Американський мюзикл: питання становлення та жанроутворення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Американський мюзикл: питання становлення та жанроутворення

З кінця 80-х років минулого століття серед західних теоретиків набули популярності ідея про маскарадний, карнавальний характер суспільного життя і засоби його відтворення. Загальна тенденція театралізації всіх форм суспільної свідомості дала підстави стверджувати про зростання ролі театральності у соціокультурній реальності. Сучасне життя перетворилося на "шоу-бізнес", де "все - від політики до поетики стало театральним" (Г. Алмер). Виникла ціла наука про природу видовища - теорія "перформансу". У зв'язку з цим на початку третього тисячоліття посилюється інтерес до видовищних жанрів, зокрема таких, як мюзикл. Відомо багато дослідників цього жанру. Серед них такі українські, західноєвропейські, американські, російські автори, як А. Вайлдер, С. Грин, М. Еттінгер, Ч. Міченер, Р. Нортер. Сі. М. Сміт, Л. Фенк, Д.М. Флінн, Є. Шот Я. Бережанська, С. Бушуєва, М. Грінберг, М. Добрюха, В. Дряпіка, О. Єзерська. М. Єлісєєва, Е. Кампус, В. Конен, Т. Кудінова, В. Курбанов, А. Орелович, Ю. Рибчинський, М. Тараканов, Г. Татарченко, Т. Швачко та інші. У працях науковців-теоретиків, статтях критиків, композиторів, режисерів, акторів музичного театру, яких би аспектів становлення, еволюції чи сучасного стану мюзиклу вони не торкалися, найчастіше простежується звернення до естетики та канонів американського мюзиклу. В історії світового театрального мистецтва традиційно цей жанр пов'язують передусім з Бродвеєм. Як відомо, у США мюзикл вважають національним надбанням і найпопулярнішою візитівкою американського театру.

Бродвейський мюзикл, з його блиском, фантазією, ритмічним тактом, став особливим товаром, який визнали і яким захоплювалися у всьому світі, хоча форма його запозичена з багатьох джерел, до яких можна віднести баладну оперу, "театр менестрелів", екстраваганцу, бурлеск, водевіль, оперету, ревю та джаз. Відзначимо, що в європейських країнах ще в XVI11 столітті стали популярними музично- комедійні вистави, такі, як італійська опера-буфф, французька комічна опера, англійська баладна опера. Попередниками останньої вважають вистави комічного характеру під назвою "дроллс" у виконанні мандрівних комедіантів XVI століття. Оригінальна музика не властива жанру "баладної опери", вона радше являє собою обробку популярних народних мелодій, так званий міський фольклор [4, 72]. Найбільш раннім прикладом музичної комедії зазвичай вважається "Опера жебраків" Джона Гея, постановка якої вперше була здійснена в Лондоні у 1728 р. За жанром цей твір "баладна опера", в ній використовувалися популярні пісні того часу і в сатиричній формі висміювалися і корумповані політичні лідери, і витіюватий стиль італійської опери.

Америка побачила першу баладну оперу в 1750 році, коли мандрівна трупа запропонувала північноамериканську прем'єру "Опери жебраків". Цей жанр став відомим. У 1866 році відбулася важлива подія в історії молодого американського театру - у Нью-Йорку на Бродвеї в театрі "Ніблос Гарден" відбулася прем'єра музично-драматичної вистави "Чорний шахрай", від якого починається історія мюзиклу як жанру. Автором сценарію, що не відрізнявся художньою цілісністю і справляв враження деякої недоробки, виступив Чарльз М.Баррас. В основу мелодраматичного сюжету було покладено фрагменти "Фауста" Гете. Вистава вразила небувалою масштабністю постановки, чудовими сценічними ефектами, що запам'ятовувалися своєю видовищністю, як наприклад, політ відьом, вознесіння янголів чи лютий ураган [5].

