Культура середньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

1. Поняття "Середньовічна Європа"

Поняття "Середньовічна Європа" неоднозначне. У самому загальному тлумаченні воно означає період європейської історії від падіння Римської цивілізації у V ст. н.е. до періоду Ренесансу, коли були закладені основи нового, світського (нерелігійного) світобачення, що перервали майже тисячолітню монополію християнства у якості єдиної світоглядної системи. Важливими рисами середньовічного типу культури є культурна спадщина античності,

християнська ідеологія, феодальний принцип регулювання соціальних і економічних стосунків. В цілому середньовічній культурі був притаманний універсалізм світобачення та поділ суспільтсва на три субкультури: лицарську, церковну й селянську, до яких згодом додалася ще й дещо культура середньовічного міста.

Термін «середні віки» (лат. мedium aevum, букв. -- середній вік) з'явився в ХV ст. у італійських істориків-гуманістів, які стали вживати його для визначення періоду історії від загибелі Західної Римської імперії до XV ст. Епоха Середньовіччя поділяється на три періоди. Перший період (кінець V -- перша половина ХІ ст.) є перехідним від античності і варварства до феодальної епохи, якому характерний економічний занепад. Другий період (друга половина ХІ--ХІІ ст.) -- час розквіту середньовічного феодального суспільства, поширення освіти та культурного розвитку. Третій період (ХІV--ХV ст.) -- час зміцнення феодальної монархії і послаблення впливу церкви, появи наукових дослідних знань, зародження гуманізму і початок епохи Відродження.

Період Середніх віків займає V--ХV ст., в сучасній історичній науці його назвали епохою феодалізму, в рамках якої почав закладатися фундамент європейської цивілізації. У цей час європейської історії відбувалося Велике переселення народів, внаслідок чого на історичній території Європи з'явилися нові держави та народи, зародилися сучасні нації, їх мова та культура, особливості мислення та поведінки, національний характер. У цей час почали складатися основні класи капіталістичного суспільства -- буржуазія та пролетаріат. В епоху Середньовіччя починається історія народів таких європейських держав, як Англія, Франція, Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Голландія, країн Піренейського, Апеннінського та Балканського півостровів, скандинавських країн -- Данії, Норвегії, Швеції, а також Візантії, наступниці Східної Римської імперії.

Велику роль у житті народів середньовічної Європи відігравали церква та релігія, які жорстко контролювали діяльність людини протягом життя, постійно впливаючи на її свідомість та поведінку. Під церковною опікою перебували не тільки низи, а й феодальна знать. Середньовічна церква була зіткана з протиріч. Вона мала великий позитивний вплив на все духовне життя суспільства, сприяла зміцненню єдності європейських народів, залученню їх до нових морально-етичних цінностей.

Разом з тим християнська церква частково пригнічувала народну культуру, корені якої сягали у язичницькі часи, переслідувала іновірців та інакодумців, гальмувала розвиток науки. Об'єднавши на основі християнських цінностей європейські народи, церква сама ж вбила між ними клин, розколовшись у ХІ ст. на західне та східне християнство.

Період Середньовіччя відділяє від сьогодення багато століть і подій. Але вивчення цієї епохи має велике практичне і теоретичне значення для сучасної науки, а осмислення надбань тогочасного суспільства допоможе нам збагнути свою власну сутність.

2. Культуротворча роль християнства

Фундаментом середньовічної культури є християнство -- релігійна система, що виникла у І ст. н.е. завдяки переосмисленню теологічних засад іудаїзму й поширенню віри в "живого бога" -- Ісуса Христа, а до V ст. стало пануючою формою релігії у

Середземноморському регіоні, набуло чіткої церковної організації й офіційного визнання. До цього ж часу працями ранньохристиянських філософів-теологів (так званих "батьків Церкви") були розроблені основи християнського світобачення. Відтак християнська релігія стала не лише системою богослужбових обрядів (присвячених Христу, пізніше -- Богоматері, святим) і формою ідеології, але й єдиною системою цінностей середньовічної культури. Після 395 р. у Східній Римській імперії зі столицею Константинополем почала складатися перша християнська наддержава, "імперія християн і для християн", що пізніше одержала історичну назву Візантійської імперії. У Західній Європі всі форми культури складалися в умовах боротьби за верховенство між світською владою і владою церкви, що перетворилася у наймогутнішу феодальну структуру. І хоча християнство виникло до Середніх Віків і продовжує існувати в сучасному світі, лише в середньовічну епоху воно стало єдиною загальноприйнятою системою уявлень про світ і людину, що організовувала свідомість європейців і врешті визначила вигляд середньовічної культури.

