Барвиста феєрія "закарпатського Ван Гога"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Барвиста феєрія «закарпатського Ван Гога»

Коприва А.

Творчі бесіди з Антоном Шепою. Публікація є результатом дослідження творчої біографії яскравого представника третього покоління Закарпатської школи живопису Антона Олексійовича Шепи на основі інтерв'ю та творчих бесід.

Ключові слова: живопис, творчість, колір, пленер, монументальність.

Творческие беседы с Антоном Шепою. Публикация является результатом исследования творческой биографии яркого представителя третьего поколения Закарпатской школы живописи Антона Алексеевича Шепы на основе интервью и творческих бесед.

Ключевые слова: живопись, творчество, цвет, пленэр, монументальность.

Creative conversation with Anton Shepa. The publication of this study is the result of bright creative biography representation of the third generation of the Transcarpa- thian school of painting Anton Alekseevich Shepa, which is based on interviews and creative conversations.

Keywords: painting, art, color, plein air, monumentality.

Постановка проблеми. Одним із найбільш яскравих представників третього покоління Закарпатської школи живопису другої половини ХХ - початку ХХІ століття є постать, творчість та педагогічна діяльність якої мала неабияке значення у формуванні художників Закарпаття. У радянський час його неодноразово звинувачували у формалізмі, a дехто називав «закарпатським Ван Гогом». Барвиста феєрія полотен Антона Шепи, цікавість композиційних інтерпретацій та філософський підхід до розв'язання різноманітних творчих проблем формує феномен неординарного живописця, творчість якого і сьогодні не втрачає актуальності.

Метою статті є акцентуалізація особистості Антона Шепи, мистецтвознавчий аналіз та популяризація його творчості.

Виклад основного матеріалу. В особі Антона Шепи переплітаються дві основні риси, які чітко формують його як митця і людину - це щира закоханість у природу й народ рідного Закарпаття та саможертовна праця. До останнього подиху, прискіпливо слідкуючи за сучасними тенденціями у мистецтві, він активно творив та експериментував, відшуковуючи гармонійну співзвучність кольору, форми та пластики.

Народився Антон 17 квітня 1928 року в багатодітній родині в селі Підгоряни, що на Мукачівщині. Батько ще при Австро-Угорщині подався на заробітки до Америки, де пропрацював на шахтах 12 років і втратив зір. Антон Олексійович згадує: «Нас семеро дітей було, а він повернувся із заробітків і купив землицю, але «наші браття» радянські, коли прийшли, забрали. Та навіть пенсію, яку отримував з Америки за шкідливу роботу, не перерахували». Мати раптово померла, коли Антону виповнилося чотири роки: «Взимку, як і більшість жінок, на річці прала, промерзла, захворіла - та й не стало мамки». Ця трагедія сколихнула душу майбутнього художника, тому протягом життя у своїх творах він неодноразово повертається до теми матері. Одним із відомих є полотно, написане у 1959 році, «На поточку прала».

Дитинство було нелегким. Змалку діти, як і в багатьох інших сільських родинах, були привчені до праці на полі та доглядали за худобою. Але у вільний час Антон обмальовував усі залишки паперу, обгортки цукерок тощо. На це особливу увагу звернув його старший брат Василь, який згодом і подарував Антону перші акварельні фарби. Велика спрага до читання, науки та любов до мистецтва виділяло його поміж одноліток уже в період навчання у школі.

У Мукачівській гімназії № 4 рисунок тоді викладав учень Адальберта Ерделі, художник, котрий був відомий на Закарпатті та за його межами, Андрій Добош. Вимогливим та принциповим охарактеризував свого першого вчителя Антон Олексійович: «Одного разу він намалював на дошці гілку з яблуком та двома пелюстками, що необхідно було нам перемалювати. Я замість двох пелюстків намалював три, бо мені так здавалося цікавішим. За це добряче отримав по шиї».

Під час Другої Світової війни 1944 року Антон був мобілізований урядом Угорщини під схили Бескидів на копання окопів і тунелів оборонної лінії Арпада. Важка та виснажлива праця у сирості та голоді надовго закарбувалася у пам'яті підлітка.

Життя було нелегким і після війни. Вільного часу практично не було, після навчання вдома завжди чекала робота. Тому по завершенню гімназії постало питання йти навчатися далі або залишатися на домашньому господарстві. Але все-таки родичі подбали - купили в подарунок Антону нове взуття, що було дорогим задоволенням на той час, і він подався до Львова.

