Європа XIX століття. Модерн як доба в культурі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Європа XIX століття. Модерн як доба в культурі



План

1. Розвиток країн Західного світу в епоху промислового перевороту

2. Неокласицизм -- рушійна стильова форма розвитку європейського мистецтва кінця XVIII -- початку ХІХ ст.

3. Романтизм як світовідчуття та як напрямок у мистецтві

4. Реалізм як форма художньої свідомості ХІХ ст.

5. Імпресіонізм - визначне явище у європейській культурі ХІХ ст.

6. Особливості стилю модерн



1. Розвиток країн Західного світу в епоху промислового перевороту

неокласицизм європейський мистецтво модерн

Новий час -- це історико-культурна система, що склалася та існувала з початку XVII ст. до 80-х рр. XIX ст. у Західній Європі й Північній Америці. Ця система -- неповторне поєднання цивілізаційних, економічних, соціальних, політичних, культурних явищ, історичних форм життя людини. У XVII--XIX ст. новоєвропейська цивілізація досягає розквіту, реалізує закладені у ній можливості. З кінця ХІХ ст. розпочинається період переосмислення та критики ідей і цінностей Нового часу.

ХІХ ст. майже повністю вкладається у другий період нової історії. Хронологічні межі цього періоду -- 1789--1880 рр. Це доба ствердження капіталістичної формації в усій Європі. Вирішальну роль у цьому процесі відіграла Велика Французька революція 1789-- 1799 рр. і правління Наполеона Бонапарта У державі Наполеона економічна, політична і правова системи буржуазного суспільства набули своїх класичних форм.

Ці форми у ході наполеонівських війн нав'язувалися іншим державам або переймалися ними добровільно. Відбувається промисловий переворот, виникає механізоване виробництво, різко прискорюється економічний розвиток Європи й Північної Америки. У середині ХІХ ст. загострюються класові й національні суперечності, що призводить до революцій 1848--1849 рр., цілої низки внутрішньоєвропейських війн, громадянської війни у США (1861--1865). У 80-ті рр. ХІХ ст. в Європі встановлюється політична стабільність, яка зберігалася до першої світової війни (1914--1918).

У ХІХ ст. продовжується бурхливий розвиток науки. У літературі й мистецтві виникають такі стилістичні напрями, як романтизм, імпресіонізм та постімпресіонізм.

Міцно стверджується в літературі й образотворчому мистецтві творчий метод реалізму.

Надзвичайно важливим фактором постійного розширення бізнесу стає техніка.

У добу Нового часу постало завдання створити кероване людьми механізоване виробництво. Надзвичайні можливості для механізації відкрив створений Дж. Уайтом універсальний паровий двигун (1784), що був здатний зрушити машини будь-якого типу. Справжньою революцією була поява галузі «машинобудування».

Радикальні зміни у ритм життя внесло створення парового транспорту: наземного (паровоз Дж. Стефенсона -- 1814), річкового (пароплав Р. Фултона -- 1807), морського (1819), а також винахід у середині ХІХ ст. електромагнітного телеграфу (у 1844 р. С. Морзе передав телеграфне повідомлення електричним способом) і швидко друкуючих поліграфічних машин.

У 1839 р. виникає фотографія -- французький художник і винахідник Л.-Ж.-М. Дагер розробив перший практично придатний метод фотографування -- дагеротипію і доповів про це Паризькій академії.



Німецький винахідник К. Ф. Дрез сконструював транспортну машину на залізничному ходу, яка приводиться у рух вручну або двигуном внутрішнього згоряння -- дрезину. У 1863 р. в Лондоні побудована перша підземна залізниця (3,6 км) -- метро. З 1868 р. метро діє в Нью-Йорку. Найстаріші метрополітени на європейському континенті --

Будапештський (1896 р.), Віденський (1898 р.) і Паризький (1900 р.).

У 1869 р. відбулося відкриття Суецького каналу. Його довжина становила 164 км, ширина по дну -- 22 м, первісна глибина -- 7,5 м. Згодом канал був поглиблений і розширений.

З кінця 70-х рр. ХІХ ст. почав поширюватися телефонний зв'язок, розпочалася ера електричної лампочки. Американський винахідник і підприємець Т. Едісон у своїх майстернях, які стали згодом основою знаменитої «Дженерал електрик», розробляє всю техніку електроосвітлення У 80-х рр. на вулицях Берліна з'являються перші трамваї. У 1897 р. німецький інженер Р. Дізель реалізував свою ідею двигуна внутрішнього згорання, названого його іменем.

У 1897 р. італійський радіотехнік і підприємець Г. Марконі одержав патент на винахід радіоприймача.

Наприкінці XIX ст. відбувся справжній переворот у науковому мисленні. Були подолані стереотипи наукової свідомості, що склалися під впливом класичної механіки. Наприкінці 1895 р. німецький фізик В. К. Рентген повідомив про існування нового роду променів із дивовижними якостями. Залишаючись невидимими, вони пронизують різні предмети. Раніше за Рентгена «х-промені» відкрив в Австро-Угорщині видатний український учений І. Пулюй. Він став піонером у їх вивченні і виготовив скляну лампу для світлоскопії.

У кінці ХІХ ст. почалося становлення як самостійної галузі науки атомної фізики.

Специфічною формою інтеграції науки й техніки стало відкриття кінематографа, який винайшли і в 1895 р. запатентували брати Люм'єр у Парижі. У наслідок цього була вироблена система фотографічної фіксації реальності в русі й подальша її проекція на великий екран. У грудні 1895 р. в підвалі «Гран кафе» на бульварі Капуцинів (Париж) відбувся перший публічний платний сеанс кіно.