Візантія, що наслідувала Риму на Сході, була першим великим і стабільним державним утворенням середньовічної епохи. Народи Західної й Центральної Європи, котрі переживали у IV--VII століттях період інтенсивних географічних пересувань (так зване "Велике переселення народів"), потребували чималого часу для формування біль-- менш стабільних державних і культурних установ, тому перехідний період завершився тут лише на межі VIII-IX ст. символічною подією імператорською коронацією 800 р. короля франків Карла Великого в Римі папою Левом III.

В умовах неусталеної державності й багатовікової смути на західноєвропейських землях (на відміну від східних) християнська Церква з центром у Римі протягом століть була єдиною об'єднуючою й цивілізуючою силою, що поступово набувала загальноєвропейських ознак і амбіцій і стала називати себе католицькою, тобто вселенською. Виникнення держави Карла Великого -- першої імперії на Заході Європи -- поклало початок суперництву Візантії й західноєвропейського культурно-політичного ареалу за право наступності від Римської імперії, тобто за право бути центром єдиного християнського світу. Це суперництво поклало початок "Великій схизмі" -- розколу в 1054 р. християнської Церкви на східну (православну, на чолі з константинопольським патріархом) і західну (католицьку, очолювану римським єпископом, що на кшталт патріарха став називатися папою), між якими виявилися істотні розходження в догматиці, обрядовості, організаційній структурі. Візантія була джерелом християнізації Київської Русі наприкінці X ст. за православним зразком, а після падіння Візантії 1453 р. Московське царство в XV-XVI ст. прийняло на себе місію бути центром православного християнства у світі, "Третім Римом". Історія розвитку християнської свідомості двох типів (православного й католицького) відбиває розходження історичного досвіду й традицій європейських народів східної й західної частин континенту. Вплив цих розходжень відчувається й нині, але основи світорозуміння можна вважати більш-менш спільними для всього світу середньовічної культури.

3. Середньовічний тип міста та його культура

У IX-Х ст. усюди в Європі відбувається відродження старих і становлення нових міст із усіма ознаками міського життя: розвитком різних ремесел, будівництвом соборів і палаців, бурхливою торгівлею, організацією різноманітних масових ходів, гулянок і карнавалів. Концентрація в місті інтелектуальних і художніх сил дозволяє наукам і мистецтвам зробити той могутній ривок, що повернув європейській цивілізації провідну роль.

Середньовічні західноєвропейські міста виникали заново як притулок для різнорідної маси людей, що збирались під стінами монастиря чи королівського замку.

Таке місто складалося як цілком середньовічна соціальна одиниця. Місто стало рости і зміцнюватися зовсім незбагненним для середньовічної свідомості чином: методами суто економічними, за допомогою продуктивної праці й обміну.

Господарська незалежність міста, яку городяни забезпечували всіма доступними їм способами, збірний склад його населення, необхідність спільно протистояти зовнішній загрозі і -- найголовніше -- самодіяльний характер торгово-ремісничого життя зробили середньовічне місто своєрідною лабораторією для усіляких форм соціальної творчості.

У порівняно короткий історичний термін місто сформувало якісно новий соціально-економічний уклад у структурі феодального суспільства. Різноманітні традиційні братерства перетворювалися у впливові торгово-промислові союзи -- цехи й гільдії, непідвладність сеньоріальній владі -- у систематизоване міське право з виборним судом, політична екстериторіальність -- у союз вільних громадян на чолі з консулом, майером чи бюргермайстром.