Музична партитура була складена з популярних номерів того часу, але особливого шарму дії надавали танцювальні номери. Уільям Вітлей, менеджер "Ніблос Гарден", великого залу, що знаходився на розі Бродвею та Принс-стріт, запросив балетну трупу з Франції. Він розраховував на те, що особливої популярності виставі надасть участь в неї напівоголених чарівних танцівниць з паризьким блиском та вишуканістю. У серпні 1866 року балетна трупа перетнула Атлантику, а її спонсор Генри Джарретт став співпродюсером бродвейської постановки. Кордебалет із ста красунь-білявок вражав глядачів небаченим шиком. Вони були одягнуті в розкішні туалети з шовку та мережив, доволі відверті на той час, які залишали оголеними руки і ноги. І хоча виставу критикували священнослужителі та більшість редакторів друкованих видань, засуджуючи гріховну демонстрацію оголеної плоті на сцені, це ніяк не позначилося на інтересі до неї глядачів. Вистава тривала п'ять годин і йшла близько п'ятиста вечорів підряд. Вона мала колосальний глядацький і фінансовий успіх, знайшовши відгук у найрізноманітніших прошарків американської публіки, підкоривши її захоплюючим видовищем. З того часу вистави, прикрашені піснями і танцями, стали одними з головних для тих, хто прагнув прилучитися до театрального мистецтва на Великому Білому Шляху.

"Чорний шахрай" проклав шлях мюзиклу, започаткувавши традицію розкішних розважальних видовищ із застосуванням різних сценічних ефектів та використанням танцювальних номерів. Слід відзначити, що об'єднання в одній виставі балетної і драматичної трупи дозволило виявити "нову, золотоносно- драматичну жилу" [1, 172]. Успіх "Чорного шахрая" на багато років наперед визначив форму подібних вистав: під час виконання музичних номерів дія призупинялася, жарти, що звучали у виставі, як правило, мали небагато спільного з самим сюжетом, який відрізнявся мелодраматизмом і схематичністю.

Перше використання терміна "музична комедія" стосується творів Джорджа Едвардса в лондонському театрі "Веселощі", на сцені якого у 1874 році з'явилася вистава "Еванджеліно" на музику Е. Райса. Заслуга Д. Едвардса у розвитку музичної комедії дуже велика. Він відкриває новий популярний жанр вистав. Музична комедія як мистецтво синтетичне первісно запозичила елементи з оперети, бурлеску, мюзик-холу, ревю. Вона була двоактною з обов'язковими танцювальними номерами не завжди безпосередньо пов'язаними з сюжетом. Головним змістом таких вистав були пісні і танці. З розвитком музичної комедії все більше виявлялося зближення музики з сюжетом, що й послужило плідним ґрунтом для виникнення сучасної музичної драматургії.

Стиль едвардіанської музичної комедії сприяв співробітництву театральних диригентів і компози- торів-піснярів, які створювали мелодії, що легко запам'ятовуються, і соло для індивідуальних виконавців. Саме створенню яскравих номерів приділяли головну увагу в структурі партитури музичної комедії, вставляли їх за порадою виконавців, - вони справляли найбільше враження на глядачів. Відповідно, зростала роль композитора-пісняра. Вокальний рівень виконавців був не завжди достатньо високим, тобто музична комедія ставила до них нижчі вимоги, ніж опера і оперета . Таким чином з'явилися музичні вистави, в яких були задіяні найрізноманітніші вокальні жанри і стилі, чого доти історія театру не знала.

У 1897 році в Лондоні було показано американську музичну комедію "Красуня Нью-Йорку" Густава Каркера з акторкою Едною Мей у головній ролі. Ця вистава підкорила англійську публіку. З цього моменту практика гастрольних турне відома як в Англії, так і в Америці: вистави, поставлені на англійській сцені, демонструються американському глядачу і навпаки. На становлення американського музично-розважального театру немалий вплив мали європейські сатиричні бурлески, екзотичні екстрава- ганци, вар'єте, які будувалися за концертним принципом, і театр менестрелів, створений під впливом афроамериканської культури, де головними героями виступали веселуни-негри. Всі згадані жанри розважального театру за формою близькі до американського водевілю. Починаючи з другої половини ХІХ сторіччя американський водевіль став дуже популярним жанром на сценічних майданчиках Америки - була сформована ціла індустрія прокату театральних розваг. Саме тут, у "водевільній імперії", викристалізувався тип акторської гри, необхідний для синтетичного жанру мюзиклу.