ХІХ ст. відзначилося і прогресом будівельної техніки. Цей прогрес був пов'язаний зі зростанням населення та перебудовою міст відповідно до потреб промисловості, транспорту.

XIX ст. -- це час бурхливого розквіту світової культури. Цей розвиток торкнувся всіх сторін життя і позначився на еволюції як матеріальної, так і духовної культури людства. Унаслідок стрімкого розвитку техніки у ХІХ -- на початку ХХ ст. культурний процес зазнав значних змін. Удосконалилась матеріальна база культури, сформувалися нові соціальні верстви населення, збільшився інтелектуальний потенціал суспільства.

Епоха породила різні літературно-мистецькі течії.



2. Неокласицизм -- рушійна стильова форма розвитку європейського мистецтва кінця XVIII -- початку ХІХ ст.

Франція. Могутнім прискорювачем революційних процесів у суспільній свідомості й у мистецтві кінця XVIII -- початку ХІХ ст. була Франція. Центральною фігурою мистецтва Франції революційної доби, як і мистецтва періоду наполеонівської імперії, став живописець Жак Луї Давид.

Стиль ампір. В архітектурі Франції та цілого ряду інших європейських країн у цей час домінує стиль ампір, який з'явився на межі XVIII--XIX століть. Це був новий величний і монументальний стиль, що відповідав грандіозним зазіханням наполеонівської імперії.

Для архітектури ампіру була характерна орієнтація на традиції архітектури імперського Риму, але була також лінія, пов'язана з наслідуванням зовнішніх форм грецької архітектури (церква Мадлен у Парижі архітектора Віньойона, а також паризька Біржа, зведена А.-Т. Броньяром).

Ампір (фр. empire -- імперія) -- термін, що застосовується в мистецтвознавстві до західноєвропейського класицизму часів імперії Наполеона І, переважно в архітектурі, портретному живописі та декоративно-ужитковому мистецтві.

Для ампіру характерним було звернення до мистецьких традицій імператорського Риму з його прагненням до строгої величі та помпезності, холодної елегантності і обов'язкового прагнення звеличити абсолютну владу військових монархій (Перша імперія у Франції, російського царя Олександра І).

Ампір дуже яскраво виявив себе в інтер'єрі. Для парадних споруд ампіру характерна єдність стилю -- форм одягу, меблів, картин, статуй та архітектури. Характерним прикладом є внутрішнє оздоблення палацу Мальмезон, створене архітекторами Ш. Персіє та П. Фонтеном.

У плануванні приміщень Фонтен і Перс'є виходили із зразків нещодавно відкритого античного інтер'єру, причому стіни обтягувалися шовком живих тонів або обклеювалися шпалерами. В інтер'єрі застосовувалися пластичні прикраси з блискучої та матової бронзи (найкращі походять з майстерні Томіра) -- пальмети, завитки аканту, лаврові вінки, леви, єгиптизуючі каріатиди, вази і дельфіни (інтер'єри Отелю Богарне у Парижі, бібліотеки Наполеона І у Комп'єнському палаці).

У наполеонівську добу завершується організація величезної просторової осі Парижу на кілька кілометрів від внутрішнього двору Лувра через площу Каррузель, сади і палац Тюїльрі, площу Згоди, магістраль Єлисейських полів і площу Зірки.

Для архітектури ампіру типовим є велика кількість тріумфальних арок і тріумфальних колон. Вони були покликані стверджувати велич наполеонівського режиму. На площі Каррузель, що розміщена між Лувром і Тюїльрі, Перс'є і Фонтеном булла зведена Тріумфальна арка, що наслідує форми давньоримської арки Костянтина. На протилежному боці цієї осі Ж.-Ф. Шальгрен зводить колосальну однопрогінну арку на площі Зірки.

Падіння Наполеона, повернення Бурбонів у Францію, буржуазна революція 1830 р., подальший розвиток буржуазних відносин зумовили відносно короткочасний період розквіту французького ампіру, і після перших блискучих успіхів античні форми зодчества поступово деградують.

РОСІЯ. Архітектура першої половини ХІХ ст. Класицизм початку ХІХ ст. Ha початку XIX ст. під впливом вражень від результатів археологічних досліджень в Італії і Греції виникла нова хвиля класицизму в Росії. У цій країні класицизм відзначався простотою, наближеною до аскетизму. Видатні споруди початку століття -- Казанський собор (1801--1811) у Петербурзі (архітектор А. Вороніхін); ансамблі Василівського острова з приміщенням Біржі в Петербурзі (1804--1816) (архітектор Тома де Томон).

У період антинаполеонівських війн російське мистецтво, як і в більшості країнконтинентальної Європи, сповнюється громадянського пафосу. Упродовж першої чверті століття були створені велична архітектура й монументально-синтетичні форми мистецтва, що виражали високі гуманістичні ідеали епохи.

Стиль ампір. Під впливом французького мистецтва наполеонівської доби формується й російский амnір -- художній стиль, що відбивав претензії

імператорського двору Росії на статус світової столиці після перемоги у війні 1812 р. Провідні архітектори цього стилю -- К. Россі, В. Стасов, О. Монферран. Boни перетворили Санкт-Петербург на імперське ампірне місто, де панували симетрія, гармонія, пропорційність і статичність забудови центру, доповнюючи тим самим просторові вирішення в практиці світової архітектури.

3. Романтизм як світовідчуття та як напрямок у мистецтві

Етап з 1815 р. і до революції 1848--1849 рр. у культурному житті Європи пов'язаний із пануванням романтизму. Термін «романтизм» спочатку застосовувався до літератури, пізніше це поняття поширилося на музику й образотворче мистецтво. Романтизм складався в атмосфері серйозних ідейних зрушень, що відбувалися в Європі на межі XVIII--XIX ст.

