Культура України литовсько-польської доби (ХІV – перша половина ХVІІ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція з теми:

Культура України литовсько-польської доби (ХІV - перша половина ХVІІ століття)



1. Історичні умови розвитку української культури у ХІV - першій половині ХVІІ ст.

Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до серйозних змін у становищі українських земель. Внаслідок політичної роздробленості і особливо монгольського завоювання українські державні формації ослабли. Цим скористалися сусідні країни, які в XIII ? XV ст. захопили майже всі етнічні українські землі.

Першою була втрачена Карпатська Русь, що входила до складу Київської держави з 993 р. через її значну віддаленість від центру Русі. У першій половині XI ст. почалося захоплення закарпатських земель Угорщиною, яке остаточно завершилось у XIII ст. Угорські феодали захоплювали найродючіші землі у долинах річок, витісняючи слов'ян у гори. Відтоді аж до 1918 р. ці землі були північною прикордонною областю Угорського королівства.

Інша південно-західна українська земля Буковина (землі між Дністром, Прутом і Дунаєм) на початку XIV ст. визнала зверхність золотоординських ханів, а в середині XIV ст. - угорського короля. Після утворення князівства Молдови, у 60-х рр. XIV ст. Буковина увійшла до його складу, де перебувала до 1774 р. До середини ХV ст. ця територія зберігала автономію, офіційною мовою була руська, а грошова система, територіальний поділ нагадували галицькі. Проте у 1387 - 1497 рр. Молдова визнавала зверхність Польщі, а з 1514 р. потрапила у васальну залежність від Османської імперії. Наприкінці XVI ст. її було перетворено на звичайну турецьку провінцію. Буковина втрачає свою автономію та зазнає активної румунізації.

У 20-х рр. XIV ст. на північному заході Малої Азії склалося феодальне князівство тюрків-огузів на чолі з Османом, яке згодом стало ядром величезної імперії, названої Османською (інша назва - Оттоманська Порта). Її столицею у 1453 р. став Константинополь, перейменований у Стамбул. У XV ст. турки поставили у васальну залежність від себе Кримське ханство та Валахію, а в XVI ст. підкорили значну частину Угорщини, Молдавію та Буковину. У XVII ст. вони захопили Поділля і південну частину Правобережжя. З другої половини XV ст. кримські татари почали здійснювати грабіжницькі походи за ясиром (невільниками) на українські землі, спустошуючи цілі регіони. На північному узбережжі Чорного і Азовського морів були споруджені опорні бази для наступу проти України - фортеці Кизи-Кермень, Тавань, Аслам-Кермень, Очаків, Кінбурн, Ізмаїл, Азов та ін.

У 1349 р. польський король Казимир ІІІ, скориставшись вдалим моментом, оволодів найбільшими галицькими містами та приєднав галицькі землі до Польщі як окреме “Королівство Русі”. Із цього часу починаються війни між Польщею та Литвою за Галичину і Волинь, які точилися протягом 50-60-х рр. ХІV ст. Внаслідок битви 1352 р. під містом Белз Казимир змушений був погодитися на перемир'я, згідно якого Галичина залишилася за Польщею, зберігаючи свою автономію (самоврядування), а Волинь - за Литвою. У 1434 р. автономне становище Галичини було скасовано, тут було утворено Руське воєводство (з центром у Львові), а в 1462 р. також Белзьке воєводство. Галичина посилено колонізувались польськими та німецькими елементами.

У ХІV ст. Московське князівство значно зміцнилося за рахунок об'єднання північно-східних земель і вигідного географічного положення. Московські князі проводили політику звільнення від впливу Золотої Орди, що вдалося Івану ІІІ. Він, зібравши останні землі, Новгород, Твер, почав звати себе царем “усієї Русі”. Почалася політика втручання у внутрішні справи Литовської держави та поширення свого впливу на частину литовських і українських земель. У результаті чого московські війська зайняли Смоленщину та Чернігово-Сіверщину.

Таким чином, на початку ХVІ ст. українські землі були поділені між п'ятьма різними державами. При цьому більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав.

Українська культура в ХІV - першій половині ХVІІ ст. змушена була розвиватися в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести:

роз'єднаність українських земель;

відсутність єдиного політичного центру;

соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників;

постійну жорстоку агресію туркотатар.

Разом із тим ХІV - ХVІ ст. - це час подальшого формування українського народу, час активізації його боротьби проти польсько-литовського панування, періоди поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Крім цього це час формування національної ідеї як головного питання культурного життя цієї доби, що було пов'язане з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції.

Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби. Підкреслюючи свою національну окремішність і генетичну спорідненість із культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини ХVІІ ст. іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами. Поряд із тим, відомий із давньоруських часів термін “Україна”, передусім у зв'язку з розвитком козацтва і його колонізаційним рухом на південь та схід, також набуває значного поширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, але й етноніма.

Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в ХІ - ХІV ст. у деяких літературних пам'ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, офіційною мовою Литовської держави була “руська мова”, що склалася на основі синтезу писемної церковнослов'янської та елементів усної давньоруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІV - ХVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення й освоєння іншомовної лексики.

