Культура античного світу

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Культура античного світу



1. Історико-культурний феномен античності, його особливості

Культура античності проіснувала понад три тисячоліття, залишивши глибокий слід в історії людства. Навіть навала варварів і панування християнської ідеології не спромоглися остаточно стерти слід цієї цивілізації. Антична традиція ніколи не переривалася, але приймала інші, часом незвичні для себе форми: витвори грецьких і римських скульпторів були ідеалом (зразком, або «класом») для цілих європейських культурних епох -- Ренесансу й класицизму. Європейська та американська цивілізації наслідували від неї зародки наукових знань, норми держави і права та християнську релігію.

Античність разом із цивілізаціями Стародавнього Сходу є складовою частиною культури Стародавнього світу. Термін «античний» (< від лат. аntiquus -- давній), було введено італійськими діячами культури епохи Відродження для означення давньої грекоримської культури з XII ст. до н. е. до V ст. н. е.

Античність (від лат. antiquus - стародавній) - у широкому розумінні слова - стародавня епоха, у вузькому та найбільш уживаному значенні - це історія і культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму - від виникнення перших давньогрецьких держав (кінець ІІІ-ІІ тисячоліття до н.е.) і до падіння Західної Римської імперії та завоювання Риму варварськими племенами (V ст. н.е.).

Історія античної культури розглядається наукою як історія формування, розквіту, подальшого розпаду та загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладу в районі Середземного моря, Причорномор'я та суміжних країн у період з III тис. до н. е. до середини V ст. н. е.

Антична цивілізація:

межувала зі стародавніми цивілізаціями Сходу - Єгиптом, Фінікією, Персією, ін., підтримуючи з ними жваві торгові та культурні контакти; незважаючи на те, що у початковий період, немало запозичила у більш розвинутих у той час країнах

Сходу, проте була явищем глибоко оригінальним;

поліс - головна структуроутворююча ланка античного суспільства, місто-держава, що об'єднувало місто і навколишні землі з селами, самостійна політична, господарська культурна одиниця, об'єднання вільних громадян. З VІ ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління;

якщо для культур Сходу був характерний теоцентризм, обожнювання царської влади, безумовна влада авторитета, підкореність особистості державі, то антична культура (особливо еллінська) звернена до людини;

в античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури - освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі була людина, її фізичне й духовне життя.

Прийнято вважати, що грецький період античної культури закінчився падінням міста Коринфу у 146 р. до н. е., а римський -- під натиском варварів у 475 р. н. е. Історія античної культури -- це історія формування, розвитку, розпаду та загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладу в районі Середземного моря, Причорномор'я та суміжних країн у період з ІІІ тис. до н. е. до середини V ст. н. е., які у світовому культурному контексті вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до сучасної європейської культурної традиції.

Передумовою глибокого вивчення й усвідомлення ролі та місця античної культури у світовій історії є її періодизація. Антична культура складає два періоди -- це давньогрецька культура, що охоплює час від 3 тис. до н. е. до І ст. до н. е., та давньоримська, яка розвивалася в період з VIII ст. до н. е. до V ст. н. е. Кожний з цих періодів по-своєму цінний, однак культура Стародавньої Греції займає окреме місце -- вона створила чудові зразки людського генія, що пронизали усі грані людського життя: філософію, поезію, прозу, скульптуру, архітектуру, живопис і т. ін. Вона дала світові плеяду блискучих імен, таких як драматурги Есхіл, Софокл, Еврипід, історики Геродот і Фукидід, філософи Демокрит, Платон і Аристотель.

Більш як 500 років правив в античному світі Стародавній Рим. За цей час під впливом Греції та Сходу він також створив самобутню культуру, що глибоко проникла в культуру більшості європейських народів. З моменту її падіння пройшло понад півтори тисячі років, однак і дотепер в усій Європі збереглися руїни старовинних міст, дороги, акведуки, залишки старовинних палаців та громадських будівель. Культура Стародавнього Риму продовжує й зараз жити у багатьох сучасних мовах, створених на основі латини, у сучасному праві, в міській європейській архітектурі, у звичаях та традиціях багатьох народів. Таким чином, проіснувавши понад три тисячоліття, антична культура залишила по собі глибокий слід в історії людства.

2. Культура Стародавньої Греції

Стародавня Греція або Еллада -- це загальна назва групи рабовласницьких держав, що існували на території південної частини Балканського півострова, островах Егейського моря, західному узбережжі півострова Мала Азія, на берегах Мармурового й Чорного морів, узбережжі Південної Італії, Південної Франції та східної частини острова Сицилія.

У своєму історичному розвитку культура Стародавньої Греції пройшла п'ять етапів:

егейський (крито-мікенський) ІІІ тис. -- ХІ ст. до н. е.,

гомерівський -- ХІI--VІІІ ст. до н. е.,

архаїчний -- VIII--VI ст. до н. е.,

класичний -- V ст. -- остання третина IV ст. до н. е., 5) елліністичний -- остання третина ІV--І ст. до н. е.

За цей час протогрецьке населення й давньогрецькі племена, об'єднані загальним етнонімом елліни, перейшли до осілого способу життя, а широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів призвело до перетворення Еллади на Велику Грецію, де сформувалися й утвердилися новітні тенденції культури, після чого давньогрецька культура продовжувала свій розвиток у складі Західної Римської імперії, а після її падіння, з середини IV ст., становила ядро візантійської культури.

Перша точна дата еллінської історії -- 776 р. до н. е., це дата перших Олімпійських ігор, друга -- Велика колонізація VIII--VI ст. до н. е., що являла собою широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів. Ці дати стали відправними моментами у створенні періодизації розвитку давньогрецької культури.

1. Егейський (крито-мікенський) період.

