Вдови і вдівці у м. Полтаві в 60-х рр. XVIII ст.

Як бачимо, переважна більшість домогосподарств мала сади (серед тих, які належали вдовам їх було 75%, а серед тих, що вдівцям 90%). Городів, які так само знаходились у самому місті, зазвичай біля дворів, було менше. Ними володіли 35,7% вдів і 63,6% вдівців. Крім цього представники аналізованої групи, як і решта мешканців Полтави, мали ще й орні наділи, а також ліси, сінокоси, пасіки, а інколи й хутори поза межами міста.

Важко однозначно з'ясувати, що саме з перерахованого може виступати мірилом заможності. Можливо, такими слід уважати тих, у яких цей набір був найбільш широким. Якщо прийняти таку точку зору, то найбагатшими виглядають дві вдови вищезгадана Горпина Щербиниха та Єфимія Сорокова. Перша у своєму домогосподарстві мала не лише велике число мешканців, але й більше майна. Їй, зокрема, належало: сад площею 0,07 га, город 0,27 га, ліс так само 0,27 га та орні землі на яких висівалося: 1 четверть і 4 четверика жита, 6 четвериків пшениці, 1 четверик і 4 гарці гороху, 6 четвериків ячменю, 1 четверик вівса, 3 четверики проса, 6 четвериків гречки, 3 четверика конопель та 2 гарці льону. Крім двору в місті, вдова володіла ще й хутором, на р. Свинківці. На хуторі, згідно з описом, було 2 хати та дві комори. Там же утримувалася й худоба: 9 биків, 5 корів, 3 телят, 7 свиней.

Статки Єфимії Сорокової в порівнянні з Горпининими виглядають меншими, але якщо врахувати, що вона була одиначкою та порівняти з майном інших вдів, можна стверджувати, що вона була значно заможнішою від них. Їй так само належав сад 0,06 га, 0,16 га городу й сінокіс. Вона мала в різних місцях три шматки орної землі, на якій висівала 4 четверики жита, 1 четверть пшениці, 4 четверики ячменю, 6 четвериків вівса й 1 четверик проса. З худоби у Єфимії була лише одна свиня.

Однак, переважна більшість не володіла такими угіддями. Так, орні землі мала лише Ганна Фіренчиха, але вона їх, очевидно через похилий вік, не засівала. Сади мали ще 9 вдів, а городи лише 3. Худоба була в 5 вдів. Здебільшого це були лише свині, але утримували ще й биків, корів та овець. Найбільш різноманітний набір був у Параски Никонихи, яка мала 2 бики, корову, 3 свині й 10 овець

Однак удови не могли прогодуватися виключно за рахунок худоби, до того ж, як бачимо, її ніяк було утримувати не маючи угідь, тому основним засобом харчування для 56,3% (9) з них була робота за наймом. Двоє Марія Велика та Наталя Басиха заробляли продажем на полтавських торгах та ярмарках горілки, а Мотрона Курильчиха й Марія Посунчиха печеного хліба Це, очевидно, було відносно прибутковою справою, бо джерело вказує про отримання вдовами прибутків від продажу горілки по 2 і 5 руб. відповідно, а від продажу хліба 1 руб. та 1 руб. 50 коп.

Найбільш заможним серед вдівців, виглядає Дмитро Юхименко, мультифокальна родина якого нараховувала 8 осіб. У його дворі знаходилися дві житлові хати, дві комори й повітка. При його дворі не було городу, а лише великий, у порівнянні з іншими вдівцями, сад 0,15 га. Там же знаходилася й найбільша серед представників аналізованої мікрогрупи пасіка на 100 вуликів. Отриманий із неї мед та віск господар продавав на міських ярмарках, що давало йому 30руб. річного прибутку.

Орних земель у вдівця було п'ять наділів. Щорічно на них висівалося: 3 четверті жита, 3 четверті пшениці, 1 четверть гороху, 4 четверті ячменю, 5 четвертей вівса, 1 четверть проса, 3 четверті гречки, 6 четвериків конопель, 3 гарці льону. Восени сіялися озимі 6 четвертей 4 четверика жита й 4 четверика пшениці .

