Історія української культури
Культура дохристиянської Русі. Вплив християнства на культуру Київської Русі. Розвиток літописання та літератури. Розвиток освіти та наукових знань. Архітектура, живопис, прикладне мистецтво. Українська і російська культура ХІV – першої половини ХVIІ ст.
| Рубрика | Культура и искусство |
| Вид | статья |
| Язык | русский |
| Дата добавления | 26.09.2017 |
| Размер файла | 182,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Перу ректора Острозької академії Г.Смотрицького належать книги «Ключ Царства Небесного» та «Календар римський новий». Рішення папи римського про виправлення Юліанського календаря дало автору книг привід для різнобічної критики ієрархів католицької церкви та дій ордену єзуїтів, яких він звинуватив у відході від традицій християнських апостолів, зокрема «ключаря небесного царства» апостола Петра.
Схожі ідеї відстоював син Г.Смотрицького - Мелетій. У своєму речетативно-поетичному творі «Тренос» («Плач») М.Смотрицький прославляє вірного захисника православ'я князя Костянтина Острозького, засуджує українських магнатів, які, за його словами, відреклися від рідної матері - православної церкви і пішли за мачухою - католицькою церквою. Католицьких священиків він називає «італійськими бандитами». Польський король наказав знищити весь наклад книги а автора стратити, через що той мусив переховуватися по різних православних монастирях. М.Смотрицький був також автором «Граматики», яка до першої чверті ХІХ ст. була основним підручником церковнослов'ської мови.
З різкою критикою католицької церкви виступав і Захарія Копистенський, основним твором якого є чотирьохтомний трактат «Палінодія, або Книга оборони». У ній автор робить спробу спростувати положення про першість папи римського, довести рівність прав усіх єпископів грецької (православної) та римської (католицької) церков, обґрунтовує положення про єдність руської та грецькою церквами. Критикуючи громадсько-політичний і церковний устрій Речі Посполитої, автор з великою любов'ю пише про свій «славний і благословенний народ россов» та запорізьких козаків, які є його нащадками. Судження автора спираються на чисельні документальні джерела й підтверджені, висловленні в яскравій афористичній формі.
Вершиною української публіцистики ХVІ - першої половини ХVІІ ст. справедливо вважається творчість Івана Вишенського. Проживши більшу частину свого життя в монастирі на священній горі Афон у Греції, він палко вболівав за долю своєї батьківщини, за своїх земляків, що гнобилися польськими панами і католицькою церквою. Тут він написав чимало публіцистичних творів, 17 з яких насьогодні нам відомо. Серед них: «Писание до всех обще в Лядской земли живущих», «Извещение краткое о латинских прелестях», «Послание к старице Домникии», «Зачапка мудраго латынника з глупым русином», «Позорище мысленное» та ін. У цих гостро полемічних творах І.Вишенський виступає проти ієрархів католицької церкви, чиїми душами, на думку письменника, диявол володіє, він викриває священників, що перешли в уніатство, називаючи їх лжепастирями і зрадниками. Натомість він висловлює свою величезну повагу і співчуття до «хлопів», «простаків христових», «алчущих правды», «поруганных, посмеянных», «битых и убитых», «лепших и цнотливых», бо саме вони тримаються батьківської віри і заповідей Христа.
Набуває розповсюдження світська література: перекази, вірші, драматичні твори. Прикладом поетичної творчості початку ХVІІ ст. є «Вірші на жалосний погреб гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, автором якого є ректор Київської братської школи Касіян Сакович. У цьому товорі гетьман змальований як великий син української землі, видатний полководець, державний і культурний діяч, слава проякого буде жити, «поки Дніпро з Дністром многогрішні плинути будуть». Серед заможної української шляхти починають користуватися популярністю перекладні лицарські романи про Олександра Македонського, Тристана та Ізольду, «сімох мудреців» тощо.
Збереглися і традиції літописання. До значних літописів цієї доби належать «Короткий Київський літопис» (XIV-XVI ст.), який висвітлює період від ІХ до ХVІ ст., розповідає про деякі важливі події з історії Київської Русі, боротьбу проти татар, діяльність української православної шляхти тощо. У «Літопису великих князів литовських» розкриваються історичні події, що пов'язані з боротьбою за князівський престол між литовськими князями з династії гедеміновичів Ягайлом, Кейстутом і Вітовтом, захоплення ними руських земель. У Густинському літопису, що був створений на початку XVIІ у Густинському монастирі на Чернігівщині, йдеться про виникнення козацтва, полонізацію та покатоличення українського населення, Берестейську унію тощо.
У XVІ ст. спочатку в єзуїтських колегіумах, згодом у православних школах з'являються театри, у виставах яких брало участь до 200-300 учнів. Шкільні драми мали біблейські сюжети, наприклад «Розмишлянє о муці Христа Спасителя нашого». Однак між актами релігійної драми обов'язково ставилися комедійні сценки - інтермедії. На початку XVІІ у шкільних театрах ставляться сатиричні п'єси, у яких висміювалися людські пороки.
4. Архітектура та образотворче мистецтво
Архітектура і образотворче мистецтво України означеного періоду базувалося переважно на традиціях архітектури Візантії та Київської Русі. Хоча вітчизняні майстри дедалі більше використовувалися естетичні та технічні ідеї Західної Європи, зокрема романського, готичного та ренесансного стилів, але зазвичай вони творчо їх переосмислювали і творили самобутнє національне мистецтво.
У зв'язку з набігами татар і турок, міжусобними війнами та все більш частими козацьким та селянськими повстаннями, князі й магнати вживали енергійних заходів щодо укріплення міст й маєтків. З урахуванням появи огнепальної зброї перебудовувалися старі, будувалися нові кам'яні замки з вежами і бійницями. Це замки в Хотині, Острозі, Львові, Луцьку, Кам'янець-Подільському, Бережанах та інших містах. Взірцем замкового зодчества різних епох є Хотинський замок, що був побудований у ХІІ і радикально перебудований у ХV ст. Архітектура замка характеризується монолітністю його стін і веж, що об'єднані декоративним орнаментом у вигляді узору української вишиванки (червона цегла на фоні білокам'яних стін. У одній споруді можна спостерігати традиції оборонної архітектури, готичного різьблення та мотиви українського й молдавського народного мистецтва.
Відбиток сурового часу притаманний також більшості житлових, господарських, монастирських і храмових споруд, які були пристосовані до тривалої оборони. Так, побудовані з каменю чи дерева церкви нагадували фортеці, вони мали товсті стіни, вузькі віконця, міцні двері, а їхні дзвіниці нерідко виконували функцію сторожових веж. Яскравими прикладами таких споруд є кам'яні церкви Києво-Печерської лаври, Різдва Богородиці у Рогатині, Богоявлення в Острозі та ін. Крім традиційних хрестово-купольних, з'являються нові типи храмів. Так, у церкві Різдва Богородиці у Рогатині опорні стовпи використані не для встановлення куполу, як раніше, а для перекриття будівлі церкви готичними склепіннями. Над бабинцем встановлена оборонна вежа.
