Пошуки національного "Я" у творчості діячів українського відродження кінця ХVІІІ-кінця ХХ ст.

В українській суспільній думці процеси усвідомлення національного «Я» починаються з ХVШ ст., коли діячі вітчизняної культури починають не лише описувати, але й осмислювати події Козаччини XVI-XVII ст., аналізувати стосунки українців з поляками та росіянами, виокремлювати специфічні риси української ідентичності та шукати їхні причини.

Найяскравішім виявом цього стала «Історія Русів» Псевдо-Ко- ниського, де вся історія України подається як самостійний процес, відмінний від історії поляків та великоросів. Основною метою твору було обґрунтування автономних та суверенних прав українського народу на основі його особливої, вільнолюбної вдачі. «Історія Русів» стала першим чітко окресленим взірцем політичної думки в Україні. Стосовно цього І. Крип'якевич писав: «Усвідомлення національної обособленості, цінність свободи й індивідуального розвитку, повага до суспільного авторитету, лицарство, глибока культурність -- це були надбання, з якими українське суспільство ввійшло до ХІХ століття». Водночас він відзначав, що «національне відродження в перший час мало характер літературний». На «літературоцентричності» всієї української культури і формуванні української національної ідеї на основі художній свідомості наголошує і сучасна дослідниця, культуролог О. Забужко . Однак творці «нової української літератури» основувалися лише на емпіричних фактах самобутності української культури та надавали проблемам української ідеї образно-художньої форми і не могли сформулювати їх на рівні філософської рефлексії.

Уперше спроби саме філософського осмислення ідеї самобутності українського народу, його вдачі й історичного шляху в єдності світоглядного, соціального, політичного та економічного аспектів цих проблем здійснили члени Кирило-Мефодіївського товариства (1864-1847). Найґрунтовнішим аналізом українського народу як суб'єкта історичної дії відзначалася творчість М. Костомарова. У дисертації «Про історичне значення руської поезії» він уперше спробував на основі народнопоетичної символіки розкрити сенс народного світобачення, характеру народу. Ця праця стала однією з перших спроб визначення своєрідних рис українців та їх відмінностей від найближчих сусідів -- росіян. Крім того, виокремлюючи типи української вдачі, М. Костомаров не погоджувався з твердженням деяких тогочасних дослідників, що українців як окремого народу ніколи не було і не існує, що українці є складовою російської нації, хоча і мають певні регіональні особливості. Учений за зовнішніми ознаками українців і росіян -- одягом, манерами, звичаями, особливостями стосунків та господарювання -знайшов те, що визначає сутність народу й впливає на його майбутнє, отже, виокремив проективну компоненту.

Народну тему значно розвинули П. Куліш і Т. Шевченко. Хоча останній не здійснював, звісно, теоретичної розробки концепції української ідеї, проте своєю творчістю окреслив найважливіші ознаки української вдачі, історичні умови її формування. Питання особливостей культури, світобачення, життєвої організації українців глибоко хвилювали Т. Шевченка, і можна стверджувати, що в художній формі ці проблеми відбиті повною мірою.

Слід відзначити, що ірраціонально-романтичне піднесення України й Українського «духу» було однією з головних тенденцій української культури ХІХ ст., яка чітко вписується в європейську філософську традицію. Ідеї романтизму, ствердження окремого унікально-самобутнього і неповторного народного органічно абсорбувалися українською історико-філософською думкою й адаптувалися нею. Особливо вплинула на українську суспільну думку німецька філософія, зокрема погляди І. Гердера та Ф. Шеллінга, котрі, як відомо, підкреслювали роль почуттів та уявлень у житті народу, їхній пріоритет над раціональним, стверджували, що поезія народу виступає найбільш чистим, сильним і своєрідним виявом його духу. Ці ідеї гармонійно відповідали прагненням української інтелігенції (П. Куліш, В. Липинський та ін.) ідеалізувати українське селянство як носія чистоти мови, звичаїв, духу народу.