Ще однією особливістю розвитку української культури у зазначений період було те, що на тлі розбою народної культури традиційні центри культури високої - князівські двори й монастирі - до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються. Особливо цей процес стає помітний від ХVІ ст., коли провідну роль починають відігравати польські впливи (після Люблінської унії 1569 р.) і спостерігається масова денаціоналізація української шляхти внаслідок переходу в унію чи покатоличення цілої низки знатних українських родів. Саме у ХVІ - першій половині ХVІІ ст. українська культура й православна церква як ідеологічна підвалина цієї культури зазнають найтяжчих і найвідвертіших утисків із боку польських колонізаторів.

Особливу субкультуру витворило у ХV - ХVІ ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва. В силу своєї недоступності офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило той статус, який Литовські статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми “украювання” земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх росів-русів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запорожжя було простором безпосереднього контакту з “чужим”, кочівницько-мусульманським світом, який розглядався як “нечистий”, оскільки розташовувалося на межі ворожого світові християнської культури дикого хаосу. Тому за соціально-культурним змістом Запорожжя було такими собі дверима у “світ навиворіт”, що визначило і парадоксальний характер його існування - водночас аскетично-мілітарний та карнавально-сміховий. Звідси - такі непоєднувані, на перший погляд, елементи козацької культури, як суворі звичаї і кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисципліна й анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни.

Отже, у другій половині ХІV ст. на більшість українських земель поширила свою владу Литва. Велике князівство Литовське у цей час стало найбільшою державою в Європі, причому його територія на 90% складалася з білоруських і українських земель. Величезна територія увійшла під владу Литви переважно шляхом мирних завоювань і переговорів. Тогочасний литовських князь Ольгерд дотримувався основного принципу: „Старовини не рушити, новини не вводити”.

У результаті більш низького рівня розвитку, литовці зазнали надзвичайно сильного культурного й релігійного впливу з боку східнослов'янських народів. Вони перейняли українську військову організацію, адміністративний устрій, систему господарювання, „Руська правда” стала джерелом литовського права, врядування також велося руською (україно-білоруською) мовою. Усі українські князівства були збережені як державно-політичні утворення. Князі і бояри зобов'язалися служити литовському суверену на васальних умовах. Українські зверхники були представлені у великокняжій раді, центральній адміністрації і разом з українізованими литвинами відігравали велику роль у державі. Православна церква мала провідне становище. У 1458 р. православна церква України та Білорусі була відокремлена від московської митрополії й перетворилася на самостійну київську митрополію. На звільнених від татар територіях розпочався бурхливий розвиток господарства й містобудування, зокрема, виникли міста Смотрич, Кам'янець, що став столицею Поділля. У результаті Велике князівство Литовське у другій половині ХІV ст. стало називатися Литовсько-Руським або Литовською Руссю.

У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у справі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель. Литовська держава не змогла утриматися не лише на Чорному морі, але й на степових просторах України, які опанували тимчасові московські союзники у боротьбі з Литвою - кочові татарські орди, що скоро перейшли під протекторат Оттоманської Порти. Саме в литовський період поступово пустіють зайняті раніше степові й лісостепові простори. Мирне населення, якщо не хотіло потрапити в ясир, мусило перебиратися якомога далі від небезпеки, оскільки боронити південно-східні кордони довгий час не було кому. Давня столиця Русі перетворилася на невеличке прикордонне містечко, жити в якому не бажали навіть київські митрополити.

Після смерті Ольгерда в 1377 році між його синами розпочалася боротьба за престол. Всупереч принципам родового старшинства, спадкоємцем Ольгерда став молодший син Ягайло (1377 ? 1392 рр.). Це викликало обурення старших Ольгердовичів, які відмовилися визнати Ягайла й перейшли на службу до польського короля Людовика Угорського та московського князя Дмитра Донського. За наказом Ягайла було вбито брата Ольгерда, за смерть якого пообіцяв відомстити Вітовт. У такій ситуації князь змушений був шукати союзників і в державі, і за її межами. Так виникла потреба заручитися підтримкою Польського королівства. Зі свого боку Польща прагнула вийти з-під впливу Угорщини й намагалася посилити свій вплив на українські землі. Крім того союз двох держав мав посилити їхні позиції в боротьбі зі спільним ворогом ? Тевтонським орденом.

У результаті в 1385 р. було укладено династичний союз (шлюб між литовським князем Ягайлом і польською королевою Ядвігою), який увійшов в історію, як Кревська унія. За її умовами Ягайло ставав польським королем і литовським князем в обмін на приєднання Литви до Польщі та запровадження католицизму.

Унія стала реальною загрозою державній самостійності Литві. Це рішення викликало сильну литовсько-руську опозицію, яку очолив племінник Ольгерда й двоюрідний брат Ягайла Вітовт. Це протистояння закінчилося угодою в Острозі 1392 р., за якою король змушений був визнати останнього правителем незалежного Великого князівства Литовського. Разом із тим Кревська унія започаткувала експансію литовсько-руських земель Польщею. Від початку XV ст. рештки української державності та українського самоуправління швидко й безповоротно зникали.

