Духовна безпека: культуровідповідність нації

Тому для цього слід з етичною відповідальністю піддавати аналізу консеквенції минулого, щоби, дивлячись у вічі історичній правді, на загальносуспільному рівні унормувати ставлення народу до своїх сторінок буття, особистостей, фактів і вчинків, які творили хід історії. Така чесна світоглядна, моральна оцінка минувшини уможливлює не збиватися на манівці у часи нинішні, не заглушуючи при цьому стогін поколінь, трагічність і героїку нації, її генетичну пам'ять. Виховуючись і самовиховуючись, народ, опираючись на методологію пізнання національних цінностей, «самого себе», стане здатним розібратися у дилемах, запропонованих історичною долею. Допоки цього не відбудеться, то частина народу віритиме Богу, а інша - служитиме Молоху.

Роздвоєність нації, подвійна ідентичність, різноментальність суспільного стану від ідейно-теоретичного до буденно-емоційного психологічного оснащення особистості формують не просто різні життєві почуття, а дуже суперечливі й своєрідні, полярні й антагоністичні формоутворення світобачення, національної культури, історії, специфіку світовідчуттів, поглядів. Очевидно, кожен суспільний культурний організм наділений замкненою автономною системою світогляду і це його закономірне право. Проте слід вести мову і про фундаментальні, універсальні цінності нації, закладені в первісності її існування - мова, історія, національна культура, державність, свобода, традиція. Без них, відповідно біблейських істин, усе будується на піску, без основи. Держава неспроможна конкурувати і виживати, а нація зберегти себе, якщо і надалі намагатимуться «зміцнювати» державність на ґрунті ідеології подвійної ідентичності, різновекторного ставлення до цінностей української національної ідеї, до її будителів і провідників.

Пошанування й поцінування борців усіх часів за суверенність України - лейтмотив, основна ідея, якими мусять керуватися політики і педагоги, державні діячі й «орачі», митці і навіть, як казав уже згадуваний Д. Донцов, «туподумні провідники». Ми зобов'язані робити моральний, духовний і політичний вибір, інакше колаборантським вихованням і подвійними стандартами, захлинувшись від улесливості «всесвітників», своїми ж руками нищитимемо дух народу.

Хоч якими сильними і впливовими не були б глобалістські тенденції, народи зберігатимуть і розвиватимуть власні унікальні духовні основи, менталітет з його неповторністю світобачення, життєдіяльності, конкретно-історичним культурним комплексом. Ці грані формують своєрідність, наскрізну єдність культурного організму, що відрізняє його на всіх рівнях буття: від ідейно-теоретичних, духовних позицій до буденно-емоційних. «Особливість ментальності і суспільного життя уможливлює створення своїх цінностей у галузях культури, науки, мистецтва, музики, техніки, господарства, соціальних відносин Саме в цій своєрідності формоутворень національної культури, що творить унікальність й оригінальність душі особистості кожного народу, нація здатна бути корисною і продуктивною для себе і світу. І так як природа виживає завдяки різнобарв'ю й багатоманітності, так і людська світова спільнота забезпечує сталість розвитку завдяки множинності культур, розмаїття яких через видимі й невидимі взаємозв'язки формує пафос єдності світу. Творення специфіки культури душі, світовідчуття, світосприймання не призводить до «замкненості» народу в середовищі цивілізації. Навпаки, відсутність оригінальності й власного «Я» національно-культурного розвитку, коли народ не бажає, або не може запропонувати людству власні унікальні доробки духовної й матеріальної спадщини, ідеї, творчі надбання, стає реципієнтом чужих цінностей, не створюючи своїх, зумовлює ізоляцію, самоізоляцію, асиміляцію. Для таких народів існує єдиний шлях - бути денаціоналізованим, розчиненим, завойованим. «Цікавість» для світу полягає тільки у вимірі його як об'єктної ролі жертви, перегною для зросту «інших», які надійніше зберегли свою ідентичність, національний характер, здатність самостверджуватися в національному і державному житті. Тому народ, який не хоче «маліти», має виховуватися, «годуватися» історичною правдою, національною культурою і пам'яттю, власною традицією і тоді його не вдасться упокорити.