Романтизм -- художній метод, що склався наприкінці ХІІІ -- на початку ХІХ ст. й поширився як напрям (течія) в літературі й мистецтві Європи та США. Романтики виступали проти раціоналістичних догм класицизму, ставили на перший план духовне життя людини. Вони зображали незвичайні явища та обставини, особливих героїв з сильним характером і пристрастями.

Гострим засобом романтичної критики дійсності були гротеск, сатира, іронія. Романтики прагнули розкрити характерну своєрідність народного життя своєї нації, її історичної долі. Тим самим вони відіграли величезну роль у ствердженні теми національності й народності в мистецтві, у зверненні до реальної історії -- як минулої, так і сучасної.

Романтики проголосили повну свободу художньої творчості. Особливого значення вони надавали уяві, фантазії, але при цьому вимагали історичної достовірності. Постійне звернення до історичного минулого -- одна з найхарактерніших рис романтизму. Інтерес до минулого вилився у піднесення історичного знання.

Виник новий жанр літератури -- історичний роман (Вальтер Скотт), з'явився широкий інтерес до вираження високих моральних ідеалів.

Велике значення для європейських народів мало зацікавлення романтиків національними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого. Письменники-романтики відкрили європейцям ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами (Д. Ф. Kyпep «Останній з могікан»), пізнанням невідомого.

Герої романтизму були видатними і особливими. Їx вирізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже нe цікавили романтиків. Романтичний герой був самотнім.

Романтики пpaгнyли створити в мистецтві недосяжне -- ідеальний і досконалий світ людських взаємин. Тому романтичні твори мають два виміри -- ідею найвищих людських чеснот і відкидання спотвореного реального життя (Д. Г. Байрон «Пригоди Чарльза-Гарольда»). Природа була вічною цінністю у творчості романтиків, її стихія заворожувала, збігалася з людськими пристрастями, проте завжди залишалася вільною і нескореною (М. Лермонтов, «Демон», «Думи»).

У цілому романтизм сприяв більш поглибленому та багатогранному -- художньому й філософському -- пізнанню світу й людини з властивими їм суперечностями. Романтики збагатили культуру Нового часу значними духовними цінностями й проклали нові шляхи її розвитку.

Німеччина. Формування основних принципів романтизму. Група «Буря й натиск». Вважається, що саме Німеччина дала життя романтизму, відгукнувшись таким чином нa події Великої Французької революції. Проте чи не перше формулвання принципів романтизму пов'язують з іменем Йогана Готфріда Гердера -- філософа, історика, літератора, і до того ж ідейного натхненника й активного учасника групи «Буря й натиск». Учасники цієї групи висунули ідеї, які згодом пропагувалися романтиками ХІХ ст.: історизм в оцінці культурних явищ, національна самобутність літератури кожного народу, підвищена увага до народної творчості, культ індивідуальності у творчості. Найвизначнішим представником «Бурі й натиску» був Йоганн Вольфганг Гете, котрий належить як XVIII, так і XIX ст.

Дух «Бурі й натиску» наснажив «Розбійників» видатного німецького поета й драматурга Фрідріха Шіллера.

Йоганн Вольфганг Гете, пройшов і через захоплення античністю (період веймарського класицизму), але головним його твором став «Фауст». У цьому творі виразився весь філософський рух Німеччини кінця XVIII -- початку XIX ст. Фауст і Мефістофель уособлюють у трагедії боротьбу двох начал: безмежного поривання вперед і критичного сумніву.

У боротьбі з Мефістофелем Фауст приходить до пізнання сенсу життя. Ta нe було б Мефістофеля, не було б боротьби, і Фауст залишився б зі своєю прекрасною, але нездійсненною мрією. У цьому творі Гете наче застерігає європейську суспільство від спокуси самозакоханості і самозасліплення.

Естетика й література німецького романтизму. У німецьких романтиків казка була одним із улюблених жанрів. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм -- Якобом тa Вільгельмом («Білосніжка та семеро гномів», «Бременські музиканти», «Гензель і

Греттель», «Рапунцель».)

Видатною постаттю у тогочасній німецькій літературі був Ернест Теодор Амадей Гофман. Він створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті й романи («3олотий горщик», «Життєва філософія Кота Myppa...», «Крихітка Цахес»). Цей письменник просто задихався в задушливій атмосфері Німеччини початку XIX ст.



Творчість великого німецького поета Генріха Гейне -- це і напрочуд тонка лірика («Книга niceнь»), і дошкульна політична сатира (книга прози «Дорожні кapтини», поема «Німеччина. 3имова казка»), й іронія, завдяки якій було подолано романтизм і взято нову головну тему -- реальне життя.

Франція. Література. Серед французьких літераторівpoмaнтиків чільне місце посідав Віктор Гюго. Теоретично обґрунтувавши основні принципи романтизму, письменник втілив їх у своїх драмах і романах («Ернані», «Король бавиться», «Марія Тюдор», «Рюї Блаз», «Собор Паризької Богоматері», «Знедолені», «Трудівники моря», «Людина, що сміється»). Письменник змалював цілу низку непересічних людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло.

Представницею романтичного напряму була також відома письменниця Жорж Санд (Аврора Дюдеван-Дюпен) -- палка прихильниця жіночої рівноправності. Її найвідоміші твори -- романи «Індіана», «Валентина», «Консуело».

Драматургія й театральне мистецтво.

