Модерністські пошуки українського музично-драматичного театру на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Модерністські пошуки українського музично-драматичного театру на початку ХХ століття

У процесі розбудови незалежної української держави актуалізуються питання дослідження національної історико-культурної спадщини в її ретроспективному розмаїтті. Дослідження процесу становлення та розвитку українського музично-драматичного театру, важливої складової історичної пам'яті, яскравого прояву національно-культурної ідентичності українства, в контексті загальноєвропейських художніх тенденцій обумовлено інтенсивним пошуком нових концептуальних засад відродження й розвитку української театральної культури.

Висвітленню тенденцій та напрямів розвитку українського театрального мистецтва присвячені праці Д. Антоновича [2], Н. Андріанової [1], В. Василько [4], О. Красильникової [11], Н. Корнієнко [18], Б. Романи - цького [17] та ін. Проблематику українського і європейського модернізму, як відкритої системи новаторського художнього мислення, досліджують у своїх працях І. Денисюк [7], В. Моринець [15], М. Ільницький [10] та ін. Вивченню родо-жанрових трансформацій драматургічних жанрів присвячені праці Н. Мірошниченко [14], С. Хороба [21], А. Новікова [16] та ін. Проте, попри значимість доробку вчених, історико-культурний аспект розвитку українського музично-драматичного театру в аспекті національної культурної традиції та в проекції європейських мистецьких тенденцій ще потребує історичного та мистецтвознавчого аналізу. Цим і зумовлений вибір теми запропонованої статті, метою якої є висвітлити та проаналізувати специфіку національних, естетико-художніх особливостей модерністських пошуків українського музично - драматичного театру в контексті розвитку європейських художніх тенденцій початку ХХ ст.

Виклад основного матеріалу. Аналіз історичних матеріалів свідчить, що наприкінці ХІХ ст. український національно-визвольний рух охопив всі сфери життя української спільноти, остаточно оформився як українофільський, мистецьке народництво та перемістився із культурницької у суспільно-політичну площину. Особливість українського національно-визвольного руху у Російській імперії полягала насамперед у бездержавності українського народу, відсутності у нього повної соціальної структури. Українці у ХІХ ст. вирізнялися від інших народів Європи тим, що мешкали у різних державах, різних історичних традиціях та соціокультурних реаліях. Для українського національно-визвольного руху це означало, що він повинен був консолідувати національну еліту, об'єднати відмінні соціальні верстви української нації [9, 45].

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. українські діячі позбавлені можливості легальної праці, легалізації національних науково-просвітницьких, культурно-мистецьких об'єднань постали перед перспективою втрати національної культури та національної ідентичності. Їм залишалося лише одне - активно протидіяти, консолідувати зусилля, виборюючи право українства мати рідну мову, культуру, національну театральну традицію. Включення українських діячів у суспільно-політичне життя дало їм змогу не лише здобути політичний досвід, скристалізувати світогляд а трансформувати його від ідей культурництва до ідеї української державності.

На початку ХХ ст. діячі українського національно-визвольного руху розробили стратегію національного поступу, головним стрижнем якої стало відтворення власної державності, широка національна територіальна та культурна автономія. Домінування ідеологічної імперської доктрини призвело до відкритого активного протистояння української інтелігенції, що знайшло своє відображення у організації партій, політичних об'єднань різноманітного політичного спрямування (федералістів, автономістів, самостійників). У цей час набуває відносної повноти загалом вся соціальна структура: орієнтуючись на шлях модернізації за ініціативою українських політичних, культурних діячів, утворюються розгалужена мережа національних, громадських, наукових, культурницьких, освітніх організацій [6, 87-88].

Українство прагнуло мати власну державність як інструмент у захисті національних прав і свобод від імперської доктрини, як прояв незламності духу української нації, незнищенності її національно - культурної ідентичності, як історичний шанс, що надавав право існування нації зі своєю історією, мовою, культурою та традиціями. Ці нові суспільно-політичні зрушення знаходять своє відображення в українському театральному мистецтві та його органічній складовій - в українському музично-драматичному театрі.

Українські театральні митці, пропагуючи ідеологічні засади українського національно - визвольного руху вважали, що за колоніальних умов існування, українська театральна культура не пережила усіх етапів художньо-стильової еволюції та ставили перед собою завдання: виведення української театральної культури з колоніального стану на європейський шлях розвитку, утвердження національного стилю у власній творчості, популяризацію української художньої спадщини серед широкого громадського загалу. Завдяки самовідданій творчій праці національних театральних діячів українська театральна культура в аналізований період репрезентує себе суспільству, створює потужний культурний потенціал, завдяки, якому українство вижило як нація.

