Своєрідність феномену "буковинізм" крізь призму пограниччя культур

Нині у світовій науці пограниччя розглядається вже не як фізичний, а заселений простір. Воно соціально опановане, осмислене і проінтерпретоване людьми, котрі мешкають у ньому. Розуміння пограниччя як соціокультурного явища український учений В. Кочан обґрунтовує такими його особливостями: «пограниччя є територіально прив'язаним, є специфічним регіоном та має власну динаміку розвитку» [10, с. 5]. Ці особливості надають можливості досліджувати пограниччя в трьох аспектах. Перший демонструє соціокультурний підхід, відповідно до якого пограниччя -- це контакти між двома і більше етнокультурними групами, котрі є локалізованими в спільному просторі. Другий реалізує просторово-географічний підхід, що вивчає пограниччя як територію, яка перебуває поблизу кордону й далеко від центру. Третій аспект фокусує увагу на тому, що пограниччя -- це місце формування певного типу особистості пограничного суспільства та його специфічної самосвідомості [10, с. 10-11]. У сучасній науці пограниччя розглядається вже не як фон, а як самостійний дослідницький об'єкт з власним способом буття, -- підкреслила доктор історичних наук, завідувач відділу історичної регіоналістики Інституту історії НАН України Ярослава Верменич. Саме таке бачення проблеми відповідає новітнім, антропоцентристським у своїй основі тенденціям розвитку сучасної світової науки. Досліджуючи феномен пограниччя, вона звертається здебільшого до польських науковців, котрі розглядали його як культурний простір, у якому культури взаємодіють за алгоритмом: зіткнення -- конфлікт -- сусідство -- контакт [12, с. 15].

Я. Верменич пропонує досліджувати пограниччя з таких ракурсів, як просторовий (зважаючи на регіональні та місцеві відмінності), темпоральний (що надає можливості простежити еволюцію образів регіону в часі), політико-культурний (використання етнонаціональних стереотипів і міфів), політико-психологічний (розгляд цих стереотипів як на раціональному, так і на неусвідомленому рівні). Підсвідомий рівень сприйняття пограниччя особливо важливий, оскільки по різні сторони кордону утворюються емоційні стереотипи, котрі впливають на появу агресорів та жертв [3, с. 72].

Принципово важливим елементом у моделі пограниччя є кордон. На відміну від класичної геополітичної традиції, сучасна лімологія інтерпретує кордон як соціальний, культурний і політичний конструкт [6, с. 93]. Російський теоретик лімології В. Колосов влучно підкреслює: «... значення кордону в житті людей неможливо зрозуміти без аналізу його ролі в суспільній свідомості, самоідентифікації людини з територіями різного рангу (країною, регіоном, місцевістю)» [9]. Про новий порубіжний тип свідомості та нові суспільні відносини, що формують кордони, наголошує і Я. Верменич. Вона також стверджує про позитивну й негативну сторони кордонів: з позитивної точки зору кордон стимулює рухливість та ініціативність, надає можливості діалогу й обміну культурними здобутками, а з негативної -- провокує постійні стресові ситуації, зони напруження і воєнних конфліктів [2, с. 31].

Дедалі більше науковців визнають парадокс сучасних кордонів, який полягає в тому, що вони одночасно і розділяють держави та народи, і перетворюють прикордоння на центри особливих регіонів, де формуються нові типи солідарності, свідомості й нові соціальні спільноти. Кордон уже не розглядається як перешкода, обмеження можливостей, «бар'єр» [6, с. 97]. Фахівець Інституту слов'янознавства РАН Л. Горизонтов, досліджуючи український зріз проблеми кордонів і погранич, підкреслює, що кордони є неодмінним атрибутом будь-якої регіональної структури, а пограниччя -- сполучною ланкою між кордонами й регіонами. Кордони не тільки розділяють, але й об'єднують, перетворюючи пограничні регіони на зони активної інтеграції та співробітництва. Кордони функціонують як маркери не лише політичних (внутрішніх і міжнародних), а й етнічних, конфесійних, культурних, мовних, економічних рубежів [5, с. 4].

В умовах глобалізації поступово відбувається об'єднання традиційних культурних меж, пов'язане з присутністю носіїв іншої культури, що яскраво проявляється в пограниччі. Відтак, традиційне розуміння кордону поступово зникає. Небезпека глобалізації в контексті її впливу на культурні межі полягає в тому, що вона спрямована на легітимацію культурної екстериторіальності, що для національних культур є небезпечною тенденцією і призводить до втрати національної ідентичності [4, с. 191].