На основі традицій романтизму порушено проблему національної мови як необхідного чинника розвитку нації та її культури, що стало одним з основних показників пробудження національної свідомості українства. Проблеми мови як носія духу народу досліджував відомий філолог О. Потебня [6]. На відміну від праць, у яких предметом аналізу був національний характер, О. Потебня шукав відповіді на питання про механізм формування української вдачі за допомогою мови. Отже, на думку О.Потебні, втрата народом своєї мови означає втрату його власної духовності, своєрідності, унікальності, а відтак і його самого як суб'єкта історичної дії. Відповідно до цього, О. Потебня рішуче виступив проти ідей денаціоналізації та злиття народів, «прогресивності» нівелювання національної своєрідності в процесі розвитку загальнолюдської культури.

Видатні діячі культури України ХІХ ст. намагалися також надати визначення поняття «нації», основуючись не на економічних чи політичних чинниках (що пов'язано із соціально-політичним статусом України), а передусім на психофізичних та духовних якостях. Зокрема В. Антонович навів таке розуміння цього поняття: «Нація -- це група людей, рідних і близьких між собою натурою, обдарованістю, вдачею, кмітливістю, здібностями, темпераментом». Але, як і світова суспільна думка, українська теж прийшла до глибшого усвідомлення феномену нації. Так, усвідомлюючи значення вивчення національної культури для особистісного та суспільного розвитку, М. Драгоманов стверджував, що національні питання пов'язані з політичними, культурними та соціальними. У статті «Чудацькі думки про українську національну справу» [2] він був рішучим поборником самобутнього розвитку України, основою якого вважав національну за формою та європейську за змістом освіту, закликав українську інтелігенцію вивчати європейські мови для того, щоб Україна у своєму духовному розвиткові безпосередньо орієнтувалася на європейські зразки. Тому головними умовами розвитку самобутності української нації та її характеру, на думку М. Драгоманова, мало бути забезпечення політичних свобод і громадянських прав української особистості. Отже, на цьому етапі осмислення українського «Я» до культурницької складової долучається і політична компонента.

Означену тенденцію розвивав у своїй творчості видатний український письменник І. Франко [7, с. 238], котрий намагався комплексно проаналізувати особливості народу з метою визначення його майбутнього. Турбуючись про подальший розвиток українського народу, І. Франко гостро відчував усі вади його вдачі, які сприяли непевному положенню українства впродовж його історії (особливо в ХІХ ст.) й шукав ті основи, які було можливили його відродження. Велику надію щодо виходу української нації з кризового стану письменник покладає на національну інтелігенцію, яка повинна виробити і вкоренити в «дух українства» ідею нації, ідеал життя і розвитку нації як суспільного організму, здатного до самостійної культурної та політичної діяльності, найширшого та найшвидшого засвоєння загальнолюдських досягнень. У внесенні в українські маси діяльнісних рис національного характеру полягає, на його думку, головне призначення інтелігенції.

Немало українських мислителів другої половини ХІХ-початку ХХ ст., зважаючи на особливості українського народу та його історичної долі, намагалися обґрунтувати і реалізувати ідею національно-політичної автономії України. Серед них найпоказовішими є погляди видатного історика М. Грушевського, основна мета творчості котрого -- аналіз усієї сукупності факторів, що визначають своєрідність української нації. Створивши фундаментальні праці з історії України, вчений намагався визначити український народ у його власному історичному бутті, довести самобутність його характеру та права на власний історичний шлях. Майбутнє української нації, на його думку, вкорінене в боротьбі за волю минулих часів. Саме історичне коріння вчений уважав гарантом існування українського духу, його повноцінності й творчого потенціалу в загальнолюдському культурному розвиткові.

Крім соціологічно-раціонального, впливовим напрямом у філософській та культурологічній думці України був, згідно з визначенням А. Швецової, «містично-ірраціональний», який проблему духу нації визнавав як головну [9, с.152]. Його представниками є В. Липинський та Д. Донцов.