Перша його спроба вступити до Львівського університету ім. Івана Франка на українську філологію в 1948 році виявилася невдалою. Переживав невдачу досить важко, згадує: «Не пройшовши за конкурсом у Львівський університет, я, розчарований, гуляв вулицями Львова, думаю, ну, куди зараз, напевно, в армію буду йти. Але побачив афішу, що проводиться набір до Львівського художнього інституту. Тоді я вирішив остаточно, що піду здобувати мистецьку освіту». Здавши документи, вже через місяць Антон Олексійович приїхав на екзамени. До Львівського художнього інституту поступити тоді було також непросто. Адже після війни до вузу вступало багато відставників, та і вищих навчальних закладів на той час було не так багато. Конкурс складав біля п'яти чоловік на місце. Гуртожитку взагалі не було, а ті, хто приїздили здалека, ночували в одній із лекційних аудиторій. А. Шепа згадує: «На вступних іспитах було багато талановитих абітурієнтів, серед них Микола Резнік, який став моїм спів- групником, прекрасно володів академічним рисунком. А я завжди більше працював кольором, це і допомогло мені на вступних випробовуваннях. Він мені трохи підправив рисунок, а я вніс свої корективи у його живопис. Я поступив дев'ятим за списком».

Ректором Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва тоді був Г. Леонов. Навчатися було важко у післявоєнний час - бідність, черги за продуктами, пригадує: «Зранку вже стояли в черзі за хлібом, а часто, як доходила до нас, то хліб закінчувався, і треба було чекати півдня на наступний привіз. Та ще й брата мого Василя, греко- католицького священика, монаха, вислали у Воркуту. Дивуюся, як мене у той час не забрали».

Новий радянський номенклатурний режим та ідеологія принесла масу арештів, розстрілів, виключення з вузів і позбавлення роботи за різні підозри, непокору та «инакомыслие». Василь Шепа, рідний брат Антона Олексійовича, був арештований разом із отцями василіанами та засланий у Воркуту на 25 років. Але там він потрапив у товариство прибалтійських скульпторів і займався малюванням та навіть виготовляв скульптури. Пізніше у монастирі с. Імстичево (Іршавський р-н) він також виконав дві скульптурні роботи - Діву Марію та Ісуса Христа, котрі чимось перегукуються із творами відомого хорватського скульптора І. Мештровича. Знайомство о. Василя із закарпатським письменником Андрієм Патрусом-Карпатським, священиком Йосипом Сліпим та митцями у Воркуті виокремлювали ті цінності, які мали безперечний вплив і на формування світогляду молодого художника Антона Шепи.

Самим тільки навчанням у вузі Антон не задовольнявся, щотижня виходив у парк або в місто малювати етюди. Також часто підробляв, виконуючи портрети знайомих. Якщо замовлень не було, то вночі йшов розвантажувати вагони. Тільки таким чином вдавалося йому виживати і вдосконалюватися як художнику.

Антон Шепа проходив штудіювання на відділенні монументального живопису, де фахові предмети викладали Роман Сельський (живопис), Іван Гуторов (рисунок). Шепа формувався у колі інтелігентних та творчо обдарованих студентів, багато з яких пізніше стали відомими. Серед них Іван Ско- бало, Карло Звіринський, Володимир Санжаров, Володимир Патик, Зиновія Стояловська, Генріета Ле- вицька, Аліна Ламах та багато інших. Антон Олексійович пригадує: «У нас дуже хороший курс був. Але вчилися різні люди, наприклад, був такий Іван Хо- ломенюк, який малював на диплом «Смерть Сталіна». Хороший художник, але стільки ту роботу тицькав, бабрав, що позирати було противно. Він був щирий партієць. А найбільше товаришував я із В. Патиком. У нього було кілька альбомів відомих європейських митців - Ренуара, Матіса, Ван Гога та ін., які ми частенько із великим захопленням переглядали. Ці великі художники вважалися буржуазними, такими, що негативно впливають на свідомість «советского человека». За ті альбоми В. Патика виключили із вузу, але пізніше поновили курсом нижче. Також я вчився тоді з І. Скобалом. Фактично він був нашим вчителем з рисунку, це був талант. І. Гуторов приходив нераз і казав: «Опять без меня рисуєте?» Гарний голос мав Скобало, на гітарі добре грав та безвідмовний був до колег, дуже багато допомагав іншим своїм талантом. У Львові нас, західняків, перевіряли постійно комсорги, особливо у період різдвяних свят. Рилися в тумбочках і найшли одного разу мої листи з різдвяними привітаннями. З такою підозрою їх аналізували і розбирали, але, на щастя, нічого надто ворожого не знайшли. Пізніше, як я поїхав в Ужгород, то тих комсоргів-худож- ників у слід за мною прислали».

