Українська словесна культура: системний модус спільнотного

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська словесна культура: системний модус спільнотного

Анатолій ЦІПКО

кандидат філологічних наук,

Анотація

Ключові слова: українська словесна культура, спільнота, системний модус, українськість.

Аннотация

Ключевые слова: украинская словесная культура, общность, системный модус, украинскость.

Annotation

The article examines a special «creative mechanism» of emergence and development of cultural phenomena which found its expression due to «Ukrainskist» as a particular Ukrainian essence of things. The system creative « force» of the process is implicated in the Ukrainian verbal cultural sphere with its ideas and images serving for verbal and artistic comprehension of the world. We may talk about creation of «own world» and own cosmology based on previous experience. In this context the concept of «own world» is perceived as the «Ukrainian world».

Key words: Ukrainian verbal culture, community, system modus, Ukrainian essence.

Словесність є описово-інструментарним осягненням того стану в русько-українському культуротворенні, де представлені та взаємодіють як постійно чинні вияви: первень «усне» та засновок «писане». У словесності рівноцінно та рівнозначно представлені та виявляються, а відтак спостерігаються і «усне», і «писане». Вони є ґрунтом становлення і дієвим чинником творчого слова у системі культури.

Зі словом співдіють у витворенні художньо-образної моделі світу, виявленої в тексті, просторове опанування світу архітектоніка, що за родовим смислом корениться в будівничому досвіді, завдяки якому слово укладається структурується вбудовується в текст. Та музика пісенна природа слова (грайливість слова), що стає основним інструментарієм винесення слова зі світу природи та внесення його задля художнього існування в світ культури. Поетичне й загалом художньо-текстове слово «живе» культурно завдяки «архітектурі» як внутрішній його побудові (в усталеному просторі культури) та музиці мелодиці, що є інструментом просторової появи слова. У такому поєднанні та творчому сполучуванні показується вияв творчого синтезу «храмового дійства» серед українців.

Винесення з природи задля внесення в світ культури відбувається з метою образного опанування світу його ж (світу) інструментарієм ідео-формою та її образом, прихованими у самому світі в природі.

Смисло-утвори, сполучувані в образному структуруванні художньо-словесного процесу, в українській традиції з'являються через ознайомлення та сприйняття в пізнаннєвих формах світу ближчого й дальнього та застосування власного образного добору образо-чину для сприйняття і засвоєння явищ культурної дійсності, що побутували на той час у світі. Підґрунтям такого сприйняття та засвоєння виступали концептні схеми світонародження (космогонії) та світоустрою (космології).

Середньовіччя книжне, рання нова доба та народна культура по-різному ставляться до природи, виявляючи неоднакові бачення на неї упродовж часу свого панування. І зближують, і віддаляють свій погляд щодо і на неї. Та загалом у ці творчі пори природа як твориво сприймається «по-небесному» як «Книга природи», що являє собою появчий текст, який має прочитуватися і тлумачитися у широті досвіду тексту словесної культури.

Спільнотна свідомість вимежовується духовно-творчими рамками обряду. Обряд це не давня форма ритуального кола, а духовно-творче середовище сповісти ікономії сотеріології духовного домобудівництва. Хоча образні структури, що з'являються у середовищі обряду, плідно використовуються з досвіду дохристиянської давнини. їхнє значеннєве підґрунтя та культурне структурування світоустроєві (космологійні) та світонароджувальні (космогенетичні) художньо-сприйняттєві чинники. Вони як художній та пізнаннєвий інструментарій переходять до обряду духовної спільноти з давнього обрядового ритуального кола. Вже в просторі обряду-спільноти давні образо-структури, спорядившись догматичними смислами, часто у понародовленому сприйнятті, складають місцевий образо-чин як формо-вияви сповістя християнської міфології.