Формування особливого типу порубіжної свідомості відбувається за участі історичної пам'яті та національної самосвідомості. Історична пам'ять, зауважує В. Масненко, -- це концентрація в колективній свідомості історичних подій, фактів, які з часом змінюються, набувають додаткових сенсів і можуть модифікуватися в національні міфи та легенди [11, с. 49]. Історична пам'ять пояснює численні явища, що відбуваються в ареалі культурного пограниччя, оскільки є найважливішою складовою духовної сфери людини, котра надає можливості підтримувати безперервність етнічної еволюції, спадкоємність народного досвіду, передачу національних традицій та цінностей наступним поколінням. Зрештою, всі знання про минулі події, емоційні відбитки у свідомості народу стають вектором у поведінці етнічної спільноти в суспільному житті [12, с. 20].

Сьогодні існує тенденція виокремлення чотирьох можливих альтернатив для людини в умовах пограниччя. Так, перша альтернатива -- повна ідентифікація з домінуючою культурою і втрата власної. Другою є «ізоляція» -- активний чи пасивний опір асиміляції, переважно демонстративне несприйняття «чужої» культури за допомогою еміграції чи сепаратизму. Третьою альтернативою для людини, яка мешкає на пограниччі, є маргіналізація, коли людина мириться з «проміжним» станом, відчуваючи себе неорганічною складовою обох культурних традицій. І четверту стратегію, котра вважається, як зауважує Я. Верменич, найприйнятнішою, позначає поняття інтеграція. «Це в міру гармонійна, «подвійна» ідентифікація як із старою, так і з новою культурними матрицями... Цілі, інтереси й потреби індивіда та соціальних груп узгоджуються без втрати ними традиційної ідентичності» [3, с. 87-88].

Яскравим прикладом явища пограниччя культур є Буковина, яка розміщена в зоні інтенсивних етнічних комунікацій, де протягом століть існував тісний контакт між багатьма етносами, а відтак, нині поліетнічний склад населення тут особливо виразний. Згідно з переписом населення 2001 р., на території Буковини проживають близько 75% українців, 12, 5% румунів, 7, 3% молдаван, 4, 1% росіян та 1, 1% інших національностей (поляків, німців, євреїв тощо). Більшість румунського населення мешкає в Глибоцькому, Герцаївському та Сторожинецькому районах, а молдавського -- у Новоселицькому і Глибоцькому районах. Російське населення проживає здебільшого в містах Чернівці та Новодністровськ, крім того, є окремі російські села в Глибоцькому та Сокирянському районах. Існують села з польським населенням, зокрема в Сторожинецькому районі, а в с. Красношорі живуть нащадки словаків. Така етнічна строкатість є давно відомою особливістю Буковини і пояснюється тривалим перебуванням під владою різноманітних держав та наявністю сучасного кордону з Румунією і Молдовою.

Особливий період для формування своєрідної буковинської культури розпочався в 1774 р., коли Буковина перейшла під протекторат Австрійської імперії. Характеризуючи ситуацію, що склалася в краї, О. Сухомлинов, стверджує: «... можливо, саме в період Габсбурзького володарювання почали формуватися засади буковинського універсалізму. Невизначеність демаркаційного кордону між етнічними групами та міжнаціональна комунікація в рамках єдиної суспільної системи сприяли розвиткові явища багатомовності та гетерогенічності культури регіону. Мозаїка чи сусідство культур були причиною виникнення специфічного типу пограниччя» [12, с. 123].

Така ситуація зумовлює те, що поліетнічний регіон починає розвивати власне особливе культурне середовище та специфічну свідомість, яка не відкидала, а навпаки -- сприймала чуже. І саме політика Австро-Угорщини спрямовувалася на лібералізм, толерантність і полікультурність на всій своїй території, зокрема Буковині. Справді, саме в цей період культура Буковини набула свого розквіту, і така імміграція багатонаціонального населення лише сприяла створенню неповторної мультинаціональної буковинської культури. Культура України. Випуск 49. 2015 Слід зазначити, що позитивним фактором, який вплинув на формування традицій добросусідства в буковинців різного етнічного походження, була відсутність жорсткої конкуренції в боротьбі за владу і ресурси між поліетнічним населенням краю. Постійне спілкування різних етносів взаємно збагачувало їх. Запозичуючи в сусідів раціональніші методи ведення господарства, буковинці отримували відчутну вигоду. Взаємовигідний обмін відбувався не тільки у сфері економіки. Навіть у такій традиційно консервативній царині, як національна кухня, наявні запозичення [1, с. 64-65].

