Традиційна культура ХХІ століття у контексті життєздатності нематеріальної культурної спадщини України (на прикладі фольклору)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Приєднання України до Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини актуалізують дослідження цієї "живої культури" України.

Нематеріальна культурна спадщина - усна форма народної творчості - передається від покоління до покоління, постійно відтворюється спільнотами і групами залежно від навколишнього середовища, взаємодії з природою, їх історії і формує у них відчуття самобутності, спадкоємності, сприяючи цим повазі до культурної різноманітності і творчості людини.

У сучасному світі традиційна культура все більше перетворюється на ключовий елемент суспільного, гуманітарного розвитку. Завдяки традиційній культурі члени суспільства мають змогу реалізувати свій творчий потенціал, долучитись до всього духовного й художнього багатства світової цивілізації, зберігати і збагачувати власну культурну спадщину у всьому її різноманітті. Особливо актуалізується ця проблема у країнах, де традиційна культура не просто історичний факт, але й жива реальність. Однією з таких країн і є Україна. Цим і зумовлений вибір питання традиційної культури ХХІ століття в контексті життєздатності нематеріальної культурної спадщини України на прикладі фольклору.

Вітчизняні дослідники торкалися цих проблем і раніше. Розкриттю сутності основних факторів і тенденцій розвитку народних традицій присвячені наукові дослідження багатьох науковців. М. Дмитренко, Л. Іваннікова, І. Кімакович, І. Коваль-Фучило, Л. Козар, О. Шалак, Т. Шевчук зосереджують увагу на актуальних питаннях вивчення фольклору, специфіки функціонування традиційної нематеріальної культури українців, зокрема на виявлення у традиційній культурі тих феноменів, що можуть гідно репрезентувати українців у світовому культурно-мистецькому інтеграційному процесі. Водночас існуючі проблеми традиційної культури ХХІ ст. в контексті життєздатності НКС України на прикладі фольклору потребують більш поглибленого вивчення.

Нематеріальна культурна спадщина - "звичаї, форми показу та вираження, знання, навички, що передаються від покоління до покоління, постійно відтворюються спільнотами та групами під впливом їхнього досвіду, оточення, взаємодії з природою, історії та формують у них почуття самобутності та наступності, сприяючи таким чином повазі до культурного розмаїття і творчості людини" (Закон від 14.12.2010 р. №2778-VI "Про культуру").

Україна багатоетнічна держава, яка має велике розмаїття культурних традицій та етнокультурних особливостей. Життєздатність нематеріальної культурної спадщини України відображають традиції, обряди, звичаї тощо, що забезпечують функціонування культури. Важливо привернути увагу до обряду, що передається усним шляхом від покоління до покоління. Він зберігає в сучасному виконанні всі початкові елементи і функції: соціалізації, комунікативні, емоційні, естетичні, споживчі - і є яскравим прикладом дбайливого відношення до святково-обрядової традиції. Тож цілком закономірно, що для України питання життєздатності нематеріальної культурної спадщини набуває особливого значення, насамперед у зв'язку з могутнім духовно-творчим потенціалом української традиційної культури, яка є головним чинником морально-естетичного самооздоровлення нації, збереження та розвитку української мови, відродження національної свідомості, духовності народу, підґрунтям розвитку професійного мистецтва.

Поступальний розвиток людства ХХІ ст. вимагає, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого - вміння вийти за межі звичних, підтримуваних консервативною силою традиції, але вже застарілих уявлень. У вирішенні цих проблем помітну роль відіграють знання й адекватне сучасності розуміння світового і національного культуротворення.

Зокрема традиції, якщо розуміти їх в комплексі, не є чимось сталим і незмінним. Водночас в них присутні елементи стабільності та мінливості. Традиції народного мистецтва засновані на універсальній космологічній ідеї, що походить з обрядово-міфологічної давнини. Ця ідея та її духовне втілення, локалізація в просторі й часі є фольклорною основою традиції. Місцеві традиції різняться між собою і в тому, на якій відстані вони перебувають від обрядової субстанції, котра в принципі може бути однаковою для багатьох народів, етносів, націй.

Народна традиційна культура тісно переплетена з фольклором є кореневою основою багатовікової культури народів України, зберігає свою життєздатність, систему духовних цінностей народу, спрямованих на формування патріотизму, виховання всебічно розвиненої, національно орієнтованої людини. Насамперед "фольклор - це сукупність усних творів з усвідомленою та неусвідомленою художньою установкою, вплетених у практичне життя народу і створених у процесі спільної праці поколінь, це - творчість із стійким традиційним змістом і традиційною формою; фольклор - це традиційна художня творчість народу".