Особливе місце в історії французького романтичного театру і романтичної драми належить Альфреду де Мюссе. У романі «Сповідь сина віку» він відобразив настрої покоління, яке вступило в життя у період Реставрації, коли вже відгриміли події Великої Французької революції і наполеонівських війн, коли «власті Божі і людські були фактично відновлені, але віра в них зникла назавжди». Тонка іронія Мюссе спрямована проти всього. П'єси Мюссе: «Венеціанська ніч», «Примхи Маріанни», «Фантазіо» -- взірці блискучої романтичної комедії нового типу. У драматургії Проспера Меріме (збірка п'єс «Театр Клари Гасуль») романтичний бунт замінено гострокритичним i нaвiть сатиричним зображенням персонажів свого часу (офіцери і солдати, шпигуни, дворяни різних paнгiв і cтaнy, світські дами і солдатські подруги, рабині, селяни). Це сильні й пристрасні люди, які опинились у виняткових ситуаціях і звершують незвичайні справи.

Образотворче мистецтво. Живописці-романтики тяжіли до екзотики, до історичих i літературних сюжетів, до всього, що стояло «над прозою життя», ставило митця над «сірою повсякденністю». Тому в їхніх кapтинax багато нервовості, гpu уяви, мрійливості.

Для живописних творів цього напряму характерний збуджений гарячий колорит, моделювання форми, що ґрунтувалися на сильних контрастах кольорових плям, експресивний малюнок із свідомим уникненням класичної відточеності, смілива, часом хаотична композиція позбавлена величності.

Першим художником цього напряму вважають Теодора Жеріко -- палкого прихильника героїки наполеонівської доби. Поєднання прийомів класицизму і романтизму дало неперевершений результат у головному полотні його творчості «Пліт Медузи». Сюжетом цього твору Жеріко взяв події, що сталися на плоту з пасажирами французького фрегата «Медуза», який загинув з вини уряду. Митець створив гігантське полотно 7 / 5 м.

Справжнім вождем романтизму став Фердинанд Віктор Ежен Делакруа.

Делакруа не вважав себе романтиком. Романтизм критикували за недбальство рисунка і композиції, за відсутність стилю і смаку, зa наслідування грубої натури тощо.

Деякі картини Делакруа зв'язані з революцією 1830 р.

Це алегорична композиція «Свобода на барикадах»

(«Свобода, яка веде народ.)

Скульптура. Несамовита і прекрасна скульптурна група

«Марсельєза» Франсуа Рюда (Див.Іл. 32)(встановлена на

Тріумфальній арці у Парижі) породжена генієм повсталого народу. Напружена, сповнена драматизму боротьба у світі природи -- тема більшості творів скульптора Антуана-Луї Барі («Бій Тесея з мінотавром», «Оголена», «Тигр, що пожирає крокодила»).

Музичне мистецтво. Опера. Найвидатнішим французьким композитором середини й другої половини ХІХ ст., що працював у

сфері оперного мистецтва, був Жорж Бізе. Бізе є засновником національної французької опери так само, як композитори Россіні й Верді -- національної італійської. Найвидатніший твір Бізе -- романтична, сповнена пристрасті опера «Кармен», написана на сюжет новели Проспера Меріме.

Іспанія. Інший шлях, ніж у Франції та Центральній Європі, був знайдений в культурі й мистецтві Іспанії. Спочатку він формувався за умов розпаду старого режиму, а потім за умов трагічної боротьби народу з іноземним завойовником. Вищим і єдиним варіантом втілення мистецтва нового часу стала творчість Франсіско Гойї. (Франсіско Хосе Гойя-і-Лусьєнтес). Гойя з його особливим баченням свiту відкрив для іспанського мистецтва цілу епоху, поклавши початок реалістичному живопису Нового часу. Величезне значення мала творчість Гойї і для виникнення романтизму.

Розквіт живописної майстерності Гойї зв'язаний з nopтpeтoм. Гойя відгукнувся на вторгнення французів в Іспанію, якому дуже мужньо протистояв маленький народ: картиною «Повстання 3 травня 1808 року» (іспанець у білій сорочці відчайдушно розкинув руки назустріч смерті). Художник створив і графічну серію «Страхіття війни» -- це справжній документ героїчної боротьби іспанського народу з Наполеоном Після смерті митця Іспанія забула свого видатного художника. І тільки молода передова Франція оцінила великого іспанця, інтерес до творчості якого не згасає й досі.



4. Реалізм як форма художньої свідомості ХІХ ст.

З 40-х рр. ХІХ ст. романтизм поступився місцем реалізму -- більш конкретно життєвому і соціально-аналітичному методу. Ha відміну від романтизму реалізм -- це мистецтво «втрачених ілюзій», жорсткої дійсності і суду над нею.

Реалізм (від франц. realisme -- дійсний) -- напрям у літературі та мистецтві, який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. Його зародження відноситься до 20--30-х рр. XIX ст.

Період з кінця 40-х до 1871 р. у європейському образотворчому мистецтві -- час найвищого розквіту так званого критичного реалізму

Провідне місце в літературі реалізму належить роману. Продовжуючи розпочате романтиками руйнування граней між жанрами літератури, творці реалістичного роману органічно сплітали епічне начало з ліричним і драматичним.

Найповніше реалізм був представлений у Франції творчістю письменників О. де Бальзака і Стендаля, в Aнглії -- Ч. Діккенса, в Росії -- Л. Толстого, Ф. Достоєвського. Загалом реалізм пройшов етапи формування за законом прискореного художнього розвитку, коли митці починали свій творчий шлях як романтики, a згодом переходили на позиції реалізму. Саме це було характерним для творчості В. Гюго, О. Пушкіна, М. Лермонтова.