Деякі старі античні міста, передусім, на території сучасної Італії, Франції й Іспанії відродилися наприкінці І тис. як торгові і ремісничі центри. Це переважно приморські міста: Неаполь, Анкона, Піза, Генуя, Венеція в Італії; Марсель, Нарбонна, Арль, Тулуза у Франції; Леон і Бургос в Іспанії. На території Німеччини, Британії великих міст в античності не було, але існували поселення, де стояли римські гарнізони. Там збереглися мости, дороги, акведуки, кам'яні стіни з вежами.

Нові міста виникали в найрізноманітніших місцях: навколо замків феодалів (про це, зокрема, свідчить закінчення «бург» у назвах багатьох міст сучасної Західної Європи -- Страсбург, Аугсбург, Фрейбург, Гамбург, Бранденбург тощо), навколо монастирів (назви таких міст зазвичай починаються словами «санкт», «сан», «сен» -- «святий», наприклад, Сен-Жермен, Сент-Албанс, Санкт-Галлен, Сант-Яго тощо), інколи на зручних місцях при переправах через ріки (Оксфорд і Кембридж в Англії, Франкфурт-на-Майні, Франкфуртна-Одері у Німеччині, Брюгге («міст») в Нідерландах тощо).

Протягом чотирьохсот років (з ІХ по XIII ст.) старі і нові міста Європи ведуть боротьбу зі своїми сеньйорами, найчастіше -- єпископами за політичну й економічну самостійність і здебільшого успішно.

Міста, що вибороли самоврядування, мали право вибирати міську раду, верховний орган міського управління. Рада розпоряджалася військовими силами міста, міськими фінансами, спостерігала за ремеслами, видавала обов'язкові для городян розпорядження. Судові функції іноді виконувала сама рада, іноді ж особлива судова колегія.

У боротьбі за свою самостійність міста домоглися особистого звільнення всіх городян. Навіть кріпак, якщо він тікав до міста і прожив у ньому протягом певного терміну, зазвичай одного року й одного дня, ставав вільним, і його сеньйор вже не мав права повернути його. Як говорить німецьке прислів'я: «Міське повітря робить людину вільною».

У XII-XV ст. міське ремісниче виробництво Західної Європи зміцніло й виробило своєрідні організаційні форми у вигляді ремісничих цехів. Розвиток міжміської і міжнародної торгівлі зумовив створення спеціальних купецьких союзів у вигляді гільдій і ганз, економічна міць і політичний вплив яких були дуже великі. На основі вже розвинених торгово-лихварських і обмінних операцій почали зароджуватися банки.

Міська культура -- порівняно з навколишнім культурним середовищем -- була дуже динамічною.

Головною формою організації діяльності ремісників були цехи. Кожен цех монополізував яку-небудь одну (або кілька споріднених) галузей виробництва.

Творчість середньовічного ремісника обумовлювалася сталою системою уявлень про світ, про призначення мистецтва й роль художника в ньому. Майстер виступає, насамперед, як інтерпретатор визначеної ідеї, якій він дає життя, втілюючи її у матеріалі. Ця ідея найчастіше надається йому іконографічною традицією, яка була, власне, наочною теорією, що відбиває цілий світ, цілою системою визначених теоретичних концепцій. Безпосередньо ідею формулював майстру замовник роботи.

До майстерності відносилися як до таємного знання, доступного лише для посвячених. Замкнуті професійні об'єднання майстрів середньовіччя володіли своїми особливими ритуалами присвяти в майстерність і були не тільки суто професійними колективами і не тільки братствами, заснованими на засадах взаємодопомоги, але і своєрідними релігійно-містичними організаціями.

Цехи виховували у своїх членів колективну свідомість, яку символізували урочисті процесії, змагання з цехами сусідніх міст, пишність і гостинність цехових будинків. Вільний розвиток індивідуального таланта стримувався не тільки застиглими умовними традиціями, але і тим, що в одному цеху поєднувалися інколи різнорідні спеціальності. Система регламентації--життєвий нерв цехового об'єднання, захищала цехового майстра від конкуренції, а замовника роботи -- від підробки чи несумлінності майстра.