Головна теза творчості В.Липинського, яку він висловив у відомій праці «Листи до братів-хліборобів...», -- можливість створення української національності за умови її власної державності. На це були спрямовані його концепції політики, науки, мистецтва, класифікація політичних станів суспільства, теорія аристократії тощо. Пов'язуючи створення та розвиток нації з власною державою, В. Липинський надає вирішального значення єдиному духу нації, порушуючи достатньо актуальну проблему національної визначеності людини, котра починається з «волі до нації всіх її одиниць». Згідно з В. Липинським, справжнім виразником духу української нації має бути «політично визначений» українець, якому притаманна нездоланна воля до боротьби за суверенну Україну. Важливу роль у функціонуванні та формуванні цієї містичної волі до нації він відводив національній еліті -- аристократії, котра скеровувала б народ у його діях [8].

Д. Донцов у своїй головній праці «Націоналізм» підкреслював вольовий аспект як необхідну умову розвитку нації. На противагу В. Липинському Д. Донцов уважав, що не держава творить націю, а, навпаки, нація -- державу. Саме нація є єдиним об'єктом історії і культури, який утілює в них свої особливості. Як і В. Липинський, значну роль у процесі національної самореалізації Д. Донцов відводить національній еліті -- «активній меншості». Отже, обидва мислителі акцентують увагу не тільки на культурній «окремішності» української нації, а підкреслюють політичну (державотворчу) спрямованість.

Публіцистика Д. Донцова спричинила резонанс і в Східній Україні, де невдовзі виникла полеміка в «Літературній дискусії», яка виявила дві крайні точки зору на українську культуру й націоналізм, що був зорієнтований на побудову елітарної національної культури, і комунізм, який запроваджував уніфіковану масову культуру.

Так, порівнюючи погляди на національну культуру М. Хвильового та Д. Донцова, не можна не відзначити вражаючого збігу думок цих авторів, котрі дотримували різних політичних поглядів. У праці «На два фронти в боротьбі з націоналізмом» Є. Гірчак, наприклад, визначає: «Коли читаєш публіцистичні твори М. Хвильового, ... то часом забуваєш, що саме читаєш -- Хвильового чи Донцова. (...)Думки Хвильового і Донцова про Європу, про російську літературу, про людину з сильною волею і т. ін. -- абсолютно тотожні.» І далі: «Донцов рішуче підтримував Хвильового. Хвильовий не раз заявляв, що він не боїться, коли його думки сходяться з думками класового ворога. Він не вважав це дискредитацією своїх ідей» [1, с. 54-55].

Такий збіг думок пояснюється єдністю духовного процесу на всіх українських землях. Український національний рух на Західній Україні й «український ренесанс 20-х років» в УРСР -- це лише різні форми вияву одного всеукраїнського процесу ідейної і духовної кристалізації українського націоналізму в модерному значенні цього слова. Різні соціально-політичні обставини зумовлювали й різні форми вияву цього процесу. В УРСР український національний рух не набув організаційних форм. Завдяки певним обставинам українське національне піднесення в УРСР виявилося в галузі літератури ( у творчості М. Хвильового та ваплітян).

Трагічна смерть М. Хвильового на початку 30-х рр. XX ст. призупинила розвиток незалежної суспільно-політичної думки під- радянської України. Відновилася вона через кілька десятиліть, під час хрущовської «відлиги». Представники її ввійшли в історію як «дисиденти» або «шістдесятники».

Паралельно осмислення національного «Я» відбувається у творчості дослідників з діаспори. Доволі цікавою з точки зору студіювання саморефлексії нації є праця Д. Чижевського «Нариси з історії філософії на Україні» [8], де автор визначає явища, в яких найяскравіше виявляються риси національної специфіки. Саме аналіз цих «репрезентативних явищ», на його думку, має бути джерелом вивчення національної ідентичності, оскільки ці явища створюють образ «національної людини». Як типового представника українського «Я» Д. Чижевський виокремив відомого філософа П. Юркевича. Адже в його творчості відбилися типові риси українського характеру -- індивідуалізм, чутливість та емоційність.