Процес об'єднання Литови та Польщі був завершений Люблінською унією 1569 р. У результаті у Східній Європі утворилася величезна держава - Річ Посполита (букв.: громадська справа - республіка) на чолі з виборним монархом, який титулувався королем польським і великим князем литовським. Федерація мала спільний сейм і сенат, фінанси, податки, єдину зовнішню політику. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, суд, військо, уряд і адміністрацію. Під владою Литви залишилися землі Білорусії. Українські землі у складі Речі Посполитої були поділені на воєводства: Белзьке, Берестейське, Брацлавське, Волинське, Київське, Підляське, Подільське і Руське (в 1618 р. додалося Чернігівське). Воєводства, у свою чергу, ділилися на повіти (староства).

Після укладення Люблінської унії посилилася польсько-католицька експансія, яка спричиняла утиски і дискримінацію українського православного населення, включаючи шляхту. Цьому сприяла також політика єзуїтів, запрошених до Польщі в 60-х рр. XVI ст., та ревного католика короля Сигізмунда (Жигмонта) III Вази. Внаслідок цієї політики частина українських вищих верств денаціоналізувалася і перейшла в католицтво. Але в Україні залишилася сильна православна опозиція деяких магнатів (К. Острозький) та більшості шляхти. Не відмовляючись від легальних (сеймових) форм боротьби за права православних, українські шляхтичі налагоджували контакти з козацтвом, вступали в його ряди і займали старшинські посади в реєстровому і в запорозькому війську, а деякі (К.Косинський) очолили збройні виступи проти польської влади.

Важливим питанням цього часу стала руська православна церква, яка в ХІV ? ХVІ ст. переживала глибоку кризу. Церковні ієрархи (чужинці за походженням) продовжували титулуватися київськими владиками, але жили з 1299 р. у Володимирі-на-Клязьмі, а з 1326 р. - у Москві. Спроби галицьких князів, а пізніше польських королів створити окрему митрополію, незалежну від Москви, не увінчались успіхом - існування галицької православної митрополії виявилось короткотривалим (1303 ? 1347 рр., 1371 ? 1401 рр.). У 1356 р. був покладений початок поділу київської митрополії на московську та литовську частини, який остаточно завершився 1458 р. У результаті польське-литовського зближення становище православних у Литві значно погіршилося: їх було позбавлено права посідати державні посади, церковні ієрархи не могли брати участь в сеймі та сенаті тощо.

Утворення нової держави загострило ситуацію: більшість населення країни складали тепер віруючі двох християнських конфесій, католицької та православної, причому перша користувалася цілковитою підтримкою держави, а друга стала об'єктом експансії з боку як латинського католицтва, так і різних форм протестантства (лютеранства, соцініанства, кальвінізму). Між православними українцями та католиками-поляками почалася релігійна та культурна конфронтація. При цьому шанси православної церкви розцінювались як невисокі. На її чолі стояли контрольовані (після 1453 р.) турками патріархи, які некомпетентно втручалися у внутрішнє життя України. Церковна дисципліна в цей час повністю занепала, все проникною стала корупція, а сама церква опинилася в цілковитій залежності від світської влади. Як наслідок, поглибився інтелектуальний і культурний застій. У Польщі, навпаки, під впливом контрреформації посилився войовничий католицизм. Єзуїти, запрошені королівською владою в 1560-х рр. для боротьби з протестантством, прищеплювали уявлення про неповноцінність православної релігії і культури, активна поширювали католицизм на українських землях.

У таких умовах на Україні відродилася ідея церковної унії. Ініціаторами укладання унії вважаються єпископи: львівський Гедеон Балабан, луцький Кирило Терлецький, володимирський Іпатій Потій, Холмський Діонісій Зборуйський, Пинський Леонтій Пельчинський. Ідею об'єднання підтримала частина шляхти та духовенства. Прихильники унії сподівалися, що укладення злуки з Римським Престолом піднесе престиж православної церкви, забезпечить права віруючих, скріпить незалежність української церкви від державної влади та вселенських патріархів (до яких долучився 1589 р. ще й московський), а також захистить українську еліту від полонізації. Зі свого боку, польські католики сподівались через унію асимілювати українське православ'я та міцніше пов'язати Україну з Польщею. Саме тому ідею унії підтримав польський король Жигмонт III Ваза і польська влада.

У 1595 р. справа унії була погоджена з папою Клементом VII. Офіційне проголошення унії відбулося в жовтні 1596 р. на церковному соборі в Бересті. З восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли 6: Київська, Володимиро-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська, Полоцька. (Перемиська та Львівська прийняли її відповідно 1692 р. та 1700 р.). В результаті утворилась Українська греко-католицька церква. Згідно з умовами Берестейської унії, українська церква зберігала східний обряд, церковнослов'янську літургічну мову, право заміщення духовних посад, вживання старого календаря, право нижчого духовенства одружуватись тощо. Одночасно визнавалася зверхність римського папи як першоієрарха всієї християнської церкви та були прийняті католицькі догми. Православне духівництво, шляхта та міщани зрівнювалися у правах з католиками, українським єпископам були обіцяні місця в сенаті. Уніатським митрополитом собор затвердив Михайла Рогозу.

Проте спроба об'єднати християнські церкви не вдалася: одночасно в Бересті пройшов православний собор, який засудив унію. Обидва собори апелювали до короля, але той підтримав уніатів. Чимало впливових сучасників (серед них князь К. Острозький) виступили проти унії.