Водночас литовська-польська доба в історії України хронологічно співпадала з європейським Відродженням (Ренесансом), культурі й, зокрема, архітектурі якого притаманне широке використання античних традицій і естетичних цінностей. Відтак з другої половини ХVІ ст. і в українській архітектурі відбувалося поступове витиснення візантійського і готичного стилів ренесансним. Природно, що цей процес розпочався і набув найбільшого поширення у Львові, міська громада якого мала на то час розвинуті економічні й культурні зв'язки з багатьма країнами Західної Європи, зокрема Італії, запрошувала звідти провідних архітекторів. У ренесансному стилі був збудований чудовий архітектурний ансамбль Львівського братства, до якого входили Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний, В. Купинос), каплиця Трьох святителів (архітектор П.Красовський), вежа Корнякта (архітектор П.Барбоні за участю П.Римлянина). У стилі пізнього ренесансу на ринковій площі Львова була збудована й низка цивільних споруд, серед яких такий архітектурний шедевр, як будинок «Чорна кам'яниця» архітектора П.Красовського. Фасад будівлі оброблений «діамантовими» квадрами, а портали й вікна покриті сочною орнаментальною різьбою. На кутах карнизу над порталом першого поверху вміщені сюжетні скульптури Георгія Змієборця і святих покровителів родини. Не менш виразним був і збудований за проектом італійського архітектора П.Барбоні палац грецького купця К. Корнякта.
У перші десятиліття XVI із Західної Європи на Галичину приходить нова архітектурно-художня течія - бароко, якому притаманні пишність і складність, архітектурних форм, напруженість і виразність контурів будівель. У цьому стилі у Львові були збудовані каплиця Боїмів і Кампіанів, Бернардинський костел, П'ятницька церква. Деякі риси бароко з'явилися в Успенській церкві Києво-Печерської лаври після її реставрації італійськими майстрами.
У нерозривному зв'язку з архітектурою розвивалося образотворче мистецтво, основними видами якого, як і в часи Київської Русі, залишалися настінний живопис та іконопис. Головною темою фресок XIV-XVI ст. була релігійна тематика, але в XVI ст. розпис набуває народних і світських мотивів. До кращих зразків тогочасного фрескового малярства належить розпис церкви Спаса на Берестові в Києві, що виконаний на замовлення київського митрополита Петра Могили афонськими (грецькими) майстрами. Найбільш цікавою є композиція, що зображує Христа, богоматір, Іоанна Предтечу, князя Володимира та уклінного Петра Могилу. У зображенні митрополита відчувається прагнення художника передати багатий духовний світ відомого церковного діяча.
Традиційний український іконопис польсько-литовської доби базувався на візантійській школі, але поступово він збагачувався місцевими рисами та впливами інших держав. За свідченням секретаря антиохійського патріарха П.Алепського, який відвідав Україну в середині ХVІІ ст., усі церкви Придніпров'я містили чудові й величезні іконостаси, які вражали «життєвістю облич», тобто реалістичністю зображення. При цьому П.Алепський не зміг утриматися, щоб не переказати зміст деяких ікон. Зокрема, він відмітив, що на зображенні трапези Авраама і ангелів («Трійця») намальовано блюдо зі смаженим поросям, а на іконі св. Софії зображені «перси в тюрбанах, з луками та стрілами, а також франки у своїх шляпах і костюмах, з рушницями і гарматами».
Під впливом західноєвропейського мистецтва у ХVІ ст. формується західноукраїнська школа портрету. Широко відомі портрети князя К.Острозького, купця К. Корнякта, засновниці православних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишнивецької та ін. Одним із найбільш яскравих зразків глибокого осягання натури в мистецтві є портрет Яна Гербурта. Портрет вражає своєю життєвою достовірністю і водночас виразністю зображення уклінної фігури, що склала руки у молитві.
Авторів більшості творів образотворчого мистецтва, особливо ікон, встановити важко, адже в часи Середньовіччя не прийнято було його афішувати. Часто відомості про автора обмежувалися його ім'ям і назвою населеного пункту: Федір зі Львова, Федуско із Самбора, Олексій зі Смільника тощо. Однак з поширенням в українському суспільстві гуманістичних ідеалів європейського Відродження анонімність поступово зникає. Відомими майстрами іконопису були Іван Маляр, Федір Сенькович, Микола Петрахнович-Мороховський та ін. Останній з означених майстрів був не тільки знаним майстром іконопису, що брав участь у створенні іконостасу Успенського собору у Львові, але й став одним із засновників українського портретного живопису. Ввжається, що саме М. Петрахнович-Мороховський був автором досить реалістичного портрету дочки старости львівського братства Варвари Лангиш.
Почало відроджуватися ювелірне мистецтво. Староруська техніка виготовлення прикрас практично занепала, але заможна частина населення намагалася відродити ювелірну справу. Відроджене ювелірне мистецтво розвивалося під впливом німецьких і греко-турецьких традицій. Це було пов'язано з тим, що магнати і шляхта захоплювалися в першу чергу зброєю та кінськими уборами, виконаними у східному стилі - уздечки, сідла, оправи для шабель, сагайдаки тощо. За відсутністю золота і срібла частіше почали використовувати бронзу, мідь, олово. Художньою майстерністю відзначалися гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світильники, посуд .
Українські майстри намагалися поєднати традиції давньоруського ювелірного мистецтва з новими і створювали оригінальні вироби, які користувалися попитом далеко за межами польсько-литовської держави. Однак, у подальшому цей процес загальмувався через те, що в Польщі дозволялося бути майстрами золотих цехів тільки полякам і католикам.
Таким чином, культура південно-західних руських земель розвивалася на ґрунті традицій Київської Русі. Однак у край складних умовах польського поневолення та покатоличення вона змушена була захищати свій дух, моральні та естетичні цінності від повного нищення і зневажання. Одночасно вона збагачувалася надбанням народної культури та досягненнями європейської культури, що призвело до виникнення самобутньої української культури.
5. Культура Московської держави
У означений період у Північно-Східній Русі, що до початку феодальної роздробленості входила до складу Київської держави ( Русі), відбулися три важливі й взаємопов'язані процеси: 1). Приєднання низки земель до Московського князівства, перетворення Москви у державно-політичний центр Північно-Східної Русі, утворення Московської централізованої держави, майбутньої Росії; 2). Звільнення від татаро-монгольського поневолення, боротьба проти якого була започаткована битвою на Куликовому полі у 1380 р. і остаточно завершилася у 1480 р.; 3). Формування російського народу на основі північно-східної гілки стародавнього руського народу (кривічі, в'ятичі, новгородські словени), а також угро-фінських та інших племен. Спочатку московські правителі приймають титул «Великого князя всія Русі», а згодом - царя. За словами К.Маркса, здивована Європа, яка на початку царювання Івана ІV майже не помічала існування Московії, що була зажата між татарами і литовцями, була шокована раптовою появою колосальної імперії на її східних кордонах. Сам турецький султан Баязет, перед яким тремтіла Європа, вперше почув зухвалі слова московіта.