З розповіді Антона Олексійовича, в інституті було досить багато прикрих моментів. На перекір проханням партійних функціонерів він неодноразово відмовлявся поступати в комсомол, мотивуючи постійно тим, що морально ще не готовий. А про компартію там взагалі мова не йшла. Він розумів, що правдива душа не може прислуговувати сатані. Але кати його рідного брата о. Василя завжди звертали на Антона особливу увагу, блокуючи його творчі імпульси.

Дипломною роботою А. Шепи взявся керувати закарпатець, досвідчений монументаліст, Йосип Бокшай. Але сучасні погляди Антона щодо вирішення складних живописних завдань, які схвалювалися Р. Сельським, не зовсім знаходили порозуміння у спокійного за характером метра Й. Бокшая.

У своїй дипломній роботі - живописному панно «Рідне моє Закарпаття» - художник спочатку мав бажання використати стару назву рідного краю Підкарпаття, але все ж його спробували переконати аргументом, що зараз це не актуально, оскільки регіон опинився за Карпатами.

Про роботу з керівником Антон Олексійович розповідає цікаві деталі: «У нього була звичка безпосередньо по роботі правити, тому і комісія екзаменаційна ставила часто оцінку студенту, враховуючи, що виконана робота належить ще й руці великого майстра. Своє дипломне панно я виконував на локальних кольорових відношеннях, а Йосип Йосипович підійшов до моєї роботи і все узагальнив умброю та сієною. До захисту залишалося всього чотири дні. Після цього я вирішив весь колірний шар, нанесений керівником, зняти і продовжити у тій концепції, яка відповідала початковому задуму. І хоч може на захисті Йосип Йосипович був не зовсім задоволений, але я все ж домігся, чого хотів».

Фото 1954 р. Сидять: Шепа А., Гайдай, Музика О., викл. Гуторов І. Ф., проф. Щербатенко В. В., Ламах А., викл. Сільвестров Р. В. Стоять: другий Санжаров В., четвертий Холоменюк І., шоста - Левицька Г., Скобало І.

У 1954 році, після закінчення інституту, Антон Шепа їде в рідне Закарпаття на викладацьку роботу за направленням. В Ужгородському училищі прикладного мистецтва поряд із однодумцями, корифеями закарпатського малярства Ф. Манайлом, Е. Контратовичем, Ш. Петкі та іншими колегами він розгортає активну педагогічну діяльність і повністю віддається творчій роботі. Студенти із захопленням ходили на його заняття та часто залишалися після пар для цікавих бесід про мистецьку науку та творчість. Його учнями стають Іван та Лариса Бровді, Іван Ілько, Тарас Данилич, Василь Сабов, Іван Шутєв, неординарний Ечі Семан та багато інших студентів, яких запалював, надихав на творчість, вчив бути правдивим у мистецтві, уміти бачити світло й красу. Багато не тільки студентів, а й колег починають їздити із Антоном Шепою на пленери й переймати в нього досвід та все нове, що він приніс із собою. Також виділяє час для підготовки талановитої молоді до вступу в мистецькі виші колишнього СРСР, серед яких пощастило бути і нині вже відомому художнику Василю Скакандію.

Радіючи успіхам учнів та колег, А. Шепа знайшов себе у колі митців, які теж шукали чогось нового, справжнього і рідного. Він товаришує і працює поряд із В. Бедзіром, Е. Кремницькою, Й. Бок- шаєм (молодшим), подружжям Медвецьких, І. Іль- ком, В. Микитою, Ю. Герцом та інколи навідується в гості до Адальберта Ерделі за порадою чи добрим словом. Антон Олексійович зауважує: «Коли ми навідували Ерделі, то він нам казав, що хоче намалювати наші портрети, молодих художників мене, Є. Кремницьку та П. Бедзіра. Нас у той час трохи переслідували як формалістів та небажаних для публіки. Таким чином, він хотів захистити нас, щоби не гнобили. Але, на жаль, не встиг це зробити. Настільки він доброю людиною був. Коли від нього ми виходили, то часто знаходили фарби, які Бейло- бачі крадькома ховав у кишені нашого верхнього одягу». Саме в цей період Адальберт Ерделі став для Антона Шепи наставником. Вболівання А. Ер- делі за талановиту молодь Закарпаття та турбота завжди супроводжувалася цікавими рефлексіями витонченого інтелекту справжнього віртуоза слова і пензля. Він притягував, мов магніт, всіх своїм талантом та харизмою.