На початку ХХ століття настали роки активного ввезення в Америку оперет. Проте інтерес до європейських оперет був недовгим, бо американська публіка виявилася далекою від казкового світу аристократів старої Європи, які найчастіші й були головними героями опереткових сюжетів. Чудові мелодії, європейські вальси, безумовно користувалися популярністю, запам'ятовувалися. Одначе регтайм (синкопований танцювальний ритм) вже сприяв появі нового стилю популярної музики. Пізніше, у 20-ті роки, джазові ритми разом з танцями типу чечітка будуть лунати не тільки з естради, а й вийдуть на сцену Бродвею.

Найбільш успішним композитором першого десятиліття ХХ століття можна назвати Джорджа М. Кохана, твори якого передували стилю американської музичної комедії. Його "Маля Джонні Джонс" ("Little Johnny Jones", 1904р.) з простим сюжетом із зображенням американського характеру, з піснями і танцями, що сприяли розкриттю дії, як наприклад, "Зверни увагу на Бродвей" ("Give my regards to Broadway") контрастували з романтичною тематикою та ідеалізованими характерами європейських творів цього жанру.

Можливо, через внесок композиторів публіка виділяла саме музичний театр, який водночас був і головним популяризатором пісні, бо ера радіо з його масовою аудиторією була ще попереду. На початку ХХ століття композитори були більш відомими, ніж поети чи письменники-лібретисти. Віктор Херберт, Рудольф Фрімль, Зигмунд Ромберг, Джером Керн, Джордж Гершвін та Вінцент Юманс були найвідомішими фігурами перші два десятиліття, так само як і Джордж М. Кохан та Ірвін Берлін, які писали слова до музики, тим самим допомагаючи підготувати публіку до більшого розуміння значення лірики. Належне визнання за свій внесок згодом здобули такі особистості як Я.Л. Водхауз, Отто Хар- бах, Оскар Хаммерстайн ІІ, Іра Гершвін та Б.Г. де Сильва, але це сталося після появи Лоренца Харта, який розділив славу з композиторами Річардом Роджерсом і Коулом Портером, що дозволило підняти написання лібрето на той самий рівень громадської оцінки, що й написання музики.

Знадобилося більше часу, щоб визначити значення сценарію чи лібрето, а не тільки окремих успішних музичних номерів. Це також було чинником у популяризації театрального огляду, яке переробляло сценарії на короткі жартівливі чи сатиричні скетчі, зберігаючи сюжетні лінії. Флоренц Зігфельд був, без сумніву, домінуючою фігурою в цій справі із своїм досконало розробленим річником "Фоллійз", яким він керував. За жанром це було ревю, назва якого сформувалася не без впливу паризького мюзик-холу "Фолій Берже" ("Follies Bergere"), а також назви колонки "Жарти дня" ("Follies of the Day") в газеті "Нью-Йорк Таймс" журналіста Гаррі Б.Сміта. У кінцевому варіанті ревю "Жарти року" ("Follies of the Year") перетворилися на "Follies of 1907". На бродвейську сцену було перенесено популярні у Старому Світі французькі ревю з усім блиском їх оформлення. Конкуруючі ноумени Джордж Байт і Ерл Керолл випускали щорічник "Плітки і марнославство". Ця форма музичного театру збереглася популярною в продовж 40-х років. Першими майстрами ревю були постановники Хезард Шот, Джон Мюрей Андерсон, Вінцент Мінеллі, та такі письменники, як Говард Дитц, Артур Шварц, І. Харберг, Гарольд Арлен і Верной Дьюк.