Зазначені процеси обумовили характер культурного розвитку країни. Історична перемога на Куликовому полі викликала піднесення національної самосвідомості, що відбилося в усіх галузях духовної культури і, передусім, у літературі. За цих умов створюється цикл літописних повістей і «сказань», серед них - «Сказання про Мамаєве побоїще» та поема «Задонщина». Цікаво, що автор останнього твору (Софоній Рязанець) застосував поетичні прийоми і образи «Слова о полку Ігоревим». Однак, якщо у «Слові» - біль і тривога за долю батьківщини, то в «Задонщині» - радість і гордість за свій народ, звеличення князя Д.Донського, який об'єднав народ і привів його до перемоги.
У низці публіцистичних і історичних творів утверджувалася ідеї величі московської держави і «божественного походження» влади московських правителів. Зокрема, у «Сказанні про князів Володимирських» стверджувалося, що родовід руських князів іде через Рюрика від самого римського імператора Августа і що безпосередніми нащадками київських князів є лише московські князі. Водночас останні є й спадкоємцями візантійських імператорів, адже від одного з них Володимир Мономах, засновник московської князівської династії, прийняв знаки царської гідності. Більш того - у «Повісті про Вавілонське царство» обстоювалася думка про те, що московські царі успадкували владу й правителів стародавнього Вавилону, нащадками яких нібито були візантійські імператори. У низці літературно-публіцистичних творів тих часів розвивається ідея лідерства Москви в усьому православному світі. Так, у історичному творі «Хронограф» (редакція 1512 р.) Москва іменується «Третім Римом»: Рим перший, мовляв, пав через свої «безчестя», Рим другий, тобто Візантія, пав від мусульманського засилля, а третій Рим - Москва стоїть непохитно, й четвертому Риму не бути. Вказані імперські амбіції на довгі роки визначили характер державної російської ідеології. Певною мірою вони притаманні ідеології колишнього Радянського Союзу й сучасної Росії.
З інших літературних творів зазначеного періоду слід відмітити також «Троїцький літопис», «Ходіння за три моря Афанасія Нікітіна», «Домострой», «Четі-Мінеї» ( щомісячні читання ) митрополита Макарія та ін. Духовні запити московського суспільства обумовили винайдення книгодрукування. Надрукувавши книгу «Апостол», його засновником в Росії став Іван Федоров. Як уже згадувалося, останні роки свого життя він провів у Львові, започаткував книгодрукування в Україні. До речі, цей факт свідчить про збереження у ті часи духовної єдності українського і російського народів, попри те, що Україна знаходилася у складі Речі Посполитої.
Яскравим матеріальним втіленням великих політичних амбіцій нової держави стала храмові й оборонні споруди Москви і, насамперед, кам'яного Кремля, реконструкція якого розпочалася в ХІV ст. Московський Кремль - це спільне творіння кращих російських та італійських майстрів, які прибули на запрошення московського уряду. Успенський собор побудував італійський архітектор Аристотель Фіораванте, Архангельський - його співвітчизник Алевіз Новий, Благовіщенський - псковські майстри. Характерна особливість архітектури кремлівського ансамблю - це поєднання традицій руського зодчества і надбань високої ренесансної культури. Найбільш яскраво зазначена особливість проявилася в головному соборі Кремля - Успенському, при проектуванні якого флорентійський майстер Аристотель Фіораванті взяв за основу однойменний старовинний собор у Володимирі. Водночас італійські майстри застосували класичну ордерну систему, такі її елементи, як коринфські пілястри, карниз тощо. Зростання авторитету великокнязівської влади мала символізувати Грановита палата, керівниками будівництва якої були італійські архітектори Марко Руффо і П'єтро Солярі. Одночасно були побудовані й кремлівські стіни з 21 вежею. Деякі з веж мали ворота. Центральними вважалися Фролівські ворота, які пізніше стали називатися Спаськими.
Архітектурний ансамбль Кремля органічно доповнив собор Василя Блаженного, що був побудований на Красній площі за наказом Івана Грозного на честь взяття Казані. Геніальні російські майстри Барма і Посник втілили у камені й кольоровій кераміці собору радість перемоги, державну славу, національний характер і дивовижну східну екзотику. Пізніше цей собор надихнув знаного радянського поета А.Вознесенського на написання поеми «Майстри», де є, зокрема, такі рядки:
Не памяти юродивой
Вы возводили храм,
А богу плодородия,
Его земным дарам.
У сучасному мистецтвознавстві прийнято характеризувати російську культуру означеного періоду як «руський Ренесанс», маючи на увазі відродження після монголо-татарського поневолення художніх традицій Київської Русі. Проте мистецтво зазначеного періоду має свої особливості. Головна з них - віддзеркалення небувалого патріотичного піднесення й формування національної самосвідомості саме російського (не руського) народу в боротьбі за державну єдність. У жорстких рамках богословських канонів і традицій церковного живопису російські митці створили роботи, що мали величезне суспільне значення і високі естетичні якості. Мова йде про творіння таких видатних митців, як Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій.
Феофан Грек, як видно з його прізвища, родом з Візантії, однак Русь для нього стала другою батьківщиною. У своїх творах він поєднав традиції візантійського (грецького) малярства з досягненнями руських живописних шкіл, зокрема Новгорода і Москви, де йому довелося займатися творчістю. Кращі твори художника: фрески церкви Спаса-на-Ільїні у Новгороді, церкви Різдва Божої матері та Архангельського собору, що в Московському Кремлі ( розпис у останньому соборі зроблений разом з відомим російським майстром Сімеоном Чорним). Твори художника сповнені великої духовної напруги, філософської споглядальності, драматизму. Їх також характеризує смілива, різка й експресивна манера художнього письма.
Андрій Рубльов. На відміну від бентежних, бунтівних, сповнених душевного драматизму образів Ф.Грека, А.Рубльов прагнув передати найтонші душевні переживання, чистоту помислів, моральну досконалість людини. Будучи свідком багатьох трагічних подій і жорстокості свого часу (що, до речі, яскраво показав у своєму фільмі «Андрій Рубльов» всесвітньо знаний російський кінорежисер Андрій Тарновський), А. Рубльов створив художній світ, сповнений злагодою, спокоєм, гармонією і любов'ю.
А. Рубльову належать розписи Благовіщенського собору в Москві, Успенського собору у Володимирі, ікони Троїцького собору Троїце-Сергієва монастиря. Однією з вершин світового мистецтва є ікона «Трійця», на якій зображено те, як до біблейського патріарха Авраама з'явився сам Бог у вигляді трьох чарівних ангелів. У їхніх образах - мрія, взаємна відданість, братерська симпатія, відчуття важливості їх союзу. В чаші, навколо якої розмістилися ангели, - голова жертовного тільця - прообразу євангельського агнця, символу жертовності Христа в ім'я любові і порятунку людського роду. Отже, творчості А. Рубльова притаманний високий гуманізм, що характеризує епоху Відродження.
