Ретроспективний аналіз становлення системи запису танцю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ретроспективний аналіз становлення системи запису танцю

Актуальність теми дослідження полягає у необхідності ретроспективного аналізу становлення системи запису танцю і хореографічної термінології, як похідної зазначеного процесу.

Мета дослідження - з'ясувати особливості формування систем запису танцю і термінологічного тезаурусу за видами хореографії та дослідити процеси стилістичного взаємовпливу, як поза, так і в межах мистецтва танцю.

Виклад основного матеріалу. Невід'ємною частиною історичного становлення мистецтва танцю є процес формування термінології хореографічних рухів, який починається з намагань людини у будь-який спосіб зафіксувати танцювальний рух, наприклад, схематично (печерні малюнки), передаючи сакральний зміст дійства. Поступово, з кінця ХІІ ст., танець починає набувати більш світського - розважального значення. Головною особливістю середньовічного танцю стає те, що його поєднували з піснею. Написані для танців пісні мали танцювальні назви: «рондо» - коло, «віри лей» - кручення, «балата» - танець. Часто танцюристи одночасно виконували й роль хору, тому окремо записаних схем танців до XIV ст. не було виявлено.

Інформацію про танці можна знайти в музичних (нотних), іконографічних, літературних джерелах того часу. У Середньовіччі була вже досить розвинена теорія музики та відбувалося становлення нотного запису. Нотні джерела поєднували записи як мелодій, так і танців. Наприклад, Паризький манускрипт (близько 1280 р.) уміщує 8 «королівських естампів» і три танцювальні мелодії, Лондонський манускрипт (близько 1285 р.) містить ноти трьох естампів, а також канони. Робертсбриджський кодекс (Англія, 1320 р.) - збірник, що містить три танці, два з яких естампи. Селденська книга каролів (Англія, 1400 р.), яка складається з більш ніж 100 каролів, часто має запис слів. Лондонський манускрипт італійського походження (Перуджа, 1400-1410 р.) - збірник італійської музики містить танцювальну музику 4 сальтарело, трото, 8 істанпіт і дві роти, так звані «подвійні» танці. Яскраво-червона книга монастиря Монсеррат (Іспанія, кінець XIV ст.) - збірник священних гімнів, що співали та під які танцювали паломники.

Значний вклад у дослідження ранніх танців здійснив Джоан Грочейо, автор трактату «Про музику» (1300). Це перша наукова праця з детально описаними найпершими середньовічними танцями. Автор розмірковував над простонародною та «вченою» музикою, а також описував основні танцювальні формації, характер танців і досліджував їхню роль у суспільстві.

Велике значення для реконструкції танцю мають іконографічні джерела. За положеннями рук і ніг на картинах у скульптурах можна зробити висновки про особливості танців певної епохи. Серед найбільш відомих іконографічних і літературних джерел виділяють такі, як: «Роман про Троянду» (Франція, 1235-1275) - поема, що містить художній опис танців і деякі ілюстрації. Інший приклад «Біблія Мацієвського» (Франція, близько 1250), яка багата зображеннями танців. Роман «Декамерон» Джованні Боккаччо (Італія, 1353) описує танці дворян. Знаменита фреска «Результат хорошого управління» Амброджіо Лоренцетті (Італія) присвячена сценам колових і лінійних танців. Фреска Адреа ді Бонажуто «Воїн церкви» (1365) насичена сценами танцюристів. Італійська поема «Il Sapporitto» Симона Продензані (1400) рясніє детальним описом різних танців.

Рукопис танцю (bassedanse) кінця XV ст. відомий як Брюссельський рукопис бургундського придворного танцю. Книга належала Маргариті Австрійській (Margaret of Austria, 1480-1530), намісниці Нідерландів. Рукопис присвячений середньовічній придворній музиці й танцям, що зображені знаками та пояснювальними текстами до хореографічних кроків [6, 23].

У середині XVI ст. Туан Арбо (1520-1595) написав трактат «Орхезографія» («Orchesographie», 1589), який вважається справжнім навчальним посібником для роботи з танцями [1, 4].

У кінці XVII - на початку XVIII ст. французькі балетмейстери та вчителі танців П'єр Бошан, Рауль-Оже Фейє, П'єр Рамо заклали підвалини системи запису танців, що набула згодом значного поширення.