В остаточно сформованій цеховій системі майстер-ремісник повинен був обов'язково подолати два рівні учнівства: учень -- підмайстер і лише після цього претендувати на отримання статусу повноправного майстра. У цеху будівельників учнівство продовжувалося шість років, у цеху скульпторів -- вісім-десять років. Найбільший термін навчання -- десять років -- був прийнятий у цехах ювелірів, виробників дроту, срібних справ майстрів.

За чисельністю населення середньовічні міста були невеликі. Міста з населенням 8, 10, 15, 20 тис. чоловік вважалися уже дуже великими. Середніми вважались міста, що мали 4-6 тис. жителів. Багато було містечок з 1-2 тис. населення. По суті, це були напівміські, напіваграрні поселення, де жителі поряд з ремеслом і торгівлею займалися ще й сільським господарством.

Потреба в оборонних спорудах зумовлювала обмеженість міської території. Міську землю всіляко економили, вулиці були вузькі. Уже в XII-XIII ст. міські будівлі в Західній Європі були переважно з каменю і цегли, проте їх архітектура була загалом нескладною й одноманітною.

У центрі міста, знаходилася ринкова площа, кафедральний собор, муніципалітет (у Франції він називався мерія, в Італії -- синьйорія, у містах Німеччини, Скандинавії, Прибалтики, Богемії -- ратуша). На ринковій площі відбувалися збори повноправних громадян.

Собор -- це вже не церква монастиря і не капела феодального замку, а споруда, де відбувається богослужіння, збирається майже все населення міста для урочистих церемоній, пов'язаних із міським життям, розігруються містерії -- попередники театралізованих видовищ, укладаються торговельні угоди, читаються лекції студентам.

Не менш важливим, ніж собор центром культурного життя вільного міста були площі, вулиці. Саме на площах західноєвропейських міст ставилися в Різдво й Великдень музично-драматичні вистави -- літургичні драми. На площах виступали професійні артисти, що представляли, однак, фольклорний прошарок у середньовічному мистецтві.

Фольклор був важливим чинником розвитку міської культури, насамперед, фольклор сільський. Постійний приплив селян у міста позначився на посиленні народної тематики й проблематики в деяких літературних творах, створених у міських стінах.

Народні джерела лежать в основі поступового формування в містах карнавальної культури, сатиричної відзначеною сміливими пародіями й вивертанням навиворіт усіх звичних норм і правил.

Висміювання пороків чи забобонів суспільства і його окремих представників почасти відбувалося не тільки в розважальних і сатиричних, але і виховних цілях.

У місті зародився і середньовічний театр, спочатку у вигляді містерій, тобто драматичних сцен на різні біблейські сюжети. Потім у них поступово включався світський побутовий матеріал, який часто набував комічно-сатиричного характеру.

4. Розвиток освіти. Середньовічні університети

Освічених людей у середні віки було відносно небагато, і то, здебільшого, в монастирях.

Піднесення Європи, що почалося у X ст., спричинило потяг до знань і потребу в освічених людях. Освіта почала виходити за межі монастирів.

У середньовічній Європі можна вирізнити три рівні шкіл. Нижчі школи існували при церквах, монастирях, даючи елементарні знання тим, хто бажав присвятити себе служінню Богові. Тут вивчали латинську мову, якою велося богослужіння, молитви і сам порядок богослужіння. Середні школи найчастіше виникали біля резиденцій єпископів. У них вивчали сім «вільних наук» -- граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію. Остання містила географію, астрологію, музику. Перші три науки складали «тривіум», наступні чотири -- «квадривіум».

Починаючи з XI ст., в Європі зароджуються вищі школи, що їх згодом назвали університетами (від лат. universitas -- сукупність). Така назва пояснюється тим, що перші університети були громадами, які об'єднували учителів і учнів (учні називали університет «альма матер» -- ласкава мати). Такі об'єднання мали свої чіткі правила поведінки, свою структуру і претендували на незалежність від влади міста, в якому знаходилися.

Перші подібні об'єднання виникли в італійських містах Саперно і Болонья, де вивчали медицину і римське право. Упродовж XII--XIII ст. кількість університетів постійно зростала.

Найвідомішими були Паризький (Сорбонна), Оксфордський і Кембриджський (в Англії), Саламанкський (в Іспанії) тощо. У 1500 р. в Європі нараховувалося 65 університетів.