Діонісій. Якщо творчість раніше названих художників припадала на часи боротьби руських земель за своє визволення від татаро-монгольського гноблення, то Діонісій працював у час, коли Москва восторжествувала над Ордою і своїми головними суперниками у боротьбі за об'єднання північно-руських земель. Повною мірою відповідні настрої передають фрески храму Різдва Богородиці у Бєлозерському Ферапонтовому монастирі. Різдво Богородиці, яка шанувалася як покровителька Москви, було одним з головним свят в державі. Діонісій прагнув уславити не тільки цю подію, але й силу Московської держави. Урочистість, святковість, нарядність - характерні ознаки творчості Діонісія, що повністю відповідало вимогам і художнім смакам московського суспільства доби перетворення роздробленої Русі у централізовану Московську державу, майбутню Російську імперію.
Таким чином, російська художня культура ХІV - ХVІ ст., що має свої витоки у Київській Русі, збагатилася багатьма надбаннями епохи Відродження, за своїм ідейним змістом відбивала великі геополітичні устремління нової Московської держави, прагнення російського народу до національної єдності й політичної консолідації.
Контрольні запитання
1. Дайте характеристику культурної та соціально-політичної ситуації в українських землях у XІV- першій половині XVIІ ст.
2. Яку роль відігравали православні братства в Україні?
3. Яку роль у розвитку української культури відіграло запорозьке козацтво?
4. Які навчальні заклади відіграли провідну роль у розвитку освіти в Україні в означений період? Які дисципліни вивчалися у Києво-Могилянській колегії?
5. Назвіть видатних учених, літераторів, архітекторів, художників, культурних діячів, меценатів України означеного періоду.
6. Хто з українців здобув великих наукових успіхів за кордоном?
7. Що Ви знаєте про виникнення книгодрукарської справи в Україні?
8..Які літературні жанри виникли в Україні в литовсько-польську добу? Назвіть найбільш відомі літературні твори та книги цього періоду.
9. Які художні типи архітектурних споруд і архітектурні стилі були широко поширені стилі в Україні в означений період?
10. Якщо Вам доведеться відвідати Львів, які архітектурні пам'ятники означеного періоду Вам хотілося б побачити?
11. Що відзначав Павло Алепський, відвідавши Україну?
12. Який вплив на формування руської культури мала перемога над татаро-монголами та звільнення Русі від татаро-монгольського іга ?
13. Кого з архітекторів, які створили ансамбль Московського Кремля Ви знаєте?
14. Що Ви знаєте про Андрія Рубльова, інших художників, що жили в його час?
15. Яке місто нарекли «Третім Римом» і чому?
Розділ 3. Культура України у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст.
Ключові слова: козацький літопис, кобзарі та бандуристи, пісні та думи, Києво-Могилянська академія, колегіуми, ораторсько-проповідницька проза, містерія, міракль, шкільна драма, вертеп, козацьке бароко, ікона, парсуна, класицизм, романтизм.
1. Вплив Визвольної війни (Національної революції ) середини XVII ст. на формування національної самосвідомості українців
Друга половина XVII - XVIIІ ст. - це період існування української козацької держави (Гетьманщини), що була створена Б.Хмельницьким в ході Визвольної війни (Національної революції) середини XVII ст. Проте формування української державності відбувалося у край складних умовах. Настала доба, яка отримала назву «Руїна» (1663-1687 рр.). Україна розпадається на Правобережну і Лівобережну на чолі зі своїми гетьманами, що ворогували між собою. Згодом Правобережжя зазнало турецької агресії, після чого опинилося знову під поляками. Лівобережжя, або, як тоді її називали, Гетьманщина разом із Запорізькою січчю та Києвом переходить під протекторат московських правителів, поступово втрачає ознаки своєї автономії: у 1764 р. ліквідується гетьманство, у 1775 р. знищується оплот вольності українського народу - Запорозька січ, у 1796 р. замість полкового територіального устрою створюються губернії й Лівобережна Україна стає складовою частиною Російської держави.
Однак попри всі негаразди, що були зумовлені зазначеними процесами, умови культурного розвитку Лівобережної України були кращими, ніж за часів польської влади і яка збереглася на Правобережжі. Тут припинилися утиски православної церкви, покатоличення українців, відбувалося взаємозбагачення двох православних культур - української й російської. Протягом тривалого часу на Лівобережжі діяли інститути української гетьманської адміністрації, політика якої була спрямована на підтримку культури. Нова еліта, якою стала козацька старшина, прагнула отримати освіту й залучитися до культурних цінностей. Вихідцями з Правобережної України залюднювалася Слобожанщина, внаслідок чого з'являється ще один ареал культурної творчості українців.
Боротьба українського народу проти феодального і національного гніту сприяла поширенню гуманізму і просвітництва. У горнилі цієї боротьби міцніла національна самосвідомість українського народу. Вона підняла до активного суспільно-політичного життя широкі кола міщан-ремісників, представників духовенства, козацько-селянські маси, у багатьох людей з різних верств населення виник дух непокори, прагнення до волі, незалежності, що відбилося у його духовній культурі. У історичній пам'яті людей викарбувалися імена їх ватажків, духовних лідерів, які стали втілення кращих рис народу. Українці відчули інтерес до власної історії, до своїх традицій, до національної культури, національних духовних цінностей.
Козацько-селянська визвольна війна (1648-1657 рр.) проти шляхетської Польщі викликала у тодішньої духовної еліти глибше осмислити історичне минуле своєї країни, зберегти для прийдешніх поколінь пам'ять про своїх великих предків. У церковному середовищі були створені перші історичні твори: «Хроніка з літописів стародавніх», автором якої був ігумен Києво-Михайлівського монастиря Феодосій Сафонович, і «Синопсис», у написанні якого брав участь ректор Києво-Могилянської академії, видатний письменник Інокентій Гізель. У «Хроніці» зроблена спроба відтворити всі важливі події з давньоруського, литовського і польського періодів української історії. « Синопсис» став першим систематизованим підручником з вітчизняної історії, написаним з позицій існування єдиного «слов'яно-руського» народу, зокрема, українського та російського.
Події Визвольної війни зумовили також виникнення так званого козацького літопису, що створили безпосередні учасники та очевидці тих подій. Найбільш видатним твором такого роду вважається «Літопис Самовидця», автором якого, вірогідно, є генеральний підскарбій Запорозької Січі Роман Ракушка-Романовський. Події літопису охоплюють другу половину ХVІІ ст.: від початку війни до 1702 р. Яскраво, образно, правдиво і водночас з патріотичних позицій у ньому показані героїчна боротьба «козацько-руського» народу за свої «права і вольності», розкрита видатна роль у ній Б.Хмельницького.