Наслідками унії стали розмежування українського суспільства на дві конфесії: православну й уніатську (греко-католицьку), поширення релігійної ворожнечі й ненависті у суспільстві. На деякий час православна церква в Україні втратила свою ієрархію, яка була відновлена лише в 1620 р. заходами П. Сагайдачного. У 1632 р. король Владислав IV розділив єпархії між уніатами і православними. До того ж відкрита підтримка польською владою нової церкви викликала недовіру й неприязнь до неї серед українського населення. На певний час боротьба проти унії стала складовою національно-визвольного руху. Польська католицька верхівка швидко розчарувалася в унії та переглянули свою позицію, знову посиливши релігійний тиск на українців, у тому числі й на уніатів.

Попри все, уніатська церква стала важливим фактором релігійного й політичного життя. В історичній науці поширена думка, що в результаті Берестейської унії в Україні постала нова національна церква, яка підпорядковувалася не католицькій церкві Польщі, а безпосередньо Апостольському Престолу в Римі. Водночас традиційне православ'я вичерпало себе. Незважаючи на могутню підтримку в особі козацтва, українське православ'я пізніше (1686 р.) стане жертвою своєї орієнтації на “єдиновірну” Москву, а православна церква в Україні перетвориться на засіб русифікації власного народу, тоді як греко-католицька церква після Хмельниччини вберегла рештки української церкви, а з XVIII ст. твердо стала на захист українського народу та його культури.

Отже, українська культура у ХІV - першій половині ХVІІ ст. розвивалася за складних, певною мірою трагічних умов. Однак культуротворчі процеси не припинялися і мали своєрідні результати. Під тиском цих украй несприятливих зовнішніх обставин починається повільний процес трансформації традиційної народної культури, який, зрештою, привів до виникнення культури власне української.

2. Розвиток української освіти та друкарства

український культура освіта література

Шкільна освіта у литовсько-польські часи була тісно пов'язана з церквою. До початку ХVІ ст. українська освіта великою мірою продовжувала освітні традиції Київської Русі.

Церковно-парафіяльні школи, що існували при церквах і монастирях, організовувалися за грецьким зразком. У школах навчалися діти не лише феодальної знаті, а й селян та ремісників. У них вивчали азбуку, молитви, читали часослов та псалтир, вчилися скоропису та лічбі, тобто це були початкові школи. Вчителями, як правило, були дяки. Викладання проводилось церковнослов'янською мовою. Основним завданням таких шкіл було не лише надання початкової освіти, але й вивчення основ православного віровчення, єднання парафіян навколо церкви.

У другій половині ХVІ ст. більшість українських земель увійшла до складу Речі Посполитої. У зв'язку з цим відбулися значні зміни у шкільній справі. Через наступ католицизму та активізацію національно-визвольного руху ідеологічна боротьба переноситься передусім у сферу освіти. Вплив Реформації спричинився до того, що протестанти заснували у Польщі та Литві, а згодом і в Україні (Рахів, Хмельник) низку кальвіністських, лютеранських та аріянських шкіл, де вчилися й українці.

За їх слідами розгортають свою діяльність і єзуїти. З метою поширення католицизму вони протягом якихось 30-40 рр. відкривають цілу мережу єзуїтських колегій за зразком західноєвропейських вищих шкіл. Тут працювали досить високого рівня вчителі, головним завданням яких було поєднувати навчання з вихованням у католицькому дусі. Навчання було суворо регламентованим, за традиційною для Західної Європи схоластичною схемою. Курс поділявся на два рівні: “тривіум” (граматика, поетика, риторика) та “квадріум” (математика, астрономія, музика, діалектика). Додатково вивчали основи історії, географії, космографії, природознавства. Мовою навчання була латинська. Введення систематичного курсу теології (богослов'я) давало право на проголошення закладу академією. Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали ознаки національної ідентичності (умовою вступу до єзуїтських шкіл було попереднє прийняття католицької віри).

Частина української молоді ще з середини ХІV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західноєвропейських університетах. Так, у Краківському і Болонському університетах здобував вищу освіту Юрій Котермак (Дрогобич), що став науковцем європейського рівня. Він вивчав астрономію, медицину, мистецтво і згодом очолив як ректор Болонський університет. Дрогобич є автором першої української друкованої книги, яка називається “Прогностична оцінка 1483 р.”. Наукова діяльність всебічно обдарованого Дрогобича була відома в багатьох країнах Європи, а його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі. У паризькій Сорбонні навчався не менш видатний українець - Іван Ужевич, який 1643 р. уперше латинською мовою уклав “Граматику слов'янську”, в котрій яскраво відбилися риси власне української мови.

За відсутності власної коли, у ХVІ ст. в Україні постало питання про створення вітчизняного вищого навчального закладу європейського рівня. І такий заклад з'явився заходами найбагатшого магната Речі Посполитої і найвидатнішого меценати доби князя Василя (Костянтина) Острозького. У 1576 р. він заснував у своїй резиденції в м.Острог славнозвісну Острозьку греко-слов'яно-латинську колегію, що задумувалася як майбутня православна академія. Сучасники й дослідники називали цей заклад “грецьким колегіумом”, “тримовним ліцеєм”, “академією”. Тут викладали “сім вільних наук”.