Фольклор як феномен культури людства за своєю природою сягає первісної епохи формування людини як мовної, соціальної істоти. Протягом тисячоліть фольклор набував специфіки універсального явища повсякденної життєдіяльності, фольклорна свідомість стала однією з форм суспільної свідомості. Тож беззаперечною є думка М. Дмитренка, що "багато жанрів у світовому фольклорі спільні, фольклор має донаціональну, національну, наднаціональну (інтернаціональну), регіональну специфіку. В глобалізаційно-інформаційну епоху жанри фольклору актуалізуються через інтернет-мережу набувають нових додаткових характеристик. Естетизація фольклорної свідомості безпосередньо пов'язана з жанроутворенням. Багатофункціональність фольклору враховує раціональні та ірраціональні, естетичні та неестетичні складові".

Світова практика показує, що фольклор як елемент нематеріальної культурної спадщини тривалий час у міжнародно-правових актах певною мірою ігнорувався, тому законодавчо не закріплювався. Це призвело до втрати значної частини цієї культурної спадщини. Наприклад, а останні десятиліття знизилася популярність вірменської музики дудук, зокрема в сільських районах, де вона широко побутувала. В даний час гравці дудука зосереджені в Єревані. Музика дудук ризикує втратити свою життєздатність і традиційний характер, хоча її коріння дуже давнє і сягає часів вірменського царя Тиграна Великого (95-55 до н.е.). Дудук як інструмент і музика дудука, якими ми їх знаємо сьогодні, формувалися протягом багатьох століть, і є традиційно невіддільною від соціального життя і культурної ідентичності вірмен. Музика дудука супроводжує популярні традиційні вірменські пісні та танці різних регіонів і соціальні заходи, такі як весілля і похорон. Доцільно додати, що географічне поширення подібних прикладів може охоплювати низку країн світу. Відповідно важливим міжнародним документом з цього приводу стала "Рекомендація про збереження традиційної культури і фольклору" (ЮНЕСКО, Париж, 1989 р.), що визнає значення фольклору у розвитку сучасної цивілізації як могутнього засобу зближення народів, утвердження їх культурної самобутності, як вразливої частини етнокультури, котра під впливом різноманітних чинників піддається небезпеці швидкого зникнення. Для нашого дослідження цінним є визначення поняття "фольклор" (сукупність заснованих на традиціях культурної спільноти творінь, виражених групою або індивідуумами і визнаних як віддзеркалення сподівань спільноти, її культурної і соціальної самобутності) та його структурних елементів (рідна мова; народна і традиційна література; традиційна і народна музика, хореографія; традиційні ігри і забави; міфологія; обряди, звичаї, ритуали; традиційні ремесла; архітектура; інші види художньої творчості).

Беззаперечним є той факт, що життєздатність нематеріальної культурної спадщини забезпечує фольклор, який відіграє важливу роль у духовному житті народу, виконуючи різноманітні функції: естетичну, пізнавальну, аксіологічну, нормативну, виховну, світоглядну, ігрову. Саме фольклор - мовне джерело, високохудожній посередник між минулим, сучасним і майбутнім, скарбниця народної мудрості та мистецтва, один із засобів виховання патріотизму, національної самосвідомості, тобто "жива культура", яка вимагає дбайливого ставлення до цього духовного багатства, переданого нам пращурами.

Фольклорна "жива культура" нематеріальної культурної спадщини України в ХХІ столітті набуває вагомої значущості. В умовах сьогоднішніх соціальних перетворень, на тлі процесів глобалізації її невичерпні ресурси виявляються все більш затребувані. Ухвалення Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини (17.10.2003 р.) збіглося з процесом відродження та переосмислення традиційної культури, автентичного фольклору.

Парадоксально, але саме в наш час спільноти усього світу дуже потребують комплексної системи збереження елементів нематеріальної культурної спадщини та пізнання її животворної сили. Вони шукають можливі шляхи її відродження і передачі молодим поколінням, щоб забезпечити їх майбутнє у відповідності з висунутими їм цінностями.

Конвенція ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини націлює наші зусилля на підтримання життєздатності його елементів у сфері їх появи і функціонування безпосередньо в самих спільнотах - носіях даної спадщини. У зв'язку з цим потрібно змінити стратегію, політику, методи і діючі в даній сфері заклади, що передбачає перегляд усієї системи захисту нематеріальної культурної спадщини.

В період кризових явищ живе побутування нематеріальної культурної спадщини України має стати нагальною необхідністю. Вона допомагає відтворювати вічні загальнолюдські цінності, перевірені часом, сприяє соціальній згуртованості та підтримує людство в пошуку рішень численних сучасних проблем.