У ІІІ--ІІ тис. виникла егейська, або крито-мікенська цивілізація -- перша цивілізація на території Європи. Це міста на острові Крит та материковій Греції, що виникли навколо царських палаців.

Егейська культура була відкрита на рубежі XIX й XX століть англійським ученим і аристократом Артуром Евансом. Центром цієї культури був острів Крит, на північному узбережжі якого досліджені міста-держави Кносс, Фест, Агіа(Айа)-Тріада.

Критські палаци, передовсім Кносський [Див. Іл. 6], мали дуже складну й подекуди заплутану просторову організацію. Незважаючи на складну структуру й величезну кількість приміщень, палаци мали високорозвинені системи освітлення, вентиляції й каналізації. Інтер'єр палаців, підкреслений оригінальними, розширеними знизу вгору критськими колонами (як архітектурний елемент уперше з'явилися в Європі саме на Криті), свідчить не лише про високий рівень будівельної технології, а й про світле, радісне сприйняття світу, орієнтацію на земну сторону буття.

Егейському живопису притаманне співіснування двох традицій: канонічної, парадної, відповідно до якої фігури трактуються з великою мірою умовності (як у Єгипті -- торс і в деяких випадках очі анфас, голова та кінцівки в профіль), і реалістичної, чи натуралістичної, що домагається портретної виразності.

2. Гомерівський період.

Відомості про цей період убогі й суперечливі. Єдиним джерелом вивчення цієї епохи є поеми Гомера «Іліада» й «Одіссея». Навколо гомерівських поем і особистості їхнього укладача свого часу виникло так зване гомерівське питання. Самі греки до V ст. не сумнівалися в існуванні особи Гомера й авторстві усіх епічних творів про Троянську війну та гімнів на честь богів.

Одні вчені стверджували, що «Іліада» і «Одіссея» -- це продукт

колективної творчості багатьох співаків-поетів, інші наполягали на єдиній художній композиції епосу й історичності особистості Гомера

Історичною канвою в обох поемах служить Троянська війна. Але, незважаючи на те що «Іліада» і «Одіссея» твори, насамперед, поетичні, де минуле й вимисел сплітаються в одну епопею, цінність їх полягає в тому, що в них можна простежити еволюцію грецького суспільства від первіснообщинного ладу до рабовласницького поліса.

Згідно з творами Гомера, вища влада в громаді належала всьому народові ( demos), під яким малося на увазі вільне населення Греції, що володіло цивільними правами. Такі збори й місце, де вони відбувалася, як правило, на торговельній площі, називалося агора (agora). Цар у всіх важливих питаннях радився з народом і родовими старійшинами -- главами родин, які становили раду старійшин.

Однак під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів первіснообщинний лад розкладався. Розвиток продуктивних сил спричиняв подальший поділ праці та виділення воєнної аристократії.

Гомерівському суспільству вже відоме рабство. Його поява свідчить про розклад родового ладу, утворення приватної власності й держави.

У процесі утворення класів і посиленні ролі аристократії складається держава, яка закріпила нові соціально-економічні відносини й забезпечила панування аристократії над масою вільних і напіввільних людей та рабів. Поява держави ознаменувала найважливіший етап у розвитку грецького суспільства. Воно прискорило розкладання родового ладу й сприяло становленню класового суспільства.

3. Архаїчний період.

У цей період грецька культура здійснила перехід від варварства до цивілізації:

утворилася полісна система, відбулася кодифікація законів, зародилося храмове будівництво й філософія, високого розвитку набули поезія й музика.

Запровадження нових виробничих відносин на основі розвитку рабовласництва, зубожіння вільних хліборобів і збільшення чисельності населення призвели до появи так званих зайвих людей, що відправляються в далекі країни у пошуках кращого життя й багатства. Переселенці заселяли й освоювали пустуючі землі і засновували там поселення -- колонії. Колонізація йшла в трьох напрямках: у північно-східному -- по узбережжю Дарданелл, Мармурового й Чорного морів; у західному -- в Італію й Сицилію; у південному -- по південному березі Середземного моря (Єгипет і Керинаїка). На західному березі Чорного моря найважливішими колоніями були Одесс, Томи, Істр, Тір, Ольвія, у Криму -- Херсонес, Феодосія, Пантикапей, Фанагорія й Танаїс.

Місто зі своїми околицями фактично перетворилося на самоврядну цивільну громаду -- місто-державу або поліс ( polis, Сivitas). Поліси складали повноправні громадяни -- члени міської громади, кожний з яких мав право на земельну власність, політичні права й був зобов'язаний служити в ополченні.

Подальшому розвитку грецької культури сприяла поява писемності. Уже в VIII ст. до н. е. на основі фінікійського алфавіту виник грецький, що складався з 24 букв. Його особливістю було позначення не тільки приголосних, а й голосних звуків. Таким чином була започаткована давньогрецька література, історію якої стали починати уже не з Гомера, а Гесіода, поезія якого також представляє високий рівень художньої творчості.

Глибоким художнім вираженням змін, що відбувалися в післягомерівський період, стала лірична поезія. На першому місці серед ліричних поетів VII ст. до н. е. стояв Архілох, який пережив усі скорботи й радості свого часу. Високого вираження й досконалості лірична поезія знайшла у творчості поетів Алкея та Сафо, що оспівували любов, природу, пори року, друзів і дружню гулянку. Центральне місце у поезіях Сафо -- це жінка, сповнена любовної пристрасті й ревнощів до своєї подруги. Поезія краси, веселощів і любові становила головні мотиви поетичної творчості Анакреонта, що жив у другій половині VI ст. до н. е., але у своїх творах він більше звертається до гарних хлопчиків, ніж до жінок.