Період канікул Антон Олексійович використовував для довготривалих пленерів. Бувало, що і на місяць їздив на Рахівщину, Міжгірщину чи Воло- веччину. Жив переважно, де прийдеться, хто приймав, у того й ночував. «Люди тоді були дуже добрі, - розповідає митець - у Квасах на Рахівщині я жив в одній родині цілий місяць, кожен день мене годували, а під кінець, як я хотів розрахуватися за ночівлю та харчування, ні копійки від мене брати не хотіли, а попросили намалювати Довбуша. Я за три дні виконав багатофігурну композицію: Довбуша на коні та його товаришів-опришків. Портрети товаришів Довбуша вирішив намалювати із чорно-білих фото родичів тієї родини. Скільки радощів там було після цього подарунку. А в Ясіня я найбільше любив їздити. Якось одного разу познайомився із православним священиком, який служив у Струків- ській церкві, то він мені дав ключі і дозволив два тижні у церкві ночувати. Тоді я всі ікони церкви та інтер'єр перемалював у різних варіантах».

Активну виставкову діяльність А. Шепа розпочинає з 1957 року. Вперше представляє роботи, серед яких «Портрет хлопчика» (1957), на виставці творів молодих художників до VI Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві, де з успіхом бере участь у триьох виставках. Шепа експонує твори на республіканській (Київ), всесоюзній (Москва) та міжнародній (Москва) виставках. Це додало впевненості художнику, який ще більше активізується у творчості та з цього часу стає постійним учасником республіканських, всесоюзних виставок. А згодом його твори набирають такої популярності, що вже експонуються навіть за кордоном, зокрема в Австрії, на Кіпрі, в Японії, Словаччині, Чехії, Угорщині, Німеччині, Монголії, Франції та в інших країнах.

Кольорова насиченість та композиційна переконливість творів цього періоду інколи виходить за рамки традиційного, реалістичного мистецтва і відрізняється новаторськими рішеннями, що підсилюється гармонійним звучанням ліній та кольорових плям, що врівноважують площину його робіт. У творах синтезуються традиційні особливості «Закарпатської школи живопису» та сучасних засобів, трансформовані індивідуальним баченням митця, що характеризує високу професійну зрілість художника вже у молодому віці. Він багато експериментує темперою, олією, пастеллю та аквареллю поєднуючи різні техніки між собою, де основним засобом вираження є колір.

Фрагмент розпису будинку культури с. Петрово (Виноградівський р-н.) за угорськими народними мотивами. 1960 р.в. Техніка: секко. 1.45х23 м.

Але в Ужгороді не судилося йому жити спокійно. Через сім років викладання ним починає цікавитися КДБ. А. Шепа згадує: «Завітав до мене полковник КДБ Л. і каже:

В тебе така мала тут зарплата. Пішли до нас робити, тут і робити не треба, лишень про когось щось інколи казати будеш. Словом, доносити.

Кажу:

Я на то не валовшний, мені на виставки треба серйозно готуватися.

Потім цей пішов і якогось рижого кадебешника до мене підіслав. Той мене систематично відвідував, навіть на парах іноді сидів, слідкував, щось записував і постійно питав:

Ви ще не надумали?

А я йому постійно одне й те саме казав:

Не надумав, бо не маю часу на це, на виставки готуюся.

Ну тоді вони мені показали. Зібрали збори в училищі, прийшов тоді з будинку офіцерів якийсь начальник, та оголосили, що А. Шепа не хоче поступати в нашу міліцію до дружинників. А мені виділили найбільш небезпечний район - Радванку, де проживають місцеві роми. Тоді я мусів добровільно-примусово писати заяву на звільнення за власним бажанням».

Протягом трьох років Антон Олексійович був без роботи. Згодом йому вдається влаштуватися в художфонді. Робота тут приносила інколи непогані заробітки. Розробка плакатів, транспарантів та різні оформлювальні роботи були стабільним явищем, що дозволяло художнику вижити і навіть трохи заощадити. Але не кожен митець у той час так вперто противився тому, що суперечило ідеям духовної чистоти та моралі. З цього приводу Антон Шепа розповідає: «Хоча портрети я завжди любив малювати, але нашого «великого вождя» не міг, якось рука не лежала. А коли в художфонді мені все ж довелося малювати портрет, я накидав його, а закінчив інший колега, з яким ми потім і грошима поділилися».

