Традиційні культурні практики як засіб формування ціннісних орієнтацій сучасної молоді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київського національного університету культури і мистецтв

Кафедра фольклору, народнопісенного і хорового мистецтва

Традиційні культурні практики як засіб формування ціннісних орієнтацій сучасної молоді

Фурдичко Андрій Орестович кандидат культурології, доцент

Анотація

Статтю присвячено дослідженню традиційних культурних практик, роль яких у формуванні ціннісних орієнтацій молоді вивчається через актуалізацію традиційної компоненти та отримує висвітлення на основі використання соціологічного, філософського, культурологічного, аксіологічного та інших підходів. З'ясовано, що являють собою культурні та традиційні культурні практики та як вони впливають на формування ціннісних засад буття молодої особи і її орієнтації у сучасному соціумі. Таке усвідомлення значення традиційних культурних практик у формуванні цінностей молоді дає можливість виявити рівень її долучення до надбань традиційної народної культури.

Ключові слова: культура, цінності, аксіологія, традиційні культурні практики, ціннісні орієнтації молоді.

Розуміння того, що являють собою культурні практики сьогодні є актуальним питанням, яке ставлять перед собою не лише культурологи, а й педагоги, соціологи, журналісти та інші дослідники. Поняття це є відносно новим для сучасних суспільних наук і його можна вважати таким, що розвивається.

Звернення до вивчення традиційних культурних практик також становить особливий науковий інтерес, оскільки сягає розумінням не лише культурної компоненти цього поняття, а й традиції в класичному її розумінні. Вивчення її з позицій ціннісного підходу та можливостей впливу на формування "ціннісного ядра" сучасної молодої людини дозволяє отримати дещо нове розуміння зазначеного феномена.

Дослідженням окремих елементів актуалізованої проблематики займались різні науковці. Широко представлене вивчення окремих елементів культурних практик у працях сучасних вітчизняних філософів Є. Бистрицького, В. Козловського, В. Малахова, С. Пролєєва, В. Табачковського та ін. Досить цікавим та науково обґрунтованим вважаємо дослідження культурної практики, що здійснив В.А. Федь, який розглянув культурну практику в онтогносеологічних вимірах.

Деякі аспекти реалізації культурної практики в рамках сучасного освітнього процесу та його культурної парадигми досліджуються в педагогічній царині науки. Тут варто згадати праці Н.Б. Крилової, О.В. Бондаревської, А.В. Запесоцького та інших. Зазначимо, що в рамках цієї статті вони також представляють певний науковий інтерес.

Заслуговує на увагу вивчення культурних практик О.В. Попович, що здійснюється крізь призму їх поліфункціональності, яке відбувається на основі синтезу універсального та особливого в культурі в цілому. Тут особливе місце займає аксіологічний потенціал культури, а в межах даного дослідження традицій національної культури, яка дозволяє реалізувати ідею про значення того впливу, що мають культурні практики на саморозвиток та самовдосконалення особистості, а також реалізувати потенціал духовних практик національної традиції в контексті найбільш актуальних проблем культуротворчого буття особи.

Цікавими та науково плідними є розвідки соціологів. Автори аналітичної доповіді “Культурні практики і культурна політика. Актуальні питання соціокультурної модернізації в Україні” А.Єрмолаєв, О.Левцун, О.Мельничук, В.Щербина розглядають культурні практики з позицій соцікультурної модернізації, культурної політики, деталізують сформовані культурні практики українців та, аналізуючи їх з позицій якісного складу, роблять висновок про можливість соціокультурної модернізації в сучасному українському суспільстві.

Однак, незважаючи на велику кількість робіт, що вивчають окремі аспекти культурних практик, форми їх реалізації в сучасному житті, традиції та інші елементи народної культури варто зазначити, що на сьогодні відсутнє системне дослідження традиційних культурних практик в контексті їхнього впливу на формування ціннісних орієнтацій молоді. Зазначене й зумовило вибір тематики дослідження.

Метою дослідження, проведеного в рамках даної статті, є вивчення традиційних культурних практик в контексті актуалізації їх як своєрідного засобу формування ціннісних орієнтацій молоді.

Філософська традиція дає розуміння культурної практики з погляду її практичної складової тобто як окремий вид практичної діяльності людини, а В.А. Федь представляє її як узагальнену модель функціонування культуротворочої діяльності, що виражає світоглядні традиції в різних модусах буття: часі, русі, просторі. Саме вони верифікують культуротворчість в матеріальній предметності, артефактах, представляючи її в духовному та предметному "тілі" культури [1, 35-36].