Коли у час обрядового кола (ритуального повтору) панує «усне», то у просторі обряду християнської духовної спільноти «усне» та «писане» виразно співдіють. До того ж «усне» покнижнюється, а книжне переходить у форму «писаного». Так твориться і діє місцевий керигматичний простір як «свій» спосіб сповістя християнської науки. Основа його «своя» картина світу зі «своїм» чинником образом (образом світу «образ міра stKova тои коарои imago mundi»), де вміщено художні потуги і пізнаннєвого (гносис), і естетичного (чуттєвого) як форми загального сприйняття світу близького довкільного і далекого навколишнього, світу великого Всесвіту та світу малого людини, заразом і «внутренняга человіка».

Кожен народ у його історичному переході слід розглядати також, виходячи з понятійної схеми концепту локус (locus) місця. Саме здобуте на постійно місце для проживання стає творчим полем простором для кожного народу в його власному життє-, культуротворенні. Розгортання простору буття латиною «esse» одразу ж спрацьовує й на витворення посутніх ознак власної життє-культури у кожного з народів виокремлено власних (особисто-особливих) присвійних посутніх ознак. Буття є основою посутності. «Esse» дає підґрунтя для витворення й подальшого удосконалювального до-утворення «essential» (посутності), що грецькою передається як «оиаіа». «Esse» перебуває в основі «essential» [1]. Отже, Україна як земля, що увіходить у творчу схему концепту місця, а звідси місцинності як твірної ознаки, є основою для вироблення окремішньої посутності. У цій процесовій схемі з'являється головна і вирішальна ланка це людське згромадження, спершу сукупність, що стало основою для тих, хто, перейшовши історичним часом, називається «українці».

Цей посутній досвід українського культуротворення, і зокрема словесного, що розгорнувся у тяглості історичного часу, опановує і досліджує українознавство.

Українознавство інтегральнокомплексне дослідження Українського світу України та українців, українського (культурно «виробленого» українцями) у тяглості культуротворення та державотворення у цивілізаційному розмаїтті людства (або: як складової цивілізаційного розмаїття людства). Українознавство виявляє «позицію факту», але не в межах однієї науки, а фактологічні та теоретико-методологічні набутки, що з'являються на науковому суміжжі, це дає змогу отримати дослідницькі підсумки власного наукового стеження, де вбираються синтезуються методологічні підходи з наукового простору гуманітаристики, а кінцево (конечно) твориться власний синтетично-комплексний науковий досвід.

По суті, українознавство через наявне в ньому зіставлення фактів на основі наукоемниих баз творить науковий синтез як метаісторію не в розумінні лише методу, а загальніше наукового простору, де певні факти з окремих наукових набутків переходять у суму-досвід довершених виявів фактологію, а отже українологію, вибудувану на ґрунті культури як всеохопної системи.

Українськість етнокультурна світоглядна суть, що як твірна домінанта стає ґрунтом у появі буттєвої форми та структурування Українського світу, виявляє власну систему культурної опірності та самозбереження у взаєминах з культурами та цивілізаціями людства.

Завдяки українськості складається внутрішня одність як самовизначення, а зовнішня єдність як самоозначення форми багатопроявного ідентитету.

Середовищем постання та утвердження українськості виступає спільнота, що є духовно-культурним утвором, котрий єднається тяглістю у спільному покликанні творення власного буття українського народу. І коли народ має прив'язку до землі місця, то спільнота та спільнотне є понадземельним і немалою мірою надчасовим феноменом. Приклад існування спільноти та спільнотного як духовно-культурної єдності це українство (збірне вияв українців в Україні та поза нею діаспорне існування на поселеннях) світовий цивілізаційний феномен, ґрунтом для якого є культурний досвід поколінь, що існує як тягле тривання та є основою у психології єднання.

Спільнота як духовно-культурна буттєва єдність спирається на існування громади, що показує господарчо-організаційне поєднання як первинне згуртування. При тім, що спільнотне як духовне присутнє і в громаді та є чинником її єднання навіть більше, аніж господарча потреба. Громада зі способом свого господарчого об'єднання є «малою часткою» спільноти. У давнішому досвіді громада гуртувалася не лише навкруги виробничих завдань польової роботи, зокрема, а й довкола Церкви та несеного нею духовного покликання. Тобто громада у спільноті це громада-парафія, де панує в силі єднання духовне підґрунтя.

