Вертепна драма XVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вертепна драма XVIII ст.

Вертепна лялькова драма була багатим джерелом, із якого черпала мотиви нова українська література, зокрема драматургія; вертепне мистецтво справило значний вплив на становлення побутового реалістичного театру. Ряд українських письменників відчули на собі благотворний вплив вертепної драми.

У вертепі сфокусувались мистецтво художнього слова актора, оригінальні сценічні прийоми лялькового народного театру, словесна народна творчість, музика та образотворче мистецтво, в яких яскраво відбилась талановитість українського народу. Вертепне мистецтво виразило незбориму вдачу трудящих мас у їх прагненні до волі і незалежності, розкрило багатство духовної культури народу. За своєю будовою, сценічними прийомами, за ідейною спрямованістю текстів український вертеп виділяється серед інших лялькових театрів світу.

Своєю гострополітичною тематикою вертепна драма певною мірою впливала на визвольний рух на Україні, сприяла розвитку класової свідомості народу. Вона була гострою зброєю в боротьбі народу проти польсько-шляхетських загарбників, католицизму і самодержавства.

Дослідження української вертепної драми розпочалося на початку другої половини XIX ст. Вперше звернувся до вивчення української вертепної драми в 1860 р. відомий російський вчений М. С. Тихонравов. Він спробував визначити місце вертепу в історії духовної культури народу, а також простежити його зв'язки із західноєвропейським ляльковим театром. Незважаючи на те що Тихонравов знав лише уривки вертепних п'єс, він твердив, що українському вертепу належить досить почесне місце в історії українського та російського театрів.

У 1861 р. історик М. Маркевич вперше надрукував повний текст української народної вертепної драми, а М. Щукін -- текст лялькової драми, яка побутувала в Сибіру. Обидва тексти драми виявились досить близькими. Ці п'єси, особливо в записі М. Маркевича, стали об'єктом старанного і грунтовного дослідження для багатьох українських, російських, польських та інших слов'янських вчених.

У 1882 р. на сторінках журналу «Киевская старина» (т. IV) Г. Галаган та П. Житецький опублікували вертепну драму, записану в с. Сокиринці на Чернігівщині від студентів Києво-Мо-гилянської академії. Це був найстаріший за записом текст, і в ньому було чимало такого, чого не знаходимо в інших вертепних драмах; зокрема, в п'єсі зберігся монолог запорожця.

Багато уваги вертепу приділили невтомні дослідники української літератури і фольклору П. Житецький, М. Петров, В. Перетц та ін. Важливою була синтетична праця В. Перетца, «Кукольный театр на Руси» (1895). З властивою цьому авторові науковою ерудицією в ній проведено цікаві спостереження, введені в науковий обіг нові факти з історії розвитку лялькового театру східних слов'ян; зокрема, в праці йдеться про український вертепний театр.

Видатне місце в історії вивчення вертепної драми належить І. Франку. У низці своїх досліджень вчений висловив цікаві думки щодо українського лялькового театру. Велика розвідка «До історії українського вертепа XVIII в.» (1906) була значним внеском в історію вивчення української народної драми і духовної культури загалом. У ній автор спробував розв'язати чимало проблем, які виникли в процесі дослідження цього оригінального виду народного мистецтва. На основі численних фактів Франко переконливо довів, що вертепна драма українського народу є його національним витвором.

У післявоєнний період українську лялькову драму вивчали М. Возняк, О. Кисіль, О. Білецький, В. Кузьміна, М. Йосипенко та ін.

Коріння лялькової гри сягає у далеке минуле східних слов'ян. За часів Київської Русі, ще задовго до прийняття християнства, були надзвичайно розвинені різьбярство та скульптура. Посуд, зброя, покрівлі та стіни будинків оздоблювались чудовими орнаментами. Бойові човни прикрашались головами драконів. На площах міст стояли камінні і дерев'яні зображення язичницьких богів. Це мистецтво було тісно пов'язане з невичерпним джерелом -- народною фантазією.