Викладання в університетах велося латинською мовою. Це давало змогу студентам почати навчання в одному, а закінчувати в іншому закладі. Чіткого терміну навчання не було, тому окремі студенти вчилися досить довго. Студентів, які подорожували з одного університету до іншого, називали вагантами (бродягами). Основними формами навчання були лекції та диспути між професорами. Вивчення лише Святого Письма не задовольняло людей, які прагнули пізнати навколишній світ.

Одним із перших цікавість до природничих наук виявив професор Оксфордського університету, монах францисканського ордену Роджер Бекон. Він доводив, що знання можна отримати не в богословських суперечках, а тільки під час вивчення природи за допомогою дослідів. Бекон зробив чимало відкриттів. Особливого значення він надавав математиці, фізиці, хімії, намагався створити мікроскоп і телескоп, пояснив походження веселки. Вчений був переконаний, що можна побудувати саморухомі судна й візки, зробити апарати, які літали б у повітрі або рухалися морським дном.

Слава про його досягнення ширилася усією Європою. Заздрісники звинуватили дослідника у зв'язках із дияволом. Монаха кинули до в'язниці, де він провів 14 років і вийшов на волю лише перед смертю.

Але жага пізнання охоплювала чимраз ширші верстви суспільства. У Сицилійському королівстві, де тісно переплелися західноєвропейська та арабська культури, було перекладено численні природничі твори арабських і грецьких авторів. У славнозвісній медичній школі в Салерно розроблялися описи лікувальних якостей рослин, практичні рекомендації з протидій отруті, корисні настанови щодо підтримання здоров'я тощо.

Важливі практичні знання накопичували алхіміки та астрологи. Перші переймалися пошуками «філософського каменя», за допомогою якого звичайні метали можна було б перетворити на золото. Ці зусилля виявилися марними, але побіжно алхіміки вивчили властивості різних речовин, створили чимало приладів для дослідів тощо. Астрологи, які віщували долі людей за розташуванням небесних тіл, зробили багато відкриттів у царині астрономії.

Збагатилися й географічні знання європейців. Венеціанський купець Марко Поло здійснив подорож у Китай і Центральну Азію. Свої враження він описав у «Книзі», яка впродовж усього середньовіччя залишалася найулюбленішим чтивом європейців.

У XIV-XV ст. побачили світ чимало описів різних земель. Поряд із достовірними повідомленнями вони містили різні фантастичні історії, наприклад, про напівлюдей-напівчудовиськ. Такими фантастичними описами були сповнені книги про тварин і рослини. Враження від подорожей розширювали знання про світ і сприяли удосконаленню географічних карт. Так закладався підмурівок для майбутніх великих географічних відкриттів.

5. Середньовічний епос: лицарська культура

християнство освіта середньовічний мистецтво

У ХІ-ХП ст. сформувався героїчний епос, виникла оригінальна придворна культура -- лицарська, що стала яскравою сторінкою культурного розвитку в період Середньовіччя. Її творцем і носієм було лицарство, до якого входили представники військово-аристократичного стану, що зародився у ранньому Середньовіччі і досяг розквіту в ХІ-- ХІV ст.

Основу лицарського епосу складала відданість васала сеньйору. Лицар постійно прагнув слави і намагався бути першим у лицарських заповідях -- бути хорошим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабких та скривджених. З часом цей кодекс доповнився куртуазністю (фр. courtois -- люб'язний, ввічливий) -- середньовічною манерою кохання, коли стосунки між Дамою серця та Лицарем відзначалися ввічливістю, люб'язністю та врівноваженістю. Важливим елементом лицарського ідеалу вважалася розкіш, що була символом влади і викликала поклоніння й повагу.

Лицарське мистецтво було вишуканим та витонченим. Лицарська література була не тільки засобом вираження самопізнання лицаря, його ідеалів, а й активно їх формувала. Лицарська поезія проповідувала обожнення земного через кохання.

