Нематеріальна культурна спадщина України в контексті суспільного розвитку та культурної політики держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українського центру культурних досліджень

Лабораторя традиційної народної культури ім. В.Т. Скуратівського

Нематеріальна культурна спадщина України в контексті суспільного розвитку та культурної політики держави

Босик Зоя Олександрівна кандидат культурології, завідувач

Анотація

У статті проведено науковий аналіз проблем нематеріальної культурної спадщини України в контексті суспільного розвитку та культурної політики держави з окресленням пріоритетних векторів, що сприяють покращенню економіки, укріпленню національної єдності та культурної інтеграції. Доведено, що нематеріальна культурна спадщина України є пріоритетним вектором культурної політики держави, спрямованим на перспективу соціально-економічного розвитку, міжнародної співпраці та пізнання європейського досвіду в цій галузі.

Ключові слова: нематеріальна культурна спадщина, ЮНЕСКО, Україна, культурна політика держави.

Нематеріальна культурна спадщина є духовним скарбом культурних досягнень суспільства, збережених в етнокоді. Ціннісне ставлення до нематеріальної культурної спадщини є одним із критеріїв розвиненості суспільства. Багата нематеріальна культурна спадщина України є вагомою частиною всесвітнього культурного надбання, що слугує своєрідною візитною карткою Української держави у міжнародному співтоваристві. Її охорона, збереження, використання, дослідження, відтворення, популяризація - це не лише один із ключових напрямів культурної політики нашої країни на європейському та світовому рівні, а й напрям культурно-економічного потенціалу суспільного розвитку.

Звернення до цієї теми важливе й тому, що в сучасних умовах актуалізація нематеріальної культурної спадщини є чинником не тільки етнокультурного пізнання, а й формування національної гідності громадян України. Сучасні процеси трансформації пріоритетів в Україні супроводжуються національною самоорганізацією та самосвідомістю з духовним стержнем. Україна прагне зберегти свою культурну спадщину (традиції, звичаї, знання ремесел, кухні, уміння, практики, технології, фольклор), оскільки вона може посісти чільне місце в сучасному європейському культурному просторі. Тому є важливим питання розвитку науково-інформаційних технологій, забезпечення комунікаційної діяльності у сфері охорони, використання та просування національного культурного надбання в світовий простір.

Нематеріальна культурна спадщини розглядалася науковцями переважно в галузевому аспекті: історичному, нормативно-правовому, культурної політики тощо.

Вагомий внесок у дослідження міжнародного досвіду управління процесами в галузі культури в країнах із високим рівнем розвитку ринкової економіки, досвіду охорони культурної спадщини зарубіжних країн, присвячені дослідження Катаргіної Т.І., Гриценка О.А., Геврика Т., Єкельчика С.О., Горбика В.О., Іконнікова О.В., Федоренко М.Т., Князєва К.Ф., Самандас Н.В. та ін. Аналізу концепції загальної спадщини людства найбільшу увагу приділили Лукашук І.І., Максимов В.В., Мельничук О.І. Питання діяльності міжнародних інституцій в галузі туристичного бізнесу вивчає монографія Барчукової Н.С. Правові аспекти охорони культурної спадщини в Україні ґрунтовно вивчали В. Акуленко, Г. Андрес, Т. Курило, Т. Каткова та ін. При цьому ще мало висвітленими залишаються питання нематеріальної культурної спадщини України в контексті суспільного розвитку та культурної політики держави.

Метою даної статті є науковий аналіз проблем нематеріальної культурної спадщини України в контексті суспільного розвитку та культурної політики держави з окресленням їх пріоритетних векторів.

Нематеріальна культурна спадщина - "звичаї, форми показу та вираження, знання, навички, що передаються від покоління до покоління, постійно відтворюються спільнотами та групами під впливом їхнього досвіду, оточення, взаємодії з природою, історії та формують у них почуття самобутності та наступності, сприяючи таким чином повазі до культурного розмаїття і творчості людини" (Закон від 14.12.2010р. №2778-VI "Про культуру") [1].

Потрібно згадати, що важливим підґрунтям традиційної культури є культурна політика держави. Адже вона покликана задовольняти культурні потреби суспільства, сприяти культурному прогресу. За визначенням В. Драги державна культурна політика - "сукупність принципів і норм, якими керується держава в своїй діяльності зі збереження, розвитку та поширення культури. У сучасному світі держава керує культурними процесами як за допомогою відповідного законодавства, так і з використанням фінансових, економічних, адміністративних і політичних засобів" [3].