Однак якщо в період розквіту язичництва символічні зображення богів-ідолів мали строгий, урочистий характер, то після впровадження на Русі християнства вони поступово почали втрачати свій попередній смисл, на них стали дивитись як на забаву, тобто ці скульптурні зображення ставали ляльками і потім перейшли в оригінальний народний театр, який пізніше дістав назву «Петрушка».

Мистецтво лялькової гри добре засвоїв народ. Лялькові вистави культивувались народними артистами-скоморохами. Про це неодноразово згадується у російських, українських і білоруських фольклорних творах, літературних пам'ятках, у давньому живописі (розписи на стінах церков та монастирів), а також про це свідчать назви сіл на Україні (Скоморохи, Скоморошки тощо). У XVI ст. лялькові вистави були поширені на Волині.

Українська народна вертепна драма народилась у розпалі героїчної боротьби трудящих проти католицизму і польської шляхти. Вертеп як театральне видовище міг зародитися тоді, коли в життя українських шкіл міцно ввійшов театр; коли на сцені цього театру почали ставитися гостроконфліктні п'єси про Ірода. А це можна віднести приблизно до середини XVII ст.

Як відомо, режисери шкільних театрів прагнули вплинути на глядача силою світлових ефектів, викликати у нього зорові враження. Вони вважали, що про події недостатньо лише розповідати зі сцени, їх треба якнайповніше і якнайяскравіше показати. Проте шкільний театр в основному мав педагогічне призначення, і автори п'єс для нього турбувались не про їх сценічність, зрозумілість і загостреність тематики, а насамперед -- про додержання вимог схоластичної теорії драми. Тому твори виходили довгими, нудними, без будь-яких конфліктів. Кращою з цих драм була п'єса про Ірода. Але число глядачів було обмеженим, і театр не дійшов до широких кіл трудящих.

Народ потребував такого виду мистецтва, яке б допомагало йому боротися з класовими ворогами. Знаючи запити трудящих, творча бідніша частина студентства Києво-Могилянського колегіуму створює оригінальний вид театру -- вертеп, в якому акторами стали ляльки. Словесним матеріалом послужила драма про Ірода, яку студенти докорінно переробили, звернувши особливу увагу на простоту й дохідливість її сюжету, а головне, на природність і гостроту конфлікту. П'єса не мала на собі ні польського, ні будь-чийого іншого впливу. Вона була самобутнім твором, дітищем українського студентства.

Автори вертепу в основному наслідували ті ефекти і прийоми, які були розроблені режисерами у постановці драм про Ірода на шкільній сцені.

Щоб розмежувати поважне й комічне, як це було в шкільному театрі, студенти поділили на два поверхи скриньку, в якій ставились п'єси з допомогою ляльок На верхньому поверсі виконувалась драма про Ірода, на нижньому -- інтермедійна частина. А композитори (також студенти) для супроводу вертепної гри використовували народну музику Було вдало дібрано народні пісні, написано тексти псальм і ноти до них.

Ця копітка творча робота виконувалась колективно, в ній брали участь найталановитіші і найближчі до народу учні Києво-Могилянського колегіуму. Завдяки цьому вертепний геатр був пронизаний духом трудящих мас і ввійшов у їх середовище як глибоко народний вид мистецтва.

В основу релігійного дійства вертепної драми, як і шкільних п'єс, було покладено євангельське оповідання про народження Ісуса Христа та царя Ірода. Діва Марія у печері, де перебувала худоба селянина Йосипа, народила сина Христа. У небі над цією місцевістю з'являється зірка. Сюди йдуть волхви, щоб поклонитися Христу. Почувши про народження Христа, Ірод, цар іудейський, вельми засмутився: в особі Христа він побачив свого ворога і замислив його знищити. Волхви, яких Ірод зустрів, обіцяли, повертаючись назад, розповісти про все. Ангел порадив волхвам повертатись назад іншим шляхом, щоб не зустрітися з Іродом, бо він має лихий намір -- знищити Христа. Йосипу ж ангел наказав тікати до Єгипту. Дізнавшись про обман, розлючений Ірод звелів своїм воїнам винищити у його царстві всіх малих дітей. Ось таким було популярне біблійне оповідання про народження Ісуса Христа і його ворога царя Ірода.