При академії зібрався колектив відомих учених і письменників. Це - Герасим Смотрицький, Дем'ян Наливайко, греки Діонісій Палеолог та Кирило Лукарис, колишній професор Краківської академії Ян Лятос та інші. За 47 років існування цього навчального закладу з нього вийшло чимало освічених людей. Досить сказати, що тут навчався майбутній гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, письменники Мелетій Смотрицький та Іов Княжицький. Острозьку колегію закінчили близько 500 випускників, і національно-визвольний рух в Україні отримав значний загін своїх умілих захисників та пропагандистів. При Острозькій академії діяли друкарня й літературний гурток, що працював над перекладом слов'янською мовою Біблії. Князь Острозький подарував школі багату бібліотеку.

На жаль, академія і гурток після смерті князя К. Острозького (1608) відчутно занепали. А коли Острог перейшов до його онуки - ревної католички - школу реорганізували в єзуїтську колегію.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли братства - національно-релігійні громадські організації православного міщанства, що виступили у кінці ХVІ - першій половині ХVІІ ст. на захист православної віри та української культури. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але активізували свою діяльність із другої половини ХVІ ст. і особливо після Берестейської церковної унії 1596 р., адже тоді православні опинилися фактично поза законом, оскільки у них було відібрано й передано уніатській церкві всі юридичні права. Першим відзначилося своїми заходами Львівське Успенське братство, яке у 1585 р. отримало від константинопольської патріархії ставропігію (незалежність). Надання ставропігії було першим визнанням подвижницької діяльності братчиків. Згодом братства виникли в Рогатині, Городку, Дрогобичі, Галичі, Луцьку, Немирові, Кременці, Києві та інших містах.

Братства дуже підтримували українські козаки. Так, у 1617 р. гетьман Петро Конашевич Сагайдачний вступив разом зі своїм військом (20 тис. козаків) до складу Київського Богоявленського братства. А після смерті славнозвісного гетьмана все його майно перейшло у спадок згаданому братству.

Головний напрям діяльності братств - це заснування українських братських шкіл із високим рівнем викладання. У 1585 р. Львівське братство заходами найвпливовіших братчиків Юрія та Івана Рогатинців, Івана Красовського організувало свою школу. Виховання в ній мало церковний, але порівняно з Острозькою академією більш демократичний характер. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Вивчалися слов'янська та грецька мови, а також “вільні науки”. У 1586 р. було складено дуже цікавий документ - “Порядок шкільний”, у якому викладалися педагогічні вимоги до вчителя. Він мав бути “побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому”. Для вчителя всі діти мали бути рівними, діти багатих і “сироти вбогі”.

За аналогією зі Львівською школою виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці та інших містах - скрізь, де була можливість зібрати національно свідомі педагогічні колективи. Культурно-освітній і громадсько-політичний братський рух поступово поширюється із заходу на схід у стратегічному напрямі на давній Київ, куди, починаючи десь із 1600 р., перебирається значна частина найактивніших діячів українського братського руху.

У Києві братська школа засновується у 1615 р. Першими трьома ректорами її були видатні українські культурні діячі - Іван Борецький, Мелетій Смотрицький та Касіян Сакович. Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут навчалися представники практично всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духовенства. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі, як диспути, декламації, виставляння приурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо, братчики намагалися надавати всім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) та учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи ідеї боротьби проти уніатства й католицизму.

У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво- Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилянський колегіум, що в майбутньому став одним із провідних центрів освіти та науки не лише в Україні, але й в усьому слов'янському світі.

Зростаючі потреби освіти сприяли розвитку книгодрукування в Україні. Майже до кінця ХV ст. книжка в Україні була рукописною. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі. Нерідко переписувачами книг були священики, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь, бо ця справа була богоугодною та сприятливою для спокутування гріхів та спасіння душі. Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, як-от “Пересопницьке євангеліє” (середина ХVІ ст.), над створенням котрого працювала ціла група переписувачів.

Пересопницьке Євангеліє - визначна рукописна пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва середини XVI ст., один із перших рукописних українських перекладів канонічного тексту четвероєвангелія з мови болгарської та мову руську, тобто, з книжної церковнослов'янської та мову просту, близьку до народно-розмовної, що було здійснено в 1556 ? 1561 р. Один із символів української нації, оскільки ця пам'ятка відображає процес формування української мови та містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях. У ній чітко проступають риси живої народної мови (наявність народнорозмовної фонеми, закінчень, властивих живомовній практиці, виразно українська синтаксична структура та ін.) Саме на “Пересопницькому євангелії” складає тепер присягу при вступі на посаду Президент України.

Коли стало відомо про можливості книгодрукування, переписувачі-фахівці повели палку агітацію проти нового винаходу, запевняючи, що тільки писана від руки книга є приємною для Бога, а друкування є мало не диявольською вигадкою. В Україні ця агітація мала дещо менший успіх, ніж у тогочасній Московії, але також давалася взнаки.

Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникнення наприкінці ХV ст. східнослов'янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483 -1491 рр. у друкарні Швайпольта Фіоля у Кракові кириличним шрифтом на замовлення православного кліру були видрукувані церковні книги - “Часослов” і “Октоїх”. До речі, відомо що Фіолю у цій справі допомагав Юрій Дрогобич. Типографія Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже відразу виникли тертя з католицькою церковною ієрархією. На початку ХVІ ст. друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський учений Франциск Скорина.