Виходячи з підходу О.Шпенглера, виділяють альтернативні культурні та цивілізаційні практики, які можуть виступати як в матеріальному так і в духовному вираженні. В.А. Федь вважає найбільш ефективним методом аналізу культурних практик онтогносеологічний інструментарій, оскільки основою практики є свідомість ("онтос") та пізнання ("гнозис"), що потребує звернення до німецької класичної філософії. На підставі зазначеного автор робить висновок про те, що культурні практики, будучи "часовими" вписуються у просторову причинність світоглядних орієнтирів та виступають специфічними матеріально-духовними формами, що дозволяють реалізувати певну просторово-часову модель буття, яка закріплюється в культурному типі [1, 36]. Діапазон культурної практики не обмежується конкретним видом діяльності, сюди автор відносить й буття в світі культурних цінностей, їх створення, світ, який творить людина і який творить її, це світоглядні переваги, які закріплені у традиції того чи іншого типу культури [2, 54-56]. Підкреслюючи складність культурної практики, дослідник наголошує на тому, що вона поряд з іншими напрямками своєї реалізації, виявляє світоглядні цінності та традиції, які виступають основою їх збереження.

Для адекватного розуміння значення традиційних культурних практик в формуванні ціннісних засад розвитку молодої особи, необхідно визначитися з тим, що слід розуміти під цим складним поняттям. Тут постає питання, що включати до складу культурних практик. На думку соціологів, авторів аналітичної доповіді "Культурні практики і культурна політика. Актуальні питання соціокультурної модернізації в Україні", до культурних практик слід відносити: дозвільні практики (відвідування театрів, музеїв, художніх виставок, перегляд телепередач), музичні вподобання, практики читання та інтернет як дозвілля та джерело культурного контенту [3].

Зазначимо, що культурні практики деякі науковці визначають як розмаїття дослідницьких, організаційно-комунікативних, соціально-орієнтованих та художніх способів дії, які по суті є практичними процесами так званої "проби" [4, 87]. За допомогою якої особистість, що формується, опановує цікаву для неї інформацію у відповідності з власними мотивами та програмою освіти. Але, цілком зрозумілим є те, що зміст культурних практик не обмежується лише освітою. Сюди також включено звичайні, повсякденні способи самовизначення та самореалізації молодої людини, які тісно пов'язані з екзистенційною природою її буття та собуття з іншими людьми. Н.Б. Крилова відносить до культурної практики також й своєрідні апробації (що розуміється тут як здійснення постійних та одиничних спроб) нових способів, форм діяльності та поведінки з метою задоволення різноманітних інтересів і потреб [4, 89]. Саме на цих засадах формуються риси характеру та стиль поведінки особи. Особливе значення в контексті даного дослідження має те, що в рамках культурних практик відбувається становлення та розвиток культурної домінанти особистості головної культурної ідеї, яка досить часто стає справою усього її подальшого життя. Тут слід наголосити на особливому значенні традиційної компоненти.

Звертаючись до визначення традиційної компоненти культурної практики слід зазначити, що результативно представити її допоможе застосування компаративного підходу через порівняння традиційних елементів з раціоналізованими компонентами буття сучасного суспільства.

Традиційну культуру влучно визначає дослідник І.С. Сакович, який представляє її як живий та органічний канон людського буття, в якому людина задовольняє власні глибинні антропологічні та екзистенційні потреби, які вчений називає традиціогенними [5, 105]. Формуючи групу таких особливих потреб, Т.С. Сакович включає туди потребу в соціально-духовному становленні, об'єктивності як форми людського буття, людських змістах буття, його стійкої форми, пошук самоідентифікації.