В оповіданні немає деяких епізодів, які є у вертепній драмі. Їх було запозичено з апокрифів про Христа, де канонічні євангельські розповіді тлумачились у народно-побутовому дусі. Зокрема, досить просто, життєво тлумачилась картина, в якій розповідалось про життя пастухів і про те, як вони зустрічають звістку про народження Христа, приносять свої дари і благають у нього для себе щедрот і допомоги у важкій праці.

Релігійна дія вертепної драми тематично розпадалася на п'ять частин. Композиція її приблизно відповідала структурі шкільних драм: 1) пролог -- звернення до глядачів; 2) протазис -- виклад дії; 3) епітазис -- зав'язка; 4) катастазис -- напружений стан; 5) катастрофа -- розв'язка. Як відомо, за такою композиційною схемою писалися шкільні драми. Така побудова лялькової драми зберігала її цілісність. Аналогічні лялькові п'єси, що побутували на Заході, подібною повнотою, компактністю та послідовністю викладу теми не відзначалися. Вони були нечіткими і тематично невиразними.

Українська вертепна драма відзначалася образною системою. Головний герой твору -- новонароджена дитина, Христос, який хоч і не діє поряд з іншими персонажами, але навколо якого точиться жорстока боротьба, уявлювана народом як боротьба між добром і злом, тлумачився трудящими масами як захисник поневоленого люду, який ніс волю, боровся проти темряви і нещастя. Отже, Христос у вертепі не став проповідником оманливих ідей православ'я, а був невіддільним від змісту драми, що відзначалася народністю й прогресивним спрямуванням.

У вертепній драмі образ Ірода відтворювався послідовно, по ходу п'єси. Щоб загострити конфлікт і нагнітити драматичну інтригу п'єси, помисли Ірода не розкриваються передчасно. Так, під час зустрічі з волхвами Ірод не говорить їм про свої підступні наміри, прикидається спільником Христа, говорить з волхвами з улесливою добрістю і щирістю. Такий прийом був новим кроком у галузі не тільки народної, а й усієї тогочасної драматургії.

Образ Ірода особливо цікавив авторів лялькової драми. Для його розкриття використані прийоми сатиричної самохарактеристики, влучні порівняння. Іроду властиві самовпевненість і самозакоханість. Усі ці прийоми розкривалися на сцені так, що образ Ірода нагадував вчинки земних правителів.

Центральним епізодом, який приводить до нагнітання конфлікту, є сценка знищення Іродом дітей і викриття Рахіллю суті цього страшного злочину. Ця картина перегукувалася з аналогічними епізодами з творів українського фольклору, де зображувались свавільні, жорстокі правителі та їхні спільники. Подібні викривальні картини української вертепної драми будили у глядачів ненависть до володарів світу, підривали віру в «доброго» царя. До такої антицарської сатири не піднялася жодна західноєвропейська лялькова драма.

Дія духовної частини драми закінчується карою Ірода. На сцену виходить Смерть і косою стинає злочинцю голову. Цей епізод в українській шкільній драмі, і зокрема у вертепі, постав під впливом апокрифічного оповідання «Прение живота и смерти», відомого в західноєвропейській літературі під назвою «Танець святих». Дослідники вертепної п'єси вважають, що згадана картина є продуктом самостійної творчості наших драматургів.

У вертепній драмі, на відміну від шкільних драм про Ірода, образ Смерті набув нового ідейного звучання. Смерть зображувалась такою, якою її витворив народ у казках, легендах, колядках, а саме: вона була гнівним суддею несправедливості. Своє ставлення до смерті народ висловив у прислів'ї: «Тільки й правди на світі, що смерть: вона не знає, хто бідний, а хто багатий».

Ірода-вбивцю Смерть характеризує епітетами: неситий, кровопивець. Передсмертні слова Ірода стверджували не його силу, самовпевненість, а слабкість.