Проблема збереження традиційної культури починаючи з другої половини XX століття стала одним із пріоритетів не лише для національних, а й для міжнародних організацій, і насамперед ЮНЕСКО. Увага до традиційної культури відобразилася в численних документах ЮНЕСКО і стала основною тенденцією форумів, на яких вони обговорювалися і приймалися [8].

Зокрема в Парижі 17 жовтня 2003 на тридцять другій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО з питань освіти, науки і культури була прийнята Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини (Конвенція, 2003) [6], яка є доповненням до прийнятої в 1972 р. Конвенції ЮНЕСКО з питань охорони світової культурної і природної спадщини [5]. ЮНЕСКО також розробила проект конвенції про зберігання нематеріальної спадщини (усні традиції, звичаї, мова, музика, танці, ритуали, свята, традиційна медицина, кулінарне мистецтво та всі види традиційних ремесел). У Конвенції підкреслюється необхідність визнання у всіх країнах ролі традиційних форм культури, особливо аспектів, пов'язаних з усними традиціями, а також загроз, яким ці форми піддаються під впливом різноманітних факторів [8].

Важливим для практики нематеріальних форм культури є те, що вони не можуть бути відчужені або штучно повернуті до життя за допомогою презентації або показу поза рамками свого власного контексту. Тому важливий пошук "живих традицій", що виникли як творче новоутворення та підтримуються і передаються з покоління в покоління. Жива нематеріальна культурна спадщина завжди характеризується імпровізацією, варіацією і зміною, зокрема, її творчим використанням та змінами з боку молодих поколінь. Відповідно, збереження не повинно призводити до відторгнення нових імпульсів і до відмови від подальшого розвитку форм культури.

Варто зауважити, що збереження і утвердження культури кожного народу не є культурною самоізоляцією, оскільки культурна самобутність народів оновлюється і збагачується внаслідок контактів із традиціями і цінностями інших народів. Саме розумне поводження з економічними складовими і туристичними інтересами успішно номінованої нематеріальної культурної спадщини залишається пріоритетом на довгострокову перспективу і в рамках даної Конвенції ЮНЕСКО [10].

Відповідно до Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини, яка набула чинності для України у 2008 році [4], українською стороною подано номінації на включення декількох українських елементів до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини - "Петриківський розпис - українське декоративно-орнаментальне малярство XlX-XXI ст.", "Козацькі пісні Дніпропетровщини", "Косівська кераміка - традиційне ремесло Карпатського регіону XVI-XXI ст." [9].

На сьогодні справжнім культурним проривом України є включення до Списку світової спадщини ЮНЕСКО петриківського розпису Дніпропетровщини. Петриківський декоративний розпис - це самобутній пласт культури українського народу, визнаний у світі як феномен національного мислення та художнього уявлення. Ним, однак, далеко не вичерпується скарбниця культурних надбань України, яка завжди була, є і залишатиметься надалі частиною європейського культурного простору. Волинський серпанок Рівненщини, опішнянська кераміка Полтавщини, "культура хліба" (Вінницька хлібна культура і традиції), також можуть стати подальшими українськими номінаціями і долучитися до петриківського розпису, косівської кераміки - традиційних ремесел та козацьких пісень, що вже мають статус такої спадщини.

Просування до світової спадщини традиційних ремесел, зокрема косівської мальованої кераміки невипадкове, адже вона є одним із найяскравіших видів народного традиційного мистецтва Гуцульщини і невід'ємною часткою духовної культурної спадщини цієї етнічної групи українців, що зуміли зберегти до сьогоднішніх днів таке велике різнобарв'я культурномистецької творчості, виплекане пращурами впродовж багатьох століть. І нині в Косові та прилеглих селах (Вербовець і Старий Косів) працюють майстри відомих родинних ремісничих династій, які продукують вироби в стилі традиційного місцевого гончарства.

Також функціонує керамічний цех при Косівській організації Національної спілки художників України, де група майстрів продукує як ужиткову, так і сувенірну керамічну продукцію, а також проводить широку виставкову діяльність.

