Вияви масової та елітарної культури в соціальному бутті музики в добу постмодернізму

П.В. Гончаренко

Однією з помітних тенденцій сучасного суспільного буття є конфліктність культурних норм, стереотипів, картин світу, що розвели культуру на масову та елітарну. Варто вважати безплідною полеміку довкола цих моделей, яка зводила роздуми вчених до проблеми смаків. Незаперечним є те, що тут ми маємо справу з дією механізму до- датковості, який у різних формах, різними іменами визначаючи ці моделі, діяв завжди. Деякі з означених аспектів представлені в наукових здобутках вітчизняних і зарубіжних дослідників: В. Борєва [1], О. Борисової [2], В. Бико- ва [3], А. Дубій [5], І. Д'яченко [6], З. Ластовецької [7], Ж.-Ф. Ліотара [8], Н. Пальм [9], В. Суханцевої [10], Є. Фейнберг [11], А. Цукер [13], Н. Яранцевої [14], І. Ясько [15], Л. Крамера [16] та інших. Нашим завданням було розглянути їх у єдності духовно-культурних, соціально-філософських і суспільно-інтегративних смислів і контекстів соціального буття музики.

Існує чимало фактів, які ще вчора були елементами високої культури, а сьогодні вже є виявом поп-, реп-, рок- чи джаз-культури або містять в одному явищі те й інше. Як приклад можна згадати одного з найвідоміших музикантів сучасності Жака Люсьєра та його тріо, які виконують класичну музику у джазовій інтерпретації, зокрема твори Й. Баха, А. Вівальді, Д. Скарлатті, М. Равеля тощо.

Існують також приклади зворотного руху від поп-музики угору за шкалою. Свого часу автор статті в дитинстві вчився грати на баяні дуже ритмічну, проте зовсім не дитячу пісню «Полюшко-поле», а сьогодні є можливість послухати її в зовсім іншому джазовому виконанні німецького гурту “Swing Tanzen Gestatte” 1950-х років під назвою “Kosaken-patrouille”, а це вже, як кажуть в Одесі, дві різні речі.

Діє механізм культурної диференціації, відбувається переструктурування в зоні потреб та інтересів, інакше - самовизначення субкультур за різними підґрунтями.

Поступово все більше відчувається особливий тип напруження між масовою та елітарною культурами, кожна з яких пронизує всі види мистецтв. В історичному хронотопі мистецтв, передусім у театрі, оперній, симфонічній музиці, частково в кінематографі, архітектурі тощо, частотні- шим є критерій художнього й естетичного. «Мистецтва динамічні, «легкі» мають особливу чутливість до поза- художнього, позаестетичного (тут підвищена частотність цих показників)» [9, с. 19]. Як елітарна, так і масова культура не мають чітко виражених меж, і їх переміщення є цілком природним.

Культура елітарна, всупереч панівній ціннісній піраміді суспільства, вже не просто заявляє про самоцінність життя як про таку, творчості як такої, спілкування як творчості, індивіда як єдиної суспільної цінності, чогось оригінального як критерію духовного руху, відмови, відчуження від масового. Діагнозуючи в суспільстві дефіцит саме наведених якостей, зокрема в музиці, елітарна культура - від В. Сильвестрова до А. Шнітке, С. Губайдуліної, Е. Артем'єва, Е. Денисова - практично бере на себе унікальну за складністю роль - «функцію руйнації тотальності, тоталітаризму, а саме розімкнення суспільства та держави» [7, с. 38]. Можливо, першим, хто чітко назвав глобальний аспект проблеми тотальності, а саме збіг суспільства й держави, був визначний філософ ХХ століття Мераб Мамардашвілі.

Елітарна культура, що першою засумнівалася в міфо- логемах щодо вирішального значення мас, «реабілітує для суспільства такі цінності, як приватне життя, споглядальність, артистизм способу життя, готовність віддачі - не у вигляді акту самопожертви, а як щасливої розгадки ек- зистенційного поняття гармонії з іншим, зі світом, з природою» [14, с. 107]. Основний постулат етики А. Швейцера - благоговіння перед життям у всіх його виявах - віднайшов у культурі сучасності імпульс до подальшого руху.

Поведінка масової культури принципово відрізняється від дій елітарних прошарків культури. Вона продовжує виконання іманентних їй функцій: виступає своєрідним полігоном програвання норм, еталонів поведінки, способу життя в різних, насамперед молодіжних, субкультурах, де ритуал, одяг, емблематика тощо є особливо значущими в процесі ідентифікації індивіда з його малою чи еталонною групою (як відомо, саме через групи відбувається діалог людини із соціумом). Так, «рок-культура - це не лише музичний текст, музичний тезаурус. Це передусім самовизначення молодіжних страт суспільства за критерієм ставлення до рок-цінностей» [5, с. 89] (чи поп, чи реп, чи джаз). Фани, скажімо, Б. Гребєнщикова, які мають свій сленг, свої еталони поведінки, свою моду, нарешті, своє ставлення до медитації, коли їхній кумир звернувся до неї, і фани, наприклад, А. Макаревича, атрибутовані за тими ж ознаками, відрізняються за способом життя і способом думки.