Отже, увесь комплекс ситуацій вертепної драми був глибоко народним. Позбавлений опори, тиран гине. У період наростання революційних ситуацій у царській Росії вертепна драма набула великої популярності серед трудящих мас України. Її ідейний напрям сприяв усвідомленню антинародних вчинків царів.

Під впливом народнопоетичної творчості духовна дія вертепної драми поступово втрачала свою релігійність, дедалі більше віддалялася від звичайної ілюстрації «святого письма». Конфлікти біблійного оповідання з часом абстрагувались від церкви і наповнювались соціальним змістом, виражаючи погляди народних мас. Тому не є дивним заборона духовенством саме поважної частини вертепної драми. Це ще раз говорило про відкриту ворожість до основ церковної пропаганди.

Автори лялькової драми про Ірода виявили вміння і прагнення у складних моментах дії показати якоюсь мірою суперечності класового суспільства, критично оцінити вчинки царя Ірода, зробити спробу відтворити його характер. Те саме було й з образом Рахілі, пастухів. У драмі виявилися спроби українських драматургів XVII--XVIII ст. типізувати образи, створити художньо виразних героїв. Зрозуміло, що великий вплив на цей процес справила народнопоетична творчість, за мотивами і прийомами якої створювались окремі епізоди, образи вертепу. Роль фольклору у наближенні вертепної драми до народних мас, зростанні її художньої та ідейної ваги величезна.

За своїми ознаками різдвяна дія вертепу не вміщається ні в рамки трагедії, ні в рамки комедії, визначеними шкільними поетиками. Вона наближалася до трагедокомедії, хоч теж не зовсім відповідала її вимогам. До цієї п'єси треба підводити мірку народної драми літературного походження. Багато тут було оригінального, незвичного для шкільної драми XVII--XVIII ст. Духовна частина української вертепної драми була новим словом тогочасної драматургії.

На відміну від духовної дії, де сюжет і зміст були єдиним цілим, світська частина вертепної драми складається з окремих сцен інтермедійного характеру. Матеріалом для них послужило саме життя. На цій частині особливо позначилася творча манера трудящих мас, які постійно доопрацьовували драму, загострюючи конфлікти в соціальному напрямі, типізуючи образи і надаючи їм життєвих рис. Окремі сценки з народного життя тут пов'язані тематично і загальним ідейним спрямуванням.

Світська дія відкривається жанровою сценкою, в якій дід і баба розмірковують над химерами царського життя. Поведінка обох персонажів викликає сміх. Він зумовлений поєднанням несумісних з віком героя вчинків: старість і молодецьке залицяння. Відома жартівлива пісня «Ой під вишнею, під черешнею», яку виконує хор, імпонує даному епізодові. Ця картина має свої паралелі з інтермедіями до драми Довгалевського, зокрема з твором «Інтермедія на три персонъ: баба, дед и чорт».

Поява на сцені солдата повертає хід п'єси з побутово-комічного в еоціально-сатиричний бік. Солдат, як у давніх російських водевілях, традиційно відрекомендувавшись, засуджує злочини Ірода, потім розповідає про важку службу в царській армії:

Хоть же я Отечеству защита,

Зато же спина у меня Всегда избита.

Солдат вірний своєму обов'язку. Зачувши удари в барабан, він прощається з «красавицею Марією Іванівною», з якою танцював, і рушає в похід. Образ солдата у вертепі не має ходульності і схематизму. Його поведінка, суспільна загостреність діалогу надають образу природності. Ця сценка у драмі, мабуть, виникла пізніше, десь у XVIII ст., коли українські митці вже добре знали життя російської армії і могли критично оцінити становище солдата.

Комічні перипетії, пов'язані з постаттю вертепного цигана, властиві взагалі українській народнопоетичній творчості. Це базіка, жартівник. Автори вивели його в п'єсі, щоб розважити глядача, хоч більшість комічних ситуацій, в які він потрапляє, не вигадані, а випливають із пригод мандрівного циганського життя.