В Україні склалася щодо вироблення національно-оберігаючого імунітету дещо своєрідна ситуація. Тут практично українську самоідентичність і націокультурність оберігає передусім народ, який у найскладніші часи не лише зумів захистити, а й значно розвинув духовні, інтелектуальні засади нації. Державна еліта, на відміну від наших сусідів (Польща, Румунія, Словаччина, Чехія, Угорщина, вже не говорячи про Росію), за інерцією і свідомо продовжує достатньо кволу й індиферентну національно-культурну політику, унеможливлюючи творення цілісної системи духовних, ідейно-світоглядних пріоритетів, розвиток української національної ідеї. Країна не тільки не позбавлялася рудиментів «совєтизації» за прикладом держав Прибалтики, Центральної Європи, вона продовжувала використовувати, вбирати в себе найгірші зразки минулого колоніального періоду, зокрема в духовній сфері, гуманітарній політиці.

Бо навіть соціальна добротність не вберігає людину від духовного рабства, культурного невільництва. Проте недостатньо противитися чужим згубним впливам, варто продукувати власні цілі, ідеї, концепти національно-культурного і політичного розвитку України.

Чим швидше постколоніальний народ виробить «свій» погляд на історію, політику, культуру, освіту, економіку, тим продуктивнішими ставатимуть механізми, які були тривалий час атрофовані бездержавністю, торуючи шлях до консолідації і єдності народу, роблячи впізнаваним для світу своє національне обличчя. Відомий український просвітник М. Драгоманов подібні ідеї й міркування висловлював ще у ХІХ столітті. Українське письменство, - писав він 1891 року в статті «Чудацькі думки про українську національну справу», - доти не стане на міцні свої ноги, доки українські письменники (і не тільки вони - автор.) не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство, як робиться це досі. А ще зазначалося, що не можна уважати себе «образованими», доки не вивчити, по крайній мірі, двох-трьох західноєвропейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі [18, с. 479].

Вада віків, коли «до оцінки кожного чину, кожної думки підходили ми з чужим мірилом, а кожна національна акція, що суперечила з принципами інтернаціоналізму, відкидалася геть» [19, с. 91], коли чужі державні ідеології ставали нашими ідеологіями, має бути подоланою. Бо «підпорядкування національних гасел ідеалам позанаціональним, - писав Д. Донцов, - було смертельним ударом для національної політики - і для чистоти національної психіки. Воно було найтяжчим національним гріхом - компромісом з власною совістю» [20, с. 91].

Тому замість безплідних і шкідливих для українського поступу забалакуваних дискусій, які вже тривають 25 років Незалежності, слід допомогти, передусім на основі якісної культурно-освітньої політики, усвідомити роз'єднаній нації, що пора бути українцями. Необхідно реально визнати марнотратність жертвоприношень українства на олтар удаваного і позерного «братерства», проповідуючи і оспівуючи цю фальш у політиці і мистецтві, науці й освіті, церкві й історичних розвідках. Радше за все слід зсолідаризуватися на такій поведінковій нормі держави і суспільства, яка б адекватно відповідала і глобальній гостроконкурентній ситуації, і національним інтересам.

І стає прикро, коли в Україні час від часу влада продовжує опиратися на той гірший варіант управління, який описував свого часу Макіавеллі. Адже згубним є той шлях, «що володар повинен не мати добрих прикмет, лише виглядати на такого, що їх має, а тоді може робити щось цілком протилежне оголошеним засадам...» [21, с. 249].

Але «успіх» такої моделі поведінки влади залежить від рівня громадянської культури суспільства. Чим він вищий, тим менше можливостей для використання облудливої політики фрази. І навпаки, низька політична культура, напівосвіченість, соціальна зубожілість є для цього сприятливим середовищем. Макіавеллі, обґрунтовуючи критерії сили влади і держави, зазначав, що успішний захист держави (міста) залежить від надійного зміцнення обороноздатності, ресурсів, війська, озброєння (артилерії), військового мистецтва. Проте для перемоги лише цих, нехай і дуже суттєвих чинників недостатньо. Важливо, коли влада може опиратися на народ, маючи його підтримку і довіру. Мудрий правитель, - пише італійський мислитель, - мусить знайти способи зміцнити дух громадян і робити все, щоб народ не був озлоблений [22, с. 38-39].