Масова й елітарна культура - це не стільки емпіричне зведення фактів, подій, оцінок, скоріше, спосіб життя, стиль мислення й поведінки. Постмодернізм надав взаєминам між елітарною та масовою культурою своєрідний градус містифікації. Ставка на гру, на імпровізацію, на самоцінність художніх мов, цей радикальний плюралізм подекуди розмиває критерії, порушує ієрархію цінностей. «Найменш захищеними в цих умовах є саме елітні цінності, що викликає в найбільш чутливих критиків почуття небезпеки і пригніченості» [15, с. 35]. На жаль, для деякого песимізму підстави є. Вільна маніпуляція сильними культурними символами (зокрема Європа, Нація, Патріотизм) є змістовно-конструктивними лише за умови сталої історичної ситуації й розвинутого культурного тезаурусу суспільства. Зараз, у добу кризи цивілізацій, суспільств і моралі, ми можемо стати перед драмою нової міфологізації свідомості, коли національна й особистісна ідентифікація буде, скоріше, подібна до квазіідентифікації, де європейське інтерпретується через провінційні маргіналії.

У цих обставинах коди масової культури, її образи як доступніші можуть провокувати закріплення в нерозвинутій, інфантильній свідомості саме її норм, еталонів, картин світу на правах високої культури (чи навіть єдино можливої) [6, с. 11]. Що особливо небезпечно - процес цей може дійти до рівня потреб, і тоді, скажімо, місце потреби в Ба- хові чи Бортнянському заступить «інфантильна» потреба в групі «Віа-гра» чи «співаючому ректорові» Поплавському.

Сучасний досвід розімкнення української культури на найширші обрії світової культури, в тому числі тяжіння до далекосхідних ремінісценцій, до індоєвропейських образних систем, - це продовження на новому витку трансляції не лише архетипового для української ментальності діалогу з природою, з космосом, а й переосмислення позитивістсько-раціональної логіки буття. Ідеться передусім про «позитивізм і раціоналізм європейського зразка доби Нового й Новітнього часу, коли Європа, що багато століть перед тим існувала багато в чому за рахунок високих східних технологій, розпочала еру власної самобутності» [3, с. 95]. Традиція, що йшла від Декарта, підсилила себе Фейєрба- хом із його людиною як центром світобудови, екзистенціалістами, які вважають, що людина створює себе своїми справами та вчинками.

Відмовившись від східних моделей, Європа Нового часу разом із технологіями відкинула й художньо-споглядальні мотиви, образи, фантазії, ідеалізм, розчинення у Всесвіті як щасливе відчуття захисту Всесвітом, тонкого з ним зв'язку (на відміну від загальновживаного поняття розчинення Я у Всесвіті як пасивного та залежного). Сьогодні українська культура повертає собі чутливість до метафізики, до заглиблення в «істину сущого як такого загалом» [12]. Рух цей відчутніший у музиці, в малярстві, у скульптурі, тобто в індивідуалізованих мистецтвах. Приклади з музики: В. Сильвестров, від Симфонії № 3 і «Есхатофонії» до «Тихих пісень» для голосу з фортепіано, «Постлюдіуму» для роялю з оркестром; Л. Грабовський, від твору для хорів, органу й оркестру «Море» до циклу «Коли»; Л. Дичко: «Індія - Лакшмі», літургії № 1 і № 2; В. Губа: «Медитації». Не обов'язково це робиться з опорою на «східну» стильову манеру, можливо, і навпаки, але поштовх іде звідти. елітарний культура потреба сприйняття

Мистецтва більш публічні роблять цей перехід через підсилення ролі імпровізації й ускладнення художніх мов. Соціальна філософія спеціально займається розробкою таких тенденцій і підходів.

Виникнення нових підходів до соціального прогнозування, поява концепцій «глобального моделювання», «гуманістичної футурології», «еволюційного гуманізму» А. Печчеї, в основі яких лежать еволюційні підходи, антропологізм та антропоцентризм, загострили глобальний культурний контекст, у якому людство виправляє власні перекоси, а саме перевагу технократичного, технотронного начала цивілізації, яке захопило його в добу НТР і призвело до глибокої кризи, коли суб'єкт діяльності мислився фрагментом технологічного ланцюга, у бік виходу з небезпечного наближення до ентропійних процесів [1, с. 69]. Вихід можливий передусім через культуру, насамперед художню, зокрема музику.

