативну творчість та прийшов до ідеї створення експериментальної студії [6, 32-33 с.].

Полонивши серця української молоді (особливо - роллю Хлестакова у «Ревізорі», якою він змінив саму концепцію вистави, створивши протиставлення свого героя провінційному міщанству4), Лесь Курбас легко зійшовся з невеликим гуртком молодих ентузіастів, які створили театральну студію. Зустріччю з майбутніми молодотеатрівцями період становлення творчої особистості та починається новий етап творчості.

2. Робота у «Молодому театрі»

Знаковою подією у житті Курбаса стала зустріч з гуртком молодих акторів, яка відбулася в ніч з 16 на 17 травня 1916 року.

Вони збиралися у майстерні на Фундукліївській вулиці, обговорювали плани на майбутнє, в основному, що стосувалося мистецької роботи та творчості, оскільки учасники цього неформального об'єднання були випускниками музичної школи ім. Лисенка.

Невдовзі Курбас прийшов до ідеї створення власного театру. На той час Курбас вірив у можливість оновлення мистецтва шляхом створення художніх братств, акторських коммун.

Робота над першою постановкою почалася за кілька тижнів по знайомству Курбаса з майбутніми молодотеатрівцями. Трагедія «Цар Едіп» Софокла була першим кроком у вивченні класичних систем світового театру.

Радянські дослідники пояснювали ідею постановки «Едип-царя» впливом ідеології позитивізму та марксизму, відповідно - потягом до реалістичного мистецтва з тяжінням до класики.

Вся творчість Олександра Степановича була спрямована на висвітлення проблеми протиставлення «Я - суспільство», але на різних етапах творчості суспільно-політична ситуація вносила певні корективи у тему особистості та її свободи. Окрім цього у режисера в цей час спостерігається потяг до великої сценічної форми.

Робота над «Царем Едіпом» була зупинена через Лютневу революцію. За словами самого Курбаса, ця подія «відкривала нові перспективи та нові обов'язки» [10, 35 с.].

Театральне життя України періоду національно-визвольних змагань було досить насиченим, не зважаючи на воєнні дії, економічні негаразди та соціально-класові зрушення. Це можна пояснити отриманням театром агітаційно-пропагандиської функції, саме тому підтримка театральної справи стала традиційною для майже кожного уряду на Україні у ці роки.

Розвиток культурних процесів був пов'язаний не тільки з політикою урядів, але й з активністю громадськості.

Нові засади політики в галузі театрального мистецтва виявились у ліквідації обмежень стосовно репертуару та вибору напрямку роботи.

«Молодий театр» заявив про свій намір йти власною українською дорогою, що означало прагнення творити національний театр, але сучасного зразка, підкреслювалася орієнтація на театральну Європу та робота над побудовою «самобутнього нового мистецтва без дотеперішніх компромісних шляхів» [10, 36 с.].

«Молодий театр» вперше зустрівся з глядачем на мітингу в оперному театрі в березні 1917 року. Були показані драматичний етюд О. Олеся «Осінь», фрагменти повстання декабристів. Обрані сюжети образно ілюстрували кризові моменти в суспільстві та героїчні вчинки свідомих людей.

Революція та спричинені нею події стали для Курбаса ще одним аргументом на користь доведення необхідності змін в українському театрі, на які були налаштовані молодотеатрівці. «Ми стали на хвилю громадської роботи… не могли спокійно займатися деталями «Царя Едіпа», коли на вулиці гриміло «Ще не вмерла…» [12, 36 с.].

Активна громадсько-політична позиція «Молодого театру» перепліталася з бажанням «творити нові українські цінності», оскільки «українофільське козако- і побутолюбство не вичерпує наших духовних інтересів» [10, 37 с.].

Відчайдушна заповзятість Курбаса у справі перетворень у мистецтві призвела навіть до роботи над двома п'єсами В. Винниченка, що стало моментом пожертви власними мистецькими уподобаннями заради конкретних вимог глядацької аудиторії.