Саме модернізм став у національному театральному мистецтві світоглядною, культурно - естетичною революцією. Ця європейська художньо-естетична система об'єднала декілька ідейно - самостійних напрямків та течій - футуризм, конструктивізм, експресіонізм, кубізм та ін. З характерною для того часу революційно-романтичною піднесеністю та експериментальним запалом, українські митці, як і європейські, у той час поринули у творчі пошуки жанрово-стильових новацій, нових виражальних прийомів та засобів. Отже, розвиток українського музично-драматичного театру, як і взагалі всього українського мистецтва, відбувався у контексті розвитку європейської культури.

Варто зазначити, що національний варіант модернізму був своєрідний, обумовлений все ж таки надмірною імперською колонізацією українських земель, тотальною русифікацією та безперервним імперськими цензурними утисками, що значно вплинуло на його перебіг та обумовило приглушений та нерозвинений характер.

Аналіз наукових джерел засвідчує, що модерністський тип художнього мислення на національному ґрунті виявлявся через реципіювання європейських модерністських моделей (неоромантизму), а також через пропагування в нових суспільно-політичних умовах характерних рис українського романтизму, з його тематикою зображення національної, духовної самобутності та самоцінності особистості [21, 11].

Український модернізм, від самого початку став світоглядним орієнтиром для української нації, спрямовуючи її художній світогляд до цілковитого збереження своєї національно-культурної ідентичності. Нове покоління українських драматургів - Леся Українка, В. Винниченко, О. Олесь, Л. Стариць-ка-Черняхівська та ін., стали першими творцями національної модерністської драматургії, активно пропагували у своїх творах свою світоглядну, художньо-естетичну орієнтацію та громадянську патріотичну позицію [21, 12]. Їх мистецькі позиції ґрунтувалися на глибокому усвідомленні націєтворчих завдань українського мистецтва, подальшого його розвитку в руслі європейської культури.

Національні митці, маючи модерністський стиль художнього мислення, прагнули до відродження українського театру, усвідомлювали його ідеологічну, національно-виховну, етнозахисну, етноконсолідуючу функції та наголошували на необхідності реформування створеної корифеями театральної художньо-естетичної системи, яка поєднувала національні та загальнолюдські цінності. Слід зазначити, що нове покоління українських драматургів, створюючи новий театральний репертуар нібито заперечувало національну театральну традицію, але насправді лише по новому її трактувало, обрамляючи в нові драматургічні та сценічні форми, створюючи новий модерністський театральний світ на національній архетипній основі [16, 241].

Л. Старицька-Черняхівська про цей час становлення нового українського театру у своїх спогадах зазначає: «Український театр жив і набував слави, не вважаючи на всі злі обставини, через те, що на чолі його стали талановиті письменники, які і в російській літературі не сіли б при кінці столу. Таланти-драматурги, таланти-артисти, інтелігентне художнє відношення до справи і дійсний націоналізм - ось фактори, що зміцніли на той час український театр і піднесли його на ту височінь, якої йому чи й зазнати коли. Довгий час він був єдиним національним прапором, що маяв над поневоленою нацією. Це розуміли кращі презентанти його: вони боронили свій рідний прапор, як вміли, і не - заплямованим донесли його до нашіх днів» [20, 239].

Аналіз дослідницьких матеріалів свідчить, що в межах модернізму як провідної європейської світоглядної течії, в українських драматургічних творах характерними рисами стають глибокий пси-хологізм та ліризм, потяг до розкриття складних психологічних конфліктів, пошук нових прийомів передання вікових, національних, історичних, професійних особливостей дійових осіб п'єс, їх соціальної обумовленості та еволюції під впливом суспільства. Національна сюжетна драматургія вибудовується на тільки на послідовному дотриманні дій, але на калейдоскопічній зміні переживань, коли автор нібито зливається з героєм. Новотвори Лесі Українки, В. Винниченка, О. Олеся, Л. Старицької - Черняхівської за своєю сутністю, індивідуальними характеристичними рисами утворювали нову українську драму (філософсько-психологічну, лірико-поетичну) з новим режисерсько-акторським типом мислення, під впливом європейських драматургічних творів, п'єс Г. Ібсена, М. Метерлінка, А. Чехова, Г. Гауптмана, А. Стріндберга та ін. [14,17].