У 1960 році Антон Олексійович вступає до Національної спілки художників СРСР. Шістдесяті роки відзначилися активною боротьбою компартії з буржуазними проявами формалізму, в культурі та мистецтві зокрема. На Закарпатті також загострилися процеси гонінь та зачепили багатьох талановитих митців. Їх дискредитували, критикували, не давали можливість виставлятися. Приміром, у 1967 році був випадок, коли твори А. Шепи, подружжя Медвецьких, П. Бедзіра, Є. Кремницької, І. Шутєва не пройшли на виставку в Ужгороді. Авторів звинуватили у ворожих та буржуазних проявах, що шкодять радянському суспільству. Але художники вирішили відвезти полотна у Київ. Тоді відбором робіт до молодіжної виставки керувала Т. Яблонська. Коли вони їй представили свої твори, Тетяна Нілів- на взялася за голову обома руками та мовила: «Боже мій! Що наговорив на вас цей С.! Які ж ви формалісти?!» У кожного з художників відібрали по десять творів, які пізніше були експоновані у Москві.

Як професійний монументаліст Антон Шепа неодноразово проявляв себе в художньому оформленні малих архітектурних форм (автобусні зупинки) у закарпатських селах Лалові, Зубівці, Яловому, Сільці, Синяку, Пилипці тощо. Але славу йому принесли монументальні розписи, котрі художник самовіддано й з великою любов'ю виконував, даючи волю своїм думкам та ідеям. Народні традиції, культура та побут рідного краю стають основними рушіями композиційних трансформацій, що ведуть нас у казковий світ предків, коли легенда була дійсністю. Шепа з успіхом виконує розписи ресторанів в Ужгороді, Буштині, Нижніх Воротах («Верховинське весілля. Суворі Бескиди»), Невицькому, Берегові, Гурзуфі та навіть Паланзі (Латвія); бере участь у розписах винного дегустаційного залу в Ленінграді та разом із І. Скобалом, І. Холоменюком й А. Веліка- новим розписує павільйон сільськогосподарської продукції УРСР на ВДНХ в Москві. Також відомі його розписи будинків культури Петрова, Рахова, вестибюль старого вокзалу в Чопі та продуктового магазину на пл. Корятовича в Ужгороді.

Чималі досягнення Антон Олексійович робить також у сакральному мистецтві. Відомі його розписи у церкві Імстичівського монастиря, виконані у 1993-94 рр. на прохання свого брата о. Василя. Важливим доробком є також розписи церкви Св. Мико- лая у Львові, які А. Шепа виконував разом зі своїм колишнім викладачем Романом Сельським та відомими шістдесятниками Карлом Звіринським і Михайлом Масютком.

У 1968 році, на прохання архітектора Володимира Сікорського, Антон Олексійович виконує один із своїх знакових творів у буштинському ресторані - відому фреску за мотивами народної балади про легендарного опришка Пинтю Грегора «Карпатська легенда (Карпатські опришки)». Це був тридця- тидев'ятиметровий розпис висотою два метри по бризолітовій штукатурці, який на сьогодні, на жаль, втрачено. Через складну структуру штукатурки нанесення фарби такою технікою складає неабиякі труднощі. Фінансування на виконання цього твору тоді не виділили, але і роботу в спілці художників йому не надто давали. А. Шепа розповідає: «Я хотів щось від себе створити, щось народне і безкоштовно. Але мене почали переслідувати та спробували виключити навіть зі спілки. Хоча це замовлення я виконував без будь-якої грошової винагороди. Архітектор мені сказав: «Антон Олексійович, хочете та робіть».

Карпатська легенда (Карпатські опришки). 1968 р.

Техніка: секко. 2x39 м.