Регіональна специфіка, зазначає буковинський історик І. Буркут, особливо помітна в мовній сфері. Для Чернівців характерним було те, що більшість мешканців знала декілька мов. Засобом спілкування поліетнічного населення, насамперед, слугувала німецька мова, яка вивчалася в школах та інших навчальних закладах усієї імперії. Значно поширеним у місцях спільного проживання етносів-сусідів розповсюджено було знання румунської мови українцями й української -- румунами. Багато мешканців непогано говорили також польською мовою, а подібний до німецької ідиш часто використовувався в спілкуванні з євреями. Проте, незалежно від етнічного походження, буковинці прагнули взаєморозуміння, що дозволяло підтримувати в багатонаціональному середовищі атмосферу співпраці і надавало відчутні позитивні результати. На цій основі виникла особлива регіональна самосвідомість, котра дістала назву «буковинізм» [1, с. 65-66].

Сучасний чернівецький дослідник цього явища професор О.Добржанський звернув увагу на таку характерну ознаку «буковинізму», як поліетнічна свідомість. Він наголошував, що усвідомлення регіональної автономності поступово утвердилося настільки сильно, що наприкінці ХІХ ст. в окремих українських, польських, австро-німецьких газетах друкуються твердження про існування якогось особливого багатомовного буковинського народу. Тогочасні мемуаристи неодноразово у своїх працях наводили фразу «Я, буковинець!». Звичайно, ствердження про буковинський народ є правдивим, але те, що регіоналізм на Буковині був доволі сильним і протистояв національним рухам, ослаблюючи їх -- безсумнівний факт [7, с. 81-82].

З плином часу владна політика на Буковині змінювалася, що впливало і на «буковинізм». Проте, навіть Друга світова війна не знищила етнічної толерантності буковинців. Вони й далі з повагою ставилися до своїх сусідів різного етнічного походження. Численні буковинські румуни підтримували з українцями приязні стосунки і не брали активної участі в дискримінаційних діях офіційних структур, спрямованих проти українського населення. Виховані на буковинських традиціях толерантності, українці, румуни та представники інших національностей не лише намагалися зберегти нормальні взаємини між своїми громадами, але й надавали допомогу окремим представникам тих етнічних спільнот, які зазнали в роки війни найбільших переслідувань [1, с. 244].

Після проголошення незалежності України влада розуміла важливість забезпечення доброзичливих стосунків між мультинаціональним населенням та почала запроваджувати нову етнополітику, яка ґрунтувалася на сучасних демократичних засадах. Тому уряд України прийняв документи і закони, завданням яких було забезпечення прав національних меншин, а створення національнокультурних товариств сприяло б задоволенню культурних потреб різноманітних етносів. Це змогло б стабілізувати та поліпшити міжетнічні стосунки на території України загалом, і в Чернівецькій області зокрема. Проте, як свідчать матеріали соціологічних досліджень, серед населення поширювалися негативні настрої щодо інших національностей, що пояснюється низьким рівнем життя, масовим безробіттям, а отже -- пошуком винних у погіршенні їхнього становища [1, с. 247].

Отже, в сучасній літературі й публіцистиці вже давно сформовано образ буковинця, котрому притаманні толерантність до інших етнічних груп та віросповідань. Польський учений, буковинець за походженням, К. Фелешко вважає Буковину прикладом гармонійного співіснування для інших регіонів Європи з її інтеграційними тенденціями, мешканцями, котрі відкриті до всіх культур і беруть активну участь у її розвитку. Він стверджує: «Ми -- діти краю, який завжди пишався відкритістю своїх мешканців до всіх оточуючих його культур та мов, а взаємна відкритість усіх нас взаємно збагачує. Такими ми були і такими залишимося» [13]. Цікавим є те, що емігранти з Буковини (німці, євреї, поляки) понині називають себе буковинцями, що є свідченням міцної регіональної свідомості та наявності специфічної стійкої регіональної культури.

Буковина є не стільки регіоном співіснування культур, скільки територією міжетнічної взаємодії, пенетрації мов і традицій, інтерференції релігійних переконань. Міжнаціональна взаємодія в межах єдиної суспільної системи та невизначеність демаркаційного кордону між етнічними групами на території Буковини сприяли формуванню гетерогенності культури регіону і виникненню особливого різновиду пограниччя. Саме мультикультуралізм, багатомовність, діалог культур і толерантність є визначальними елементами свідомості пограничної спільноти Буковини [12, с. 123124].