Найбільш відомим твором цього жанру у Франції стала «Пісня про Роланда». Задля свого сеньйора головний герой готовий витерпіти великі страждання і навіть віддати своє життя. Видатною пам'яткою німецького героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів», у якій розповідається про загибель Бургундського королівства під ударами гунів у 437 p., звеличуються лицарські звичаї Німеччини XII ст. Морально-етичний образ лицаря наділявся рисами, які можуть бути визнані загальнолюдськими моральними цінностями, -- лицар повинен уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, захищати вдів і сиріт, воювати лише за справедливу справу.

При дворах сеньйорів з'явилася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння «прекрасній дамі».

Взагалі книга стає більш пов'язаною з реальним життям, набуває поширення навчальна література, а також записи поетичних та прозових творів. Створення книг перестає бути справою виключно церковних осіб.

Література XII--ХНІ ст. мала переважно викривальне спрямування щодо існуючих порядків. Особливе місце посідала поезія вагантів (від німецького -- «бродячі люди»), які вперше з'явились Німеччині і Франції. Творчість вагантів була вільнодумною, веселою, а отже, дуже далекою від аскетичних ідеалів середньовіччя -- вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя, викривали зажерливість католицького духівництва.

Дуже популярною в середньовіччі була поезія трубадурів -- провансальських поетів у ХІІ-ХШ ст. Головна тема їх поезії -- оспівування васальського служіння дамі, полум'яного кохання.

Театр, що відігравав політичну роль у середньовічній культурі, на межі XI - XII ст. демонструє перехід від літургійної драми до містерії. Містерії були вже менше пов'язані з богослужінням. Сюжети містерій звичайно бралися зі Старого Завіту, або ними ставали події, пов'язані з життям і воскресінням Ісуса Христа. Міська драма тісно пов'язана з народними ігрищами, обрядами, із селянськими весняними та осінніми святами. Щодо розвитку світської літератури, то вона не була відображенням дійсності, а подавала ідеальні уявлення про людину.

Значне місце в середньовічній літературі посідали оповіді про подвиги лицарів. У лицарській літературі описувалися незвичайні пригоди лицарів, їх випробування. Звичайною темою куртуазного роману було також випробування вірності. Найвідомішими лицарськими романами були «Івен, або Лицар Лева» Кретьєна де Труа та «Роман про Тристана та Ізольду».

6. Романський та готичний стиль в середньовічному мистецтві, їх особливості

Романський стиль. Романський стиль панував у середньовічному мистецтві з Х по ХІІІ ст. В той час середньовічні держави були конгломератами окремих, замкнутих і вічно ворогуючих феодів (помість). Тому романське мистецтво було пройняте духом войовничості та самозахисту. Основним видом мистецтва у романський період була архітектура. Її можна назвати церковною, тому що церква була головним замовником шедеврів мистецтва.

Важливим архітектурним завданням стало створення кам'яного монастирського храму, який задовольняв би вимоги церковної служби. Церковна романська архітектура опиралася на досягнення каролінзького періоду і розвивалася під впливом античного, сірійського, візантійського та арабського мистецтв. Головним типом храму була базиліка, але вже значно ускладнена в плані та композиції. Внутрішня частина храму прикрашалася монументальними розписами -- фресками.

Головні великі будівлі -- це замки-фортеці, або храми-фортеці. Вони були кам'яні, товстостінні зі зводами, простими та суворими зовні. Форми романської культової архітектури (великі площини) сприяли розвитку монументального живопису, що процвітав з ХІ ст. Для романського стилю характерні прості вертикальні та горизонтальні лінії, напівциркулярні віконні та дверні арки, аркади. Візуально вони виглядали досить вузькими. Такі риси надавали храму вигляд величності та суворості.

Новим у еволюції християнського храму стала поява скульптури на фасадах церковних будівель. Поступово відроджувалось мистецтво кам'яної монументальної скульптури у формі рельєфу на площині. Романська скульптура досить виразна. Фігури різні за розміром, розміщені в межах вертикальної поверхні у строго ієрархічному порядку. Христос завжди більший за ангелів і апостолів, які, в свою чергу, більші за простих смертних. Людські фігури втрачають матеріальність, об'ємність виражена мало, пропорції вільні, одяг спадає складками, що нагадують орнамент, створюючи образну декоративність.