Скандальна слава Винниченка, яка випереджала тверезий аналіз його творчості, вплинула на рішення включити «Базар» та «Чорну пантеру і білого ведмедя» до репертуару «Молодого театру» (додаток 1). Курбас аргументував свою нелюбов до п'єс Винниченка їх за політизованістю, а також категоричним не сприйняттям світоглядних ідей та філософських поглядів автора («життя-базар»), але популярність цих творів гарантувала касовість виступів, а молодотеатрівська студія не мала жодної матеріальної бази і не була популярною настільки, щоб диктувати репертуар глядачам.

В жовтні політичні катаклізми вкотре підкорегували культурне життя Києва та України в цілому. На цьому тлі різнобарвний репертуар «Молодого театру» виглядав привабливо.

Історію «Молодого театру» можна розглядати як антологію театральних стилів, оскільки Курбас і його прибічники мали на меті за кілька років втілити на своїй сцені постановки, які всі разом складали загальний історичний театральний процес. Тому кожна наступна вистава належала іншій епосі, представляла інший стиль чи мистецький напрям: Софокл, В. Шекспір, М. Мольєр, В. Гюго, Г. Гете, Кайзер, М. Гальбе, І.Ібсен, Б. Шоу, і, нарешті, Л. Українка, А. Чехов, Є. Жулавський, О. Олесь, В. Винниченко. У репертуарі поєдналися реалізм, символізм, імпресіонізм, традиціоналізм. Належність кожної окремої вистави до іншої доби диктувала інші методи гри, художнє та музичне оформлення, стилістику.

На початку 1918 року репетиції молодотеатрівців були перервані захопленням Києва більшовиками. В колективі стався розкол на ґрунті розходжень у поглядах на майбутнє театру. Гнат Юра і його прихильники висловлювався за виїзд із столиці, Курбас та решта колективу хотіли залишитись.

Непорозуміння у колективі спонукала їх отримати від нової влади офіційний статус.

Літо 1918 року трупа провела в Одесі. Відпочинок поєднувався з підготовкою до нового театрального сезону. Оновлений репертуар вписувався в театральний екстернат Курбаса, який був продуманий з метою якісної модернізації української сцени: філософсько-драматичні п'єси та ексцентричні комедії. Прем'єри «У пущі» Лесі Українки та «Горе брехунові» Ф. Грільпальцера додалися в Одесі до постановок минулого сезону. Різноплановий добір п'єс та підвищення професійності молодотеатрівці забезпечили касовість виступів. У пресі з'явились схвальні відгуки.

У вересні трупа повернулась до столиці, де їх чекали наступні труднощі: приміщення театру було здано в аренду приватному лікареві, після домовленостей з ним будинок ще двічі опечатувала німецька комендатура.

Оскільки сезон розпочато не було, Курбас більше займався проблемою

теоретичних розробок театрального мистецтва. Він висловив свої погляди на причини та характер театральної кризи: на його думку, культивація реалізму призводить до зведення завдань театру до банальної імітації життя, а в процесі відродження, за його переконаннями, було б доцільніше спиратися на «характер і психіку сучасного еклектичного покоління» [12, 36 с.].

Розпочати сезон вдалося на зібрані кошти від прихильників публіки, бо державні структури не виділили ніякої матеріальної допомоги, не дивлячись на неодноразові прохання. Репертуар був оновлений лише однією п'єсою - «Різдвяним вертепом».

Лютий 1919 року знов змінив ситуацію у Києві.У перший театральний відділ, який сформував Народний Комісар освіти В. Затонський, увійшли троє молодотеатрівців: С. Бондарчук, М. Терещенко, П. Долина. Таке рішення витікало із соціальної спрямованості театру.

Всі наступні постановки мали чітко простежуване спрямування на велике значення ментальності у житті народу та доцільність боротьби за свою національну самобутність. «Шевченкова вистава» синтезувала погляди Т.Г. Шевченка на поневолення українців, у «Яні Гусі» постав бунт прометеївської сили проти тиранії, у «Москалевій криниці» та «Великому льоху» викладений страх можливості втрати національної ідентичності.