Образ цигана, крім мети посмішити глядача своїми витівками, має й інше завдання -- зв'язувати сюжет вертепної драми. Крім основної сценки -- розмови з сином і лайки з дружиною -- циган з'являється наприкінці драми, пропонуючи Климу, героєві твору, свої послуги. За художніми якостями саме тут, у ляльковій драмі, образ цигана, витворений на основі народнопоетичної творчості, був одним з найповніше змальованих гумористичних типів в українській літературі XVII--XVIII ст.

У вертепній драмі та в інтермедіях до шкільних драм було зроблено спробу сатирично типізувати образи. І насамперед це стосувалося віковічних ворогів українського народу -- польської шляхти та уніатів. Типізація йшла шляхом персональної гіперболізації й особливої індивідуалізації мови.

Яскравим прикладом цього є невелика за обсягом сценка, в якій зображено «войовничі» хвастощі польського шляхтича. Самохарактеристика гонористого пана лаконічна і промовиста:

Я ізъ дяда і прадяда Уродзоный єстем шляхтичъ.

Не встиг він похвалитись коханій, що

Єдын тши дести Гайдамакъ забіє, --

як з'явився запорожець.

Комічна ситуація тут створена за допомогою гіперболізації.

Напруженість конфлікту між польським паном і запорожцем досягається на грунті соціального фактора -- сутички представників антагоністичних верств: колонізаторів і захисників поневоленого українського народу.

Між шляхтичем і запорізьким козаком немає словесного поєдинку, що було властивим для інших сцен вертепної драми. Переляканий пан, не сказавши козаку ні слова, зникає. Такий композиційний прийом показував, що загарбники розуміють: за вчинені злочини вони будуть суворо покарані.

Більше половини подій інтермедійної частини вертепної драми об'єднані навколо запорожця. Легендарний герой, наче вихоплений з народнопоетичної творчості, у довгому монолозі розповідає про життя запорожців, сповнене поневірянь і злигоднів. Він згадує героїчні битви з польською шляхтою і татаро-турецькими ордами за інтереси рідного народу. Він уже на схилі років, але старість для запорожця -- не завада. Він хоче ще повоювати проти іноземних поневолювачів. Таким його змальовано в історичних піснях і думах, легендах, переказах і гумористичних оповіданнях. Запорожець з вертепного твору -- це представник трудового експлуатованого люду. Він вболіває за долю вітчизни, народу, а не прагне до особистого благополуччя. Тому цей відважний воїн сприймався трудящими як друг і захисник. Кріпак, підневільний відчували у поведінці запорожця, його закликах натяк на боротьбу проти гнобителів. Такий резонанс вертепної драми відчувався і в XIX -- на початку XX ст., за царату. Саме ця обставина дає можливість зрозуміти значення цього образу для простого народу, розвитку його свідомості і розуміння класової боротьби.

У період кріпацтва, коли становище на селі стало вкрай нестерпним, постаті запорожців як людей незламного духу і волі, виростають у пам'яті людей уявною силою, яка допоможе підняти знедолених на боротьбу з царизмом. Живим прикладом було гайдамацьке повстання, яке увійшло в історію під назвою «Коліївщина», на чолі якого стояли запорожці.

У науці неодноразово відзначалось, що великий за обсягом монолог запорожця має численні ремінісценції з народних дум та історичних пісень, має прямі аналогії з підписами під відомою картиною «Козак Мамай», створеною невідомим художником у XVII ст., яка має численні варіанти. Автором монолога, очевидно, був хтось із талановитих студентів, хто добре володів народною мовою, знав психологію, звичаї і побут запорожців і був добре обізнаний з народнопоетичною творчістю, зокрема на історичну тематику.

Проте ототожнювати вертепного запорожця з однотипними образами з народних дум, історичних пісень, переказів, легенд не можна. У ляльковій драмі -- це літературний, драматичний образ, поставлений у конфлікт із зовнішніми і внутрішніми ворогами рідного краю. Отже, тут він дістав найповніше ідейне розкриття і художню типізацію.