Я виконав проект на картоні, який обласна художня рада в Ужгороді затвердила. Після завершення роботи стався інцидент, коли один тамтешній партійний діяч, що не розумівся на мистецтві, запитав, чи умію я малювати нормально портрет, бо як ні, то дасть команду прибиральниці - й вона це все замаже. Слава Богу, цього не сталося. Випадково тудою проїжджали львівські монументалісти Іван Задорожний, Іван Литовченко, з яким я вчився, а також відомий мистецтвознавець Григорій Логвін, котрий очолював делегацію. Ціллю поїздки було огляд нових монументальних творів мистецтва України. І так вийшло, що вони випадково обідали у Буштині в ресторані «Лісова пісня», де були мої розписи. Запитали директора, хто це зробив, а він каже: «Ужгородський художник якийсь». Я навіть не підписався на роботі. Але директор цікавий був, наш гуцул, каже: «Шепа, є там такий».

Потім хлопці поїхали в Ужгород. А там якраз засідання у спілці йшло. Мене, як підсудного, розбирали для виключення із спілки за формалізм. У цей момент заходить делегація на чолі із Г. Логвіним. Після привітання питаються Антона Кашшая: «Ой, що ж ви засідаєте, а не малюєте?» А. Кашай каже: «Ось тут винуватця маємо. Наробив формалізм у Буштині та будем його зі спілки виключати». Лог- він тоді каже: «Не може бути, ми тільки-но звідти, бачили твір і вирішили його опублікувати в журналі». Так і сталося - через тиждень опублікували в журналі «Архітектура СРСР».

Пізніше робота була опублікована у книзі «Монументальное искусство СССР». Це був період, коли судили В. Стуса, художників-шістдесятників, і я трохи не попав з ними разом. Якось я це пережив, але з Ужгорода все-таки прийшлося йти геть».

У 1968 році А. Шепа покидає Ужгород та перебирається у рідне Мукачево з причини хвороби легенів потрапляє під нагляд свого доброго товариша й відомого лікаря Миколи Крилова. На пленери у той час їздити йому заборонено, і він активно береться малювати портрети й побутові композиції. Народжується серія портретів дітей, родичів, сусідів і жителів сіл Давидкова, Лучок, Кольчина та Підгорян. Пригадує: «Ой, скільки я їх перемалював, старих бабок, дідів, діток давидківських, лучансь- ких у парках, на базарах, а особливо, коли збирали, сортували та здавали тут неподалік яблука».

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

У цьому ж році Антон Олексійович виконує один із найбільш відомих своїх творів «Народне гуляння», який експонується на всесоюзній виставці у Москві, а потім на міжнародних виставках у Японії, Монголії, Кіпрі, Франції та інших країнах. Твір був закуплений державним коштом Франції та поповнив мистецьку збірку міста Тулуза. А в 1972 році він отримує державне замовлення на виконання збільшеної копії (розміром 150x210 см) з цього твору, який спочатку зберігався у фондах Міністерства культури СРСР, а зараз поповнює мистецький арсенал творів Томського обласного художнього музею. Причину передачі твору, яка відбулася на початку 80-х років, пояснює працівник музею Татьяна Микуцкая: «Коли стало зрозуміло, що радянський живопис без витворів, написаних в союзных республіках, неповний, то ми звернулися в Міністерство культури СРСР з проханням допомогти нам укомплектувати наші фонди кращими творами» (перекладено з російської автором публікації). Востаннє цей твір експонували в 2009 році у Томському музеї на виставці у рамках проекту «Искусство за толерантность. Художники ближнего зарубежья в коллекции Томского областного художественного музея» серед вісімдесяти найпрогресивніших та найвідоміших художників радянського часу Аугус- тинаса Савіцкаса, Лаймдота Мурніек, Эдуарда Арц- руняна, Джемалі Кухалашвілі, Тогрула Наріманбе- кова, Софії Вейверіте, Гіві Тоідзе, Хсаре Гасіеве, Нодаре Абаеве, Торгула Наріманбекова та ін. шепа живопис композиційний

У 1969 році митець отримує першу премію на міжнародній виставці у м. Ходмезовашаргель (Угорщина) за живописну роботу «Старе Закарпаття» (1968). Востаннє робота була експонована на виставці закарпатських художників у січні 2014 року в Чернівецькому центрі культури «Вернісаж», де викликала найбільший інтерес не тільки у буковинських поціновувачів, а й у відомих митців, про це наголошує автор статті «Колір і емоція» І. Стефанюк.

Саме протягом шістдесятих та на початку сімдесятих років твори А. Шепи привертають особливу увагу завдяки експресії, сміливим кольоровим рішенням, ідейною радикальністю відносно тодішнього ідеологічного диктату, що особливо у колах молодих художників викликало захоплення, а у слуг радянського режиму зневагу. Завдяки цьому, згадує художник Д. Бенкев, його почали порівнювати в окремих мистецьких колах із Ван Гогом.