Початок Першої світової війни 1914 року вплинув на театральне життя в Європі: центром створення музичних комедій замість Старого Світу стає Америка. Бродвей перетворюються на столицю світового шоу-бізнесу, а мюзикл - провідний жанр. Для його розвитку важливе значення мала серія постановок на сцені Принцес-театру в період з 1915 по 1918 рік, здійснена співавторами Джеромом Керном, Гаєм Болтоном и Пелемом Вудхаузом. Вони прагнули створити інтегровану виставу, в якій пісні Джерома Керна и Пела Вудхауза були б органічною частиною актуального та цікавого лібрето Гая Болтона. Успіх серії постановок на сцені Принцес-театру намітив одним з головних напрямків у розвитку американського музично- розважального театру створення єдиного стильового рішення інтегрованої вистави.

Новий етап у розвитку мюзиклу ознаменувала в 1927 році прем'єра національного американського епічного мюзиклу "Плавучий театр" ("Show boat") на музику Джерома Керна, лібрето Оскара Хаммерстай- на II, з хореографією Семмі Лі, продюсером якого виступив Флоренц Зігфельд. Цей мюзикл заклав специфіку розвитку американської культури, театру, музики, втілив тему сутності американського способу життя, що стане однієї з найперспективніших в шоу-бізнесі. Значний вплив "Плавучого театру" на творчість відмічали такі відомі композитори, як Рудольф Фрімль, Джордж Гершвін та ін. Крім цього, твір Керна і Хаммер- стайна сприяв першій постановці на Бродвеї сучасної музичної п'єси. Автори мюзиклів розширили тематику сюжетів, поповнили вистави популярними піснями, збагатили музичну мову. Тяжкі економічні умови розвитку країни у 30-і роки й загроза війни знайшли своє відображення у мюзиклах, розкриваючи більш реалістичне відношення до світу, особливо це було помітно у роботах Джорджа С. Кауфмана, Мосса Харта, Морі Ріскінда, Марка Бліцштайна і Гарольда Роума.

Слушно зауважити, що ускладнювалася не тільки музична мова жанру, а й хореографічна. Так, окремі танцювальні номери замінила складна хореографія, в створені якої приймали участь відомі європейські та американські балетмейстери.. Одним з перших проявив свій талант у роботі над хореографічним вирішенням мюзиклу видатний танцюрист і балетмейстер, виходець з Росії, Джордж Ба- ланчін. Неперевершене вміння органічно зв'язувати танець із лібрето, як, наприклад, у мюзиклі "На пуантах" (1936 р.), вигідно відрізняло його творчу манеру. Можна стверджувати, що Дж.Баланчін заклав основи хореографічної мови мюзиклу, котрі далі успішно розвивалися у творчості його послідовників (А.де Мілль, Е.Соколової та інших).

З перших років існування мюзиклу склалися дві основні традиції: пісенно-танцювальний мюзикл, що наслідував водевіль і ревю, в якому музичні і хореографічні номери домінували у сюжеті часто романтичного характеру, та п'єса з музикою, тобто драматичне відгалуження мюзиклу.

Видатною художньою подією у розвитку американського театру став мюзикл "Оклахома", створений тандемом Річарда Роджерса та Оскара Хаммерстайна (співавторів дев'яти мюзиклів) у постановці режисера Рубена Мамуляна й хореографа Агнес де Мілль. "Оклахома" привертав увагу глядачів новизною сюжету і новаторськими прийомами. Мюзикл розповідав про піонерів, які підкорили південно-західне узбережжя, про дружбу меж ковбоями та фермерами. Всі події розгорталися навколо молодої пари Лорі і Керлі, почуття яких сповнені несміливості, невпевненості, і підступного Джада, який зустрівся на їхньому шляху. Тут не було традиційного для попередніх мюзиклів кордебалету в першому акті. Душевний стан героїні розкривався через танець балетної трупи. В "Оклахомі" музика, пісні, танці були єдиним цілим. Цей мюзикл чекав довгий сценічний успіх: тільки за десять років його переглянуло понад 28 мільйонів глядачів. Починаючи з 40-х років, в основному завдячуючи успіху "Окла- хоми", у процесі створення мюзиклів акцент робився на створенні інтегрованої вистави, в якої пісні, танці та сценарна основа складали єдине ціле. Відтак, естетична єдність, в якій відчутний взаємозв'язок усіх елементів, - один із секретів глядацької популярності мюзиклів.