Крім цього, неподалік міста у Дмитра були два сінокоси, на яких косили по 60 копиць сіна, та рибні лови. Йому ж належав і доволі великий, у порівнянні з іншими, масив лісу, загальна площа якого становила 0,75 га. До того ж, там же біля р. Коломака вдівець мав хутір, який складався із двох дворів. На ньому знаходилося чотири хати, дві клуні й чотири повітки. На хуторі утримувалася чимала кількість худоби: 33 бики, 26 корів, 25 телят, 19 овець, 4 коней і 13 свиней. Там же було ще й три городи, загальна площа яких становила 8,82 га. Отже, як бачимо козак Дмитро Юхименко, очолював доволі міцне й заможне, у порівнянні з іншими вдівцями, домогосподарство. Він доживав віку у відносно стабільній і міцній родині разом із двома дорослими й одруженими синами та купою онуків, а тому можна припустити, що вдівство, яке, очевидно, він набув у вже поважному віці, не було перепоною для його спокійної старості.

Схожим на Дмитрове, за своїми параметрами, було й домогосподарство Івана Краснокутського. Він також мав сінокіс, на якому накошувалося до 20 копиць сіна, 0,06 га городу, 0,13 га лісу, досить велику, хоча й наполовину меншу ніж у Юхименка пасіку 54 вулики, від продажу меду з яких він отримував 20 руб. прибутку та 3 наділи орної землі. На них висівалося: 4 четверики жита, 2 четверті й 6 четвериків пшениці, 1 четверик гороху, 1 четверть і 2 четверики ячменю, 1 четверть вівса, 4 четверики проса, 6 четвериків гречки, 2 четверики конопель і 1 четверть льону. Восени також засівалося 2 четверті жита. Так само як і Дмитро, Іван Краснокутський мав хутір на р. Полузір'ї. У якому було дві хати. На хуторі козакова родина тримала худобу: 8 биків, 2 корови й теля, 3 коней і 8 свиней. Там же знаходився невеликий, загальною площею близько 0,1 га, сад.

У дворі іншого вдівця Пилипа Молодики знаходилося три хати й комора. У ньому крім господаря його сина Івана (38 років) та невістки Степаниди (35 років) жило четверо наймитів. Двоє з них Іван Захарко (16 років) та Василь Кирилів (14 років) вчилися у Пилипа ремеслу шаповала, яким той, очевидно, добре володів. Опис його господарства вказує на те, що заняття цим ремеслом і було основним засобом заробітку для його родини. Свою продукцію Пилип з сином збували на ярмарках міст Гетьманщини та Новоросії. На відміну від більшості своїх сусідів, Пилип не мав городу, саду, сінокосів, лісу, пасіки, рибних ловів та інших угідь. З худоби він тримав лише 1 коня та 4 свиней. Належні йому орні землі не засівалися.

Тут, очевидно, слід зауважити, що такий вид господарської діяльності набув у той час доволі значного поширення серед полтавських козаків. Лише в досліджуваній мікрогрупі цим займалося ще троє осіб Сава Багрій, шив шапки, Гнат Заболотко в родині якого жив Мусій Назаренко займався шевством, а Семен Гук, про якого йтиметься нижче, кравецтвом. Безумовно, що ця проблема потребує окремого вивчення, але за твердженням дослідників, ремесло, як один із видів господарської діяльності козацтва, у другій половині XVIII ст. набуло в Гетьманщині.

Наступна група міщани. Серед міщанок, найзаможнішими слід, очевидно, вважати купецьких вдів, більшість із яких мешкало на форштадті 69,2% (18). Причому 83,3% (15) з них очолювали домогосподарства. Інколи ці вдови як, наприклад, Євдокія Марченко (55 років) чи Марина Гузенко (40 років) мали доволі багато майна. Перша, 55-літня вдова жила у власному дворі зі своїми трьома дітьми двома синами й донькою. Вона володіла доволі великим двором. Крім цього, на форштадті, вдові належав підварок та п'ять бездвірних хат населених підданими. Євдокія мала ще хутір на р. Сухому Тагамлику з орними землями, сінокосами й степом, млин на р. Ворсклі в містечку Старих Санжарах, підварок у с. Мачухах та ліс.

Її сини, як і значна частина полтавських купців, торгували великою рогатою худобою, переганяючи її до Сілезії. Звідти вони привозили різноманітні сукна й шовкові тканини, які оптом реалізовували на полтавських ярмарках. Оборот торгівельного капіталу, за свідченням самої вдови, становив близько 1 тис. руб.