Вважається, що першим хореографом, який почав створювати термінологію балету та визначив основні канони, що згодом стали класичними, був П'єр Бошан (Pierre Beauchamp, 1636-1705), викладач танців французького короля Людовика XIV, професор французької Академії танців (1661). Тому терміни класичного балету походять з французької мови, наприклад, основний елемент класичного балету - виворітність ступні (фр. dehors - назовні).

Уперше поняття «хореографія» увів французький танцівник, видавець, хореограф Рауль-Оже Фейє (Raoul Auger Feuillet, 1660-1710). У перекладі з грецької слово «хореографія» (choreia - танець, grap - пишу) має умовний переклад «пишу танцем».

В історичному контексті поняття «хореографія» має кілька значень. Початкове, як запис танцю, наступне - мистецтво вигадування танців і балетів (у цьому значенні поняття застосовують із середини XIX ст.). Тому автора балетів, балетмейстера, іноді називають хореографом. Сучасне поняття терміну «хореографія» включає в себе танцювальне мистецтво, виразним засобом якого служать рухи людського тіла та виконуються під музичний супровід. «На сьогодні хореографія - це не спосіб записувати танець, а мистецтво писати танцем, говорити танцем, як у давнину писали картинками, такий запис нині зветься піктографією» [3, 23].

Рауль Фейє у своїй книзі «Хореографія, або мистецтво запису танцю» (1701) основну увагу приділив досягненням французького балетного виконавства, застосувавши графічну систему запису рухів. Саме це зробило його книгу популярною. Збереглося більше ніж 350 зразків хореографії, записаних у такий спосіб. У трактаті Р. Фейє описав п'ять виворітних позицій ніг і п'ять вихідних позицій, перерахувавши прямі та відкриті рухи, оберти, стрибки та ін. Важливу роль хореограф відвів витонченості пластики рук: руки пом'якшені, ледь провисають у ліктях і кистях, пальці згруповані так, щоб великий і вказівний округло поєднувались, а інші розпускались витонченим віялом. Усвідомити характер цієї пластики допомагають портрети танцівників і замальовки балетних сцен.

П'ять основних позицій ніг класичного танцю вперше визначив П'єр Рамо (фр. Pierre Rameau, 1674-1748) у книзі «Майстер танців» («Le Maitre а danser», 1725). Французький вчитель танцю спочатку викладав при дворі іспанської королеви Марії Луїзи Савойської, потім при дворі французької королеви Марії Лещинської. Книгу двічі перевидавали (1734, 1748), а 1744 р. її переклали англійською мовою під назвою «The Dancing-Master», автор перекладу Джон Есекс (John Essex).

Італійський учитель танцю Ламброзо Грегорі (фр. Lambranzi Gregorio) опублікував працю «Школа танцю» (Нюрнберг, 1716), у якій представив італійський комічний балет (commedia dell'arte). Особливу увагу хореограф приділив театральному танцю, пантомімі й акробатиці, описавши їх італійською та німецькою мовами. Роботу з неймовірною майстерністю і делікатним гумором ілюстрував німецький майстер гравюри Іоганн Георг Пушнер (нім. Georg Puschner, 1680-1749). Пізніше цю працю було перевидано англійською мовою (Лейпциг, 1975).

Очолює плеяду фахівців, що переймалась питанням запису танцю на початку ХІХ ст., Жан-Жорж Новерр (фр. Jean-Georges Noverre, 1727-1810). Французький балетний танцівник, хореограф і теоретик балету, творець балетних реформ, які виклав у праці «Записки про танці та балети» (фр. «Lettres sur la danse et les ballets», 1760), що була видана в Ліоні та Штутгарті. Ж-Ж. Новерр привніс в балет досягнення естетичної думки свого часу. Концепція його балетної реформи полягає в необхідності взаємозв'язку і взаємодії складових балетного спектаклю. Реформатор впровадив драматичний зміст і встановив більш глибокі закони сценічної дії. У його балетах пластична кантилена рухів вільно і гнучко лягала на музичний супровід, створюючи дієвий танець з кульмінацією. Новерр упорядкував жанри танцю, вистави і додав розгорнуту форму багатоактного балету.

Французький танцівник, хореограф Артур Сен-Леон (фр. Arthur Saint - Leon, 1821-1870) видав трактат «Сценохореографія» (фр. «Ste - nochoregraphie», 1852), у якому піктограмо записав танець: положення рук, ніг, голови й тіла, а тривалість руху уточнено на за допомогою музичного стану.

