Теоретико-методологічні засади державного регулювання національного культурного простору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретико-методологічні засади державного регулювання національного культурного простору

Актуальність теми дослідження зумовлена все зростаючою складністю та різноманітністю динаміки розвитку сучасного національного культурного простору, поліваріантністю культурних процесів, що відбуваються у регіонах України, обумовлених, з одного боку, історичними традиціями, з іншого - непростими нинішніми соціально-політичними умовами, а також ускладненнями у сфері міжнаціонального спілкування.

Постмодернізм розширив погляд на сам процес соціокультурного розвитку, коли культурна політика виходить за рамки духовного виробництва та сприймається як процес створення духовних і матеріальних цінностей суспільства або розвиток сукупності мистецтв і художньої творчості. Акцент робиться на здатності культури конструктивно змінювати світ і впливати на національну самоідентифі - кацію. Культурна політика все більше набуває рис дефініції політологічної, адже будь-яка участь у ній пов'язана з дилемою взаємодії влади й індивіда, тому її розв'язання переорієнтовує наше мислення на культурологічний вимір.

Сутність культурної політики як динамічного процесу, що віддзеркалює нерозривний ланцюг культурного, соціального та політичного розвитку суспільства, обумовлена зворотними зв'язками. Відносна самостійність культурної політики й її нерозривний зв'язок з іншими сферами суспільного життя дає змогу дійти висновку, що саме зміни у характері її реалізації приведе до оновлення та перетворення всієї системи суспільних стосунків. У вимірі соціуму, історично й у сучасних умовах, власне природа культури (не політики, не економіки) з її багатозначністю та багаторівневістю змісту, смислового наповнення та діапазоном поширення робить її складовою всіх напрямів діяльності держави (політичної, соціально-економічної, міжнародної і т. ін.). Культурна політика - це багатогранна діяльність. що зумовлює вимогу єдності норм і принципів функціонування будь-якого суб'єкта у цій області, передусім держави. Саме діяльніший підхід до культурної політики відкриває перспективи її системного і концептуального розгляду. Це обумовлено, з одного боку, тим, що культурна діяльність вміщує безліч взаємопов'язаних компонентів (суб'єкт, об'єкт, засоби, процес, умови, результат, середовище, система тощо), з іншого - тим, що кожний історичний період у розвитку культурної діяльності генерує відповідні культурні стосунки та культурні інститути. Така багатоплановість культурної політики визначає не тільки пріоритети в управлінні культурною сферою, а також - перспективи багатовимірної та поліваріантної дії, спрямованої на її розвиток та удосконалення.

Актуальність роботи детермінована необхідністю всебічного аналізу змісту та спрямування концептуальних напрямів державної стратегії у сфері культури на всіх етапах історичного розвитку, що створює підґрунтя для нового розуміння культури як орієнтиру для формування різноманітних аспектів нової моделі вітчизняного культурного простору та його ресурсного потенціалу. Методологія поліконцептуальності відкриває нові ракурси та створює додаткові можливості для розуміння феномену національного культурного простору, які допоможуть розкрити його зовнішні та внутрішньо-природні, іманентні властивості, визначити пріоритети, пов'язані з переходом до нової суспільно-державній моделі управління соціокультурними процесами. Адже у сучасних умовах реалізація культурної політики та її роль у формуванні глобального вітчизняного культурного простору означає зміну імперативів: замість колишнього командно - адміністративного «управління» культурно-мистецькою сферою, забарвлених ідеологічними канонами, відбувається переорієнтації на «регулювання» її розвитку, наголос робиться на атрибутивні властивості культури, що допомагає розширити діапазон дослідницької думки, досягнути глибшого та багатостороннього усвідомлення її можливостей і резервів.

Об'єктивним чинником, що зумовив збільшення уваги до теоретичної розробки принципово інших підходів до концептуальних засад культурної політики стосовно оптимального формування нової моделі національного культурного простору, стала і нова парадигма цивілізаційної еволюції людства у постмодерну добу, необхідність утвердження глобального, планетарного світогляду, що сприятиме об'єднанню зусиль і налагодженню діалогу культур народів як найдієвішого пошуку оптимальних рішень загальнолюдських проблем. Це, зрозуміло, потребує пошуку і розробки відповідних методологічних підходів, уведення до наукового обігу нового наукового апарату, нового розуміння соціокультурного поступу всесвітньої історії. Проте ця проблема часто залишається поза увагою науковців.

Теоретична база дослідження базується на наукових джерелах, які поділяються на три групи. До першої належать наукові праці зарубіжних вчених, у яких висвітлений феномен постмодерного мислення та його етико-естетичні та загальнокультурні норми.