Як ми бачимо, лейтмотивом грецької поезії VII--VI ст. була еротика, але цим далеко не вичерпується її зміст. Віршованою формою поети також користувалися для вираження політичних, філософських і релігійних ідеалів, оспівування військових подвигів. Політичні мотиви й настрої виступають в елегіях Феогніда, Алкея, Солона й частково Піндара, знаменитого своїми піснями на честь переможців на Олімпійських, Піфійских і Німейських іграх. У той же час лірична поезія цього часу була розрахована на дуже тонкий суспільний прошарок греків, вільних від матеріальних турбот і занурених в особисті переживання.

4. Класичний період.

Цей період знаменував собою новий етап розвитку давньогрецької культури. Демократія, що прийшла на зміну аристократичній олігархії, несла у собі нові почуття, думки й ідеї. Це, насамперед, всенародні свята на честь найбільш популярних давньогрецьких богів -- Афіни, Деметри й Діоніса.

На честь богині Афіни справляли свято панафіній, у якому брало участь усе афінське населення. Програма свята складалася з кінних та піших змагань, бігу зі смолоскипами, хорових співів, танців, декламації та музичних змагань. Всенародне значення мали й свята на честь Деметри та цілий ряд свят, присвячених богу Діонісу.

Грецький театр. Трагедія і комедія.

З пісень і молитов, що прославляли бога Діоніса, виникла грецька трагедія. Трагедія у власному розумінні слова означає «пісня цапів», коли одягнені в цапині шкіри люди зображували сатирів -- супутників Діоніса. Під різкі звуки флейт, бубнів і тимпанів у стані екстатичного сп'яніння його учасники розривали на частини тварин, пожираючи їхнє закривавлене м'ясо.

Спочатку дифірамби, що виконувалися хором на честь Діоніса, не відрізнялися ні складністю, ні розмаїтістю, ні художністю. Великим кроком уперед було введення в хор дійової особи, актора. Актор декламував міф про Діоніса й подавав репліки хору. Між актором і хором зав'язувався діалог, який становив основу драматичного твору.

Першим автором грецької трагедії вважається Есхіл. Введенням другої дійової особи він пожвавив виставу, вніс у неї більше динамічності. Есхілу також приписують введення декорацій, масок, а також літальних, громоносних та інших машин.

Грецький театр був тісно пов'язаний з культом Діоніса й діонісіями. Він веде своє походження від жертвоприношень та магічних церемоній, при здійсненні яких учасники розташовувалися навколо жертовника у вигляді амфітеатру на схилах прилеглого до нього пагорба. Влаштовані на відкритому просторі, грецькі театри були загальнодоступними і вміщали велику кількість народу.

Головну частину театру становили: приміщення для глядачів -- койлоне, місце для хору -- орхестра, місце, де вивішувалися декорації й виступали актори, -- скена ( сцена). У середині орхестри містився багато прикрашений жертовник Діоніса. Задня частина сцени була декорована колонами, які символізували царський палац. Місця для глядачів були відгороджені дерев'яною або кам'яною стіною без даху.

Поступово театр набуває суспільного значення, стаючи не тільки місцем відпочинку, а й політичною трибуною. Предметом театральних вистав були трагедії та комедії.

З V ст. до н. е. під час театральної вистави демонструвалося три трагедії, що складали трилогію, кожна з яких була продовженням попередньої. Умови античного театру викликали необхідність дотримання трьох єдностей -- місця, часу й дії.

До трагічної трилогії приєднували ще й сатиричну драму. В основу грецьких трагедій зазвичай був покладений якийнебудь міф про богів і героїв, найчастіше гомерівського циклу. Таким чином, значення давньогрецької трагедії для світової культури складалося в умінні поєднати історію і сучасність, роблячи далеке близьким, зрозумілим і цікавим для народу. Із грецьких трагіків світової слави набули Есхіл, Софокл та Еврипід.

Грецька комедія виросла з того ж самого коріння, що й трагедія.

З давніх часів у Стародавній Греції існувало всенародне свято діонісії, яке закінчувалося святковою ходою зі співом, танцями й пиятикою. Ця хода називалася комос. Слово «комедія» -- сполучення слів комос і ода ( пісня), що в цілому означає пісні під час комоса.

У пізніші часи, в результаті літературної обробки, утворився новий жанр -- комедія. Сюжетом комедії служило повсякденне життя з усією його злободенністю й дріб'язковістю, автори не соромилися у виборі слів і виразів, особливою непристойністю відрізнялися танці. Костюми й декорації були яскравими й строкатими, а маски -- різноманітними.

У демократичних Афінах з їх розвинутим політичним життям широкого розвитку набула політична комедія, неперевершеним майстром якої був Аристофан. Відмінними властивостями його творчості були художня краса форми, невичерпна дотепність, сполучення драматичних, ліричних і комічних настроїв.

Із прозаїчних творів цього періоду особливого значення набули історичні праці, значними серед яких були «Історія греко-перських війн» Геродота та «Історія пелопонеської війни» Фукидіда.

Широкого розвитку у класичну епоху набуло і грецьке мистецтво. На відміну від попередніх епох воно вийшло із практичної діяльності й відокремилося в самостійні художні галузі, які передбачали не тільки високий мистецький рівень, а й високий ступінь технічної майстерності.

Давньогрецька архітектура і пластичне мистецтво.

Пройшовши довгий шлях розвитку, значного рівня досягла давньогрецька архітектура. У V ст. до н. е. остаточно визначилися два архітектурних стилі -- доричний та іонічний, почав формуватися коринфський стиль, що набув подальшого поширення у наступному столітті. Стрімкими темпами розгорнулася будівельна діяльність. Так, в Афінах з'являється цілий ряд чудових художніх будівель громадського характеру: храмів, портиків, будинків для гімнастичних і музичних змагань, приватних будівель.

Чудовим пам'ятником будівельного мистецтва класичної епохи був Парфенон -- храм Афіни- Діви ( Парфенос) на афінському Акрополі [Див. Іл. 7]. Він був побудований з мармуру, галерея, що оточувала храм, складалася з 46 колон дорійського ордера. На метопах і фронтонах містилися скульптурні зображення, що відтворювали героїчні оповідання й легенди, а на фризі була представлена процесія панафінейського свята в Афінах. У самому храмі перебувала статуя Афіни.