Основні положення Артура Сен-Леона згодом розвинув Фрідріх Альберт Цорн (нім. Friedrich Albert Zorn, 1816-1895) - німець за походженням, хореограф, танцюрист, педагог і теоретик танцю. У 1885 році Цорн вислав голові берлінської Академії танцювального мистецтва Амінту Фрейзінгу свою фундаментальну працю, над якою працював близько 50 років, «Граматика танцювального мистецтва» («Grammatik der Tanzkunst»; Лейпциг, 1887). Автор подає видання як систему освіти для танцюристів. У ній описано стан мистецтва танцю, надано пояснення до авторської системи запису танцю, у якій використано умовні схематичні фігурки, що позначають різні позиції. Дана система запису танцю використовується переважно в бальній хореографії. Далі у виданні А. Цорн описує такі танці, як кадриль, менует, полонез, краков'як, тірольський, рейнський та ін. Та аналізує танці минулого: гавот у виконанні Огюста Вестріса та версії качучі, яку прославили Фані Ельслер і Жан Кораллі в балеті «Кульгавий біс» (фр. «Le Diable boiteux») [6, 28].

У кінці ХІХ століття в Росії Володимир Іванович Степанов (1866-1896), артист балету імператорської Петербурзької трупи, розробив нотнолінійну систему запису балетного танцю, зашифрувавши кожен рух подібно до музичних знаків. При розробці своєї системи він протягом двох років відвідував лекції з антропології й анатомії в Петербурзькому університеті, після чого поїхав на стажування до Парижу, де продовжував роботу над системою запису танцювальних рухів і написав книгу «Азбука рухів людського тіла» (Франція, 1892). Повернувшись до Петербурга, Степанов продемонстрував систему - і спеціальна комісія ухвалила її до використання при фіксуванні балетних вистав. У 1893-1895 рр. Володимир Степанов навчає своїй методиці учнів Імператорського театрального училища, а потім і Московського театрального училища, увівши поняття «хореографічна партитура». Учні записували та розучували як окремі дивертисменти, так і цілком балетні «па». Так Степанов записав 27 балетів із репертуару Маріїнського театру (м. Петербург). Систему В. Степанова вивчали Олександр Горський, Тамара Карсавіна, Микола Сергєєв, з яких останній успішно її використовував. Так у ХХ ст. система запису танцю В. Степанова в міжнародній практиці класичного танцю набула найбільшого поширення.

Аналізуючи будь-яку систему танцю (класичного, народного, історико - побутового чи бального), можемо чітко виділити певний набір рухів, властивий тільки цій системі танцю. Особливо виразно це простежується в класичному танці, де існує століттями відшліфована, чітко зафіксована мова рухів [4, 3].

Термінологія класичного танцю, попри свою умовність, майже завжди дозволяє знаходити корені, встановлювати генетичні витоки того чи іншого руху, положення тощо. Більшість назв визначають характер позначених ними рухів, пов'язаних із роботою м'язів. Багато назв мають описовий характер. Окремі рухи не тільки описові, але й пов'язані з образом (пантомімічні), вони були поширені в балетному театрі минулого. Ціла низка рухів імітує пластику тварин. Назви ж деяких рухів вказують на зв'язок з рухами народних національних танців.

На початку XX ст. виникає нова мова танцювальних рухів з притаманним лексичним модулем, що отримує назву - модерн. Паралельний розвиток цього нового виду хореографії в США та в Західній Європі (Німеччині) показав більш потужний потенціал щодо розвитку рухових можливостей людського тіла в мистецтві танцю. Як засіб художньої та духовної виразності новий танець збагатив хореографічну лексику, акцентував пластику рухів і забезпечив виникнення школи, що потребувала наукового дослідження та обґрунтування.

Засновник німецького «виражального танцю», танцюрист, хореограф, теоретик, педагог, директор балетної трупи Берлінської державної опери (1930-1934) Рудольф Лабан (нім. Rudolph von Laban, 1879-1958) розробляє систему запису рухів під назвою «лабанотація» у праці «Кінетографія» (Німеччина, 1928). Це універсальна система танцювального жесту для аналізу й опису всіх пластико-динамічних характеристик незалежно від того, якій національній, стильовій та жанровій категорії цей рух притаманний.

У лабанотації запис розташовано вертикально за 5-ти лінійним станом, на ньому замальовують спеціальними стовпчиками кожну частину тулуба та його положення відносно сценічного простору. За допомогою цієї системи умовних позначень можна фіксувати тимчасову послідовність рухів, їх напрям та амплітуду.