Кризові явища в європейській культурі другої половини XIX ст. призвели до пошуку нових засобів вираження. Так, реалізм в літературі і мистецтві поступово трансформувалася в натуралізм (від франц. Naturalisme і лат. natura -- nрирода) -- напрям у європейському мистецтві останньої третини XIX ст., для якого характерна пильна увага до характеру людини в її соціальному та біологічному аспектах, фактографічне відтворення повсякденності. Прихильники цього напряму покладалися на визначальний вплив долі, жорсткої зумовленості поведінки людини соціальним середовищем, побутом, спадковістю.

Провідним теоретиком цього напряму був письменник Еміль Золя («Гроші»,

«Жерміналь»).

Основні принципи реалістичного методу

Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення реальної дійсності, правдивість відтворення не лише деталей, a й типових характерів у типових обставинах.

Представники цього напряму шукали не кpaсy, a правду. Їхній творчості притаманний більший аналітизм, чіткість і конкретність у висловлюваннях, жорстке руйнування ілюзій, тісний зв'язок з конкретною ситуацією і обставинами.

Прозовий роман в літературі давав можливість створити широкі літературні полотна, показати героїв протягом багатьох років їх життя, розробляти декілька сюжетних ліній.

Втілення реалістичного методу в літературі й образотворчому мистецтві

B умовах багатосторонніх зв'язків країн і народів художні течії у XIX ст. нe затримувалися в рамках однієї держави, a швидко поширювалися пo всьому світу.

Франція. Образотворче мистецтво. У французькому живописі peaлiзм виявився у пейзажі -- найменш тенденційно насиченому жанрі. Його представниками стали художники так званої барбізонської школи, що дістала свою назву від невеличкого сільця Барбізон неподалік Парижа. Група молодих живописців -- Теодор Руссо, Жюль Дюпре, Діаз делла Пенья, Константен Тройон, Шарль Франсуа Добіньї -- приїхала у Барбізон малювати етюди з натури. Їx об'єднало бажання уважно вивчати природу і правдиво її зображати.



Один з найтонших майстрів французького пейзажу -- Каміль Коро. Його вишуканий колорит вітали тільки романтики. Оселившись у сільській місцевості, Коро малював пейзажі і портрети. Biн був завжди гранично щирий («Міст у Манті», «Вежа ратуші в Дуе»).

У жанровому живописі реалізм зв'язаний з ім'ям

Жана Дезіре Гюстава Курбе. Він дебютував «Автопортретом з чорною собакою», згодом створив

«Автопортрет з люлькою».

Головним засобом вираження у Курбе був колір. Його гама дуже точна, майже монохромна, ґрунтується нa багатстві напівтонів. Він написав кількa програмних картин («Ательє»,

«Зустріч»).

Усі історичні події, що відбувались у Франції, починаючи з революції 1830 p. І закінчуючи франко-пруською війною та Паризькою комуною 1871 p., дістали своє відображення у графіці Оноре Віктор'єна Дом'є. Він -- сатирик, який вміло користувався мовою алегорій і метафор. Так виникає карикатура на засідання міністрів і депутатів парламенту Липневої монархії «Законодавче черево» .

Література. Великі французькі романісти Стендаль і Бальзак очолили реалістичний напрям у літературі XIX ст.

Художник-психолог Стендаль (Анрі Марі Бейль) умінням аналізувати найтонші відтінки думок, почуттів і вчинків людини відкрив нові шляхи літератури і мистецтва XIX ст. Він створив образи людей, в яких відображена епоха (син теслі Жюльєн Сорель у романі «Червоне і чорне» та італійський аристократ Фабріціо дель Донго -- у «Пармській обителі»).

Главою реалістичної школи 30--40-х рр. був Оноре де Бальзак. Практично все життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об'єднав під назвою «Людська комедія».

He менш великим майстром літературної форми, тонким художником, який сказав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобер. Його антибуржуазність, що виявилась у

постійному обуренні убозтвом життя буржуазії, яка згодилася «затиснути своє сepцe між власною крамничкою і власним травленням», надихнула його нa створення чудових романів («Мадам Боварі», «Виховання почуттів», «Проста душа», «Саламбо»). Визначного розвитку досягла в цей період французька нoвелa. Її найбільш визнаним майстром став Пpocпep Меріме.

Він реалісстично відтворює місцевий колорит. У його ставленні до героїв є відчуженість, байдужість, що надають особливого драматизму подіям («Матео Фальконе», «Таманго», «Кармен», «Коломба»).

Маленькими шедеврами, де нa кількок сторінках розкривалося життя в його повсякденному плані, але в якомусь особливому висвітленні були новели Гi де Мопассана: «Пампушка», «Дядечко Мілон», «Бранці», «Два приятелі», «Дуель» та iн. Новели його в основному ліричні, a романи («Життя», «Любий друг») викривають цинізм, ницість, дріб'язковість душі, примітивний гедонізм.

Англія. Кінець XVIII -- початок XIX ст. в англійській культурі -- вузловий період. У цей час зароджується, виникає, набирають сили багато нових тенденцій і явищ, що отримали розвиток у майбутньому. І романтизм, і реалізм нового часу беруть свої витоки або демонструють свої перші ознаки саме у цю добу.



Література. Реалізм в англійській літературі утверджується з творчістю Діккенса та Теккерея. Література цього напрямку прагне бути правдивою, пізнати суть. Вона схильна до критики. Творчість Чарлза Діккенса у цьому плані показова --життя Англії XIX ст. з його конфліктами і суперечностями, соціальними болячками і психологічними драмами показане ним з надзвичайною майстерністю («Пригоди Олівера Твіста», «Крамниця старожитностей», «Домбі і син», «Холодний дім»).