Але справжнє поширення книгодрукування в Україні розпочинається лише з другої половини ХVІ ст. І пов'язане воно з ім'ям Івана Федорова, який змушений був покинути Московію через переслідування духівництвом і боярами і шукати собі притулок на білоруських та українських землях. У 1572 р. він прибув до Львова, де за гроші українських меценатів заснував друкарню. У 1574 р. тут побачив світ “Апостол” - перша друкована книга в Україні, що мала церковний характер. У 1578 р. Федоров видає “Буквар” і “Азбуку”, призначені для мережі тогочасних шкіл. Із 1580 р. Федоров працює в Острозі, у друкарні знаменитого Острозького культурно-освітнього осередку, де за рік виходить повне друковане видання Біблії церковнослов'янською мовою.

Окрім друкарень Федорова, в Україні швидко почали роботу інші типографії - Дерманська, Рахманівська, Стрятинська, Кременецька на Волині, а дещо згодом - Київська Лаврська, Почаївська, Чернігівська та ін. Існували також “мандрівні” пересувні друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх із місця на місце. Все це яскраво свідчить про те, що потреба в книгах наприкінці ХVІ ст. в Україні значно зросла.

3. Основні жанри української літератури

Литовсько-польська доба позначена досить поступальним розвитком української літератури. Поряд із старими жанрами виникають і нові. Серед старих жанрів важливе місце посідають літописання, апокрифи, агіографія, паломницька література. На ХV - XVI ст. припадає розквіт українського епосу (дум, балад, історичних пісень), що оспівував героїчну боротьбу й звитягу захисників вітчизни, трагічну і славетну долю рідної землі та мав генетичний зв'язок із богатирським епосом Київської Русі. З ХVІ ст. виконавцями дум і пісень стають кобзарі та лірники, що подають музичні твори у речитативно-імпровізаційниій манері під супровід кобзи, бандури або ліри.

У другій половині ХVІ ст. з'являється абсолютно новий жанр українського письменства - полемічна література. Причини виникнення полемічної літератури слід шукати у запеклій боротьбі нашого народу проти наступу Польщі на Україну, що призвела до такої ж боротьби між католиками й уніатами, з одного боку, та православними - з другого. Полемічна література не може кваліфікуватися виключно як художня література, бо її завданням було не стільки мистецьке, скільки релігійно-догматичне спрямування. Однак у ній були закладені і мистецькі вартості: письменники-полемісти вдавалися у своїх творах до прийомів ораторського мистецтва, наводили легенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії. Всього було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, близько 60 - православними. Серед найвизначніших письменників-полемістів - Петро Скарга (єзуїт, визначний оратор, що розпочав полеміку), Христофор Філалет, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Іван Вишенський.

Виникають і нові жанри поезії - гербова поезія, епіграма, панегірик та погребальна поезія. Два перших жанри є наслідком поширення в Україні ренесансово-гуманістичних ідей, два останніх - то вже подих бароко.

Гербова поезія тісно пов'язана з розвитком книгодрукування, оскільки в кожному українському виданні незалежно від того, церковний чи світський характер воно мало, вміщувалися вірші “на герб”. Геральдичні вірші вміщувалися у книзі безпосередньо за графічним зображенням гербів заможних українських шляхетських родів, представники яких мали стосунок до видання книги. Геральдичний вірш мав провести яскраву і переконливу аналогію між гербовими відзнаками їх носіїв та їхнім реальним життям.

Епіграма також уходить в українську літературу спочатку як один з елементів оформлення друкованих видань. Її завданням було налаштувати читача на сприйняття подальшого тексту книги. Але в барокову добу епіграма стає самостійним поетичним жанром.

Барокова доба в українській літературі поставила завдання створення ідеальних образів представників національної еліти - оборонців культурної традиції та носіїв лицарських чеснот. Це завдання мав виконати панегіричний жанр. Спробою панегіричного оспівування непересічних якостей князя К. Острозького були вірші Г. Смотрицького (1580), але вершиною цього жанру був твір Олександра Митури “Візерунок цнот…” (1618), присвячений засновнику Київського культурно-освітнього гуртка Єлисею Плетенецькому. Вірші “на погреб” також мали уславлювати в майбутніх поколіннях героїчні й подвижницькі постаті діячів національно-культурного руху. У погребальній поезії одне з важливих місць відводилося різнобічному розробленню надзвичайно хвилюючої людину доби бароко теми неминучої смерті і пов'язаної з неї теми цінності людського життя. Найвідомішим із творів цього жанру є вірш Касіяна Саковича “На погреб гетьмана П. Сагайдачного” (1622).

З'являються жанри літератури, пов'язані із зародженням театрального мистецтва. Це - шкільна драма, інтермедія та вертеп. Шкільна драма - це твори на релігійні та міфологічні сюжети, які писалися і ставилися вчителями й учнями братських шкіл, студентами колегій. Інтермедія є комедійним твором на побутову тематику, що ставився у перерві між актами поважної релігійної драми. Інтермедії писалися українською мовою за матеріалами народного побуту й ставилися з метою перепочинку.

Із ХVІІ ст. починається історія українського вертепу - лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом. Вертепні вистави відбувалися у двоповерховій дерев'яній скринці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія, а на нижньому - різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні вистави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети “вертепу” (використовуваної як хлів печери, у якій народився Ісус).