Художні будівлі споруджувалися й в інших частинах Греції. Особливою славою користувалися храм Зевса в Олімпії, храм богині Афіни на острові Егіні й храми деяких містах Сицилії.

У тісному зв'язку з архітектурою розвивалася скульптура, що досягла в Стародавній

Греції високої, неперевершеної досконалості завдяки творчості Мірона, Фідія й Поліклета.

Мірон ставив за мету зобразити людське тіло в момент руху. Найкраще йому вдалося це в статуї юнака -- метальника диска Дискобола [Див. Іл. 8] . Гордістю епохи був майстер Фідій -- чудовий скульптор, ливар, архітектор і декоратор. З 450 р. до н. е. він керував усім художнім оформленням Афін.

Але світової слави Фідій набув дивними статуями Афіни. Бронзова статуя Афіни -- проводирки у битвах Промахос, що стояла у дворі Акрополя, виділялася серед інших здобутків мистецтва.

Інша статуя Афіни -- 12-ти метрова Афіна-Діва Парфенос була культовою статуєю Парфенона. Вона була виготовлена із золота й слонової кістки на дерев'яній основі. Вона стояла, опираючись на спис, а її золотий одяг спадав до самої землі. У правій руці вона тримала статую Перемоги Ніке, на щиті її була зображена боротьба греків з амазонками, на бортах сандалів у рельєфі -- битва кентаврів з лапифами -- міфічним плем'ям, що жило у Фессалії.

Не менше захвату викликала як у сучасників, так і у наступних поколінь велична статуя Зевса в Олімпії (одне з семи класичних чудес світу, до нашого часу не зберігся) , виконаного в тій же техніці.

На жаль, про ці й інші твори Фідія нам відомо лише з літературних

описів або через погані копії.

Сучасником Фідія був Поліклет з Аргоса, що очолював школу місцевих скульпторів. Сила його таланту знайшла своє вираження у винятково тонкому й правдивому зображенні людського тіла. До кращих здобутків Поліклета належать: ідеальна статуя юнака-списоносця -- «Дорифор» [Див. Іл. 9] , «Поранена амазонка», юнак-атлет, що накладає пов'язку переможця на свою голову -- «Діадумен», монументальна статуя Гери із золота й слонової кістки в Арголіді. Поліклет був також відомий і як теоретик мистецтва, що намагався розробити й обґрунтувати закони пропорційності частин і гармонії людського тіла.

Характерною особливістю всього класичного мистецтва були велич, спокій і врочистість, з одного боку, багатство й розмаїття матеріалу та художня майстерність -- з другого.

Третьою самостійною галуззю грецького мистецтва був живопис. Його яскравим представником був Полігнот, що прославився своїми картинами, розміщеними на стінах «Строкатого портика» в Афінах і альтанки ( лесхи) у Дельфах.

Новий напрямок у живописі було представлено Аполлодором. За свідченням римського письменника й ученого І ст. Плінія Старшого, Аполлодор володів мистецтвом розміщення світла й тіні, а також передачі перспективи на своїх багатобарвних картинах.

Така грецька культура класичного періоду, розвиток якої далеко не закінчується на цьому етапі, але знаходить природне продовження в наступному, елліністичному, який багато в чому перевершив попередній. Саме в цей період Афіни стають найсильнішим політичним і культурним центром, що об'єднує 200 міст, але разом з тим протиборство двох моделей розвитку культури -- афінської і спартанської --знекровлює Грецію й робить її легким здобутком Македонської держави.

5. Елліністичний період.

Цей період проходить під знаком кризи традиційних античних цінностей і широкої експансії культурних здобутків далеко за межі країни. Утворення величезної імперії Александра Македонського та її наступників -- елліністичних монархій уперше створило умови для всебічної інтеграції протилежних культур Сходу й Заходу. Афіни перетворюються на своєрідний «музей» цінностей античного світу, а першість переходить до східних культурних центрів -- Александрії Єгипетської з її уславленою бібліотекою при Мусейоні -- «храмі Муз», Антіохії, Селевкії, Пергаму -- збудованих за регулярним планом велетенських міст із сотнями тисяч різноплемінних жителів.

Виник тип особи, національної за походженням, але вихованої грецькою мовою на досягненнях грецької культури, що стала називатися еллін.

Відмітними рисами елліністичної культури були синкретизм, космополітизм, індивідуалізм та перевага природно-математичних та технічних наук над гуманітарними.

Елліністичний період позначився небаченим досі розквітом науки , яка виділилася з філософії. Її центрами стали засновані Александром Македонським міста, насамперед столиці елліністичного Єгипту Александрії, названої а його честь. Александрійський Мусейон став справжнім науковим центром з анатомічними театрами, обсерваторіями, зоопарками, ботанічними садами, найбільшою на ті часи бібліотекою. Учені, що працювали тут, були на утриманні держави. Матеріальна база наукових досліджень зростала завдяки меценатству.

До наукових надбань елліністичної епохи належить видатна праця Евкліда «Початки» -- синтез математичних знань стародавнього світу, роботи Архімеда Сиракузького з проблем математики й фізики та засновника тригонометрії Аполлонія з Перги та ін. Походи Александра Македонського, зі свого боку, стимулювали розвиток астрономії та географії. Знайомство з вавилонськими астрономічними центрами зумовило цілу низку наукових відкриттів. Так, Аристарх Самоський висунув гіпотезу геліоцентризму, що стала першою в астрономії здогадкою про будову сонячної системи, Ератосфен дійшов до висновку про кулястість Землі і досить точно виміряв довжину її кола, Дікеарх склав карту світу й вирахував висоту багатьох гір Греції. Розширилося пізнання природи та людини. Аристофан з Візантії створив систематизований виклад зоологічних знань, Феофраст -- ботанічних, Каллімах уклав каталог птахів. Завдяки анатомічним дослідженням відбувалося накопичення медичних знань.