У цей рік сталася важлива подія у особистому житті режисера - він познайомився та закохався у свою майбутню дружину Валентину Чистякову, дочку співака Великого Театру. На цьому ґрунті виникла проблема із роботою Курбаса: він почав запізнюватись, значно менше часу приділяти молодотеатрівцям. Молоді актори, які вважали Курбаса своїм кумиром та оцінювали значення його творчості з своїх максималістських юнацьких позицій, «в ім'я врятування Леся Курбаса для українського театру», вирішили вбити Чистякову [10, 38 с.].

«Шевченкова вистава» була останньою режисерською роботою Курбаса у «Молодому театрі». Рішенням театрального комітету НКО УРСР у квітні 1919 року «Молодий театр» був з'єднаний з Державним драматичним театром під керівництвом Олександра Загарова.

Протилежність принципів роботи та мистецьких завдань, полярність стилістики - ось далеко не повний перелік причин, з яких у об'єднаному театрі не було створено ні однієї спільної вистави. Театр діяв як єдине ціле тільки з організаційної точки зору, але спектаклі кожна трупа давала свої, ті з якими працювала до об'єднання.

На початку 1920 року на Україну стала поширюватись постанова Всеросійського Центрального виконавчого Комітету «Про облік сценічних та театральних працівників», за якою артисти були зобов'язані брати участь у агітаційних кампаніях та виставах на фронті, корегувати свій репертуар згідно ідейних настанов радянського керівництва. Але оскільки нових п'єс такого спрямування не було створено, грали в основному класику, але навіть ці твори мали інтерпретуватися під ідеологічне замовлення більшовиків. Мали переважати постановки з героїчним спрямуванням.

Але і на такому терені, за умови підвищення професіоналізму як акторів, так і режисера, яке сталося завдяки наполегливій праці, були створені справжні шедеври сценічного мистецтва, серед яких особливу популярність набули «Гайдамаки» під режисурою Курбаса (за Т.Г. Шевченком).

3. Лесь Курбас у 1920-1934 роках: Кийдрамте, «Березіль» та творчість у Соловецьких таборах

1920 рік став часом укріплення радянської влади на Україні. Разом зі стабілізацією політичної ситуації на користь більшовиків почалося їх втручання у культурні процеси. Розглядаючи мистецтво як засіб пропаганди комуністичних ідей, радянська влада протягом перших років керування Україною намагалася надати йому політичної спрямованості1. Створений Всеукраїнський театральний комітет мав керувати націоналізованими театрами та новоствореними колективами. Лесь Курбас теж продовжував пошуки структурної та творчої організації театру. Навесні І920 року він засновує новий театр-студію - Київський драматичний театр (Кийдрамте). До його складу увійшла група колишніх молодотеатрівців та кілька нових молодих акторів. Цей театр не був чітко продуманим і був створений посіцхом, але цим кроком Олександр Степанович намагався запобігти подальшому розпорошуванню акторських кадрів та зменшити термін розриву його роботи як режисера.

Виступи Кийдрамте почалися не одразу через близькість фронту. Гралися відомі п'єси, на які наповнюваність залів була високою.

Глядацька аудиторія розплачувалася продуктами, допомагала місцева інтелігенція та кооператори постачанням мануфактури для декорацій та костюмів. Але коштів бракувало і надалі. Деякі актори, в основному молодь, залишали театр, іноді йшли підробляти розвантажуванням вагонів чи найматися на цукровий завод.

Курбас, людина ідейна та самовіддана, в такій ситуації проявив твердість, ввівши дисциплінарний режим роботи: багато репетицій, лекції з сучасної теорії театру, літератури, малярства, музики, курс лабораторно-студійних етюдів. Найвидатнішою подією всього часу існування Кийдрамте стала постановка «Макбета» У. Шекспіра.