Трансформуючи згадані судження на сучасний стан українського суспільства, варто виокремити кілька сутнісних речей, які потребують актуалізації. Найперше, сила, безпека людини, суспільства, держави залежать не тільки від ресурсно-мілітарного чинника, а й передусім від Людського, зважаючи на те, яким є дух, моральний, психологічний і соціальний стан народу, наскільки він довіряє правлячій верстві. Можна мати у державі все необхідне, але без якісного людського капіталу навіть значний потенціал не в змозі забезпечувати бажані результати. По-друге, потреба «зміцнювати дух» народу означає не лише здійснювати правдиву і справедливу соціально-економічну політику влади у ставленні до нього, але й, що особливо важливо, забезпечити дієвість безперервної й ефективної системи культурно- освітньої роботи, виховуючи націю. Бо вихована на засадах свободи, справедливості, гідності, історичної правди нація здатна до особистої, національної і державної самоповаги, здатна подолати успадковане малоросійство і свідомо утверджувати в усіх сферах життєдіяльності принципи україноцентризму і європеїзму. По-третє, чим складніші випробування, кризи і катаклізми переживає нація, тим необхіднішим і нагальнішим стає державно-громадянський суспільний діалог.

Зазначені підходи мають сенс для сучасної України, оскільки торкаються таких значущих елементів суспільно-державного функціонування як: людський капітал, культурно-освітня робота, державно-громадянський діалог, виховання нації. У цих нібито насправді різних за структурою, призначенням і роллю явищах проглядається один спільний знаменник, єдина цілісна основа - Людина. А тому варто визнати, що реформи в Україні зазнають невдач, якщо ігноруватиметься найвища цінність - Людина, у вимірі її соціальних, духовних, національно-культурних, політичних, економічних інтересів. Бо тоді політика в усіх її сегментах стає «безлюдною», оскільки людські цінності, права, бажання і прагнення особистості щодо гідного життя або не розглядаються, або діє, як у «кращі» часи тоталітаризму, залишковий принцип.

Пережите Україною за 26 років новітньої незалежності характеризується величезними випробовуваннями, злетами, а ще більше боротьбою і трагедіями. Нині вона опинилася на зламі тектонічного розлому, цивілізаційного вибору ХХІ століття, а ще більше перед вибором долі - бути чи не бути. Світ, який надзвичай різний, розставляє для нас реперні знаки, подає сигнали куди, з чим і за чим рухатися. Але важливо у цьому жорстокому глобальному світі мати свої орієнтири і цінності, особливо у часи, коли у тебе і твого Народу продовжують обкрадати історію, позбавляючи націю історичної пам'яті, а отже вірних шляхів, цілей і вартостей. На цьому тлі, коли офіційна і неофіційна політика Москви воліє, як і століття тому, щоб «весь малорусский народ чувствовал и сознавал себя народомъ русскимъ» и «кроме местнаго языка, у нас есть другой родной языкъ, языкъ общерусский, языкъ Пушкина и Г оголя, языкъ государственныхъ учреждений» [23, с. 146] (із виступів українського москвофіла Скоропадського), в Україні передусім у науковій, освітній сферах слід вибудувати і впроваджувати нову об'єктивну історичну концепцію. Адже Росія використовує проти України не лише військову потугу, вона безперестанно воює проти українського духу, використовуючи для цього політику, науку, освіту, церкву, ЗМІ, економіку, культуру. Варто згадати у цьому контексті виступи патріарха Кирила в Білорусії у кінці червня 2015 року, приурочений перемозі над фашизмом, відкриття пам'ятника князю Володимиру у Москві. Вони були побудовані таким чином, щоби складалося враження, що Володимир, вихрещений у Херсонесі (історичне місце в окупованому Росією Криму), ніби й не належав до династії київських князів, ніби й не був правителем держави - Київська Русь, а вічно належав Московщині і Росії. Нині надзвичайно спішно, об'єднавши докупи російські академічні і політичні сили, твориться «нова» історія Криму, «Новоросії», підручник з історії Росії вкупі з «вічно російським Кримом». Безперечно, що поява нових історичних розвідок у російському трактуванні вимагатиме насамперед від української наукової думки адекватних оцінок й аргументів. Але ще більш важливо в сучасних геополітичних умовах, збройного конфлікту і анексії українських територій сформувати сильну світоглядну вітчизняну історичну концепцію. Для цієї роботи варто використовувати і нову джерельну базу і нещодавно відкриті архівні матеріали, і нормативно-правові акти стосовно деколонізації і декомунізації. Не менш значимо і залучення до підготовки справжньої програми української історичної правди найкращих фахівців, патріотично й україноцентристськи налаштованих, які не представляють наукові кола з «п'ятої» і «шостої» компрадорских колон. Коли на порядку дня окреслюється таке завдання, яке має розглядатися в системі національної безпеки України, то надзвичайно відповідально до такої навчальної дисципліни як історія України має передусім ставитися МОН України, НАН і НАПН України, досліджуючи і обґрунтовуючи якісні й кількісні параметри філософії її змісту. Бо це саме той інструмент, який не лише відновлятиме національну пам'ять народу, формуватиме національну свідомість, але й слугуватиме важливим чинником державотворення. Слід одержимою працею утверджувати істину, що слава України своїм найціннішим джерелом має національну культуру, історичну спадщину народу, який своїм талантом, творчістю, внеском своїх кращих мислителів та просвітителів народжує дорогоцінні набутки людства.