Особливу увагу звертаємо на те, що вже більше як півстоліття в Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (раніше технікум народних художніх промислів) засновано відділ художньої кераміки. Власне, сучасний розвиток традицій гончарного ремесла завдячує саме цим реаліям. Адже більшість майстрів і художників, що працюють сьогодні в керамічній галузі - це випускники цього навчального закладу, що є безпосередніми носіями "живої традиції".

Важливо привернути увагу й до елементу нематеріальної культурної спадщини "волинський серпанок", адже серпанкове полотно ткали з особливого льону, який на Поліссі називали лущик, або великольон. Його збирали до того, як висиплеться насіння. Лише тоді в наших предків виходила тонка, майже прозора нитка. Серпанковий одяг передавали від матері до доньки. Зазвичай це було весільне, урочисте, святкове вбрання, в якому виходили на початок жнив і на обжинки. Серпанковий одяг вирізняється самобутністю, врівноваженістю пропорцій, добре продуманою системою прикрас. Для того, щоб сформувати повний костюм, найумілішим ткачам доводилось затрачати приблизно рік. Серпанкове жіноче вбрання складалося із сорочки, спідниці, фартуха та намітки. Спосіб виготовлення дуже особливий, адже шили такий одяг із наміток. Технологія виготовлення серпанку вимагає високої майстерності від ткалі, тож створити його могли не всі. Виготовлення серпанкового одягу вимагало не тільки вміння, але й великого терпіння, зосередженості, самовідданої праці. Дослідники довго вивчали, яким чином народні майстрині досягали прозорості домотканої тканини. При цьому серпанкове полотно було напрочуд міцним. Вбрання із серпанку носили лише на теперішній Рівненщині, що належала до Великої Волині. Естетика, вишуканість, еконатуральність та простота серпанкових костюмів в останні роки почали все більше приваблювати українських жінок. Стало закономірно, що не просто повертається мода на національне вбрання, а сучасні жінки попри все прагнуть мати у власному гардеробі елегантний сучасний костюм чи його складову із натурального серпанку, оздоблений елементами і мотивами стародавнього серпанкового одягу.

Відтак спеціалісти майстерні ручного ткацтва "Легенди Волині" відтворили 7 довершених серпанкових костюмів за зразками з музеїв та приватних колекцій і почали працювати над створенням нової лінії сучасного серпанкового одягу з використанням старовинної технології виготовлення такого полотна, технікою пошиття та орнаментальним його оздобленням [2].

Наприклад, включення петриківського розпису Дніпропетровщини, косівської мальованої кераміки Івано-Франківщини, волинського серпанку Рівненщини та інших елементів нематеріальної культурної спадщини до світової культурної спадщини ЮНЕСКО дасть змогу розраховувати на міжнародну підтримку в збереженні та реконструкції традиційних ремесел. А це у свою чергу сприятиме розвитку туристичної інфраструктури не тільки цих, а й інших областей України, які мають елементи "живої традиції".

Етнотуризм - це один із способів використання нематеріальної культурної спадщини та потенціалу культурного ландшафту. Паралельно з відтворенням, популяризацією та просуванням до Списків елементів традиційних ремесел - слід заохочувати розуміння про нематеріальну культурну спадщину як унікальну цінність, але досі мало доступну туристам. Це багатогранна можливість розвивати економіку місцевих громад, сприяти збереженню сільського культурного середовища, розвитку ремісництва і творчих індустрій, особливо на сільських територіях.

Також етнотуризм для міст є способом, як застосувати і активізувати творчий потенціал суспільства. У свою чергу, у туристів є можливість в автентичному середовищі відчути культуру, традиції даної громади і хоч на мить відчути себе місцевим жителем. Творчо залучаючи туристів в процеси, пов'язані з практикою нематеріальної спадщини, змінюється і відповідальність місцевої громади за спадщину: між "жителем-спадкоємцем-учителем" і "туристом-споживачем-учнем" утворюються не тільки комерційні відносини, але і взаємна комунікація з пізнання системи цінностей, традиції та розмаїття культур.