Спільнота є способом та формою представлення українського народу та його культури у міжкультурних взаєминах, зокрема, у багатокультурних державах Русько-Литовській та Речі Посполитій і державах-імперіях, до яких входили українці, Австро-Угорщина, Російська.

Культуротворення, що здійснюється у середовищі спільноти, виступає підґрунтям для державотворення. Свою загальну культуротворчу силу спільнота віддає державі. При тому дух спільнотного не втрачається і в межах держави. Коли держава існує як форма об'єднання, але за суттю «власна, не своя», тоді спільнота та спільнотне загострюють чуття свого самозбереження, яке є так само тяглим досвідом. Спільнота у державності, яку вона і витворила, за умови «не своєї» держави протиставляється їй як чужій, підносячи силу чинника психології єдності, який призводить до набування стану психології зламу, у якому подержавнення з примусу змінюється державотворчою дією, що ґрунтується на волі та виборі. У сучасну пору це приклад діяльності громадянського суспільства.

Загалом наукове стеження в українознавстві, що зосереджується на словесній культурі, стає на ґрунт народної слово-культурної творчої потуги, що її окреслив В. Петров у послідовності: мова фольклор література [2]. Словесні творчі явища саме як складові в системі культури розглядала В. Адріанова-Перетц [3]. А поперед В. Перетц, вносячи до наукового розгляду своє бачення дослідження словесності, наголошував на потребі розглядати її у взаємозв'язках з іншими мистецькими виявами [4].

А в часі така тяглість слово-розгортання у плинному культуротворенні виявляється як окремі творчі стани і налаштування слова: «прадавній» (мова-міф («зародковий» міф-слово)) «стародавній» («усне») «давній» (взаємини «усного» і «писемного»). Така послідовність тяглість, що з'являється у формах словесної культури, стається через розгортання просторування «свого міфу».

Так виявляється русько-українська естетизація, що ґрунтується на «чинній дійсності» міфологічної свідомості як тяглому способові опанування світу і пам'ятного в образах «збереження (несення) світу». Давні міфологічні образо-структури робляться «живим простором» художньої топіки в «єдиному потоці» (М. Грушевський) українського словесного культуротворення.

1. Європейський словник філософій. Лексикон неперекладностей [під керівництвом Б. Кассен]. К.: Дух і Літера, 2011. С. 110.

2. Петров В. Проблеми літературознавства за останнє 25-ліття (1920 1945) / В. Петров // Українське слово: хрестоматія української літератури та української критики XX ст. (у 5-ти кн.). Кн. 1. К.: Рось, 1994. С. 14 24; Петров В. Українська література (Віктор Петров, Дмитро Чижевський, Микола Глобенко, Іван Мірчук. Історія української культури) / Іван Мірчук, Віктор Петров, Дмитро Чижевський, Микола Глобенко. Український вільний ун-т. Мюнхен; Львів, 1994. 373 с.

3. Адрианова-Перетц В. К вопросу о круге чтения древнерусского писателя / В. Адрианова-Перетц // Труды отдела древнерусской литературы (ТОДРЛ). Т. 28. Л., 1974. С. 4.

4. Перетц В. Краткий очерк методологии истории русской литературы. Петроград: Academia, 1922. 164 с.

REFERENCES

1. Vocabulaire europeen des philosophies. Dictionnaire des (2011) (translated from French). Kyiv: Dukh i Litera, p. 110. [in Ukr.]

2. PETROV, V. (1994) Problems of Ukrainian Literary Studies. In: Ukrainian Word: Reading Book on the 20th Century Ukrainian Literature and Criticism (in 5 books). Kyiv: Ros. Book 1. Pp. 14 24. [in Ukr.] PETROV, V. (1994) Ukrainian Literature. Munich, Lviv: Ukrainian Free University, 373 p. [in Ukr.]

3. ADRIANOVA-PERETS, V. (1974) On the Question of Range of Reading of Old Russian Writers. Proceedings of Old Russian Literature Department. Leningrad. Volume 28. P. 4. [in Russ.]

PERETS, V. (1922) A Brief History of Methodology of History of Russian Literature. Petrograd: Academia, 164 p. [in Russ.] A. Tsipko