Наприкінці серпня - на початку вересня Кийдрамте переїхав до Умані. В цьому місті театр продовжував свої гастролі до 30 квітня 1921 року. В репертуарний список були додані агітаційно-пафосні п'єси «Жовтень» та «Рур».Любов глядача та певна лояльність до Кийдрамте з боку радянської влади стали причинами запрошення переїхати до Харкова для заснування Українського зразкового державного театру, яке надійшло від Народного Комісаріату Освіти. Пропозиція була дуже привабливою з погляду можливості підвищення статусу театру, але виділених коштів вистачило лише на переїзд трупи. Не було надано ні театрального приміщення, ні житла для акторів. Ентузіазм колективу, який дозволив почати репетиції, згас з приходом голоду. Стало зрозумілим, що влада не зможе найближчим часом виконати обіцянки про надання сцени та місця проживання трупи, а також годі було сподіватися на додаткові кошти на декорації та костюми, на збільшення коштів, які були потрібні для оплати праці художника чи навіть робітників сцени. Влітку 1921 року театр припинив своє існування.

В березні 1922 року Лесь Курбас заснував у Києві Мистецьке Об'єднання «Березіль» (МОБ) - театр, який став візитною карткою України на довгі роки та підґрунтям творення модерного театру (додаток 2).

МОБ мав втілити найбільший план Курбаса у життя - перетворити театр на духовного провідника українського життя. Цей план ставив політику на місце інструмента перебудови суспільства, а людину мав виховувати як дійову свідому особу.

У першому випуску «Барикад театру» був опублікований Маніфест МОБу, який проголошував демократичність засад, динамічність як принцип роботи. Метою проголошувалася боротьба на майбутні здобутки мистецтва.

Курбас створив не класично структурований театр, а мистецьке об'єднання з п'яти майстерень (лабораторій): експериментальної (розробка нових театральних технологій роботи актора), майстерні з питання створення дитячого театру, літературної студії виховання драматурга, стаціонарного драматичного театру та школи режисури, а також остання - аматорських мандрівних студій.

У київський період (1922-1926 роки) «Березіль» не випадково називають політичним театром. Окрім постійного звернення до історичної тематики з акцентом на боротьбу народних мас, висвітлення поточних чи нещодавніх подій з життя українського народу, МОБ ставить у цей час вистави, присвячені проблемі міжнародних відносин.

Поряд з відкриттям нової сценічної техніки гри і поданням Курбасом модерного спрямування постановкам, український режисер повно розкрив соціальну трагедію машинізації суспільства, в якому людина перестає бути цінністю.

Протягом 1922-1923 років Курбас активно працював над розробкою теоретичної бази побудови нового театру. Найбільше публікацій припадає на журнал «Барикади театру»: «Психологізм на сцені», «Естетство», «Актор у нашій системі та праця над роллю», «Про роль світогляду на ідеї в мистецтві» [14, 149 с.].

При запереченні доцільності існування крайньо лівих напрямів у мистецтві, які більше походили на концентрований вияв ідеології комунізму з тяжінням до революційного вирішення будь-яких проблем, Курбас намагався переконати глядача у необхідності радикальних перетворень як значущого привнесення нововведень, а не заперечень стосовного історично набутого. Також теоретичні розробки того часу продовжили формування системи перетворень, яка стала ключовою у його естетиці: виховання у акторі органічної єдності почуттів та інтелекту, досягнення глибокої осмисленості роботи над ролями та точної передачі емоційного стану героя, концентрація мистецького начала, його домінування над особистими рисами, власний стиль гри та методологія стиль гри та постійного вдосконалення професіоналізму.

3 осені 1924 року Курбас найбільше часу став приділяти педагогічній роботі, віддавши власне режисуру молодому поколінню МОБу: В. Василько,

Б. Тягно, Ф. Лопатинському, П, Березі-Кудрицькому.

Стабілізація ситуації на Україні сприяла роботі театрів, зокрема і «Березоля». Бажання Курбаса творити новий український театр реалізовувалось у Києві - місті, яке він сам вважав серцем України, любив його публіку та мистецьке середовище.

В серпні 1926 року театр переїхав до Харкова, де зайняв приміщення колишнього Російського театру Миколи Синельникова.