Великий англійський сатирик-реаліст Уїльям Мейкпіс Теккерей пише роман про вищий світ -- «Ярмарка суєти», де герої метушаться, домагаються своїх дрібних та егоїстичних цілей, зіштовхуючи з дороги всіх, хто їм заважає.

Англійський драматург Джордж Бернард Шоу поклав початок формуванню інтелектуального театру. Шоу апелював до розуму сучасників, головним його художнім прийомом був парадокс.

Основні його ідеї -- це аморальність соціальної несправедливості («Будинки вдівця», «Професія місіс Уоррен»), романтичні ілюзії щодо війни («Людина і зброя», «Обранець долі»), антимілітаризм («Учень диявола», «Цезар і Клеопатра»).

Іроніст, сатирик Шоу виступав як тонкий психолог, знавець

людських душ у п'єсах «Свята Іоанна», «Пігмаліон». Іноді Шоу щедро залучає ексцентрику, буфонаду, гротеск.

Норвегія. Театральне мистецтво . Великий внесок y світову тeaтрaльнy культуру у другій половині XIX ст. зробили скандинавські країни. І, насамперед, -- норвезький драматург Ібсен.

Генріх Ібсен -- творець реалістичної драми великого масштабу при звичності масштабів зображуваного життя («Бранд», «Пер Гюнт», «Підпори суспільства», «Ляльковий дім», «Дика качка»). Ібсен розробляв форму драми, основний принцип котрої визначається як відтворення життя у формах самого життя. Простота і уявна невибагливість дії нa сцені немовби повторюють природний та невимушений плин життя. Разом із тим драматург вводить і нове розуміння театральності, сценічності та поетичності. B його п'єсах звучить прихований драматизм повсякденності, багато важать старанно дібрані деталі, що стають глибокими поетичними образами.

5. Імпресіонізм - визначне явище у європейській культурі ХІХ ст.

У 60--70-х рр. ХІХ ст. французькі художники поклали початок нетривалому за часом, але інтенсивному інтересу до художньої течії, яка дістала назву «імпресіонізм». Це мистецька течія у живописі, а також в літературі та музиці, котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася на початку ХХ століття у Франції. Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла -- проте вони не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Першим представником нового напрямку був Едуард Мане. Однак його відрізняло від інших імпресіоністів те, що він не відмовився від широкого мазка, не препарував, не розкладав, не розчиняв предмети у світлоповітряному середовищі. Але висвітлена палітра, робота на пленері («Аржантей», «Партія у крокет», «У човні»), гостро і точно вловлений рух і різноманітність випадковостей у зображених ним паризьких вулицях і барах (найбільш «імпресіоністичний» «Бар у Фолі-Бержер», де всю трепетність миті художникові вдається передати завдяки тому, що глядач бачить зал відображеним у дзеркалі за спиною гарної барменші) -- усе це, безперечно, характерно саме для

імпресіонізму.

У творчості Клода Оскара Моне найяскравіше розв'язана основна проблема імпресіонізму -- гармонія світла й повітря. Моне десятки разів втілює той самий мотив (його знамениті «Копиці», «Ставок з водяними ліліями», «Руанський собор» [Див.Іл.33]), бо його цікавлять ефекти освітлення в різну пору доби або в різні пори року. Він перший зігнав зі своєї палітри чорний колір, вважаючи, що такого немає у природі і що навіть тіні насправді кольорові. Мить, вихоплена з потоку життя, пульсація великого міста («Бульвар Капуцинок у Парижі» [Див.Іл.33] , «Скелі в Бель Іль», «Вид Темзи і парламенту у Лондоні»,

«Туман у Лондоні») побачені пильним оком. Але світ Моне поступово втрачає свою матеріальність і перетворюється на гармонію кольорових плям.

Каміль Жакоб Пісарро малював тільки пейзажі -- Париж та його околиці. Бузкові сутінки, сірий ранок, блакить зимового дня («Бульвар Монмартр»).

Тонкі пейзажі Альфреда Сіслея -- «Маленька площа в Аржантеї», «Село на березі Сени», «Повідь у Мерлі» -- є малими шедеврами.

Tвoри П'єра Огюста Ренуара здаються намальованими легко, жартома, але насправді його композиції завжди обдумані, у них немає елементу випадковості, такого характерного для імпресіонізму («Бал в Мулен де ла Галлет», «Парасольки», «Бал у Бужівалі») Див.Іл.34]. Ренуар малював в основному жіночу модель: портрети і «ню» -- оголену натуру. Його образи позбавлені психологічної глибини, aлe вони ґрунтуються нa гармонії чистих, мажорних, яскравих комбінацій.

Ілер Жермен Едгар Дега зберігав вірність канонам і майстрам класицизму. Але тематика його картин типова для імпресіоністів: будні театру, в основному балету, та іподроми, a також жінки за туалетними столиками і жінки трудящі -- пралі, прасувальниці, модистки. B його картинах немає легкого серпанку, неодмінного в iмпресіоністів. Іронічно, навіть саркастично зображав Дега будні балету: тут нудно, незручно, важко, танцівниці негарні й виснажені, жокеї і пралі змучені працею.

Творчість Анрі Марі Раймонда де Тулуза-Лотрека історики мистецтва називають частіше постімпресіонізмом. Він був переважно графіком, його трагічні за світовідчуттям, частіше гротескні i карикатурні образи знаменитих танцівниць, співачок кабаре, циркачок, «нічних метеликів» Монмартра, сцени з життя кабаре «Мулен де ла Галлет» i «Мулен Руж» («Танець у Мулен Руж», «У кафе») експресивні, драматичні.