До другої групи відносимо дослідження соціокультурного розвитку в різні історичні епохи, що здійснювалося в зарубіжній культурології. Значний внесок у дослідження еволюційної динаміки впливу чинника культури на державу та соціум здійснили й українські науковці.

Третю велику групу наукових розробок становлять теоретико-методологічні праці щодо визначення окремих аспектів державного регулювання сфери культури у сучасних умовах як українських, так і зарубіжних учених.

Мета дослідження полягає в здійсненні культурологічного аналізу державного регулювання національного культурного простору України, спрямованої на розбудову національного культурного простору, детермінованого, з одного боку, недавнім пануванням традицій радянської унітарної політики, з іншого - запровадженням інновацій у сфері державного регулювання в галузі культури.

Теоретичні засади державного регулювання національного культурного простору досліджувала низка вчених. Вирізняється творчий доробок Л. Троєльнікової, об'єктом дослідження якої став культурно - освітній простір України у всьому розмаїтті факторів його ґенези та складових на засадах широкого міждисциплінарного культурологічного дискурсу. Автор вперше у культурології та мистецтвознавстві аргументує та вводить до наукового обігу поняття «художньо-освітній простір» як невід'ємний чинник існування нації, простежує його ґенезу від витоків до сучасності у контексті розмаїття національного та світового досвіду [17].

Сучасні підходи до еволюційного процесу розвитку культури, закономірностей та особливостей історико-культурної динаміки людства, осмислення процесів цивілізаційних трансформацій знаходимо у монографії Ю. Богуцького «Самоорганізація культури: онтологія, динаміка, перспективи» (2008) [3].

Вагомим є творчий доробок В. Шейка. У його фундаментальних роботах «Культура. Цивілізація. Глобалізація (кінець XIX - початок XXI ст.)» (2001), «Формування основ культурології в добу цивілізаційної глобалізації (друга половина XIX - початок XXI ст.)» (2005), «Самоорганізація культури: онтологія, динаміка, перспективи» (2008), «Культура та цивілізація в історико-культурній думці України в добу глобалізації» (2009) [23] та ін. проведено теоретико - методологічне узагальнення та запропоновано нове вирішення історико - культурологічних проблем цивілізаційної еволюції у добу глобалізму.

Монографія О. Берегової «Культура та комунікація: дискурси культуротворення в Україні в XXI столітті» (2009) [2] висвітлює сучасні соціокультурні процеси в Україні у нових реаліях XXI ст. Автором розроблено нову методологію дослідження культури шляхом імплементації світового досвіду управління процесом комунікації в соціокультурній системі «влада - громадськість» та актуалізації багатовікових вітчизняних риторико-гомілетичних традицій.

Безперечною знахідкою виявились матеріли багатотомного фундаментального видання вчених Національної академії наук України «Історія української культури» (у 5 томах, 9 книгах; 1998-2012) [9]. Книги стали системним виданням високого рівня деталізації дослідження багатовікової історії української культури, її іманентних основ, власного обличчя та зв'язків з іншими культурами. Серед близько двохсот науковців-авторів - весь перший ряд вітчизняної гуманітаристики: Михайло Брайчевський, Микола Жулинський, Сергій Кримський, Мирослав Попович, Дмитро Горбачов, Станіслав Кульчицький, Наталія Яковенко, Дмитро Степовик та ін.

Відзначається значна увага та зростання інтересу вчених до актуальних проблем державного управління розвитком культурної сфери. Серед наукових розробок теоретико-методологічних засад і окремих аспектів державної культурної політики безпосередній інтерес становить комплексний підхід до теоретично - методологічного осмислення нинішнього стану реалізації державної культурної політики в Україні, який притаманний дослідженням: О. Гриценка «Культура і влада. Теорія і практика культурної політики в сучасному світі» (2000) [4], В. Карлової «Державна політика в сфері культури: сутність та особливості реалізації в сучасних умовах» (2003) [10], О. Копієвської «Культурна функція держави в контексті національного державотворення» (2010) [13], А. Філіної «Державна культурна політика» (2008) [21] та ін., в яких зроблено спробу визначити роль, основні напрями та нормативно-правову базу сучасної вітчизняної державної культурної політики у контексті євроінтеграційних викликів XX століття.

У монографіях В. Чернеця «Україна: динаміка культуротворчих процесів» (2002), «Держава і культура: Онтологія теоретичного й історичного виміру» (2015) [22] з новітніх науково-концептуальних позицій відображені ключові питання взаємодії двох сфер - держави і культури у контексті теоретичного й історичного виміру. Представлений принципово новий погляд на роль і місце культури, за допомогою якої формується активний, творчий інтелект і висока духовність особистості, інтелектуальний потенціал всієї нації, готовність суспільства до виходу на нові рівні цивілізації.