Мистецтво у середньовічній Європі було справою рук, розуму та серця художників із нижчого стану. Вони вносили у свої творіння особливі релігійні почуття. Тому поряд з картиною створення світу, що дуже наочно представлена у храмах, бачимо і зображення земного життя з його стражданнями та пристрастями. Це прості люди, що зі страхом чекають божого суду, сцени облоги замків, сцени страт та картини праці. Такі зображення досить виразні та правдиві, і це робило їх доступними та зрозумілими кожному. Ці риси зумовили особливу цінність романського мистецтва.

Для романського мистецтва характерне звернення до всього незвичного, фантастичного. Це зображення істот, у яких поєднуються форми звірів, птахів, людини.

У них простежуються пережитки народних уявлень епохи варварства.

У Західній Європі скульптурні твори робили переважно із каменю та піщанику, в Італії -- з мармуру. Поширеним було лиття з бронзи, різьблення скульптури з дерева.

Пам'ятками романського зодчества є міські собори у Вормсі [Див. Іл. 12], Шпейєрі та Майнці (Німеччина), собор Нотр-Дам ла Гранд у Пуатьє [Див. Іл. 12], собори в Тулузі, Орсивалі, Арлі, Велезі (Франція), собори в Оксфорді, Вінчестері, Норичі, Даремі (Великобританія) та в інших європейських країнах.

Готичне мистецтво. Термін «готика» виник в Італії в епоху Відродження. У більшості європейських країн розквіт готики припадає на ХІІІ--ХІV ст. Це був час стрімкого росту та процвітання містоловними творцями готичної культури були вже не монастирські, а світські майстри.

Готика пов'язана з розвитком міста. Міське життя породжує нові типи будинків цивільного призначення: біржа, митниця, суд, лікарні, склади, ринки тощо. Складається обличчя міського муніципалітету -- ратуші. Особлива увага приділяється сторожовій вежі ратуші (беф-руа), що була символом незалежності, як міський собор був символом добробуту громадян комуни. На майдані перед собором відбувалися диспути, лекції, розігрувалися містерії.

Архітектура незмінно залишалась основою середньовічного синтезу мистецтв. На відміну від романського готичний собор неосяжний, часто асиметричний, спрямований вгору. Каркасна система готичної архітектури (стрілчасті арки, що опираються на стовпи; боковий розпір хрестових зводів, викладених на нервюрах, передається аркбутанами на контрфорси) дозволила будувати дуже високі та обширні інтер'єри соборів, прорізати стіни високими вікнами з багатокольоровими вітражами. Спрямованість собору у височину зумовлена велетенськими ажурними вежами, стрілчастими вікнами та порталами, вигнутими статуями, складним орнаментом.

Собори будувались на замовлення міських комун. Вони символізували не тільки могутність церкви, а й силу та вольності міст. Ці монументальні споруди зводились протягом десятків і сотень років.

В образотворчому готичному мистецтві особливе значення належить скульптурі, що розвивалась у тісному зв'язку з архітектурою. Рельєф залишається у готичному мистецтві, але головним видом скульптури стає кругла пластика, перші пам'ятки якої з'явилися у середині ХІІ ст.

Вибір сюжетів і розміщення зображень регламентували правила, встановлені церквою.

Каркасна конструкція готичного собору сприяла витісненню площини стін великими віконними прорізами, тому монументальний фресковий живопис поступається місцем мистецтву вітража. Вітраж являє собою орнаментальну або сюжетну декоративну композицію (вікно) у якій зображення складається із шматочків кольорового скла, що з'єднуються між собою вузькими свинцевими перегородками.

Звичайними сюжетами для вітражів були сцени із Старого та Нового Завіту, житія святих, а також зображення Страшного суду. Характерним вікном у готичному соборі була кругла «роза» над центральним порталом, як правило, у вигляді орнаментального вітража.

Пам'ятками готичного зодчества є собор Нотр-Дам у Парижі [Див. Іл. 13], собори у Реймсі та Ам'єні (Франція), собор у Кельні (Німеччина) [Див. Іл. 13], , Вестмінстерське абатство в Лондоні (Великобританія), собор св. Стефана у Відні (Австрія), костьоли Діви Марії у Гданську і Кракові (Польща) та інші.