Подальшого розвитку набуває історична наука. Формуються два типи історичних досліджень -- це, насамперед, мемуаристика, що більше скидалася на художню прозу. Розрахована на емоційну реакцію читача, вона здебільшого вихваляла особисті заслуги можновладців. Це праці Каллісфена про Александра Македонського, Клітарха Александрійського, Фелаха. В той же час мають місце об'єктивні й точні дослідження історичних подій: роботи Птоломея І, Ієроніма з Кардії, а також автора «Загальної історії» Полібія. Історична література епохи еллінізму доповнюється також грекомовними історіями інших народів. Це історія Єгипту, написана грецьким істориком Манефоном

Особливим досягненням елліністичної культури була поява грецької філології. Зберігання в Александрійській бібліотеці величезної кількості текстів потребувало не лише класифікації та каталогізації, а й бібліографічних описів, критики, встановлення авторської редакції, граматичних коментарів, з'ясування авторства та часу написання текстів. В Александрійській бібліотеці також були зроблені коментарі до творів Гомера, Гесіода й загалом до грецької поезії.

Характерними рисами елліністичного мистецтва були світськість, патетика та інтерес до побутових тем. Докорінних змін зазнала література. Традиційні жанри класичної літератури відступили, майже зникли трагедія та ораторська література.

Поезія перетворюється на мистецтво для обраних, задовольняючи нахили високоінтелектуальної еліти. Авторами поетичних творів стають переважно учні-філологи, які вносять у поезію тенденцію наслідування класичних зразків грецького епосу, панегіричної поезії. Це твори Аполонія Родоського, Каллімаха та ліричного поета Феокріта Сіракузького. В той же чассмаки широких верств населення яскраво відбивали пантоміма і комедія. Видатним представником «нової аттичної» комедії був Менандр, Загалом елліністичній літературі притаманні аполітизм, педантизм, еротика, в основу сюжетів покладена заплутана інтрига. Відійшовши від великих соціальних проблем, вона заглиблюється у внутрішній світ та інтимні переживання людини.

В елліністичну епоху триває розвиток архітектури, скульптури та живопису. Видатними пам'ятниками будівельного мистецтва були насамперед культові споруди -- храм Артеміди в Ефесі (одне з семи чудес світу, до нашого часу майже не збереглося), збудований на місці спаленого у 356 р. до н. е. Геростратом, храм Аполлона в Дідімах поблизу Мілета, храм-гробниця царя Мавсола в

Галікарнасі(одне з семи чудес світу, до нашого часу не збереглося) , монументальні вівтарі -- Зевса та Афіни в Пергамі, Гієрона в Сіракузах.

Подальшого розвитку набуває містобудування, прикладом чого стали новозбудовані міста Александрія, Антіохія, Пергам та інші столиці й великі центри елліністичного світу. Керуючись грецькими архітектурними нормами, зодчі елліністичної епохи перейняли притаманну Сходові монументальність та розкіш, що виявилося як у розмірах, грандіозності будівель, так і в пишності скульптурного декору.

Виникають нові осередки розвитку скульптури. Античних майстрів доповнювали скульптори Пергама, Александрії, Родосу та Антіохії. Елліністичне мистецтво вдається до інших об'ємів та засобів виразності. Поряд з класичними зразками з'являються гігантоманія та скульптурна мініатюра. Класичні персонажі доповнюються скульптурними картинами « гігантомахії» -- боротьби богів, скульптурними групами, жанровими та еротичними сюжетами. З'являється скульптурний портрет.

Серед тогочасних митців уславилися учні видатного скульптора Лісіппа: Євтехід Сікіонський, що створив скульптурну групу «Тихе» (богиня долі та щастя), Харес із Лінда -- автор гігантської бронзової скульптури бога Геліоса на острові Родос -- знаменитий Колос Родоський, що став одним із семи чудес світу.

Найвідоміші пам'ятники патетичного монументалізму -- це скульптурні групи на фронтоні храму Самофракії та монументальний фриз велетенського Пергамського вівтаря -- наочне втілення родоської скульптурної школи. Традиції продовжено елліністичними статуями Афродіти Кіренської та Афродіти Мілоської («Венера Мілоська»). Мистецтво скульптурного портрета елліністичної епохи представлене також статуєю Демосфена, портретом Менандра, різьбленням на камені в мініатюрній «Камеї Гонзага».

Живопис епохи еллінізму розробляв ті ж самі теми: реалістичний портрет, побутові та еротичні сюжети. Розвивається пейзаж. Зростання живописної техніки та сюжетної різноманітності демонструють фрески багатих домів Делона, Геркуланума, Помпеїв, стели з музею у Волосі.

Загалом елліністична пора грецької культури була досить плідною в усіх сферах матеріального та художнього життя. У той же час культурне процвітання елліністичного світу постійно супроводжували ознаки кризи й занепаду. Традиційні засади грецького соціуму поступово вичерпувалися. На історичну арену виходила нова культуротворча сила -- Рим, який наприкінці І ст. до н. е. утвердив своє панування в елліністичному світі.

Однак підкорення Еллади не знищило її культуру, навпаки, засвоївши культуру еллінів, Рим сам еллінізувався. Вплив Еллади тривав і в часи наступного періоду античної культури -- римської античності.