Тій самій тематиці присвячений і літопис Григорія Грабянки, який із простих козаків дослужився до гадяцького полковника. У цьому творі є чимало цікавих історичних фактів а також власних суджень автора, зокрема, про те, якими мотивами керувався Б.Хмельницький, коли на Переяславській Раді присягав на вірність московському цареві. До Б.Хмельницького він ставиться з великою пошаною, з болем описує його смерть. Серед інших історичних діячів він виділяє також засновника Запорозької Січі Дмитра Вишневецького, видатного воєначальника гетьмана Петра Сагайдачного, а також свого сучасника фастівського полковника Семена Палія, котрий прагнув відновити цілісність українських земель.
Найбільшим за обсягом і наведеним фактичним матеріалом є літопис Самійла Величка. Твір складається з 4-х томів, які охоплюють події 1648 - 1700 рр. , а також вибірково більш ранні історичні події. Для написання свого твору автор використовував різноманітні історичні джерела: козацькі літописи, хроніки, щоденники, твори іноземних істориків, народні перекази, архівні документи генеральної канцелярії, листи, реєстри тощо, проте особливу цінність являють власні спостереження автора, адже він був не тільки вельми освіченою (учився в Київській академії), але досвідченою людиною, брав участь у походах запорожців, працював писарем у канцелярії козацького війська, потім у генерального судді В.Кочубея. Як і в попередніх козацьких літописах, у названому творі відчувається велика любов автора до батьківщини, показується роль козацтва у її захисті. Сторінки, що присвячені походам славного кошового отамана Івана Сірка на Крим і його листуванню з турецьким султаном, надихнули видатного художника Іллю Репіна на написання картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
Нове світосприйняття знайшло відображення також у народній творчості, у народних історичних піснях і думах, які виконувалися народними співцями-музиками, кобзарями та бандуристами, зазвичай сліпцями. Як і раніше, популярними були побутові та сімейні теми («Прощання козака», «Сестра і брат», «Вдова і син»), сатиричні і гумористичні пісні, наприклад, «Про вівчаря». Також виконувалися псалми, канти духовного характеру. Однак основним змістом пісень стає оспівування ратних подвигів козацтва у боротьбі проти польсько-шляхетських поневолювачів. З цих поетичних творів постають образи Богдана Хмельницького та його соратників: Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса та інших. Улюбленими були пісні про козацьку долю і козацькі походи. Ці пісні співали не тільки козаки, вони ставали народними, і не тільки для українців, а й для інших народів. Такою стала всім відома і зараз народна пісня «Ой на горі та й женці жнуть». Кобзарі та лірники в історичних піснях та думах звеличували козаків та сільську голоту, які були борцями проти іноземних поневолювачів і польської шляхти. Користуючись бандурою, сопілкою, цимбалами, кобзарі мандрували селами і несли у світ народну поезію і пісню: «Ой морозе Морозенку, ти славний козаче» про Нестора Морозенка, «Та ой, як крикнув же козак Сірко» про козацького героя-ватажка Івана Сірка. Народні співці не були й не могли бути безсторонніми літописцями, оспівували те, що хвилювало їх до глибини душі. Вони не хотіли миритися зі смертю своїх героїв, а тому зазвичай робили їх учасниками сучасних подій або тих, що відбувалися значно пізніше після їх гибелі. Завдяки думам та історичним пісням козацькі герої продовжували жити, боротися, вести народ, зберігати надію на волю й на щастя.
Особливе місце у народних думах й історичних піснях ХVІІ-ХVІІІ ст. займає постать Богдана (Зиновія) Хмельницького, видатного полководця й творця української держави. Батьком Хмелем любовно називав народ свого ватажка, шануючи його за політичну мудрість:
Чи не той то хміль,
Що у пиві кисне?
Ой, той то Хмельницький,
Що ляшеньків тисне.
Гей, поїхав Хмельницький
К Золотому Броду, -
Гей, не один лях лежить
Головою в воду.
(пісня про Богдана Хмельницького)
У ХVІІІ ст. думи та пісні про Визвольну війну під проводом Б.Хмельницького стають особливо популярними на Правобережній Україні, яка страждала від національного та соціального гніту польської шляхти. Водночас тут набирав сили гайдамацький рух. У 1768 р. вибухнуло повстання, що дістало назву Коліївщина. Пісні про ватажків цього повстання - Івана Гонту і Максима Залізняка - лунали як спомин про минуле й заклик до нових повстань проти польського гніту:
Та вдарили з семи гармат
У середу вранці,
Накидали за годину
Панів повні шанці…
Отак Максим Залізняк
Із панами бився,
І за те він слави
Гарной залучився.
(«Максим козак Залізняк»)
Ой ви, ляшки та недовірки,
Годі ж панувати;
Гей, недалеко іде Гонта -
Дасться вам знати.
(«Ой наварили ляхи пива»)
На Прикарпатті були популярними пісні про знаного ватажка народних месників - опришків Олексу Довбуша. Отже, український народ складав чудові пісні й думи про Дмитра Байду-Вишнивецького, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Івана Гонту і Максима Залізняка, які боролися проти чужинців, поклали своє життя за народну волю. Однак, попри складні стосунки с Росією, ніколи не підіймали зброю на своїх православних братів. Натомість Виговського та Мазепу, які наважилися таке зробити, український народ у своїх піснях не славив. Мабуть, над цим слід було б добре задуматися деяким сучасним недолугим політиканам, які виключно у негативному світлі зображують стосунки між Україною і Росією в різні історичні періоди, прагнучи викликати у наших людей неприязнь до братського народу.
2. Розвиток освіти, поширення наукових знань
Попри на утиски та протистояння, Лівобережна і Слобідська Україна в XVII- першій половині XVIIІ ст. мала досить високий рівень освіти народних мас. Майже кожне село мало свою початкову школу. Дітям з багатих родин зазвичай приватні уроки давали мандрівні дяки, а деяким з них - і вихованці Києво-Могилянської колегії.
Головним осередком освіти в Україні була створена у 1632 р. Києво-Могилянська колегія (з 17О1 р. - академія). Засновником навчального закладу був видатний український церковний і культурний діяч Київський митрополит Петро Могила, котрий так визначив роль колегії: «Аби молодіж у справжній набожності, в звичаях добрих і науках вільних навчена була».
У навчальному закладі в різні роки працювали найкращі наукові й педагогічні діячі. Серед них Інокентій Гізель, автор «Синопсису» - першого підручника з історії України, відомий письменник-полеміст Мелетій Смотрицький, видатний церковний і державний діяч, письменник, публіцист Феофан Прокопович, письменник Лазар Баранович та багато інших. Викладачі не обмежувалися викладанням загальноприйнятого у тогочасній європейській науці, але й самостійно розробляли проблеми логіки, філософії, психології тощо.,
Навчання в академії тривало 12 років. Окрім традиційних для тих часів навчальних дисциплін, у колегії викладали історію, географію, літературу, астрономію, архітектуру тощо. Важливою особливістю навчальний закладу був його демократичний характер, тут навчалася молодь, що репрезентувала різні тогочасні соціальні верстви. Так, у 1737 р. у академії здобувало освіту: діти: козацької старшини - 22, офіцерів російської армії - 1, ратушних чиновників - 2, купців - 6, простих козаків - 84, міщан - 66, ремісників - 7, селян - 39 тощо. Всього навчалося в різні роки понад 1100 -1200 юнаків, причому не тільки з України, але й з інших країн «православного світу».