Живопис розвивався переважно не у формі настінних розписів, а головним чином у мініатюрах рукописів та в розписах вівтарів.

Яскравим прикладом готичного живопису служить розпис ряду соборів Чехії, де втілились самобутні національні та реалістичні риси мистецтва того періоду.

Ріст духовної та матеріальної культури, розвиток знань посилили інтерес до ілюстрованої книги, яка прикрашалася мініатюрами -- живописними зображеннями у вигляді заставок або на всю сторінку. Мистецтво книжкової мініатюри досить швидко розвивалося та вдосконалювалося. Багатство та гармонійність оформлення сторінок з текстом, ініціали та ілюстрація досягали органічного поєднання, робили готичну книгу великим надбанням. Окрім мистецького значення ілюстровані рукописні книги були джерелом історичних та культурологічних знань. Так, польський манускрипт «Книга ремесел» (ХVІ ст.) у прекрасних живих та виразних композиціях зображує картини праці кожум'як, бондарів, ковалів, кравців, шевців.

Франція, особливо її центр Іль де Франс, вважається колискою готики. Рання готика репрезентована Собором Паризької Богоматері

Готика -- це період розквіту монументальної скульптури: постаті статичні, стоять точно у фронтальних позах. Поступово скульптура відокремлюється від стіни, набуває округлого об'єму. Але і при скутості поз зберігаються пластичність, стримана велич образів, іноді вони навіть індивідуалізовані

Рельєф переважно високий -- горельєф. Виробляються канони композиції, певні сюжети призначені для певних місць будинку.

У живописі місце фресок зайняв вітраж (живопис із шматочків скла, а згодом живопис по склу у свинцевій обвідці). Особливо славилася Шартрська майстерня у Франції. З кінця XII ст. Франція стає центром європейської освіченості. Паризький університет -- одне з провідних місць наукового життя Європи.

Німецька готична архітектура склалася пізніше за французьку. Німецькі собори простіші, будинок сильніше витягнутий по вертикалі, шпилі веж дуже високі. Особливість -- однобаштові храми, увінчані високим шпилем. Для Північної Європи характерна цегляна готика. У пізньоготичній німецькій скульптурі багато патетики, з'являються манірність, претензійність, надмірна витонченість, поєднання релігійної екзальтації з жорсткою натуралістичністю. Готика Англії виникла дуже рано (наприкінці XII ст.) й існувала до XVI ст. Слабкий розвиток міст призвів до того, що готичний собор став не міським, а монастирським, оточеним полями і луками.

В Іспанії XIII ст. у період найзапеклішої боротьби з арабами -- готичну епоху -- найактивніше формується іспанська культура. Збагачена елементами мавританського стилю, готика Іспанії набула особливої пишності і різноманітної орнаментики (собори у Леоні, Толедо). Особливе місце в іспанській архітектурі посідає стиль "му-дехар" (тобто мусульманський). Це як правило собори з цегли, зі склепистим мавританським перекриттям у формі восьмикутної зірки, збудовані архітекторами-арабами. Головний елемент оздоблення -- кольорові полив'яні кахлі й орнаментальна ліпнина. Композиційним центром такої споруди завжди є внутрішній двір, звичайний для всіх південних будівель.

В Італії дістали поширення лиш окремі елементи готики: стрілчасті арки, "рози". Основа -- суто романська: широкі приземкуваті храми, гладка площина стін яких часто інкрустована кольоровим мармуром, що створює смугасту поверхню фасаду.

Культура середньовіччя, яка існувала тисячоліття, висунула нове коло ідей та образів, нові естетичні ідеали, нові художні прийоми. Надихаючись духом християнства, мистецтво цього часу глибоко проникло у внутрішній світ людини. Інтерес мистецтва середньовіччя до духовності був величезним. Мислителі й художники цієї пори так само, як і в античності, прагнули гармонії, міркували про розумне влаштування світу. Але виражали це специфічно, абстрактнішою мовою.

Размещено на Allbest.ru