Традиційним стає звернення до відомих літературних творів, переклад яких на мову сцени - цікаве творче завдання для театру. П'єси і романи Ференца Молнара, Шекспіра, Джеймса Мікенера, Алана Патона, Марселя Пагноля, Бернарда Шоу, Вольтера, Юджина О'Ніла, Едмонда Ростана, Т.-Х. Вайта, Торнтона Вай- лдера, Шолома Алейхема, Кліффорда Одетса, Сервантеса, Крістофера Ішервуда і Нікоса Казанзакіса, як Біблія, стали основою найвидатніших робіт. Отже, настає час так званих "книжкових мюзиклів".

В історію мюзиклу нову сторінку вписали постановники, які значно розширили сценічні можливості цього синтетичного жанру, значно збагативши його художню мову. Це такі режисери, як Гувер Чемпіон, Гарольд Принц, Боб Фосс, Джо Лайтон, Майкл Беннетт і Томмі Тюн. Всі вони, за винятком Принца, були хореографами, а тому в їхніх шоу танець займав домінуючу позицію, завдяки чому, мюзикли набули незабутньої яскравої хореографічної образності, візуально значно збагатилися. Як це не парадоксально, в лібрето почали віддавати перевагу більш вільній структурі, без чіткого розвитку сюжетної лінії - початок, середина, кінець. Така епізодична структура лібрето складалася з індивідуальних сцен з вкрапленням пісень та танців і була стилізованим сучасним варіантом мюзиклу.

Важко недооцінити роль, яку грає музичний театр в економічному житті Нью-Йорку. Згідно з даними "Ліги Власників Театрів і Продюсерів" дев'ять з кожних десяти доларів, витрачених на квиток до театру на Бродвеї - це квиток на мюзикли. Мільйонні прибутки додають до цього мюзикли, які йдуть поза Бродвеєм. Підраховані суми, які театрали витрачають на готелі, ресторани, магазини. Як відомо, більша частина відвідувачів бродвейських театрів - це туристи з усього світу та різних кінців Сполучених Штатів. Відвідування театру, як правило, є складовою пакету пропозицій будь-якої туристичної компанії, бо театр вважається визначною пам'яткою Нью-Йорку, якоюсь мірою його візитною карткою. На славнозвісні вистави, що не один сезон прикрашають бродвейську сцену, квитки замовляють за декілька місяців. На думку дослідників, театр для американської публіки є одним з атрибутів світського життя, до якого нація в цілому ставиться дуже серйозно, як до власного здоров'я чи бізнесу [2, 220]. Продуманий театральний менеджмент дозволяє практикувати продаж квитків, якщо такі залишились, із значною знижкою перед початком вистави. Зрозуміло, це сприяє 100% заповненню зали глядачів.

Питання про сучасний стан класичного американського жанру мюзиклу періодично постає перед театральними продюсерами і критиками. Воно викликає дискусії, породжує різні прогнози щодо подальшого існування традиційного бродвейського шоу, зокрема песимістичні. Деякі з експертів вважають мюзикл "мертвим" жанром мистецтва, а Бродвей - атракціоном для туристів [3, 110]. Вони висловлюють думку про те, що з останньою виставою знаменитого "Кордебалету", який йшов на бродвейській сцені п'ятнадцять років (19751990), великий американський мюзикл поступово зник, його епоха завершилася. Проте хочуть бачити "світло в кінці тунелю", сподіваючись, що після майже двох десятиліть володарювання безталанних розваг, позбавлених змісту, стилю, завтра знов з'явиться театральний мюзикл - живий, справжній, блискучий.