«Народний Малахій» Миколи Куліша - перша спільна робота у низці наступних постановок.

В кінці 1927 року пройшла перша заборона репертуарного комітету Народного Комісаріату Освіти - «Войцека» А. Берга. Сам Курбас бачив п'єсу ідеальним варіантом показу проблеми соціальної нерівності, але зазначена тема не могла вкладатися в офіційні тогочасні завдання театру. Також була знята п'єса «Хулій Хурина» за Кулішем.

Загалом втручання в роботу театру мало причиною і ідеологічний характер влади, і банальну непрофесійність чиновників, які працювали в галузі культури. «У нас абсолютно не розуміють значення часу для серйозної мистецької роботи. У нас натискають: «дайош кількість», тобто іншими словами «дайош більше та гірше», як то і слід у всякої принципово провінційної нації» - казав Курбас [9, 121 с.].

У 1930 році Народний Комісаріат Освіти зобов'язав Курбаса поставити «Диктатуру» І. Микитенка. Йосип Гірняк згадував, як під час читання «Іваном Шекспіром» (прізвисько, що дав Курбас Микитенкові) своєї п'єси присутні були вражені ідентичністю образів і типів із раніше написаною п'єсою «97» М. Куліша.

Завершальним акордом у «Березолі» стала «Маклена Граса» Куліша, прем'єра якої відбулася 24 вересня 1933 року. Олександр Степанович акцентував етичну інформацію п`єси; концепція захисту свободи людини домінувала.

Нічне засідання колегії Наркомосу «У справі Леся Курбаса і театру «Березіль»» вирішило усунути Курбаса від режисерської роботи у театрі (офіційна постанова від 5.10.1933 р.). За цих умов Курбас отримав два дружні запрошення в знак підтримки від Міхоєлса (керівника Московського єврейського театру) та Амаглобелі (грузинського режисера). Курбас поїхав в Москву, хоч і там за ним уже слідкували.

26 грудня 1933 року Лесь Курбас був заарештований у Москві, потім переведений у Харків, де йому інкримінували участь у міфічній Українській військовій організації (пізніше звинувачення відхилені).

9 квітня 1934 року Судова Трійка при Колегії ДПУ УРСР засудила митця на 5 років ув'язнення, звинувативши його у змові проти держави і партії (ст. 58.8 КК), тоді ж було засуджено Й.Гірняка.

У травні 1934 року Курбас потрапив до табору на Медвежій горі в Архангельській області, де був призначений головним режисером театру Біломор-Балтійського каналу.

Курбас почав працювати над драмою «Інтервенція» Л. Славіна, але як «ідеологічний ворог» був відправлений в табір більш суворого режиму на Вьянь-Губі. Перебуваючи там, режисер продовжував творити театральне мистецтво, де поставив оперету-варьєте «Сон на Вьянь-Губі», але комісія з Управління таборів заборонила виставу як таку, що ілюструє відвертий протест проти режиму і покарала митця перевезенням на Соловки.

У Соловецькому «зразковому» театрі Курбас, організувавши професіоналів та аматорів, поставив «Учня диявола» Б. Шоу, «Весілля Фігаро» Бомарше.

Довгий час смерть Курбаса обростала легендами: існували перекази, що після розформування Соловецького табору його бачили десь на Волзі, в Сибіру. До в'язнів на Воркуті доходили чутки про те, що Курбаса, Зерова, Підмогильного етапували із Соловків до Сибіру та Магадану (додаток 3).

Життя легенд припинилося після того, як Санкт-Петербурзьке товариство «Меморіал» знайшло влітку 1997 документи, які свідчили розстріл Леся Курбаса 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох у Карелії. Там з 27 жовтня по 4 листопада було розстріляно 1111 етапованих із Соловецього Кремля - «в честь підготовки до святкування ХХ-ліття Великої Жовтневої Соціалістичної революції».

Творча праця Курбаса була обумовлена внутрішніми чинниками творчого потенціалу та певного досвіду роботи, набутої компетентності актора та режисера.