Література

1. Фергюсон Ніл. Цивілізація. Як Захід став успішним / пер. з англ. В.Циба. К.: Наш формат, 2017. С. 403-404.

2. Донцов Д. Шевченко і патріоти. Вибрані твори. Т. 2. Дрогобич; Львів: Відродження, 2012. С. 119.

3. Донцов Д. Дух нашої давнини / Упоряд., передм. П. Мовчана / Дмитро Донцов. К.: ВЦ «ПРОСВІТА», 2016. С. 104.

4. Там само, С. 78.

5. Шевченко Т. Г. Осія. Глава XIV. Кобзар / передм. П. Мовчана. К.: Вид. центр «Просвіта», 2011. С. 627.

6. Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ століття): проект // Освіта. 2 грудня 1992 р.

7. Куліш П. Зазивний лист до української інтелігенції (хуторна поезія). [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://ukrlife.org/main/evshan

8. Гегель Г. Философская пропедевтика. Раб. разных лет: В 2 т. Т. 2. М.: Мысль, 1973. С. 63.

9. Семчишин М. Тисяча років української культури. К.: АТ «Друга рука, МП «Фенікс», 1933. С. 477-479.

10. Лебон Г. Психология народов и масс. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lib.ru/POLrrOLOG/LEBON/psihologia.txt

11. Лебон Г. Психология народов и масс [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lib.ru/POLrrOLOG/LEBON/psihologia.txt.

12. 23 % населення України вважають Сталіна «великим вождем». (КМІС). [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://censor.net.ua/news/.

13. Гегель Г. Феноменология духа и логика. Философская пропедевтика. Раб. разных лет: в 2 т. Т. 2. М.: Мысль, 1973. С. 95.

14. Сосюра В. М. Мазепа. Поема. Лірика. К.: Дніпро, 2001. С. 225.

15. Там само, С. 93.

16. Там само, С. 93.

17. Донцов Д. Джерела світоглядного націоналізму Д. Донцова. Політична аналітика (1912-1918 рр.). Вибр. твори: у 10 т. Т. 1. Дрогобич; Львів: Відродження, 2011. С. 12-13.

18. Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу. Вибране. К.: Либідь, 1991. С. 479.

19. Донцов Д. Мазепа і мазепинство. Вибр. твори. Т. 2. Дрогобич; Львів: Відродження, 2012. С. 91.

20. Там само, С. 91.

21. Донцов Д. У путах фрази. Вибр. твори. Т. 2. Дрогобич; Львів: Відродження, 2012. С. 249.

22. Макиавелли Н. Государь: пер. с итал. М.: Эксмо, 2009. С. 38-39.

23. Донцов Д. Болотяні вогні. Вибр. твори: у 10 т. Т. 1.Дрогобич: ВФ«Відродження», 2011. С. 146.

Размещено на Allbest.ru