Як слушно вважає В.Н. Даренська, ціннісно-смисловим джерелом в традиційній культурі є сакральні тексти, в них формується генеральний зміст, що об'єднує навколо себе всі інші [6, 139]. Головним типом пізнання в такому контексті виступає релігія, що являє собою пізнання особливої якості ціннісне, екзистенційне, смислове та стійке. Такому типу мислення протистоїть технологічне тут головним параметром виступають засоби, які є все, а головна мета є нічим. Даний тип мислення демонструє існування інноваційної культури, яка не має магістрального смислового вектора, тому й всі другорядні в ній носять відносний, тимчасовий та кінцевий характер. У такому типі культури панує знання, що позбавлене смислу та має назву інформація. Позбавлене такого генерального смислу, інноваційне суспільство є занадто відкритим до оновлення не лише інформації, а й таких фундаментальних категорій, як цінності, смисли та норми. Саме тому такі смислоутворючі інститути, як сім'я, релігія знаходяться в тяжкому стані. Доросле населення пестує старі смисли в суспільстві, що швидко змінюється. А нове покоління народжується із "патологією смислодефіциту". Програму постіндустріального суспільства можна представити як функціональне існування, де головною ідеєю є людина як споживач матеріальних благ.

В основі альтернативної концепції постає людина, яка збагачена традиційними смислами: вона не втрачає душевної рівноваги, коли стикається з тілесними та психологічними стражданнями, оскільки в ній домінантними є індивідуальні смислові структури. Зазначене підкреслює надзвичайну важливість традиційної компоненти в сумі постійно реалізованих культурних практик, оскільки саме вона стає тим смисловим фундаментом, що утримує людину та її буття в стані рівноваги. Особливе значення це положення має для молодого покоління, яке зрощується в лоні інноваційної та техногенної культури та досить часто просто позбавлено ціннісноутворюючого впливу традиційних культурних практик.

В.Н. Даренська визначає традиційну культуру як специфічний тип організації життєдіяльності, заснований на ієрархічному, еталонному, циклічному та символічному мисленні [6, 140]. Дослідниця виокремлює традиційну та посттрадиційну культуру та розрізняє їх на підставі відношення до смислу (цілі) дії.

В рамках досліджуваної проблематики традицію слід розглядати як певний механізм, основне призначення якого полягає в збереженні, відтворенні трансляції, а також оновленні соціально значимого досвіду.

Н.В. Сергєєва визначає традицію як постійний елемент культури та підкреслює її значення як способу передачі досвіду поколінь в контексті суспільної практики [67, 145-146]. Дослідниця виділяє ряд незамінних культурних функцій, які виконує традиція:

- встановлює спадкоємність культури, поєднує всі її елементи в єдине ціле;

- виступає каналом передачі інформації. Тут дослідниця наголошує, що традиція є особливо потужним засобом, який не тільки передає, а й фіксує, обробляє та зберігає надбання народу. Найбільш яскраво зазначене знаходить прояв саме в усній формі;

- виконує своєрідну селективну функцію, оскільки в традиції спільнотою закладається усе, що має найвищу цінність, а інше забувається;

- виступає формою соціалізації, навчання та виховання молодого підростаючого покоління.

Схожу функціональну спрямованість мають культурні практики, що реалізуються з урахуванням традиційної компоненти. Тут, власне традиції можна прирівнювати до культурних практик, через які відбувається зв'язок між поколіннями, передача зразків усної народної творчості, відбір та акумуляція найбільш значущих елементів, а також й соціалізація особистості. Але, зважаючи на складну поліфункціональну природу зазначеного феномена [8, 196-197], слід звернути увагу на його невимірність лише однією традицією. Смислові рамки традиційних народник практик значно ширші.

Саме такі традиційні культурні практики здатні впливати на формування моральної та естетичної складової культури молоді та виховувати її в дусі родинних цінностей, поваги та шляхетного ставлення до старшого покоління, дбайливо ставитися до рідної землі, природі, а також до культурних та інших цінностей народу [9, 95]. Участь молоді у традиційних культурних практиках дасть їй змогу не лише отримати загальне уявлення про досвід, знання та звичаї предків, а й освоїти інші види соціально значущої практики, що утворить міцний фундамент для розвитку гармонійної особистості. Надасть плідне підґрунтя для розвитку найкращих якостей національного характеру.

Особливість існування народної культури полягає в безпосередній трансляції усних форм традицій, що реалізуються шляхом традиційної культурної практики, яку також називають соборною або колективною, та такою, що характеризує належність будь-якого етнографічного або фольклорного факту не окремому індивіду або соціальній спільності, а всій спільноті в декількох поколіннях [9, 112].