4. Архітектура та мистецтво: тенденції розвитку

Архітектурне будівництво України ХІV - ХVІ ст. підпорядковувалося завданням оборонної політики і було пов'язане з характером укріплення міст. Оскільки в цей період активно розвивалися міста, це стимулювало інженерно-архітектурну думку. Також містобудуванню сприяло магдебурзьке право міст, яке зміцнювало самоврядування і позитивно впливало на перетворення міст на великі культурні центри з архітектурою високого рівня (Львів, Київ, Луцьк, Кам'янець-Подільський та ін.).

У церковній архітектурі довгий час зберігався вплив візантійсько-руського стилю. Але від ХVІ ст. набули деякого поширення готичні та ренесансові типи культових споруд. Особливо помітні ці стилістичні напрями були у Львові. Так, наприклад, у готичних традиціях був збудований католицький собор - Катедра. А найвизначнішими ренесансовими спорудами Львова є будівлі архітектурного ансамбля, що належав Львівському Ставропігійському братству. Це - Успенська церква, каплиця Трьох Святих і вежа Корнякта (остання має виразні барокові елементи). Дивлячись на цей архітектурний ансамбль, можна уявити себе в Італії часів Відродження. Ознаки ренесансового стилю мали також перебудови та відбудови церков старокняжих часів у Києві, Чернігові, Переяславі й Каневі.

Розвивалася також фортифікаційна архітектура. Будівництво кам'яних замків було поширене переважно на Правобережжі, а також на Волині, Поділлі, в Галичині та Буковині. Литовські і польські магнати, закріплюючи тут своє панівне становище, будували передусім оборонні замки-фортеці, а біля них поступово виростали центри торгівлі, промислу, тобто міста, й вони були оборонними центрами для цілих областей. Такими були Луцьк, Володимир-Волинський, Крем'янець, Острог. Будувалися також замки для оборони прикордонних територій від татарських набігів. Одним із них був відомий замок у Межибожі, а також Кам'янець-Подільський, що займав центральне місце на кордоні між Україною і Молдавією У ХV - ХVІ ст. деякі православні монастирі Західної України були оточені мурами і баштами й мали значення фортець.

Менше збереглося оборонних архітектурних споруд на Лівобережжі. Укріпляти міста тут почали пізніше, головним чином у ХVІ ст. Це, перш за все, укріплення Чернігова, Новгород-Сіверського, Стародуба та Путивля. Всі вони були земляними та дерев'яними.

Значні зміни попередніх традицій характеризують розвиток українського живопису. Провідним жанром залишається іконописання, яке у ХVІ ст. набуває все виразніших реалістичних рис, що пов'язано із впливом культури Ренесансу. Так, зокрема, галицькі (“святочні”) ікони ХVІ ст. (наприклад, “Воскресіння Христове”) несуть у собі виразну монументальну тенденцію, яка йде від мистецтва стародавньої князівської Русі. Але в ретельно врівноваженій композиції, чудовій гармонізації кольорів, відчуваються вже виразні ренесансні риси.

В одиночних святих галицького письма (“Святий Микола”, “Святі апостоли Іоанн та Петро”) виразно проступають риси індивідуалізації і своєрідного “іконного психологізму”, що свідчить про вплив портретного мистецтва на ікону. А от ікона “Воздвиження чесного Хреста” (Волинь) віддзеркалює перехідні ренесансно-барокові стильові тенденції середини ХVІІ ст. Від початку ХVІІ ст. художники-іконописці поступово заміняють темперу олійними фарбами.

На рубежі XVI ? XVII ст. поряд із іконами в мистецтві з'явились історичні композиції, батальні і мисливські сцени, а також портрети. Так, із другої половини ХVІ ст. формується західноукраїнська портретна школа. Відомі цілком реалістичні й майстерно виконані портрети Костянтина Корнякта, дружини турецького султана “Роксолани” (Насті Лісовської), фундаторки православних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької, князя К. Острозького та інших.

Потреби друкарства і мистецького оформлення книг зумовили появу та розвиток графіки, яка зародилася в Україні у ХVІ ст. Перший відомий український гравер - Ілля. Він ілюстрував “Києво-Печерський патерик” - пам'ятку житійної літератури. З початку ХVІІ ст. збереглося чимало графічних робіт безіменних авторів. Усі вони створені під сильним впливом західноєвропейського Відродження.

Близько до граверного мистецтва стояли також геральдика (зображення родових гербів, гербів міст) та сфрагістика (виготовлення печаток). Вони також перебували під впливом Заходу.

Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, тяжкий національний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації, оригінальна та високохудожня культура українського народу, спираючись на давньоруські традиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. Цей період можна схарактеризувати як добу розквіту української національної культури. Її трьома провідними центрами були Львів, Острог і Київ, що за короткий час дали багато культурних цінностей, у яких яскраво перехрещувалися проміння духовності Сходу і Заходу.



Питання для самоконтролю

Назвіть головне питання культурного життя українських земель у литовсько-польську добу.

Який внесок у культурний розвиток України зробило козацтво?

Назвіть типи навчальних закладів, що існували на українських землях у ХVІ - першій половині ХVІІ ст.

У складі яких країн перебували українські території в ХVІ - першій половині ХVІІ ст.? Порівняйте умови існування української культури в межах цих держав.