Висновки

У часи українських визвольних змагань в період становлення та перебування радянської влади на Україні, Лесь Курбас був не просто одним із багатьох українських режисерів. Експериментаторство з живим організмом театру та атмосфера постійної динаміки мистецтва, вирізняють Олександра Степановича серед режисури 10-30-х років XX століття. Лесь Курбас свою творчість у справі розвитку театру вибудував на зразок постійного самовдосконалення особистості.

Перша світова війна та період українських національно - визвольних змагань 1917-1920 років дали поштовх розвитку національно - культурних процесів.

Природна обдарованість Леся Курбаса, середовище становлення його особистості, отримана освіта, відданість та наполегливість у роботі, творчі та організаторські здібності дозволили йому стати лідером процесів розбудови театрального мистецтва, очолити процес створення модерного національного театру, започаткувати нову епоху сценічного мистецтва України. Це стало можливим завдяки ґрунтовним перетворенням, які торкнулися проблеми розробки репертуару, вдосконалення «виробничих відносин» сценариста, актора, режисера, тобто виведення їх у спільну площину дій.

Як режисер Лесь Курбас працював близько п`ятнадцяти років - надто малий термін для розкриття всієї повноти його замислів, але і за цей час він зумів радикально вплинути на театральну культуру України 20-30-х років XX століття.

Час поступового реформування сцени на той період вже пройшов, українське сценічне мистецтво лишалось суто традиційним, ніякої еволюції в репертуарі, режисурі та акторській грі не спостерігалось, тому часто говорять про революційний характер тих змін та перетворень, які провів у театральне життя Лесь Курбас протягом двох десятків років, за які український театр став відповідати світовим стандартам.

Головну режисерську ідею Л. Курбаса можна сформулювати твердженням, що театр не повинен займатися дзеркальним відображенням дійсності, а зобов`язаний активно її перетворювати.

Список використаних джерел і літератури

1. Бобошко Ю.М. Режисер Лесь Курбас. - К.: Мистецтво, 1987. - 43 с.

2. Василько В. Театру віддане життя. - К.: Мистецтво, 1984. - 342 с.

3. Гірняк Й. До недобитків «Березоля» // Сучасність. - 1974. №2 - 3-34 с.

4. Гірняк Й. З хроніки останніх днів «Березоля» // Сучасність. - 1974. №11. - 52-60 с.

5. Даниленко В.М., Касьянов І.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні 20-30 рр. К.: Либідь, 1991. - 57-63 с.

6. Запорожец А.В. Воспоминания о Курбасе // Избранные психологические труды - М., 1986. - 32-39 с.

7. Корнієнко Н.М. Лесь Курбас: репетиція майбутнього. - К.: Факт, 1998. - 45-48 с.

8. Кузякіна Н.Б. Лесь Курбас. Статьи и воспоминания о Лесе Курбасе. Литературное наследие.-М.: Искусство, 1988. - 3-8 с.

9. Курбас Л. «…Я принял это молча» // Театр. - 1989 р. - 120-143 с.

10. Лабінський М. Молодий театр. Генеза. Завдання. Шляхи. - К.: Мистецтво, 1990. - 35-40 с.

11. Липковская А. Лицо сатира // Театральная жизни. - 1993. - №10. - 12 с.

12. Ревуцький В. Лесь Курбас і театр // Лесь Курбас у театральній діяльності, оцінках сучасників, документи. - Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1989. - 36 с.

13. Скалій Р. Де і коли народився Лесь Курбас? // Вітчизна. - 1974. - №6. - 23 с.

14. Справа №103010 (нові матеріали у справі Леся Курбаса) // Український театр. - 1993. - №1. - с. 27

15. Танюк Л. Лесь Курбас і Світова культура // Всесвіт. - 1987. - №6. - 149 с.

16. Терещенко З. З молодим Петрицьким. Спогади // Вітчизна. - 1980. - №8. - 173-174 с.

Размещено на Allbest.ru

...