3. Культура Стародавнього Риму

Культура Стародавнього Риму також мала досить довгу передісторію. Найдавнішою цивілізацією на Апеннінському півострові -- колисці племені латинів, що згодом перетворили свій крихітний поліс на найбільшу в античності світову імперію, -- була етруська культура, яка сформувалася ще в IX--VIII ст. до н.е. (так звана "культура Вілланова") й остаточно розчинилася в римській лише в І ст. до н.е., залишивши після себе багато культурних ознак, що здаються нам "суто римськими" (імена й функції божеств, перших царів, перший алфавіт, основні принципи архітектури, магічні знання, маски як прообраз римського портрету, традиційну одежу -- тогу, сенат як вищий орган влади, навіть капітолійську вовчицю [Див. Іл. 10]-- знаменитий символ "Вічного міста").

1). Царський період (753-509 р. до н.е.), про який дійшли до нас в основному легендарні свідчення, розпочався з легендарним заснуванням Риму й проходив під знаком повного домінування етрусків. У цей час правили сім царів. Повноправних громадян, що складали родову організацію, називали патриції, тих, що знаходилися поза нею, -- плебеї. За переказами, цар Ромул започаткував сенат -- головну державну раду, що обмежувала владу царя й складалася із старійшин роду, а Сервій Тулій включив до римського народу плебеїв. Після вигнання останнього царя Тарквінія Гордого в країні була встановлена республіка.

2). Республіканський період (509-31 р. до н.е.) був епохою становлення Риму як непереможного воєнно-політичного механізму, наповненою безперервними війнами -- спочатку за підкорення італіків -- корінних мешканців Італії й сусідів латинів, потім з Карфагеном у серії Пунічних воєн за панування у Середземноморському басейні й створення наддержави після скорення Македонії й завоювання Греції (й заразом початок широких запозичень з різних сфер давньогрецької культури); нарешті, боротьба між патриціями й плебеями, криза республіканських політичних інститутів і згубні для Республіки громадянські війни. Прерогативи царської влади в цей період були розділені між консулами, які обиралися на один рік. У боротьбі між патриціями й плебеями останні добилися утворення посади народного трибуна --спеціального представника, що захищав права плебеїв, допущення плебеїв на посаду консула й відміни боргової кабали. У результаті громадянських війн та соціальних конфліктів велику роль починає відігравати армія та її вожді. У ході громадянської війни 49--45 рр. до н. е. необмеженим правителем країни стає Гай Юлій Цезар, а після його смерті -- Октавіан Август, що у 27 р. до н. е. отримав від сенату необмежені повноваження. Республіка перетворилася на Імперію.

3). Період Імперії (31 р. до н.е.-476 р. н.е.), протягом якого Римська держава сягнула вершини своєї могутності й процвітання в умовах встановленого Октавіаном Августом "римського миру" й великих успіхів у справі романізації скореного населення; й пізньої (193^176 р.), для якої характерні були насамперед перехід від завойовницької політики до оборонної стратегії, спрямованої на утримання захоплених територій і запеклі спроби зберегти цілісність держави на тлі зростаючої анархії й перетворення армії з інструмента політики на фактор розкладання політичної системи.

Спочатку титул імператора був лише почесним військовим титулом, яким солдати нагороджували свого полководця після крупної перемоги, але Юлій Цезар перший почав користуватися ним як постійним, у його ж наступника -- Августа цей титул вже набуває монархічного значення. Імператори. У II ст. до н. е., за часів імператора Траяна, країна досягла максимальних розмірів, але повстання місцевого населення, які супроводжувалися нашестям варварів, призвели до відпадіння ряду провінцій й розділенню у 395 р. до н. е. Римської імперії на Східну й Західну. За цей час монархія в Римі зазнає численних змін:

а) принципат, 30 (27) до н. е. -- 193 рр. У цей час ще формально зберігаються такі республіканські установи, як сенат, народні збори, магістратури, але фактично уся повнота влади знаходилася у руках принципса -- імператора;

б) криза, 193--284 рр.;

в) домінат, 284--476 рр. Необмежена монархія, встановлена за часів імператора Діоклетіана.

У 476 р. н.е. черговий варвар, готський воєначальник Одоакр, захопив Рим, скинув варварського ж імператора Ромула Августула й відіслав імператорські регалії до Константинополю--столиці Східної Римської імперії. Племена германців та іллірійців руйнують міста імперії, розселяються теренами Італії й засновують свої держави, що складають уже пролог до епохи Середньовіччя.

1. Римська культура царськиого періоду

Взагалі життя етрусків -- попередників римлян -- мало вивчене. Про нього можна довідатися лише з розписів гробниць, стіни яких прикрашають сцени заупокійного культу -- це зображення полювань, бенкетів, змагань, битв, сюжетів міфології. Скульптурне мистецтво етрусків представлено також фігурами на поховальних урнах для попелу померлих. Їхні очі широко відкриті, а на обличчях радісна посмішка. Такими ж радісними були й Ромул з Ремом -- родоначальники етруської династії, що започаткувала так званий царський період (754--510 до н. е.), під час якого з'явилися перші етруські боги.

Статую Капітолійської вовчиці [Див. Іл. 10] -- -- емблему Риму, також створили етруски.

У царську епоху римляни досягли значних успіхів у багатьох напрямах культури. Перш за все вони, завдячуючи етрускам та грекам, засвоїли поліпшені методи обробітку землі, почали культивувати виноград, перейняли алфавіт і полісну форму державного устрою. Етрускам вони також зобов'язані побудовою підземного каналу -- Великої клоаки ( сloaca maxima), а також поширенням особливого типу житлаз центральною залою, що має отвір у даху -- атрію.

Первісна релігія у римлян була анімістичною зі значними пережитками тотемізму, на що вказує легенда про вовчицю, яка вигодувала Ромула та Рема. Поступово римляни перейшли до землеробського культу, заселивши світ численними божествами, що опікувалися силами природи та усіма видами робіт. Стародавній римлянин ввіряв безпеку і добробут свого дому численним божествам: Лари і Пенати опікували житло, двері охороняв Янус, домашнє вогнище -- богиня Веста. Крім того, кожна людина мала особистого духа-покровителя -- генія. Але свої божества римляни ще не уявляли у людській подобі, не ставили їм статуй, не будували храмів, проте, серед них уже виділялися такі головні боги: Юпітер -- загальноіталійське божество неба; Марс -- спочатку покровитель рослин, а пізніше -- бог війни; Квірін -- близьке до Марса божество.