Який внесок у культурний розвиток України зробив князь Костянтин-Василь Острозький?

Які нові жанри української літератури з'явилися у литовсько-польську добу? З чим це було пов'язане?

Назвіть основні мистецькі стилі, поширені в архітектурі України цього часу.

Коли в українському живописі зароджується портретний жанр?

Який новий вид образотворчого мистецтва з'являється в Україні у ХVІ ст. у зв'язку з розвитком друкарства?

Де і коли були засновані перші українські друкарні? З ім'ям кого пов'язане поширення книгодрукування в Україні?



Тестові завдання

1. З боку якої держави українська культура зазнала найтяжчих утисків у ХVІ - першій половині ХVІІ ст.?

a. Великого князівства Литовського;

b. Кримського ханства;

c. Московського царства;

d. Речі Посполитої.

2. Що слугувало ідеологічною підвалиною розвитку української культури у литовсько-польську добу?

a. Католицизм;

b. Православ'я;

c. Українська мова;

d. Латина.

3. Який тип середніх навчальних закладів відкривала польська королівська влада з метою покатоличення українського населення у ХVІ - на початку ХVІІ ст.?

a. Церковно-парафіяльні школи;

b. Братські школи;

c. Єзуїтські колегії;

d. Протестантські школи.

4. Які школи склали конкуренцію єзуїтським колегіям в Україні наприкінці ХVІ - у першій половині ХVІІ ст.?

a. Кальвіністські школи;

b. Лютеранські школи;

c. Церковно-парафіяльні школи;

d. Братські школи.

5. Належність до якої релігійної конфесії гарантувала українській шляхті доступ до посад і реалізацію прав і привілеїв у Речі Посполитій у першій половині XVII ст.?

А православ'я;

Б кальвінізму;

В католицизму;

Г лютеранства.

6. Першою друкованою книгою Івана Федорова в Україні була:

a. “Азбука”;

b. “Апостол”;

c. “Буквар”;

d. ”Острозька біблія”.

7. Коли були надруковані у друкарні Швайпольта Фіоля у Кракові кириличним шрифтом на замовлення православного кліру церковні книги - “Часослов” і “Октоїх”.

a. 1483 - 1491рр

b. 1476 - 1483 рр

c. 1496 - 1498 рр

d. 1483 -1498 рр

8. Братства в історії української культури - це:

a. органи місцевого самоврядування, що повсюдно виникали в українських містах у зв'язку з наданням їм Магдебурського права;

b. доброчинні товариства української шляхти, які опікувалися будівництвом православних храмів власним коштом у ХV - ХVІ ст.;

c. релігійно-громадські організації міщан при православних церквах на українських землях наприкінці ХVІ - ХVІІ ст.;

d. корпоративні об'єднання ремісників, споріднених спеціальностей у містах, що користувалися магдебурзьким правом у ХV - ХVІ ст.

9. Про появу якого явища в театральному мистецтві йдеться в уривку з історичного джерела? „У братських школах, академіях учні писали вірші, промови, а потім виголошували їх. Виконавці виходили на сцену й декламували текст, об'єднаний спільною темою. Шкільні вистави присвячувалися християнським святам, впливовим особам, важливим подіям. Вистава тривала досить довго, тому глядачам давали перепочинок, пропонуючи їхній увазі в перервах між діями спектаклю театралізовані сценки народно-побутової тематики”.

a. комедія;

b. містерія;

c. прелюдія;

d. інтермедія.

10. Про заснування якого навчального закладу йдеться в уривку з історичного джерела?

“Нововведенням, яке невдовзі тріумфально увійшло в практику української освіти, стало вивчення трьох мов - грецької, латинської та церковнослов'янської. Створення школи слов'яно-греко-латинського типу було справжньою революцією в освітній православній традиції, уперше поєднавши на порубіжні греко-слов'янського культурного ареалу і католицької Європи візантійський Схід із латинським Заходом”.

А Лаврська школа

Б Острозька академія

В Львівська братська школа

Г Києво-Могилянська колегія



Література

1. Аксіоми для нащадків. Українські імена у світовій науці / упорядник О.К. Романчик. - Львів, 1992. - 286 с.

2. Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI - XVII ст. / Я. Дашкевич // Сучасність. - 1992. - №3. - С. 65 - 74.

3. Європейське відродження та українська література ХІV - ХVІІІ ст. - К.: Наукова думка, 1993. - 373 с.

4. Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI - XVII ст. / Я. Д. Ісаєвич. - К.: Наукова думка, 1966. - 250 с.

5. Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні / Я. Д. Ісаєвич. - [2-е вид.]. - Львів: Вища школа, 1983. - 156 с.

6. Історія української культури / за заг. ред. І. Крип'якевича. - [3-є вид., стереотип.]. - К.: Либідь, 2000. - 656 с.

7. Українська та зарубіжна культура: навчальний посібник / Закович М. М., Зязюн І. А., Семашко О. М. та ін.; за ред. М. М. Заковича. - Київ: Т-во „Знання”, КОО, 2000. - 622 с.

8. Хижняк З. Культурно-освітнє життя в Україні в ХVІ - ХVІІІ ст. / З. Хижняк // Народне мистецтво. - Частина 1. - 2009.- № 3 - 4. - С. 64 - 72.

Размещено на Allbest.ru

...