Спинімося лише на одному його моменті - наявності в соціокультурному просторі виразних елементів карнавалу. Хепенінг XX ст. - водночас і провісник нового карнавалу, і його антипод. Його вільна надлишкова форма виявилася втиснутою в жорсткі кліше, тоді як інтонації нового карнавалу з його вільною анонімністю, з долученням естетичного до максимально широкого соціального контексту виходить за межі хепенінгу. Соціальне, збагачене естетичним, стає вільним. Узагалі існує така точка зору, що в історії залишається лише те, що «охудожнено» [4, с. 195]. Певним чином карнавал засвідчили й соціальні метаморфози, а саме перевдягання правих у лівих, консерваторів - у демократів - це ті самі викиди карнавальної енергії (в розумінні М. Бахтіна). Окрім визначних можливостей карнавалу у вивільненні в суспільстві конструктивної енергії, ми отримуємо в карнавалі й елементи необароко та постмодернізму.

На нашу думку, стиль необароко може зняти низку докорів на адресу свого попередника. Еклектика, в якій часто звинувачували цей стиль, нагромадження в ньому ніби кількох стилів - це код нового культурного проекту, який стане наочним у другому, повторному прожитті бароко в добу постмодернізму.

Аналіз буття художньої культури початку XX! ст. свідчить, що ми - напередодні нового синтезу культур кількох цивілізацій. Так само як, скажімо, латиноамериканська музика синтезувала в собі три цивілізації, ставши проектом культури майбутнього, так тип сучасної еклектики в мистецтвах свідчить про настання ери необароко, де еклектика є недоздійсненістю синтезу.

Творчість Х.Л. Борхеса є класичною енциклопедією цього механізму. В основі його пластики лежать нашарування: на цитату реального, колишнього сюжету напливає міф про цитату, далі - міф про міф; легенда про Дон Кіхота продовжується в нових перевдяганнях вічного персонажа й вічного сюжету - і далі за ланцюгом. Усе це - симфонізм контекстів, полілог деталей і фрагментів попередніх культур - упорядковується за сучасним критерієм синтетизму. Внутрішньою мотивацією цієї нової культурної синтетичної дисципліни, або стилю, виявляється своєрідне наукове відлуння, опрацювання сучасною філософією цих проблем художньої культури.

Стиль необароко, що притаманний сучасній українській культурі, яка має потребу в коеволюції людської спільноти та біосфери, пропонує сьогодні у формі стилю код переналагоджування суспільства в добу постмодернізму, код його руху до полівалентності, інакше - до стабільності, втраченої після очевидного діагнозу кризи всієї європейської та євразійської цивілізацій, яка розпочалася ще на зламі XIX-XX ст., але особливо гостро відчувається у ХХІ ст. У необароко, з огляду на його підвищену багатозначність, полісемантичність, суспільство може знайти максимально широкий спектр виборів - способів життя, якостей життя, еталонів поведінки тощо. Це - шлях до усталеності, до нової художньо-етичної творчості самого суспільства.

Література

В статье рассматривается структурирование элитарной и массовой культур вокруг своих функций на примере социального бытия музыки, представлены аргументы относительно самоопределения субкультур на разных основаниях. Автор анализирует взаимопроникновение массовой и элитарной культур, что отвечает потребности в особом языке для традиционного и нетрадиционного восприятия. Две главные тенденции, которые одинаково ощутимы во всех сферах современной художественной и научной мысли, - тенденция к национально-корневому и к универсальному, общебытий- ственному - свидетельствуют об интенсивном рывке в создании национального бытия. Кульминация национальных проблем вызывает освещение универсальных ценностей и удостоверяет потенции культуры к структурированию осмысленной жизнедеятельности. Элитарная культура с ее ставкой на индивидуальное, авторское и массовая - с ее опорой на коллективное одинаково питают творческую волю и коллективную память искусства. Отмечается, что радикальный плюрализм постмодернизма размывает критерии и нарушает иерархию ценностей.

The article deals with the structuring elite and mass culture around its functions on the example of the social music being, presented arguments regarding the identify of subcultures on different ground. The author analyses the interpenetration mass and elite cultures, that meets the requirements in the special language for traditional and non-traditional perception. There are two main tendencies, which are equally noticeable in all areas of the contemporary artistic and scientific notion. One of them is the national and root inclination; the other one tends to the universal and the common-existing. They show the intense breakthrough in the creation of national being. The culmination of national problems causes the coverage of universal values and demonstrates the potency of culture to structuring meaningful vital activity. The elite culture, with its stake on the individual and author's consciousness, and the mass culture, with its support on the collective one, equally nourish the creative volition and the collective memory of art. It is marked radical pluralism of postmodernism blurs criteria and violates the hierarchy of values.

Размещено на Allbest.ru