Система запису танцю Р. Лабана полягає в спробі створити простий і логічний метод, придатний для фіксації танцю будь-якого стилю. А також у точності й лаконічності системи, у вживанні умовних знаків, що викликають зорові асоціації з малюнком рухів, у здатності цієї системи показувати просторові співвідношення танцівників, акцент і безперервність руху.

У 1940 р. у Нью-Йорку послідовниками Рудольфа Лабана - К. Йоссом, М. Вігман, Х. Кройцбергом, І. Георгі, М. Терпіс та ін. було засновано Бюро запису танцю (Dance Notation Bureau), яке і понині опікується спадщиною Рудольфа Лабана.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше проведено ретроспективний аналіз становлення системи запису танцю, враховуючи стилістичні особливості мистецтва танцю.

Висновки. Визначено, що становлення системи запису танцю відбувалось в контексті історичного розвитку видів хореографічного мистецтва: класичного, бального, народного та сучасного (модерн) танців. Становлення хореографічного мистецтва невід'ємно пов'язане з намаганням людства зафіксувати танцювальний рух, підтвердженням чого, є музичні (Паризький манускрипт, близько 1280 р.), іконографічні (Біблія Мацієвського, близько 1250), літературні (Роман про Троянду, 1235-1275) джерела. Але першою науковою працею з детальним дослідженням і описом танців здійснив Джоан Грочейо у трактаті «Про музику» (1300). Навчальний посібник для роботи з танцями написав Туан Арбо «Орхезографія» (1589).

Початок формування термінологічного тезаурусу хореографії, що є невід'ємною частиною системи запису танцю, забезпечили французькі балетмейстери П'єр Бошан, Рауль-Оже Фейє, П'єр Рамо. А особливу увагу театральному танцю - італійський комічний балет, приділив Ламброзо Грегорі у праці «Школа танцю» (1716). Концепцію необхідності взаємозв'язку і взаємодії складових балетного спектаклю привносить Жан-Жорж Новерр «Записки про танці та ба - лети» (1760). «Піктограмно» записує танець французький хореограф Артур Сен-Леон у трактаті «Сценохореографія» (1852). «Граматика танцювального мистецтва» (Лейпциг, 1887) німецького теоретика танцю Фрідріха Альберта Цорна містить систему освіти для танцюристів та авторську систему запису танцю, що згодом використовується переважно в бальній хореографії. Нотнолінійну систему запису балетного танцю, подібно до музичних знаків в яких зашифровані танцювальні рухи впроваджує російський хореограф Володимир Іванович Степанов у «Азбуці рухів людського тіла» (1892). Проаналізувавши джерела з інформацією про танці, можливо виділити певний набір рухів, властивий тільки одній окремій системі танцю, які і окреслюють стилістичні особливості виду хореографічного мистецтва: класичного, народного, бального.

XX ст. привнесло нову мову танцювальних рухів в мистецтво танцю з характерним стилістичним лексичним модулем, що отримало назву - модерн. Як засіб художньої та духовної виразності, новий вид збагатив тематику сценічної дії балету, вплинув на хореографічну лексику класичного, бального і народного танців. Взаємовплив міжвидових стилістичних особливостей хореографії спонукало засновника німецького «виражального танцю» Рудольфа Лабана до розробки загальної системи запису рухів під назвою «лабанотація», що в праці «Кінетографія» (1928). Це універсальна система танцювального жесту для аналізу й опису всіх пластико-динамічних характеристик незалежно від того, яким національним, стильовим та жанровим категоріям цей рух притаманний.

Література

танець музичний пластичний

1. Бахрушин Ю.Ф. История русского балета / Ю. Бахрушин. - М.:Просвящение, 1973. - 255 с.

2. Карп П.М. Младшая муза / Оформл. В. Лыкова. - М.: Дет.лит., 1986. - 190 с., фото- ил. - (В мире прекрасного).

3. Никитин В.Ю. Модерн-джаз танец: История. Методика. Практика / В. Никитин. - М.: Изд-во ТИТИС», 2000 - 440 с., ил.

4. Худеков С.Н. Иллюстрированная история танца / С. Худеков. - М.: «ООО» Издательство «Эксмо», 2009. - 288 с. ил.

5. Шалапа С.В. Теорія і методика викладання спортивного танцю: підручник / С. Шалапа. - К.: НАКККіМ, 2015. - 396 с.

Размещено на Allbest.ru