Вирішальний крок до антропоморфізму римських культів було зроблено також в часи правління етруської династії, оскільки саме у етрусків боги виступали у людській подобі. Так, на Капітолійському пагорбі виник перший храм вищих етруських божеств Тіна, Уни і Мнерви, яких латиняни ототожнювали зі своїми богами Юпітером, Юноною і Мінервою. З'являються і боги, запозичені у греків: грецька Деметра ототожнювалася з італійським божеством Церерою, покровителькою хлібних злаків, Афродіта -- з італійською покровителькою овочів Венерою, Посейдон -- із Нептуном, який спочатку не мав ніякого відношення до моря. Таким чином латинські й загальноіталійські божества дістали в Римі антропологічні риси, їх стали зображувати у вигляді прекрасних чоловіків і жінок. Рим починає поступово прикрашатися храмами і статуями.

2. Культура республіканського періоду

Після вигнання царя Тарквінія Гордого в Римі почав формуватися республіканський лад. Політична влада фактично перебувала в руках патриціїв, народні збори, що вважалися вищим органом влади, мали обмежені можливості. Ситуація політичної нерівності патриціїв і плебеїв поставила питання про гарантії правового захисту останніх від сваволі патриціанської влади. Такою гарантією стала кодифікація римського права.

Зведення законів, що отримало назву «Закони дванадцяти таблиць», було записано на мідних пластинах і виставлено для загального користування на Форумі, а також на ринках у римських колонія. Так в Римі було започатковано полісну республіку. Але, на відміну від Афін, римський поліс не створив високої культури.

Уже в середині ІІ ст. до н. е. в Римі зникають будівлі, криті соломою. З'являється бруківка, в будівництві громадських споруд починають застосовувати вапняк і мармур.

Від періоду становлення словесності латинською мовою до ІІІ ст. до н. е. з писемних пам'яток не збереглося майже нічого. Римська словесність розвивалася лише на основі фольклору. Це релігійні гімни ( carmen), пісні на честь померлих -- елегії, погребальні пісні плакальниць. Сільські свята супроводжувалися народною драмою, різновидом якої були ателлани -- веселі п'єси з сільського побуту.

Проза згаданого часу дійшла лише у писаних «Законах дванадцяти таблиць», сенатських промовах, богословських трактатах, зате плідно розвивалася поезія. Першим поетом Стародавнього Риму вважається Лівій Андронік (280--207 рр. до н. е.), що здійснив переклад з грецької «Одіссеї», який став першим поетичним твором, написаним латинською мовою, а також створив декілька трагедій та комедій. Родоначальником епічного жанру був Гней Невій (270 --204 рр. до н.

е.) -- автор «Пісні про Пунічну війну», а також декількох трагедій та віршів. Римський поет Квінт Еній (239--169 рр. до н. е.) створив історичний епос під назвою « Літопис» ( Annales), де вперше ввів у латинську мову віршовий розмір гекзаметр. Автором наслідувальних комедій з життя Стародавньої Греції був Тіт Марцій Плавт (254--184 рр. до н. е.).

Таким чином, в усіх галузях культурної творчості римляни багато запозичили від своїх сусідів -- етрусків та греків, хоча, не обмежуючись запозиченням, вносили у творчість свої самобутні особливості.

3. Культура періоду імперії

Римська імперія проіснувала п'ять століть -- від 27 року до н. е. до 476 року н. е. За цей період вона пройшла складний шлях становлення, розквіту й падіння.

Наприкінці І ст. до н. е. Римська держава з аристократичної республіки перетворилася на імперію. Часи затишку у класовій боротьбі в часи правління імператора Августа (27--14 рр. до н. е.) стимулювали високий розвиток культури й мистецтва.

Рим стає величезним на той час містом з населенням понад мільйон жителів. Зберігаючи деякі риси поліса, він почав перетворюватися на світову столицю. В Італії починається економічне пожвавлення, вона об'єднується як в економічному, так і в культурному відношенні, кількість громадян в ній досягає п'яти мільйонів. Будуються нові дороги й акведуки, що забезпечують більш інтенсивне спілкування. Важливим елементом політики Августа стали ініційовані ним шлюбні закони, що передбачали зміцнення сімейних стосунків та збільшення народжень, особливо серед вищих верств населення.

Кінець І--ІІ ст. до н. е. було часами спорудження грандіозних архітектурних комплексів та будівель величезного просторового розмаху. Поряд з республіканським Форумом зводилися форуми імператорів, будувалися багатоповерхові будинки, що визначали обличчя не тільки самого Риму, а й інших міст Імперії. Втіленням могутності та історичної значущості імператорського Риму були тріумфальні арки, що прославляли великі військові перемоги, але грандіозною видовищною спорудою Стародавнього Риму був Колізей [Див. Іл. 11] -- місце грандіозних вистав та гладіаторських боїв на 50 тисяч глядачів. Грандіозність задуму та широту просторового рішення при будівництві Колізею можна співставити лише з Пантеоном, спорудженим за проектом Аполлодора Дамаського, що був класичним зразком центрально-купольної споруди, найбільшої й найдосконалішої в епоху античності.