Особливо велику роль вихованці академії відіграли в політичному й культурному розвитку Росії, куди їх почали запрошувати після Переяславської Ради (1654 р.). Українські вчені й церковні діячі брали активну участь у поширенні освіти і розбудові московської культури. Так, вихованець і діяч Київської академії Симеон Полоцький став вихователем царської сім'ї, заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію. Згодом з 21 ректорів зазначеного навчального закладу 18 були вихованцями Київської академії. Феофан Прокопович, колишній ректор, викладач піїтики й риторики в Київській академії, став помічником Петра І у його реформаторській діяльності, Данило Туптало став Ростовським митрополитом. Практично всі вищі церковні посади в Російській імперії у ХVІІІ ст. обіймали вихованці Києво-Могилянської академії. Коли в Росії заснували духовні семінарії, то вчителями в них теж були виключно українці, адже вони вважалися кращими педагогами. Тож до того, як на початку ХІХ ст. Академія припинила своє існування, вона майже двісті років задовольняла потреби України й Росії в підготовці наукових, педагогічних і церковних фахівців. Взагалі українські вчені й церковні діячі відіграли величезну роль у поширенні освіти і розбудові московської культури. Достатньо сказати, що сучасна російська мова значною мірою сформувалася за їх участю під впливом української. Натомість сучасна українська мова у своєму формуванні зазнала сильного впливу з боку польської.
За зразком Києво-Могилянської академії в Харкові, Чернігові та Переяславі були створені нові навчальні заклади - колегіуми. Навчальні плани в них були схожими з навчальними планами академії. Тут вивчали слов'яно-руську, церковно-слов'янську, латинську, грецьку, староєврейську мови, географію, історію, основи математики, катехізис, піїтику, риторику, філософію та богослов'я. Згодом при Харківському колегіумі почали діяти додаткові класи, орієнтовані на світські потреби. У цих класах викладали іноземні мови, інженерну справу, архітектуру тощо. Серед викладацького складу колегій було чимало видатних людей того часу. Зокрема, у Переяславському, а згодом у Харківському колегіумах деякий час низку навчальних дисциплін викладав видатний філософ і поет Григорій Сковорода.
За своє життя Г.Сковорода написав вісімнадцять філософських праць, у яких розробив учення про три світи: макрокосм (величний Всесвіт, у якому «живе все народжене»); мікрокосм, або людина; символічний світ, або Біблія. У свою чергу, кожен з трьох світів є єдністю двох натур: видимої (зовнішньої) й невидимої (внутрішньої). Бог не є самою природою, а її джерелом, світлом, сонцем. Матерія вічна, однак вічність ця - лише похідна функція вічності божественного буття, «тінню» якого є буття матеріальне: «Світ оцей і всі світи…є то тінь Божа». Людина емпірична, тобто видима, людина як природна істота, на думку Г.Сковороди, насправді є лише тінню людини істинної. Єством внутрішньої людини є Бог. Заклик Сковороди до самопізнання є закликом пізнати Бога в собі.
У поширенні знань дедалі більш широкі можливості відкривала друкована книга. У ХVІІ ст. видатну роль у книговидавництві відігравала друкарня Києво-Печерської Лаври. Тут друкувалися твори провідних письменників - І. Галятовського, Л.Барановича, І. Гізеля та ін. Друкарня Лаври готувала навчальні посібники, підручники, букварі. Київські видання мали художнє оздоблення, в якому поєднувалися традиції народного декоративного мистецтва з рисами бароко. Цікавим явищем стали «мандрівні» друкарні, які подорожували містами та селами, виконували культурно-просвітницьку роботу і несли «слово» в маси. З метою поширення міжнародних зв'язків в Україні друкувалися книжки для інших країн. Книга «Синопсис» була двічі передрукована (1678, 1680 рр.) і розповсюджувалася за кордоном у грецькому і латинському перекладах. Великі друкарні існували також при Чернігівському та Почаївському монастирях. Усього на українських землях у ХVІІ ст. діяло дев'ять українських, три польських і одна єврейська друкарні.
Протягом наступного століття чимало нових друкарень було створено на Лівобережжі та в Південній Україні. Проте, як і раніше, книжки коштували надзвичайно дорого. За них платили великі суми грошей і зберігали як найцінніші речі. Велике значення для поширення книжкової справи й освіти загалом стало впровадження у книгодрукуванні «гражданського» шрифту, що значно збільшило кількість світських видань. Перша друкарня, яка опанувала новий шрифт, виникла у 1764 р. у Єлисаветграді (нині Кіровоград). Згодом подібні друкарні були створені й у інших містах. Однак поступово українські видання поступалися російським, яких ставало дедалі більше. З одного боку, це безумовно, сприяло поширенню знань серед українського населення, але, з іншого, призвело до занепаду книгодрукування в Україні.
Щодо Правобережної України, Галичини, Буковини та Закарпаття, які знаходилися у складі Польщі та Австрійської імперії, то у цих українських землях умови розвитку освіти українців були значно гіршими, ніж на Гетьманщині. У 1661 було засновано Львівський університет. Однак цей навчальний заклад аж ніяк не можна вважати українським. Навпаки, він, серед іншого, виконував роль полонізації західноукраїнського населення. Таку саму роль відігравали й єзуїтські та уніатські колегії, що діяли у містах Західної України та Правобережжя. З другої половини ХVІІІ ст. тут з'являється декілька гімназій, навчання й виховання в яких також мало пропольське ідеологічне спрямування. Ті родини, які воліли зберегти свою українську (руську) ідентичність, віддавали своїх дітей у братські школи, але останні внаслідок політики полонізації та покатоличення поступово занепадають.
3. Література, театр, музика
У зв'язку з висвітленням питання про вплив Визвольної війни на духовне життя українського народу вже йшлося про розвиток таких видів літератури, як козацький літопис, історичний твір, дума, пісня. В умовах формування української державності відбувається також подальший розвиток церковної, ораторсько-проповідницької прози. Її найбільш видатними представниками у означений період були Іонікій Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Баранович.
Іоанікій Галятовський написав близько двадцяти творів цього жанру, серед яких найбільш відомим стала збірка проповідей «Ключ розуміння» з доданим до неї першим вітчизняним курсом теорії проповіді «Наука альбо способ зложенння казання». Автор навчає, як зацікавити слухачів, як добрати тему, як будувати проповідь. Зокрема, він радить ділити проповідь на три частини. У першій частині викладається задум проповіді, її мета, у другій викладається основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Цікаво, що зазначений принцип побудови проповіді необхідно використовувати й при написанні будь-якого твору, у тому числі й студентського реферату.