Головну роль у вертепній драмі відігравало художнє слово. Воно повинно було захопити глядача, донести до нього ідейні мотиви, що звучали в п'єсі. Прикладом може служити згаданий монолог запорожця, який начебто випадав із наскрізного сюжету і композиції п'єси, мало впливав на розвиток дії в ній, навіть затримував її. Проте він був широкою самохарактеристикою героя і змальовував суспільне життя України періоду боротьби з польськими, турецькими і татарськими загарбниками.

Монолог багатий на метафори. Особливо їх багато в тих місцях, де мова заходила про виступ народу проти гнобителів. До монологу введено ряд чудових порівнянь: пани від козаків тікають, «як від жару блохи», старість в'ялить життя, «як у полі сохне билина», тощо.

Завдяки такій ідейній та художній виразності, образному слову монолог служив піднесенню революційного настрою широких народних мас на прикладі героїчного минулого, був чудовим зразком агітаційного впливу літератури минулого на народні маси.

Народний театр впродовж віків зумів витворити високомистецькі сценки, які вражали своєю драматичною довершеністю. Це було наслідком постійної дифузії між літературою і народнопоетичною творчістю. У вертепі такими є, наприклад, епізоди зустрічі запорожця з шинкаркою та циганкою-чарівницею. Ці картини насамперед тим цікаві, що, не передбачені глядачем, логічно ускладнюють дію твору і зображують запорожця в різних обставинах. Виклад подій тут витримано в дусі легкого гумору. Насичена прислів'ями, дотепними виразами, мова цих сцен сприяє їх чарівності і правдивості.

Сатирично зображений у вертепній драмі корчмар, представник експлуататорів. Усі думи і бажання його зводяться до одного -- побільше зиску. Прагнення корчмаря розкриваються поступово. Спершу він виголошує монолог, в якому, на відміну від попередніх персонажів, не характеризує себе, а розповідає найважливіший для його задумів епізод з релігійної історії, -- коли цар дозволив таким, як він, торгувати і експлуатувати бідняків. Потім корчмар співає пісеньку, в якій висловлює свою радість з приводу того, що буде бариш -- на процентах він непогано заробить.

Історично правильно тлумачаться і художньо відтворюються стосунки між експлуататорами і народними масами під час зустрічі запорожця і шинкаря. Останній споює запорожця, а потім несамовито його б'є. Окреслення образу визискувача досягається цікавими прийомами: комічною ситуацією -- позаочі лихвар називає козака «гайдамакою», тобто розбійником, а, зустрівшись з ним, величає «всемилостивейший пане»; рясними професіоналізмами, поданими у пестливо-здрібнілій формі: червончик, процентик, горілочка тощо.

Вертепна драма викриває також церковну мораль. Цій темі присвячено, зокрема, епізод зустрічі запорожця з уніатським попом. Запорожець, шукаючи попа, щоб на старість висповідатись -- позбутись гріхів, шельмує і служителів православної церкви, називаючи їх «п'яничками», «ледащичками», які тільки й чекають, щоб людину «скоріше в сиру могилу заперти», а на поминках як нап'ються, то «мов коні гарцюють».

Образ запорожця відіграв у вертепі велику роль. З цим героєм пов'язана більшість сатиричних сцен п'єси. Він був тим об'єктом, через призму світогляду якого найкраще і найлегше було дати критичну оцінку багатьом явищам суспільного життя, уособити в цій постаті сатиру на різні об'єкти феодального суспільства. Епізоди світської дії, об'єднані навколо запорожця, пов'язані в єдиний композиційний вузол. Тематичні зигзаги сюжетної лінії цієї частини вертепної драми є типовим явищем для народної драми.

Мова запорожця, чиста і барвиста, наповнена перефразованими прислів'ями і приказками, ідіоматичними зворотами, у художньому і літературному відношенні на фоні всієї вертепної драми є найдосконалішою.

Образ селянина Клима нагадує постаті селян з українських інтермедій. Однак ставити знак рівності між постаттю Клима и інтермедійними персонажами такого типу не можна. Якщо в інтермедіях селянин виступав в епізодичній ролі, як і сама інтермедія була епізодом з життя, то в ляльковій драмі Клим -- образ, розкритий набагато ширше, поставлений у такі умови та обставини, які допомагали набагато докладніше, ніж з інтермедій, уявити становище селянина на Україні за феодалізму.