Проблему української національної ідентичності досліджував і український історик І. Лисяк-Рудницький [5]. Він уважає національне «Я» цілком реальним явищем, що формується та відображається своєрідним способом життя, комплексом культурних цінностей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні народу. На його думку, нація як явище належить до суспільно-культурної, а не біологічної сфери, а тому неможливо ототожнювати його з психофізіологічними особливостями її представників. Своєрідність українського типу визначає, на думку

І. Лисяка-Рудницького, діалектичне поєднання елементів східних та західних культур. Дослідник указує на гуманізм та антропоцентризм українського народного світогляду, але зауважує, що, «окрім українського серця, потрібний ще український мозок», визначаючи таким чином необхідність подолання надмірної чутливості й емоційності української вдачі завдяки прищепленню вміння цілеспрямовано, точно визначати мету діяльності та засоби її досягнення. На необхідність розумового контролю свого життя й обмеження надмірної чутливості вказує ії. Мірчук у своїй статті «Світогляд українського народу. Спроба характеристики».

Важливим внеском у розробку національної проблематики українською філософською думкою є творчість М. Шлемкевича. У своїй відомій праці «Загублена українська людина» [10] він описує як особливості світосприйняття сучасної української людини, так і історичні джерела його формування. А саме: нова українська людина -- «шевченківська» людина, особливостями якої є вільний дух, апелювання до правди, розуму, науки. Такий ідеал українця має плекати інтелектуальна, культурна еліта, «а справа народу дивитися на ідеал і йти за ним» з метою побудови нового, вільного українського суспільства, розвиток якого б забезпечила власна українська демократична держава. З цією метою він виявляє не лише зовнішні, але й внутрішні чинники духовної та соціальної кризи українства -- браку любові до себе і представників своєї нації, що стало причиною відсутності справжнього дійового патріотизму. Відродження самоповаги, сприйняття власного національного світу та формування національної самосвідомості -- згідно з М. Шлемкевичем, найсуттєвіше завдання сучасної української культури.

Своєрідність української вдачі -- основна проблема творчості О.О. Кульчицького. Головними чинниками, що сформували українське «Я», дослідник уважає: расові, географічні (геопсихічні), історичні, соціопсихічні (суспільні), культуроморфні, глибинно- психічні (несвідомі). Українську культуру автор характеризує як таку, що належить до «європейського культурного кола», але завдяки периферійному розташуванню України між європейським Заходом та азіатським Сходом вплив на неї трьох хвиль ідей західної культури -- католицизму, ренесансу і просвітництва -- був ослабленим і спізнілим. О. Кульчицький став одним з небагатьох українських дослідників, котрих цікавило питання «колективного підсвідомого» українського народу: передусім, характерний для психіки кожного поневоленого народу «комплекс меншовартості», с.158]. Цей комплекс, на думку вченого, зумовив своєрідну духовну компенсацію, наприклад, надмірне підкреслення нібито наявного почуття своєї сили (що позначилося на теорії та практиці українського націоналізму) або етично-ідилійне мрійництво з його вірою в прихід «царства правди». Однією з актуальних проблем формування українського «Я», на думку О. Кульчицького, є проблема розвитку української вдачі в сучасних умовах та подолання її негативних тенденцій. На теренах Радянської України в післясталінський період дисиденти продовжують розробляти українську проблему.

Вони говорять про невирішеність національного питання в СРСР, зокрема в Україні, розпочинають нерівну боротьбу за право українського народу на незалежне існування на своїй землі. Серед шістдесятників були письменники, журналісти, історики, психологи, юристи: С. Вірун, М. Горинь, І. Дзюба, І. Драч, І. Кандиба, С. Караванський, Л. Костенко, Л. Лук'яненко, В. Мороз, Є. Сверстюк, В. Стус, В. Чорновіл. Уїхній творчості національні питання постають у широкому діапазоні форм філософської рефлексії: від академічного логіко-поняттєвого дискурсу до маргінальних жанрів популярної есеїстики та публіцистики й художньої літератури.

Отже, здійснений огляд свідчить, що осмислення національної ідентичності у творчості діячів української культури є окремою галуззю культур філософської україністики, яка безперервно розвивалася, незважаючи на зовнішні втручання влади й, фактично, являє собою теоретичну свідомість українського національного відродження (кін. ХVШ -- кін. ХХ ст.) -- нетривалого, але насиченого пошуками св огонаціонального «Я»періоду.

національний спільнота ідентичність україністика

Список використаних джерел