Антоній Радивиловський був автором збірок проповідей «Огородок Марії Богородиці» (огородок - огорожений сад) та «Вінець Христов». Характерними рисами цих проповідей є значна кількість повчальних прикладів і порівнянь як з давньої історії, так сучасних подій. Щоб зацікавити людей, автор також вводив у проповіді народні казки та приповідки, популярні світські сюжети з життя народів світу.
Широко відомим як видатний церковний письменник був також і Чернігівський архієпископ Лазар Баранович, який написав низку праць: «Меч духовний», «Труби словес проповедних», «Нова міра старої віри» та інші. В них він виступав проти зрадницької політики шляхетсько-старшинської верхівки, критикував католицькі догмати, засуджував уніатську церкву, висловлювався за єдність слов'янських народів.
У церковній службі також широко використовувалися поетичні твори, передусім псалми й вірші на тему Священного Писання. Зі світської поезії найбільш популярним літературним жанром був панегірик, у якому прославлялися знані державні й церковні діячі. Відповідно до естетики стилю бароко, який прийшов у ХVІІ ст. на Україну з Європи, поезія цього часу характеризувалася наявністю великої кількості метафор, гіпербол, філософських абстракцій, символів. Здебільшого вона була розрахована на «елітарну» аудиторію.
Характерною рисою розвитку літератури цього періоду є перехід від релігійної до світової літератури. Сюжетами її стають не біблійні традиції, а реальне життя. Занепадають жанри, пов'язані з релігійним життям: полемічний, життєпис святих, духовна (церковна) поезія та ін. Натомість розвиваються побутові, історичні, сатиричні (бурлеск). Поетичні твори поступово набувають більш реалістичного й демократичного характеру. Зокрема, жвавою, розмовною українською писав вірші «мандрівний дяк» Климентій Зіновієв. Реальними рисами буденності, здоровим гумором були пройняті вірші, авторами яких були студенти Києво-Могилянської академії та колегіумів.
Особливо значним явищем в духовному житті України у ХVІІІ ст. стала поетична збірка Григорія Сковороди «Сад божественных песней». У своїх поетичних творах Г.Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Чудовоми є його ліричні вірші, які стали народними піснями:
Стоит явор над горою,
Все кивает головою.
Буйны ветры повевают
Руки явору ломают,
А вербочки шумят низко,
Волокут мене до сна.
Тут течет поточок близко;
Видно воду аж до дна.
Неабиякий літературний талант виявив Г.Сковорода й у написанні байок. У збірці «Басни Харковскія» він викривав несправедливість, неробство, марнотратство панів і чиновників. Сам Г.Сковорода волів усе своє життя залишатися вільною людиною, «мандруючим філософом», щоб служити народові, а не прислуговувати можновладцям. «Мой жребій з голяками» - зміст життя поета гуманіста, який був на боці покріпачених народних мас. На запрошення імператриці Катерини ІІ стати придворним філософом, він відповім жартом «Мне моя свирель и овца дороже царского венца».
Велика соціальна гострота була притаманна поетичним творам Василя Капніста, українського поміщика грецького походження. У знаменитому вірші «Ода на рабство» він писав, висловлюючи протест проти ліквідації в Україні полкового устрою й запровадження кріпосного права:
Куда ни обращу зеницу,
Омытою потоком слез,
Везде, как скорбную вдовицу,
Я зрю мою отчизну днесь,
Исчезли сельские утехи,
Игрива резвость, пляски, смехи;
Веселых песней глас утих;
Златые нивы сиротеют;
Поля, леса, луга пустеют;
Как туча, скорбь легла на них.
Катерину ІІ, яка видала указ про закріпачення українських селян, поет порівнює з поганою матір'ю, що залишає своїх дітей напризволяще на вулиці. Про політичну орієнтацію В.Капніста свідчить той факт, що він за дорученням групи козацьких старшин таємно відвідав Берлін і виклав там свій план відокремлення України від Росії і приєднання її до Пруської (німецької) держави.
Набуває розвитку українська драматургія, яка вже в ХVІІ ст. мала різні жанрові форми. На майданах розігрувалися вистави, театралізовані обрядові та хороводні пісні. Існував також народно-ярмарковий та ляльковий театр-вертеп. Вертеп поєднував слово і спів, інструментальну музику, акторську гру, сценографію, лялькову виставу. Набуває значного розвитку шкільна драма, до постановки якої в навчальних закладах залучалося якомога більше учнів (іноді до 300), що пояснювалося виховними цілями. Основним змістом шкільних драм були релігійні, біблійні сюжети. Прославлялися святі й розкривалися такі поняття, як віра, надія, любов. Однак згодом поступово ставляться вистави й на міфологічні та історичні сюжети. Найбільш розповсюдженими були містерії (п'єси на різдвяні сюжети) і міраклі (п'єси на сюжети з життя святих). До містерій XVII ст. належать твори «Слово про збурення пекла», «Дійствіє на страсті Христові», «Царство натури людської». Найцікавішою з них є перша, в якій розкривається сюжет з «Никодимового євангелія» про те, як Христос зруйнував пекло і звільнив душі праотців. До жанру міракля належить п'єса «Олексій, чоловік Божий», у якій використовується багато елементів народної естетики.
У XVIIІ ст. загальною тенденцією в розвитку української літератури і, зокрема, драматургії стає зменшення в ній релігійних і збільшення світських сюжетів. Великий крок у цьому зробив Феофан Прокопович, видатний церковний діяч, учений-богослов і філософ, драматург і поет. Найбільш відомим його літературним твором була п'єса «Владимир», до якої уперше взято тему не з Біблії, що було правилом, а з історії Київської Русі. У п'єсі майстерно здійснений психологічний аналіз дій Володимира Великого (Хрестителя), показано його сумніви і вагання, як у звичайної людини, а не канонізованого церквою святого, позбавленого людських пороків. Однак головною ідеєю твору, п'єси, що написана у 1705 р., була необхідність суспільних реформ, боротьби з відсталістю, патріархальною рутиною. Тому видається цілком природним, що свій твір автор Ф.Прокопович присвятив гетьману Івану Мазепі, який на той час ще здавався одним з найбільш вірних сподвижників російського царя-реформатора Петра І.
З середини XVIIІ ст. в маєтках деяких українських аристократів створюються кріпосні театри, оркестри, капели, оперні та балетні колективи (трупи). Знаменною подією театрального життя в Україні було відкриття в 1789 р. у Харкові першого постійного театру. Справжнім театрально-музичним центром став Глухів - резиденція гетьмана К.Розумовського. Тут працювала співацька школа та театр, де ставилися комедії і комічні опери російською, італійською й французькою мовами.