Народне гуляння. 1972 р. 150 210. Полотно, темпера. Томський обласний художній музей. Ж-1177 .

У 1972 році після тривалих стосунків з Радою Даскаловою Антон Шепа одружується з нею та переїздить до Києва. У столиці мистецьке життя теж не зовсім складалося. Згадує: «Разом зі мною вислали і моє «Личное дело» і дивилися на мене як на бандерівця із Закарпаття. Як прийшов до київської спілки художників, один прибулець, родом не з України, запитав: «Ты что пришёл наш хлеб есть?» На худраду тільки пейзажі давав. Казав, що портрети не вмію робити, бо тоді мусив би Леніна й Сталіна малювати. Один пейзаж було й три місяці робив. Досить важко було там і морально, й фінансово. Але жінка моя Радочка спасала мене. Вона робила у спілці художників референтом. Її добре знали там і поважали. Писала навіть на відомий твір Василя Бородая «Родина-мать» анотацію».

А. Шепа розпочинає у Києві активну творчу діяльність і надалі систематично експонує свої роботи на різноманітних виставках; виконує ряд пейзажних творів, мотивами для яких слугували Київський ботанічний сад, Володимирська гірка, Софійський собор у Києві, Києво-Печерська Лавра тощо; створює відомий твір «Старий та новий Київ». Згодом Шепа стає членом правління секції монументального живопису Спілки художників УРСР.

Але душа й серце художника постійно скучали за рідним краєм. Тому після переїзду він часто відвідує Закарпаття, зупиняючись у родичів, та систематично виїжджає із колегами малювати рідні Карпати. У дружніх стосунках Антон Шепа перебував також із художником С. Отрощенком, першим чоловіком Т. Яблонської. Часто приїздив на Закарпаття, де зустрічалися у компанії з Павлом Бедзіром і втрьох подавалися малювати Гуцульщину.

У Києві Антон Олексійович підтримував тісні стосунки із товариством Закарпатського земляцтва та охоче приймав всіх і допомагав тим, хто навідувався до нього з рідного краю. Приміром, у 1974 році до Київського художнього інституту приїхав поступати хлопчина з Мукачева Тиберій Вілла- шек. Здавши документи у приймальній комісії вузу та довідавшись про терміни екзаменаційної кампанії, зрозумів, що між екзаменами з рисунку та живопису не встигне поїхати додому за фарбами. Дізнавшись про проблему незнайомого йому співвітчизника, Антон Олексійович дбайливо заспокоїв хлопця та довірливо віддав власний етюдник з фарбами й пензлями на час випробувань. Подібних випадків у художника було чимало, християнська мораль та щирість глибоко пронизують його мистецьку душу і впливають на творчий шлях зокрема.

Часи незалежної України принесли надію художнику на вільне мистецтво, про яке раніше можна було тільки мріяти. Антон Шепа знов активізується. У дев'яностих роках виконує розписи церкви Імстичівського монастиря (1994), а пізніше в окремому залі Мукачівського державного історико-кра- єзнавчого музею малює фрески п'яти панно з історії Мукачівського замку (1997-1998), що відрізняються чітким рисунком та ахроматичною кольоровою гамою. У станковому живописі митець й надалі експериментує, використовуючи в роботах метод клуазонізму, позначений інколи чіткими межами великих плям та насиченим кольором. Він наносить на полотно пастозні шари фарб контрастуючих між собою відтінків і деколи врівноважує композиційний простір маленькими плямами й крапками взаємодоповнюючих кольорів. Стилізація дерев і квітів, редукція рисунку та ритміка перетворює твори А. Шепи на радісну казку, в якій глядачеві хочеться жити. Його дерева, квіти й архітектура мають закарпатський дух, несумісний з мегаполісом. Ці мотиви іншого характеру, вони мов з іншого краю та не уживаються в холодному антуражі великого міста. Тому художник чимдалі частіше приїздить додому в пошуках того рідного, без чого жити йому, як правдивому митцю, важко або неможливо взагалі.

У 2002 році Антон Олексійович глибоко переживає втрату дружини. Його стан переходить в апатію, з'являються проблеми із власним здоров'ям. Але, не зважаючи на трагедію на початку 2003 року він разом з Д. Якутовичем, О. Антоновим та О. Міловзоровим експонує свої твори на виставці «Зимові фантазії» у галереї «Арт Хол» (м. Київ).