Подальшого розвитку набули рельєф та кругла скульптура. На Марсовому полі було зведено монументальний мармуровий Вівтар миру (13--19 рр. н. е.) з приводу перемоги імператора Августа в Іспанії та Галлії. Однак провідне місце у мистецтві пластики продовжував займати портрет. В скульптурних образах римського портрета було втілено ідеал суворої класичної краси -- типу нової людини, якої не знав республіканський Рим. З'явилися парадні придворні портрети, сповнені стриманості й величі. Пізніше скульптурний портрет досягає вершин свого розвитку, твори стають життєвішими й переконливішими (портрет імператора Нерона, що розкриває образ холодного й жорстокого деспота, людину низьких та неприборканих пристрастей).

Великого значення у давньоримському суспільстві надавали освіті. Освіта в Римі починалася з семи років. Заняття з дітьми проводив, як правило, раб-педагог, переважно з греків. Діти мали змогу ходити у початкову школу, де навчалися читанню, письму та лічбі. З 12 до 16 років римські юнаки відвідували школи граматиків, влаштовані за елліністичним зразком. Головними предметами у них були література та граматика, однак викладалася логіка, арифметика, геометрія, астрономія й музика. У 16 років у юнаків наступало повноліття, їх урочисто одягали у тогу, після чого вони приступали до вивчення риторики під керівництвом грецьких ораторів або латинських вчителів. Риторика вивчалася водночас із римським правом. Освіту завершували у грецьких культурних центрах, що були в Афінах, на острові Родос, в Пергамі та Массілії.

Риторика у Римі була основою освіти. Уміння публічного виступу було необхідним атрибутом усього громадсько-політичного життя -- в народних зборах, сенатських та судових засіданнях звучали яскраві промови, з натхненними промовами до війська повинен був вміти звертатися навіть полководець. Видатними ораторами свого часу були сенатор Аппій Клавдій Цек, Гай Гракх, Марк Антоній, Луцій Ліцилій Крас, Марк Тулій Цицерон.

Видатне місце у римській літературі того часу посідав Гай Юлій Цезар (102--44 рр. до н. е.) -- визнаний другим за Цицероном оратор. Визначними за формою та за змістом були його мемуари «Нотатки про Галльську війну» та «Нотатки про Громадянську війну», інші твори не збереглися. Автором цікавих історичних творів, присвячених окремим подіям, був Гай Салюстій Крісп (86--35 рр. до н. е.), перу якого належать роботи «Про змову Катіліни», «Югуртинська війна», «Листи до Цезаря». Майже всі галузі знань охоплюють твори Марка Теренція Варрона (116--27 рр. до н. е.), який завдяки своїм сатирам став відомий також як поет. Повністю зберігся його твір «Сільське господарство».

Бурхливого розвитку набуває давньоримська поезія.. У поезії того часу боролися дві течії: елліністична й традиційна, якщо першу започаткувала творчість Квінта Еннія (239--169 рр. до н. е.), останню представляв Тіт Лукрецій Кар (І ст. до н. е.), автор знаменитої поеми «Про природу речей», що містить систематичний виклад матеріалістичної філософії.

Яскравого вираження інтимних почуттів досяг у своїй поезії Гай Валерій Катулл (87--54 рр. до н. е.). Основні свої твори він присвятив коханій жінці Лесбії. Непримиренним сатириком був Децим Юній Ювенал (друга половина І ст. до н. е.). Зразком давньоримської прози став пройнятий еротичними мотивами, побутовою сатирою й релігійною містикою авантюрно-алегоричний роман «Золотий осел», автором якого був Апулей (бл. 125 -- бл. 180 н. е.). Філософські ідеїстоїцизму розкриває у своїх літературних творах визначний державний діяч, письменник і філософ Луцій Анній Сенека (4 р. до н. е. -- 65 р. н. е.). Його дев'ять трагедій на міфологічні сюжети, що розвивають ідею про всевладдя долі, згубність пристрастей, справили глибокий вплив на європейську трагедію епохи Ренесансу й класицизму в Європі.

На межі старої й нової ери античне суспільство переживало глибоку духовну кризу -- старі духовні цінності, створені полісним середовищем, вичерпали себе. У різних соціальних прошарках античного суспільства формувалася моральна атмосфера, на основі якої могло поширитися християнське віровчення. На відміну від уявлень про людину як іграшку в руках жорстоких богів або сліпого фатуму, вона проголошувала її потенційним «сином божим», а боротьбу за щастя і добробут переносила у внутрішній світ людини. Християнські ідеї любові та милосердя у стосунках з людьми, вимога активної самопожертовної діяльності, спрямованої на вдосконалення свого життя, стали фундаментом для подальшого розвитку гуманістичної ідеології й гуманістичної культури. Таке віровчення було зрозуміле не тільки широким верствам простих людей, а й найвибагливішим смакам високоосвічених людей пізньої античності.

У 313 р. імператор Константин своїм едиктом офіційно заборонив переслідувати християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії, що фактично стало визнанням християнства як державної релігії в країні.

Період становлення християнства ініціював величезну кількість літератури, що закладала основи християнської теології, викривала язичницькі культи та єресі. Усі перші століття свого існування християнство поширювалося в боротьбі не лише з традиційними греко-римськими культами, а й іншими релігіями, що обіцяли вічне спасіння. У цей час формувалася система управління християнськими громадами, це поступово привело до формування християнської церкви -- організації для управління релігійним життям християн.

Друга половина IV ст. була часом талановитих та освічених проповідників: Григорія Нізіанського, Григорія Ніського, Василія Великого, Іоанна Злотоустого.

Роль античної спадщини у розвитку європейської культури важко переоцінити. античний мистецтво культура елліністичний

Після кардинального перевороту від значної частини античних цінностей за період Середньовіччя ця культура уже у переосмисленому вигляді оживає у творах митці Відродження, які вбачали у зверненні до античності шлях відновлення духовної свободи, утвердження науки, творчості, пошуків в усіх сферах життя. Європейські наука, література та мистецтво Нового і Новітнього часу також звертаються до греко-римської культури, сприймаючи її як невід'ємну частину свого становлення та розвитку.

Размещено на Allbest.ru

...