Клим -- типовий представник селянства XVII--XVIII ст., яке поступово закріпачувалось, підпадаючи під владу української старшини та російського дворянства. Розкриваючи цей образ, автори драми чи не найбільше наблизились до навколишньої дійсності. Адже всі прагнення, вчинки Клима пов'язані з буденними турботами, життєвими потребами. Зображення долі селянської родини сприяло популяризації лялькової драми серед сільського населення.

Народна вертепна драма оперувала надзвичайно могутнім мистецьким прийомом -- підтекстом. Так, у сцені зустрічі Клима з учителем-дяком автори зуміли майстерно висміяти високопарну шкільну схоластику.

Є в драмі й багато інших цікавих прийомів. У Батуринському її варіанті натрапляємо на такий епізод: селянин, шукаючи козу, запитує в глядачів:

К л и м: Скажіть, панове громадо, Де там моя коза? (Хто-небудь відповідає: «Під царським стулом»).

К л и м: Під якою саською ступою? (Хтось із глядачів: «Там де цар сидить»).

К л и м: Да моя коза, а не цап Таки цап. Пійду лиш Сам пошукаю.

Порівняння царського трону із «саською ступою», а самого царя з цапом -- гостра сатира на самодержавство. Подібний сарказм міг бути лише у народному творі.

В історичному розвитку українська вертепна драма видозмінювалася, набирала різних сюжетних форм, втрачала окремі сцени і обирала нові. В цьому плані особливо відзначалася світська дія п'єси.

Наприкінці XIX ст. світська частина п'єси зливається з духовною, утворивши одноактну народну драму. Такими вже є тексти в записі М. Чалого, Хорольський і Куп'янський вертепи. З часом заради зовнішнього ефекту, а також з огляду на історичні обставини, цензуру часто переосмислюються окремі образи, втрачаються літературні ознаки п'єси, відбувається уніфікація діалогів та монологів.

Уже в драмі в записі М. Чалого запорожець став базікою, гулякою. Доля вітчизни йому байдужа. У п'єсі надмір пісень, бучних двобоїв. Багато місця займає драматизована пісня «Ой у пана, пана». Особливо відзначається драматизацією народних українських пісень Батуринська вертепна драма. Тут, наприклад, стосунки між дівчиною і парубком передбачаються тільки через пісні «Ой учора орав» та «Дівчинонько, сіра утко».

Хорольська і Куп'янська вертепні драми бідніші на художні засоби, ніж попередні твори. До їх тексту здебільшого потрапляли пісні, мало підпорядковані єдиній сюжетній конструкції.

Вперше українська драма була записана тоді, коли вона вже значною мірою асимілювалася з народнопоетичною творчістю. Однак вона не тільки вбирала в себе народні пісні, сатиру, прислів'я, вертепна драма була і випромінювачем -- давала життя колядкам, народним віршам та сприяла творчості письменників-початківців.

Українська вертепна драма ніколи не була опорою церкви. Навпаки, служителі православ'я всіляко намагалися перешкодити виставам вертепу, забороняючи вертепникам з'являтись у тій чи іншій єпархії. На основі спостережень над ляльковим театром світу І. Франко зробив висновок, що «ляльковий театр від найдавніших часів мав чисто світський характер, малював типи та ситуації буденного життя... про те, щоб лялькові вистави колись були допущені до церкви, нема навіть мови, на репрезентів цієї штуки падуть громи».

Вертеп невіддільний від суспільного життя на Україні. Лялькова драма міцно злилася з фольклорними творами, жила єдиним з ними життям.

Діяльність вертепного мистецтва вийшла далеко за межі України. Вертеп побутував у Білорусії, Росії, Сербії та інших слов'янських країнах. Його популярність там свідчить про величезну користь, яку давав трудящим людям цей оригінальний театр.

вертепний драма образ

Размещено на Allbest.ru