Марина Гузенко мала велику родину шестеро дітей. Трьох синів та трьох доньок. Ця вдова так само мешкала у великому дворі об'єднаному із двох. Крім нього вона мала ще один двір у центрі міста, й 2 підварки та солодовню на форштадті. У неї було два хутори один у Ладижиній Балці, а другий на р. Коломак, орні землі, сіножаті, чимала ділянка лісу в урочищі Безручки та інші угіддя. Купчиха вела роздрібну торгівлю гарячим вином, яке закуповувала на ярмарках, а продавала із власного дому. Сума її капіталу була значно меншою ніж у Євдокії Марченко 200 руб61

Серед вдівців-міщан, які самостійно вели господарство, слід виділити купця Андрія Фесенка (70 років). Його родина складалася з сина Івана (25 років) й доньки Горпини (25 років) з чоловіком Іваном (35 років) і сином Михайлом (7 років). Імовірно, що через похилий вік, на момент перепису Андрій Фесенко вже відійшов від справ. Торгівлю вели його син і зять. Син скуповував у Гетьманщині на ярмарках хутра та інші дрібні місцеві товари й возив їх до Криму, а звідти привозив сап'ян, ладан, а також бавовняні тканини. Зять мав іншу «спеціалізацію». Він оптом скуповував сукна, що їх привозили з Сілезії полтавські купці, й продавав їх роздріб.

Крім цього купець володів ще й підварком на форштадті. Він також мав хутір і ліс на р. Сухому Тагамлику та сінокіс на р. Тагамлику. Попри те, що ми не маємо інформації яким капіталом володів Андрій Фесенко, розташування його садиби в центральній частині, утримування двох наймичок, а також активна торгівельна діяльність сина й зятя, дозволяють припустити, що купець не був бідною людиною.

У середовищі ще однієї аналізованої нами соціальної групи цеховиків, жодна вдова, на момент перепису, не очолювала домогосподарства, а з вдівців таких було половина 50% (7). Двоє з них мешкали в центральній частині, а решта у передмісті. Оскільки, в описах їхніх дворів відсутня інформація про майно, рівень їхнього добробуту з'ясувати важко. Однак, можна зауважити, що лише двоє кравець Семен Собко та швець Іван Пилипенко мали учнів і так само двоє згаданий Собко та швець Клим Ведмідь тримали слуг. Серед них найзаможнішим виглядає Семен Собко, який крім учня 18-літнього уродженця м. Ніжина Івана Чернявського, мав ще й двох слуг: козачого сина Оверка Угриненка (35 років) та дівку Гафію (20 років). Слугам кравець платив 6 і 1,5 руб. відповідно

Підсумовуючи вищесказане, можемо зауважити, що в досліджуваний період частка вдів і вдівців у шлюбній структурі населення м. Полтави в цілому відповідала загальноєвропейській тенденції вдів було у кілька разів більше ніж вдівців (12,1% проти 1,6%). Також слід відмітити, що вдови частіше ніж вдівці мешкали в центральній частині міста. Аналіз їхніх вікових характеристик вказує на те, що більшість вдів були дорослими жінками дітородного віку, натомість вдівці зазвичай були старими чоловіками, вік яких перетнув 60-річну позначку.

За становою приналежністю більшість вдів були міщанками, тоді як найбільшу частку серед вдівців становили козаками. Найчисельнішу мікрогрупу полтавських вдів становили служниці, які жили в дворах заможних містян на території середмістя. Серед вдів такою діяльністю займався лише один.

Вдови відрізнялися від вдівців ще й тим, що проживали в усіх, прийнятих в історичній демографії типах родин. Щоправда, понад третина серед них були самотніми. Натомість вдівці зазвичай мешкали у складних мультифокальних сім'ях.

Матеріальне становище представників обох аналізованих груп не було однорідним. Серед них зустрічалися як доволі заможні особи, які часто очолювали домогосподарства, так і відносно бідні. Щоправда, частка вдів які стояли на чолі домових спільнот була відносно незначною, тоді як серед вдівців вона сягала майже половини. Той факт, що значний відсоток серед міських вдів становили служниці, свідчить, на мою думку, про те, що назагал вдови частіше ніж вдівці потрапляли в економічну скруту. Можемо констатувати, що попри законодавчу захищеність нормами Литовського Статуту та Магдебурзького права, овдовіння створювало більше додаткових труднощів для жінок, ніж для чоловіків.

Размещено на Allbest.ru