Новим явищем у музичному житті України стали оперні й симфонічні твори українських композиторів. Не тільки в Україні, але й за її межами, великий успіх мали твори Максима Березовського, зокрема опера «Демофонт» та духовна композиція «Вірую». Хоровими композиціями Дмитра Бортнянського, які виконувалися в храмах, захоплювався сам великий Бетховен До цього часу виконується його гімн «Коль славен». Великою популярністю користувалися також духовні музичні твори Артемія Веделя, зокрема знаменитий «На ріках Вавілонських».
4. Архітектура та образотворче мистецтво
На розвиток української культури мали сильний вплив як Польща й, опосередковано Західна Європа, так і Росія. Через це в архітектурі та образотворчому мистецтві України в означену епоху відбувається перехід від стародавніх руських і візантійського традицій до європейських художньо-естетичних течій: бароко, рококо, класицизму, романтизму. Самобутнім явищем у світовій культурі стало так зване українське або козацьке бароко, яке об'єднало в одне органічне ціле національний колорит, традиційну для національної культури декоративність і бароковий стиль, якому притаманні пишність форм і бурхлива динаміка композиції.
...Подобные документы
Збереження, розвиток української національної культури. Духовний розвиток Київської Русі. Релігія. Хрещення Русі. Мистецтво: архітектура, монументальний живопис, іконопис, книжкова мініатюра, народна творчість. Вплив церкви на культуру Київської Русі.
реферат [20,1 K], добавлен 02.10.2008Вплив християнства на розвиток писемності і освіти в Київській Русі. Пам’ятки давньоруського письма. Культурно-історичне значення літератури і літописання. Музика і театр як складова частина духовної культури. Архітектура й образотворче мистецтво Русі.
реферат [31,5 K], добавлен 11.10.2011Вплив християнства на розвиток науки й культури Київської Русі, особливості культури Галицько-Волинського князівства. Особливості європейської середньовічної культури. Мистецтво, освіта та наука середньовіччя, лицарство як явище європейської культури.
реферат [25,9 K], добавлен 09.05.2010Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави. Архітектура, мистецтво, писемність та освіта Київської Русі. Літописне повідомлення про раннє ознайомлення на Русі з писемністю. Розкопки в Новгороді та містах Північної і Північно-Східної Русі.
реферат [19,8 K], добавлен 06.03.2009Кирило та Мефодій - просвітники слов'ян. Володимир Великий у культурному розвитку. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі. Розвиток писемності. Освіта. Наука, література, книг описання. Архітектура та образотворче мистецтво.
реферат [53,7 K], добавлен 11.12.2004Особливості культури стародавніх слов'ян, виникнення слов'янської писемності, мистецтво дохристиянської Русі. Особливості історичного розвитку Візантії та основні етапи візантійської культури, римсько-елліністичне образотворче мистецтво та архітектура.
реферат [23,3 K], добавлен 09.05.2010Історія розвитку української культури. Розвиток освіти і наукових знань, початок книгодрукування. Українське мистецтво XIV-XVIII ст. Києво-Могилянська академія як центр освіти і науки України в XVIII ст. Внесок Сковороди в історію духовної культури.
реферат [16,2 K], добавлен 09.05.2010Ознайомлення із культурою слов'янських і праслов'янських племен. Історичні моменти розвитку Русі VI-X ст. Вплив реформ князя Володимира на розвиток писемності та архітектури Київської Русі. Зміна релігійних поглядів русичів після прийняття християнства.
реферат [27,6 K], добавлен 02.09.2010Розвиток культури Галицько-Волинського князівства як складової частини культури Русі, її вплив на формування української культури. Культурні традиції православної церкви. Бібліотеки при монастирях і князівських палатах. Пам'ятки літератури та літописання.
презентация [3,5 M], добавлен 25.02.2015Культура - термін для означення алгоритмів людської поведінки і символічних структур, які надають їй сенсу і значимості. Розвиток української культури від часів Київської Русі до наших днів. Культура незалежної України, її роль у сучасному житті.
реферат [33,1 K], добавлен 26.09.2010Культурні пам'ятки давніх слов'ян: "Харківський скарб", рельєф "Жрець Олега" та "Велесова книга". Писемність дохристиянських часів. Вплив Візантії на розвиток культури. Софія Київська як духовний, культурно-освітній центр. Література Київської Русі.
лекция [71,4 K], добавлен 24.12.2009Історія зародження та розвитку трипільської культури, скіфського мистецтва та язичництва в Україні. Розгляд християнізації Русі як двигуна нового культурного процесу держави. Вдосконалення архітектури, іконопису, живопису в Україні в XIV-XVII століттях.
реферат [29,5 K], добавлен 09.09.2010Формування давньоруської народності. Вплив Візантії на культуру Київської Русі. Створення бібліотек та літописного зводу. Виникнення монументальної кам’яної архітектури. Характерні особливості забудови Києва. Моральні норми та алфавіт "Велесової книги".
реферат [20,5 K], добавлен 13.11.2009Розвиток освіти та науки в Україні. Українське мистецтво XIX ст. Розвиток побутової української пісні у XIX ст. Особливості та етапи національно-культурного розвитку України у XX столітті. Основні тенденції розвитку сучасної української культури.
реферат [18,6 K], добавлен 09.05.2010Історіографія літописання Київської Русі. Відтворення в "Повісті минулих літ" картини світової історії, місця слов’ян і Русі в системі тодішнього світу, ствердження прогресивної філософської ідеї взаємозв’язку і взаємообумовленості історії всіх народів.
реферат [43,8 K], добавлен 05.12.2009Становлення естетичних уявлень Київської Русі, обумовленого творчим діалогом міфопоетичною (язичницької) свідомістю слов'янства та візантійським християнським світоглядом. Вплив церкви на культуру. Морально-етичні ідеї у заповіті Володимира Мономаха.
презентация [3,7 M], добавлен 29.03.2016Етапи розвитку української культурологічної думки ХХ ст. Складнощі формування національної культурологічної школи. Архітектура і образотворче мистецтво барокової доби в Україні. Культура України в 30-40-х роках ХХ ст. Розвиток мистецтва у період війни.
контрольная работа [36,7 K], добавлен 21.02.2012Аналіз особливостей Відродження або Ренесансу - цілої епохи в культурному розвиткові країн Європи, яка мала місце у XIV-XVI ст. Українська культура періоду Ренесансу. Усна народна творчість, театральне мистецтво, музична культура, архітектура, живопис.
лекция [100,0 K], добавлен 17.09.2010Поняття і сутність культури, напрямки та проблеми її дослідження. Передумови виникнення української культури, етапи її становлення та зміст. Особливості розвитку української культури періоду Київської Русі, пізнього Середньовіччя, Нової, Новітньої доби.
учебное пособие [2,1 M], добавлен 11.02.2014Основні риси новоєвропейської культури XVII-XVIII ст. Реформа і відновлення в мистецтві стилю бароко, його вплив на розвиток світової культури. Класицизм як напрямок розвитку мистецтва та літератури. Живопис, скульптура та архітектура класицизму.
реферат [61,7 K], добавлен 07.01.2011