У скульптурі був близький до імпресіоністів Рене

Франсуа Огюст Роден у таких працях: «Мислитель», «Єва»,

«Адам», «Блудний син», «Мука» [Див.Іл.35] .

ІМПРЕСІОНІЗМ І СИМВОЛІЗМ У ЛІТЕРАТУРІ Франція, Бельгія, Росія.

Класичним взірцем імпресіонізму та символізму стала творчість Поля Верлена. Майже одночасно Верлен оновив реалістичну поезію, утвердив імпресіонізм і створив «трамплін символізму». У першій збірці «Сатиричні вірші» є цикл «Меланхолія», «Офорти», «Сумні пейзажі», a це означає, що пейзаж «олюднюється», наділяється властивостями душі, бо душа запозичує із зовнішнього світу краєвиди, здатні передати (змалювати) її стан.

До імпресіонізму належить і роман талановитого французького письменника Марселя Пруста, який став реформатором романної форми, -- «У пошуках втраченого часу». Цей роман нe тільки безпосередній вираз особистого досвіду, фіксація вільного потоку спогадів, a й реалізація продуманого принципу, що визрівав y твоpчості Пруста, у надрах самого роману, який тому і здається не стільки романом, скільки величезною «творчою лабораторією».

Німеччина й Австрія. У Німеччині кінця ХІХ ст. імпресіонізм сприймався нe стільки як художній стиль або навіть як метод, скільки як світогляд, філософія і навіть «стиль життя». Останній проявлявся через набір різноманітних властивостей, аж до любові до мандрів чи майстерно пов'язаних краваток.

До символістів у літературі цих країн належать Р. Рільке, Г. Гофмансталь і Г. Гауптман.

Англія. B Англії художні течії кінця століття теж складалися не стільки як стилі мистецтва, скільки як стилі життя. Найяскравіший приклад англійської специфіки -- Оскар Уайльд (Оскар Фінгал О'Флаерті Уїлс), відомий, насамперед, як драматург. Але він водночас -- автор роману «Портрет Доріана Грея», есе, численних афоризмів, любитель парадоксів. Для нього понад усе стиль -- і в мистецтві, і в житті.

Схиляння перед красою було проголошено його життєвим кредо. Основним в естетиці Уайльда було заперечення натуралізму й реалізму. Предметом зображення в мистецтві може бути тільки прекрасне, a реальне життя грубе і потворне. He мистецтво наслідує життя, a життя перебуває під впливом мистецтва

Постімпресіонізм

Розпадаючись, імпресіонізм породив у самому собі протилежні напрямки. Художники, яких в історії мистецтва називають постімпресіоністами, -- Сезанн, Baн Гог, Гоген -- нe були об'єднані нi загальною програмою, нi загальним методом, кожен з них -- яскрава творча індивідуальність, кожний залишив свій слід у мистецтві.

Поль Сезанн розпочав свій творчий шлях з імпресіоністами і все життя до свого імені, підписуючи картини, додавав «учень Пicappo». Сезанн не малював творів складного змісту: портрети близьких людей, друзів тa безліч aвтопортретів, пейзажів («Береги Марни»), натюрморти («Натюрморт з апельсинами та яблуками»), портрети-типи («Курець»), часом сюжетні зображення («Гравці в карти») -- світ споглядання, замріяності і зосередженості. Найсильніша сторона Сезанна -- колорит.

«Великого голландця» Вінсента Ван Гога (Вінсента Віллема) теж називають постімпресіоністом. Ван Гог пізнав на собі вплив імпресіоністів у техніці малювання, вона стала в нього вільнішою, сміливішою, палітра її висвітлена («Зоряна ніч», «Дорога в Oвepi після дощу», «Червоні виноградники в Арлі», «Соняхи». [Див.Іл.36). Його мистецтво не спонукає до споглядального милування, воно потрясає глядача, бо Baн Гог у своїх картинах втілив душевне сум'яття сучасної людини.

Baн Гог створив картини, в яких поєдналися захват перед світом і проникливе почуття самотності, постійного неспокою, щемливої туги. Ван Гог тривожно сприймав суперечності і несправедливості життя, підвищене емоційне ставлення в нього нe тільки до людей («Прогулянка в'язнів», «Автопортрет з відрізаним вухом») [Див.Іл.36], a й до природи. Під його пензлем зображення простих предметів («Спальня») сповнені драматизму. Biн олюднює світ речей, наділяючи його власною гіркою безнадією.

Полю Ежену Анрі Гогену було більш як тридцять років, коли, залишивши службу в банку, вiн почав систематичнo займатися живописом. Найпродуктивнішим був період життя на Таїті. Під впливом імпресіонізму Гоген виробив власну манеру.

Історики мистецтва зв'язують Гогена не лише з символізмом, a й з тією поширеною наприкінці XIX -- початку XX ст. течією, яка дістала назву примітивізму.

Як художник вiн розкрився саме тоді, коли по-справжньому ввійшов у життя народу маорі та інших народів, які населяють острови, коли зблизився з ними тілесно i духовно. Саме тоді його творчість набуває монументальності («Таїтянки на березі моря» [Див.Іл.37), «Чорні свині»). Він чудово змальовує оголене дівоче тілo («Kopoлeвa кpaси» та «Ніколи»).

Найвище його досягнення щодо колориту -- «Заклик», найбільша за розмірами картина -- «Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо?» [Див.Іл.37]. Останню треба розглядати зa східноазіатським звичаєм справа нaлiвo. Вона відтворює окремі етапи життя людини від народження до старості в оточенні символічних звipiв, птахів і тропічної рослинності перед статуєю божества, що височіє над ними.