Отже, традиційна культурна практика реалізується в процесі сумісної діяльності, безпосередньої комунікації, в рамках якої відбувається не тільки відтворення та процес відбору найбільш значимого для певної спільності досвіду, а й його акумуляція та збереження в колективній пам'яті народу. Ті елементи, що не мають значимості для спільноти, забуваються. Цей процес також отримав власну назву колективна цензура.

Сьогодні в світі спостерігаються дві різновекторні тенденції: перша формується на підставі глобалізації, що проявляє себе в утворенні певної універсальної культури, що має цінності, символи, норми та ідеї, що охоплюють широкий культурний пласт усього людства. Другий пов'язують з протилежними тенденціями регіоналізації, в яких реалізується потреба в усвідомленні власного культурно-історичного шляху, на власному соціально-культурному просторі, виникає потребі в ідентифікації своєї долі зі своєю країною, її минулим, теперішнім та майбутнім. В сучасних умовах спостерігається звернення до традиційних культурних практик як до своєрідного засобу самозбереження нації. Як вже було зазначено, культурні практики являють собою різноманітні форми діяльності людини, які спрямовані на задоволення її потреб та інтересів, вони включають освоєння певних видів діяльності, що реалізують виступає фундаментом для становлення та розвитку культурної домінанти особи. Виходячи з цього, традиційні культурні практики можна визначити як віддзеркалення вічного екзистенційного досвіду.

Отже, проведене в даній статті дослідження дозволяє репрезентувати низку висновків, що можуть стати основою для подальших досліджень в запропонованій тематиці. По-перше, це те, що традиційні культурні практики являють собою віддзеркалення вічного екзистенційного досвіду, який ґрунтується на механізмах відбору найбільш значущих елементів досвіду, їх акумуляції та збереженні в народній пам'яті.

По-друге, традиційні культурні практики виступають своєрідним засобом засобу самозбереження нації, що постає як нагальна потреба та актуалізується в сучасних умовах розвитку дихотомічних тенденцій глобалізації регіоналізації.

По-третє, визначено, що вплив, який мають традиційні культурні практики на ціннісні орієнтації сучасної молоді є значним та являє собою необхідність, оскільки участь молоді у традиційних культурних практиках дає не лише загальне уявлення про досвід, знання, традиції та звичаї предків, а й залучає до різних видів соціально значущої практики, яку в сучасному світі не так легко знайти. Зазначене сприятиме утворенню міцного фундаменту для розвитку гармонійної особистості та надасть плідне підґрунтя для розвитку найкращих якостей національного характеру.

екзистенційний буття культура молодь

Література

1. Федь В.А. Культурна практика в онтогносеологічних вимірах / В.А. Федь //Вісник Донбаського державного педагогічного університету. Серія: Соціально-філософські проблеми розвитку людини і суспільства. - 2014. - Вип. 3. - С. 33-41.

2. Федь В.А. Вплив Постмодернізму на розвиток теорії культурної практики /Федь В.А. // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. - К., 2009. - Вип. 80. - 244 с.

3. Єрмолаєв А. Культурні практики і культурна політика. Актуальні питання соціокультурної модернізації в Україні: Аналітична доповідь / А. Єрмолаєв, О. Левцун, О. Мельничук; В. Щербина; Київ 2012.

4. Крылова Н.Б. Личность в социокультурном измерении: история и современность / Крылова Н.Б. - М.: Индрик, 2007. - 345 с.

5. Сакович И.С. Эволюция традиции в культуре новационного общества: дис. канд. филос. наук / Сакович И.С. - Н. Новгород, 2004. - 187 с.

6. Даренская В.Н. Традиционная народная культура как предмет философской рефлексии / В.Н. Даренская // Вісник Національного авіаційного університету. Сер.: Філософія. Культурологія. - 2009. - № 2. - С. 137-142.

7. Сергєєва Н.В. Виховний потенціал надбань традицій народної культури / Н.В. Сергєєва // Духовність особистості. - 2012. - Вип. 3. - С. 143-151.

8. Попович О. Соціальні функції культури та місце компенсаційно-креативної функції серед них / О. Попович // Схід. - 2014. - № 1. - С. 193-198.

9. Богуцький Ю.П. Українська культура в європейському контексті / Ю.П. Богуцький, В.П. Андрущенко, Ж.О. Безвершук, Л.М. Новохатько. - К.: Знання, 2007. - 679 с.

10. Культурологічний словник / за ред. В.І. Рожка. - К.: НМАУ, 2011. - 464 с.

Размещено на Allbest.ru