Одразу після персональної виставки в 2004 році «Моє Закарпаття» (1966-2003) у Києві він переживає інфаркт та, ледь оговтавшись від нього, приймає рішення покинути столицю. Останні свої десять років життя проводить на Мукачивщині в с. Кольчино, навмисно ізолювавши себе від суспільства та навколишніх проблем під палкою опікою племінниці Те- резії Онуфер. Тісні стосунки підтримує тільки з кількома колегами та давнім товаришем - лікарем М. Криловим. У травні 2008 року вперше після приїзду відвідує рідні Карпати разом із художниками З. Мичкою, А. Копривою та Ю. Шелевицьким, пише гірські хребти весняних Бескидів на пленері в с. Рекіти. На основі старих робіт виконує цілком нові й сучасні композиції пастеллю, аквареллю та гуашшю. Інколи виставляє свої твори на міських, обласних та групових виставках в галереях Мукачева, Ужгорода, Чернівців тощо.

У 2008 році за вагомі досягнення у професійній діяльності та багаторічну сумлінну працю Указом Президента України Антону Олексійовичу присвоєно почесне звання "«Заслужений художник України». А 17 квітня 2014 року, якраз у свій день народження, Антон Шепа відзначений обласною премією ім. Й. Бошая та А. Ерделі у номінації живопису за кращий новаторський твір «Свідок історії».

Натхнення до творчої праці Антона Олексійовича не покидає. У січні 2014 року він якось зауважив: «Олією вже не роблю. Розчинник не переношу. Я так хотів би ще жити. Кожен вечір роблю по дві композиції, без цього спати не можу. Якщо я вдень нічого не намалюю, то місця собі не знаходжу. Переживаю також за рідну землю. Бо, на жаль, зараз тінь проникла у світло».

4 липня того ж року Антон Олексійович відійшов у вічність, залишивши після себе унікальну спадщину мистецького доробку, яка на сьогодні є не тільки предметом насолоди, а і важливим прикладом для наслідування.

Висновки

Твори А. Шепи випромінюють той позитив, який притягує глядача експресією щирих емоцій відвертості та доброти. У різні періоди своєї творчості, як у жанрових, так і пейзажних композиціях художник по-своєму інтерпретує натуру то в реалістичній, то декоративній, то абстрактній формах Він був одним із найобдарованіших серед художників третього покоління Закарпатської школи живопису. Його знали щирою й надзвичайно еру- дованою людиною, відданим викладачем і наставником. Йому можуть завдячити багато митців, котрим, як вони кажуть, він просто «відкрив очі».

Література

1. Українські радянські художники. Спілка художників України /Довідник. - К.: Мистецтво, 1972.

2. Мистецтво Української РСР в Москві. До 50-річчя утворення СРСР/ Каталог. - М.: Советский художник, 1972.

3. Искусство Украинской СССР. 50-летию СССР / Альбом. - Ленінград: Аврора, 1972.

4. Островський Г. С. Образотворче мистецтво Закарпаття. - К.: Мистецтво, 1974.

5. Монументальное и декоративное искусство в архитектуре Украины. - К.: Будівельник, 1975. - С. 85.

6. Мистецтво України / Біографічний довідник. - К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. - 649 с.

7. Енциклопедія українознавства (1955-1989)/ Словникова частина : в 11 т. / Наукове Товариство ім. Шевченка; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. - Париж; Нью-Йорк; Львів: Молоде життя, 1954-2003.

8. Велігоцька Н. «Я так бачу...» (Станковий живопис Антона Шепи)/А. Шепа. Моє Закарпаття. Цикл картин. Живопис (1957-2004) / Каталог виставки. - К.: Archetyp, 2004. - С. 2-6.

9. Ковальська Л. Художник Антон Шепа і його Закарпаття / А. Шепа. Моє Закарпаття. Цикл картин. Живопис (1957-2004)/ Каталог виставки. - К.: Archetyp, 2004. - С. 7-9.

10. Топачевський А. Закарпаття Антона Шепи (Виставка картин А. Шепи «Моє Закарпаття» в НСХУ, присвячена 75-річчю художника) // Слово Просвіти. - 13-19 травн., 2004. - С. 11.

11. Сирохман М. Антон Олексійович Шепа. 80 річчя від дня народження художника (1928 р.н.). Календар пам'ятних дат. Ужгород, 2007. - С. 79-83.

Размещено на Allbest.ru