У цей час українська драматургія збагатилася психологічними драмами: «Блакитна троянда», «Камінний господар», «Оргія», «Кассандра», «Одержима», «На полі крові» Лесі Українки, «Без просвітку», «Петро Кирилюк», «На вахті», «Земля» С. Черкасенка, «Дисгармонія», «Щаблі життя», «Великий Молох», «Брехня», «Щаблі життя», «Пригвождені», «Пісня Ізраїля» В. Винниченка, «Гетьман Дорощенко», «Іван Мазепа», «Милість Божая», «Сапфо», «Крила» Л. Старицької-Черняхівської та ін. [14, 18].

Новаційною формою української драматургії стала жанрова форма драматичних сцен (картин), малюнків, нарисів. Характерними ознаками цього жанрового різновиду було: фрагментарна побудова сценічної дії, редукція конфліктів, які мали зазвичай ситуативний характер, відсутність центрального протистояння персонажів. За принципом монтажування об'єднувались окремі епізодичні сцени, усувалась драматичність динамічність розвитку сценічної дії. Зокрема, у цьому жанрі написані наступні п'єси: драматичні сцени «На залізниці» Г. Хоткевича, драматичні нариси «В Старім гнізді» С. Черкасенка, «В холодку», «На перші гулі» С. Васильченка, драматичні етюди О. Олеся «Осінь», «Танець життя» та ін. [16, 235]. Отже, створення багатоманітної за жанрами і тематикою національної драматургії було надзвичайно важливою умовою подальшого розвитку українського театрального мистецтва.

Новими експериментальними репертуарними пошуками позначена діяльність українського театру на чолі з М. Садовським. Намагаючись відійти від етнографічно-побутового репертуару, М. Садовський здійснює постановку західноєвропейських та російських п'єс українською мовою.

A. Василько з цього приводу писав: «Кожний глядач мав до вибору різні постановки і за тематикою, і за жанрами, і за цінами. Це ще більше притягало публіку до театру» [4, 29].

М. Садовський прагнув врахувати у репертуарній політиці театру запити різних верств громадськості, задовольнити всі запити глядачів. В. Василько згадує про міркування режисера щодо репертуарної політики театру: «У керівництві серйозним художнім театром, що несе освіту народові, треба бути мудрим та далекозорим. Треба уважно й глибоко вивчати свого глядача, добре знати його духовні запити…Глядачі різні за своєю культурою, розвитком та мистецьким уподобаннями. Я повинен задовольняти смаки всіх прошарків моїх глядачів» [4, 30].

М. Садовський продовжує традиції українського музично-драматичного театру, розширює його жанрово-стильову палітру. Окрасу репертуару театру М. Садовського становили п'єси української модерністської драматургії: «Лісова пісня», «Камінний господар» Лесі Українки, «Земля» С. Черкасенка, «Брехня», «Натусь», «Молода кров» В. Винниченка, «Гетьман Дорошенко», «Крила» Л. Старицької-Черняхівської, «Гроші» Ф. Левицького, драматичні етюди О. Олеся «Осінь», «Танець життя» та ін. [3, 59; 5, 273-274], що виразно свідчить про повнокровну «європеїзацію» українського сценічного мистецтва.

Отже, корифеї української сцени, представники українського модернізму продовжували безперервність національної театральної традиції, усвідомлювали необхідність виконання українським театральним мистецтвом етноконсолідуючої, націєтворчої ролі. Модерністські пошуки видатних національних театральних митців сприяли збереженню національної самобутності, національно-культурної ідентичності та збагатили українську театральну культуру розмаїттям форм, орієнтуючись на європейські світоглядні тенденції.

Література

1. Андріанова Н. Шляхи розвитку українського театру / Н. Андріанова. - К.: Знання, 1960. - 40 с.

2. Антонович Д. Триста років українського театру, 1619-1919 / Д. Антонович. - Прага, 1925. - 272 с.

3. Василько В. Микола Садовський та його театр / В. Василько. - К.: Держ. вид-во образотв. мистец. і муз. л-ри УРСР, 1962. - 194 с.

4. Василько В. Театру віддане життя / В. Василько. - К.: Мистецтво, 1987. - 180 с.

5. Вороний М. Театр і драма / М. Вороний. - К.: Мистецтво, 1989. - 166 с.

6. Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. / Я. Грицак. - Київ: Генеза, 2000. - 356 с.

7. Денисюк І. Розвиток української малої прози кінця ХІХ - поч. ХХ ст. / І. Денисюк. - К.: Вища школа, 1981. - 207 с.

8. Дем'янівська Л. Українська драматична поема (Проблематика, жанрова специфіка) / Л. Демянівська. - К.: Вища школа, 1984. - 159 с.

Размещено на Allbest.ru