Тож логічно, що туристична сфера здійснює неабиякий вплив на соціальне, економічне, політичне становище держави та її областей. Вона не тільки залучає більшість галузей економіки (таких як культура, мистецтво, комунікація тощо), а й сприяє їх розвитку. Туризм все частіше виступає в ролі індикатора політичних відносин між державами, стабілізатора в партнерських відносинах на політичній арені. Саме тому туризм у державі є пріоритетним вектором національної економіки і культури, сферою реалізації прав і потреб людини, однією з визначальних складових соціально-економічної політики української держави та регіонів України.

Нематеріальна культурна спадщина представлена в світовому просторі є запорукою успішного розвитку етнотуризму в державі, що здійснює вагомий вплив на головні сектори економіки, надає значні можливості для зайнятості населення за рахунок створення нових робочих місць, навіть з обмеженими можливостями. За рахунок етнотуризму розвиваються ремесла та промисли, інфраструктура, в яких враховуються місцеві культурні, політичні та історичні традиції. Національний туристичний бізнес сприяє покращенню економіки, являє собою сильний об'єднуючий фактор, що сприяє укріпленню національної єдності, цілісності та культурної інтеграції.

Викладені факти говорять про вагоме значення нематеріальної культурної спадщини. Зазвичай кожна людина в процесі соціального розвитку за допомогою різних засобів традиційної культури засвоює систему цінностей, соціальний досвід, картину світу свого народу і реалізує його в життя.

Беззаперечно й те, що елементи нематеріальної культурної спадщини підтримують і розвивають етнічну самосвідомість та етнічну культуру в цілому; сприяють формуванню впевненості, самодостатності, поліпшенню морального стану того чи іншого співтовариства, етнічної групи, народу, що в свою чергу знімає психологічну дискомфортність, комплекс неповноцінності, тривожність, тобто все те, що призводить до міжетнічних, міжнаціональних конфліктів на психологічному рівні.

Кожен елемент нематеріальної культурної спадщини є унікальним, має індивідуальні особливості, що формують його етнокультурний потенціал, який є складовою національного багатства України і посідає ключове місце контенту суспільного розвитку як процесу розширення політичних, економічних та соціальних можливостей. Розвиток нематеріальної культурної спадщини людства поєднується з розумінням того, що досягнення успіху можливе лише на основі духовності, освіти і морального оздоровлення суспільства, активізації його самореалізації та саморозвитку.

Нематеріальна культурна спадщина України в контексті суспільного розвитку та політики держави окреслюється: збереженням культурно-історичної спадщини; забезпеченням доступу до всього культурного надбання; розвитком творчого потенціалу суспільства; сприянням культурному різноманіттю в сучасному суспільстві, людським ресурсом соціально-культурного та економічного потенціалу. Пріоритетним вектором суспільного розвитку є домінування духовних цінностей.

Підсумовуючи сказане, можемо констатувати, що цінування народом власного етнокультурного надбання є ознакою суспільного розвитку. Нематеріальна культурна спадщина України є пріоритетним вектором культурної політики держави спрямованим на перспективу соціально-економічного розвитку, розширення міжнародної співпраці та пізнання європейського досвіду в цій галузі.

кераміка серпанок етнотуризм культура

1. Босик З.О. Нематеріальна культурна спадщина України та її збереження на сучасному етапі / З.О. Босик // Сучасні проблеми мистецтвознавчої експертної оцінки культурних цінностей та предметів колекціонування: Матеріали Всеукраїнської наук. практ. конф., Київ, 26-27 листопада 2009 р. - К. : ДАКККіМ, 2009. - 199 с. - С. 108-112.

2. Волинський серпанок

3. Дарага В.В. Культурна політика та особливості її формування в Україні

4. Закон України "Про приєднання України до Конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини" // Відомості Верховної Ради України. - 2008. - № 16. - С. 153.

5. Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО; Конвенція, від 16.11.1972 ; Конвенцію ратифіковано Указом Президії Верховної Ради N 6673-XI від 04.10.88

6. Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини (2003 р.) / Міжнародні нормативні акти ЮНЕСКО

7. Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини Дата підписання: 17.10.2003; Дата приєднання України: 06.03.2008; Дата набрання чинності для України: 27.08.2008; Про приєднання до Конвенції див. Закон N 132-VI від 06.03.2008

8. Нематеріальна культурна спадщина України. Співпраця з ЮНЕСКО

9. Петриківський розпис включено до Списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО

10. Співробітництво України та ЮНЕСКО

Размещено на Allbest.ru