Остаточні висновки з уроків постімпресіонізму зробив уже дальший розвиток художньої культури новітнього часу.

6. Особливості стилю модерн

Модерном називають мистецтво кінця ХІХ -- початку ХХ ст. Для мистецтва модерну притаманна зацікавленість міфологічними персонажами та алегоричними мотивами. Німецькі, французькі, бельгійські символісти часто зображували сфінкса -- ідеального героя для художників модерну, героя, що поєднав в собі жінку, птаха та лева. Популярні були кентаври, що втілювали ідею чоловічої сили. Для модерну було важливо, щоб міфологічний герой відбивав природну сутність людини. На картині М. Врубеля "Царівна-Лебідь" жінка-птах, що зберегла чарівну жіночу красу та набула приваблюючої м'якості лебедя, постає в рамках театральної сцени, ніби подвоюючи тим самим умовність, притаманну мистецтву модерну.

Популярними темами та сюжетами модерну були ідея росту, вияву життєвих сил, поривання, безпосереднього, несвідомого почуття, прямий вираз стану душі, пробудження, становлення, розвитку, молодості, весни.

Модерн породив новий рід героїнь, здатних відверто виявляти своє почуття, свій внутрішній стан, вогонь своєї душі, полум'я любові, рух тіла. Жінка в екстазі -- це мотив, що досить часто зустрічається в мистецтві модерну. Наприклад, в "Юдіфі" Г. Клімта тонкі кістляві пальці стиснуті у судомі, очі закочені, вії напіввідкриті.

Однією з особливостей стилю модерн була орієнтація на

органічні, природні форми. (такі мотиви в декорі як лебеді, павичі, метелики і бабки, іриси й лілеї, латаття, стилізовані окреслення хмар і хвиль, хвилясте жіноче волосся). До того ж, в модерні ми не зустрінемо традиційного жанру пейзажу або натюрморту, де зображені квіти, дерева, тварини. Представника модерну цікавить не природа в цілому, а окремі її частини: квітка, листя чи пташка, що їх взято як ізольований предмет, умови існування їх не турбують художника. Предмети, явища природи розумілись в модерні завжди в символістському, міфологічному плані

Оскільки для модерну дуже важливим є намагання романтично декорувати буденність, естетично перетворити її, він прагне рафінованої вишуканості: вигнутих, хвилястих форм, складних візерунків і, разом з тим, тут присутні асиметрія, порушення натуральних пропорцій, вертикальний злет за спіраллю, ажур. Архітектори модерну надавали будівлям вільної, різноманітної конфігурації, а особливо фантазували в галузі декору, де переважала хвиляста лінія

В образотворчому мистецтві стилістика модерну краще виявляє себе в графіці.



Архітектура. На зміну еклектизму XIX століття приходять пошуки цілісного стилю, що грунтується на застосуванні нових конструкцій і матеріалів (криця, цемент, залізобетон, каркасна система, величезні покриття склепінно-купольної системи, козирки, що висять тощо).

Провісником нового етапу в розвитку архітектури стала Ейфелева вежа (висота 312 метрів), що її було зведено зі складних сталевих частин до Всесвітньої паризької виставки 1889 року за проектом інженера Густава Ейфеля на ознаку вступу в нову еру машинного сторіччя. Ажурна вежа, позбавлена утилітарного значення, легко та плавно здіймається у повітря, втілюючи міць техніки.

Перший житловий будинок, в якому було застосовано новий будівельний матеріал -- залізобетон -- був зведений у Парижі в 1903 році архітектором О. Перре. Конструкція будови, що визначає його легку логічну композицію, добре виявлена на фасаді. Однак спочатку нові матеріали і нові конструкції не обмірковувалися естетично, а поєднувалися з елементами старих стилів.

Архітектори модерну висунули функціональність, корисність як етичну основу нового стилю. Комфорт та зручність в організації простору -- перш за все. Тому в модерні з'являється повий принцип зведення будинків, "зсередини назовні". Спочатку планується внутрішній простір, що формує зовнішній вигляд будівлі.

Модерн більшою мірою реалізувався в жанрах особняка та доходного будинку.

Архітектори модерну, з одного боку, тяжіли до раціональних конструкцій, застосовуючи залізобетон, скло, кераміку, а з іншого боку, намагались подолати сухий раціоналізм будівельної техніки, звертаючись до вигадливого декору. Незважаючи на відверту декоративність модерну, декору завжди в композиції відводиться другорядна роль. Модерн підкреслює "непотрібність", "не утилітарність" декору, в ньому щедро представлені мотиви флори та фауни, але завжди в їх символічному значенні. Через метафоричність художнього мислення "новий стиль" намагався протиставити себе натуралістичним тенденціям XIX століття.

Навіть простий лінійний орнамент мав для теоретиків модерну прихований зміст. Уподобана модерном крива лінія здатна відбивати в залежності від форми та ступеню своєї кривизни то силу, то слабкість. Рух ліній, що безперервно плине та, разом з тим, пульсуючий ритм ліній, що звиваються, виявляється у всьому: у візерунках металевих палітурок поручнів і маршових сходів, огорож балконів, у вигинах даху, у криволінійних формах пройм, у стилізованому орнаменті з хвилястих водоростей і жіночих голів з розпущеним волоссям.

Провідними архітекторами стилю модерн були X. ван де Вельде, В. Орта в Бельгії, А.

Гауді в Іспанії, Дімар у Франції, Й. Гофман в Австрії, Ф. Шехтель в Росії, В. Городецький в Україні.

Размещено на Allbest.ru

...