Першочерговими завданнями для України є сьогодні вжиття заходів з метою забезпечення життєздатності нематеріальної культурної спадщини, охоплюючи її ідентифікацію, документування, дослідження, збереження, захист, популяризацію, підвищення її ролі, її передачу за допомогою формальної та неформальної освіти, а також відродження різних аспектів такої спадщини, як цього вимагає Конвенція ЮНЕСКО. Приєднання України до Конвенції сприяло посиленню уваги до культурного розмаїття та розвитку різних форм культурного самовираження.

У 2013 р. внесено в Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО один елемент нематеріальної культурної спадщини України "Петриківський розпис". Сам процес підготовки номінації елемента "Петриківський розпис" до Репрезентативного списку ЮНЕСКО спонукав до міжкультурного діалогу та обміну знаннями про розмаїття нематеріальної спадщини людства на міжнародному, національному і місцевому рівні. Цього ж року було проведено за кордоном, зокрема у Франції, Державі Кувейт, Іспанії, Бельгії серію виставок з елементом нематеріальної культурної спадщини України "Петриківський розпис".

В рамках Конвенції за категорією традиційних ремесел на даному етапі презентувати Україну можуть також писанкарство, Косівська кераміка гончарство Опішні, українські козацькі пісні. Зокрема, всесвітнє визнання козацької культури надасть потужний імпульс у розвитку не лише мистецтва, а й формування іміджу України як держави з багатими традиціями та живою фольклорною культурою. Носіями української козацької пісні є фольклорні ансамблі та виконавці, які проживають в Дніпропетровській області, творчість яких і складає культурну спадщину. Дніпропетровщина є краєм січей та прабатьківщиною козаків, а їх фольклорна скарбниця - козацькі пісні. Вони зберігають культурно-історичну спадковість поколінь, виховують у молоді повагу до історії свого краю.

Задля життєздатності нематеріальної культурної спадщини України, крім її "охорони", доцільно проводити заходи з гуманістичною місією освіти та просвітництва, яка полягає в залученні до суспільного життя духовних цінностей, у відкритті перспектив соціокультурного розвитку на базі поєднання національних і загальноцивілізаційних орієнтирів та інтересів. Адже обмін між поколіннями культурно-історичним досвідом і представленими в традиційному фольклорі правилами, нормами, традиціями, естетичними канонами - запорука стійкості та життєздатності будь-якої держави.

Отже, традиційна культура ХХІ ст. в контексті життєздатності нематеріальної культурної спадщини України на прикладі фольклору, як її духовно-ціннісна складова, є глибинною основою всього різноманіття видів, форм, напрямків культури національно-державного типу, відображає народну самосвідомість, на основі наступності культурної традиції зберігає найважливіші початки і сторони духовного та історичного досвіду народів. Розвиваючись протягом багатьох століть, культурні традиції природно і бездоганно виконують функцію адаптації національної культури до життя суспільства і адаптації людини до національної державності.

Підсумовуючи сказане, можемо констатувати, що традиційна культура в поєднанні з фольклором є багатогранним феноменом і поєднує у собі сукупність надбань і цінностей життєздатності нематеріальної культурної спадщини України, що потребує невідкладних заходів спрямованих на її збереження та розвиток. Однак, без знання глибини культури, представником якої ти є, годі сподіватися на те, що пізнаєш і зрозумієш носія іншої культури. Тож охороняти можна лише те, що досконало знаєш, що стало твоїм внутрішнім духовним наповненням. Відтак слід широко популяризувати культурні цінності усіх часів, знайомити з ними найширші верстви населення.

Література

1. Аникин В.П. Русское устное народное творчество: Учеб. / В.П. Аникин. - М.: Высш. школа, 2001. - 725с.

2. Босик З.О. Нематеріальна культурна спадщина України та її збереження на сучасному етапі / З.О. Босик // Сучасні проблеми мистецтвознавчої експертної оцінки культурних цінностей та предметів колекціонування: Матеріали Всеукраїнської наук. практ. конф., Київ, 26-27 листопада 2009 р. - К. : ДАКККіМ, 2009. - 199 с. - С. 108-112.

3. Закон України "Про приєднання України до Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини" // Відомості Верховної Ради України. - 2008. - № 16. - С. 153.

4. Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини (2003 р.) / Міжнародні нормативні акти ЮНЕСКО.

5. Український фольклор: методологія дослідження, динаміка функціонування: Колективна монографія / За редакцією доктора філологічних наук, професора М.К. Дмитренка. - К.: ПАЛИВОДА А.В., 2014. - 252с.

Размещено на Allbest.ru