Окремі тенденції трансформацій у культурній політиці держави презентовано в роботі С. Кіндзерського «Державне управління в гуманітарній сфері регіону України: стан та тенденції розвитку» (2006) [12]. Автор, зокрема, доводить необхідність вироблення системного підходу до управління в гуманітарній сфері регіону України та визначення конкретних шляхів удосконалення державного управління в даній сфері шляхом докорінної трансформації як на центральному, так і на регіональному рівні державного управління.

Особливу зацікавленість викликають наукові розвідки О. Батіщевої [1], присвячені теоретико-методологічним та практичним засадам державного управління розвитком національної культури в умовах інтенсифікації світових інтеграційних процесів. У такому ракурсі значна увага приділена важливим аспектам міжнародної співпраці у справі захисту культурного розмаїття, торгівлі культурними товарами та послугами, які суттєво позначаються на формуванні та реалізації державної культурної політики.

Автор дійшла висновку щодо необхідності переосмислення державою традиційного поняття національної культури як об'єкта державного управління з врахуванням чинників глобалізації. Вивчення позитивних і негативних аспектів політики культурного протекціонізму дозволило автору зробити акцент на пріоритеті державної підтримки тих сфер культурної діяльності, які є центральними у формуванні національно-культурної ідентичності і на яких найбільше позначається уніфікаційний вплив культурної глобалізації (культурні індустрії, ЗМІ, освіта та ін.).

Неординарний підхід до осмислення специфіки взаємозумовленості феноменів влади та культури відчувається у науковому доробку Р. Зимовця [7], який доводить, що методологічно коректна постановка даного питання вимагає, з одного боку, переосмислення класичної теорії влади (розуміння влади як атрибуту цілераціональної дії або функції держави) під кутом зору феноменологічної антології людського буття, з іншого - застосування феноменологічного аналізу культури як царини повсякденного буття, життєвого світу. Це дає можливість виявити конститутивне значення культури щодо владних відносин на мікро - так макрорівнях і конститутивність влади щодо певних форм культури (символічний універсум, культурний рессентимент).

Регіональний вимір державної культурний політики в Україні найзмістовніше презентований у науковому доробку Н. Фесенко [20], де сформульовано основні суперечності існуючої системи державного управління культурою й обґрунтовано основні напрями вдосконалення механізмів державного регулювання розвитку культури на регіональному рівні.

Не варто відхрещуватися від зарубіжного досвіду розробки сучасних підходів до аналізу державної культурної політики. Значний інтерес у такому плані представляють публікації Саймона Манді «Культурна політика: короткі настанови» [15], Франсуа Матарассо і Чарльза Лендрі «Як утримати рівновагу? Двадцять одна стратегічна дилема культурної політики» [16], М. Драгічевіч-Шешіч і Б. Стойковича «Культура: менеджмент, анімація, маркетинг» [6] та ін.

Значний інтерес для даного дослідження представляють такі колективні фундаментальні праці, як «Українська культура в європейському контексті» (2007) [18] та «Українці у світовій цивілізації і культурі» (2008) [19], в яких з новітніх науково-концептуальних позицій відображена нова політична і соціокультурна реальність, що активізувала й урізноманітнила шляхи інтеграції України в європейський та світовий соціокультурний простір. Важливо відзначити творчу діяльність вчених Національної академії наук України та Національної академії мистецтв України, результатом якої стала поява багатотомного видання «Історії українського мистецтва» (у 5 томах; 2006-2011) [8].

Наукові публікації з дослідження окремих складових національного культурного простору представлені доробками В. Карпова [11], Ж. Денисюк [5], Т. Куцаєвої [14] та ін.

Висновок. Аналіз теоретичної розробленості проблематики державного регулювання національного культурного простору дає підстави стверджувати про достатню наявність в історіографії наукової літератури з заявленої проблематики. Проте слід відзначити, що безпосередньо наукових досліджень, де б розглядалося поняття національного культурного простору вкрай мало, а фундаментальні роботи відсутні, що відкриває можливості для проведення ґрунтовного наукового дослідження.

Література

1. Батіщева О. Державне управління розвитком національної культури в умовах глобалізації: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук. з держ. управління: 25.00.01 / O.С. Батіщева; Львівськ. регіон. Ін.-т держ. управління Нац. академії держ. управління при Президентові України. - Л., 2007. - 18 с.

2. Берегова О. Культура та комунікація: дискурси культуротворення в Україні в XXI столітті / О.М. Берегова. - К.: Ін-т культурології АМУ, 2009. - 184 с.