Останнім часом значно зросли продюсерські інвестиції у постановки на Бродвеї. Цей факт свідчить не тільки про розширення виробництва мюзиклів, але й про необхідність урізноманітнення і збільшення реклами та пошуку спонсорів. Завдяки великим витратам на постановку, невеликим обсягам кінопрокату сценічного шоу, покази мюзиклів, навіть після демонстрації в інших країнах, рідко перевищували тисячу вистав і приносили прибуток. Відродження відомих музичних блокбастерів, хітів минулого часто відбувається на сценічних майданчиках шкіл і літніх театрів, в постановках котрих можуть брати участь фахівці театрального мистецтва. Виникають і нові мистецькі центри, такі, як оперний театр Гуд- спід Майкла П. Прайса у східному Хеддамі, Коннектикут, в вогнях рампи якого оживуть музичні вистави, забуті у вирі сучасного жанрового й тематичного репертуарного розмаїття. Дослідники відзначають і таку тенденцію - по всій країні несподівано виникли концертні версії збірних мюзикл-шоу.

Ще одне знакове явище не може не радувати прихильників цього жанру: низка оперних компаній включили постановки мюзиклу в свій репертуар. Всі ці факти безперечно сприяли формуванню нових аудиторій глядачів, які залучилися до широко відомих бродвейських шоу.

"З 28 нових бродвейських постановок, що побачили сцену в 90-і роки ХХ століття, 10 виявились дуже успішними римейками. Це не значить, що інвестори не бажають ризикувати і віддають перевагу шоу, які вже мають ім'я. Це також не значить, що глядач втомився від надмірної кількості вистав. Скоріше цей факт свідчить, що деякі сценічні постановки стали справжніми художніми перлинами, назавжди підкоривши аудиторію. А їх постановникам вдалося знайти нове цікаве вирішення відомого матеріалу, наповнити свіжістю фантазії і уяви" [5,].

Однією з великих удач більшість фахівців сучасного американського музичного театру вважають появу мюзиклу "Фальцети" (1992). Його автори композитор і поет Уільям Фінн, лібретист та режисер Джеймс Лепайн отримали за постановку дві премії "Тоні". Надзвичайно популярним став рок- мюзикл "Рент"(1996) - музика, вірші, п'єса Джонатана Ларсона.

Увагу глядачів привертає напрямок і так званих ресторанних мюзиклів-дансингів, основою цих шоу є збірка старих популярних пісень. До цього напрямку входять мюзикли, сюжет яких взятий з книг, і низка повністю безсюжетних напівревю чи танцювальних мюзиклів. Для того, щоб мюзикл успішно розвивався, потрібні нові таланти, які закріплять нові хіти на бродвейському олімпі, та численна аудиторія глядачів, яка не мислить своє дозвілля без сучасного музичного театру.

Перспективи подальших досліджень потребують вивчення питань, пов'язаних з виявом полі- жанровості сучасного американського мюзиклу та перспективних шляхів його розвитку.

Література

1. Бушуева С. Мюзикл: сборник статей: [Текст]: 2 изд. доп. / С. Бушуева // Искусство и массы в современном буржуазном обществе. - М.: Искусство, 1989. - С. 170-193.

2. Журбин А. Как это делалось в Америке: [Текст] /А. Журбин. - М.: Захаров, 1999. - 288 с.

3. Кампус Э. О мюзикле / Э. Кампус. - Л.: Музыка, 1983. - 128 с.

4. Denny Martin Flinn, Musical: A Grand Tour. - New York: Schirmer Books, 1997. - 302p.

5. Green, Stanley. Broadway musicals, show by show. - Milwaukee, Hal Leonard Corporation, 1996. - 386p.

6. The New GROVE Dictionary of Music and Musicians, edited by Stanley Sadie, in imenty volumes, 1980. - Meares - Mutis 12. - P. 815-822.

Размещено на Allbest.ru