3. Богуцький Ю. Самоорганізація культури: онтологія, динаміка, перспективи: монографія / Ю.П. Богуцький; Ін-т культурології АМУ. - К.: Веселка, 2008. - 199 с.

4. Гриценко О. Культура і влада. Теорія і практика культурної політики в сучасному світі / О.А. Гриценко. - К.: УЦКД, 2000. - 228 с.

5. Денисюк Ж. Масова культура і національно-культурна ідентичність в добу глобалізації. - К: НАКККІМ, 2016. - 224 с.

6. Драгичевич-Шешич М. Культура: менеджмент, анимация, маркетинг / М. Драгичевич - Шешич, Б. Стойкович; [пер. с серохорв.]; Новосиб. отд-ние Союза театральных деятелей России; при содействии Новосиб. отд-ния Ин-та «Открытое об-во». - Новосибирск: Тигра, 2000. - 227 с.

7. Зимовець Р. Феномен влади в культурі: дне…. канд. філос. наук: 09.00.04 / P. В. Зимовець; Ін-т. філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. - К., 2001. - 188 с.

8. Історія українського мистецтва [у 5 т.]. - К., 2006-2011.

9. Історія української культури [у 5 т.]. - К.: Наук. думка, 1998-2012.

10. Карлова В. Державна політика в сфері культури: сутність та особливості реалізації в сучасних умовах: автореф. дис…. канд. наук з держ. управління: 25.00.01 / В.В. Карлова; Нац. акад. держ. управління при Президентові України. - К., 2003. - 20 с.

11. Карпов В. Соціологія музейної справи. Теоретико-методологічні засади // Міжнародний вісник: культурологія, філологія, музикознавство. - К.: Міленіум, 2015. - Вип. 1 (4). - С. 32 - 35.; Карпов В. Дослідження місця соціології музейної справи у структурі музеєзнавства. // Заре - мбівські читання: Матеріали П'ятих Всеукраїнських Зарембівських читань «Українське пам'яткознавство: сучасні проблеми та тенденції», присвячених 100-річчю від дня народження академіка П.Т. Тронька (м. Київ, 15 квітня 2015 р.): 36. наук. пр.: Титова О.М. (гол. ред.. кол.), Бєсов Л.М., Гріффен Л.О. [та ін.]: Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК. - К.: Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК, 2015. - С. 32 - 37.; Соціологія музею: презентація на тлі простору і часу / за заг. ред. д.і.н., Карпова В.В. - К.: Видавець Олег Філюк, 2016. - 216 с.

12. Кіндзерський С. Державне управління в гуманітарній сфері регіону України: стан та тенденції розвитку: дис…. канд. наук з держ. управління: 25.00.02 / С.А. Кіндзерський; Нац. акад. держ. управління при Президентові України. - К., 2006. - 207 с.

13. Копієвська О. Культурна функція держави в контексті національного державотворення: монографія / О.Р. Копієвська. - К.: НАКККІМ, 2010. - 272 с.

14. Куцаєва Т. Українська історіографія соціології музею / Карпов В., Куцаєва Т. // Соціологія музею: презентація на тлі простору і часу / за заг. ред. д.і.н., Карпова В.В. - К.: Видавець Олег Філюк, 2016. - C.18-29.

15. Троєльнікова Л. Культурна спадщина України в контексті формування сучасного художньо-освітнього простору / Л.О. Троєльнікова // Вісн. ДАКККІМ: [наук. журн.]. - К.: Міленіум, 2010. - №4. - С. 79 - 84.

16. Українська культура в європейському контексті / За ред. Ю.П. Богуцького. - К.: Знання, 2007. - 679 с.

17. Українці у світовій цивілізації і культурі: [колективна українознавча монографія]. - К.: НДІУ, 2008. - 400 с.

18. Фесенко Н. Державне регулювання розвитку культури на регіональному рівні: автореф. дис…. на здобуття наук. ступ. канд. наук з держ. управління: 25.00.01 / Н.С. Фесенко; Харк. регіон. ін.-т. держ. Управління Нац. академії держ. управління при Президентові України. - Харків, 2006. - 20 с.

19. Філіна А. Державна культурна політика: [навч. посіб.] / А.П. Філіна - К.: ДАКККІМ, 2008. - 224 с.

20. Чернець В. Україна: динаміка культуротворчих процесів: [монографія]. - К.: ДАКККІМ, 2002. - 175 с.; Чернець В. Держава і культура: Онтологія теоретичного й історичного виміру: [монографія]. - К.: НАКККІМ, 2015. - 552 с.

Размещено на Allbest.ru