Проблема дефініції романтизму: історіографічний аспект

• визначити причини різних трактувань романтизму вченими різних галузей мистецтвознавства.

У музиці ж, мистецтві емоційному a priori, романтизм не міг стати відкриттям свободи й почуттєвості, як у літературі, відповідно, не був він і категоричним запереченням ідеалів класицизму. З цього приводу музикознавець А. Цукер висловив думку про «панромантизм» музики, в якій закладено характерний для романтизму «метод художнього моделювання життя» [17, с. 9]. На його погляд, естетика цього мистецтва, романтична за своєю природою, народилася ще задовго до виникнення романтичних творів. Отже, на відміну від літератури ХІХ ст., в музиці романтизм як естетико-стильова домінанта панував значно довше, виходячи за межі ХІХ ст. Це дає підстави музикознавцям трактувати романтизм як цілісну художньо-історичну епоху.

Подібну думку висловив український історик і літературознавець ХХ ст. Д. Чижевський: «Наукове визначення романтики дати досить важко, бо романтична література протягом кількох десятиліть та в різних народів набирала відмінних форм, а окремі представники романтики де в чому дуже різнилися один від одного» [18, с. 376]. Аналогічно міркував і німецький музикознавець ХХ ст. Ф. Блуме: «розходження і відмінності в музиці «романтичної доби» виглядають колосально величезними, навіть якщо врахувати тільки німецьку музику, і стають неозорими, якщо прилучити музику інших націй. Зобразити «стиль музичного романтизму» означало б написати історію музики ХІХ ст.» [2, с. 147-148].

Водночас, розмаїття національних утілень романтизму, власне, й було його питомою особливістю. Ідея національної самобутності мистецтва, яку проголосив німецький письменник і мислитель И. Гердер на початку ХІХ ст., становила ключовий сенс в естетиці цього періоду, адже через національну специфіку творчості найбільш яскраво виявлялася індивідуальність, оригінальність художнього мислення -- провідна ознака романтичного стилю. Невипадково саме в епоху Романтизму відбувалося становлення та розквіт багатьох національних культур. З огляду на це літературознавець радянського періоду Н. Берковський писав: «В усіх країнах Європи -- свій романтизм. Але врешті решт усі вони, коли на них дивишся здалеку, зливаються в єдине ціле» [1, с. 33].

Мистецтвознавці різних поколінь визнавали, що романтизм неможливо охопити лише історичними рамками. Зокрема, український поет і літературознавець Є. Маланюк у 1937 році писав: «Романтизм живе в середньовіччю і ренесансі. Він чуйно стоїть на сторожі людини і народу, лише не в змеханізованім і деградованім значенні цих слів з минулого століття» [10, с. 144]. Через півстоліття цю думку розвинув О. Михайлов, дійшовши висновку, що «романтизм майже неосяжний у широті своїх художніх рішень» [13, с. 23], констатуючи наявність його ознак у мистецтві не тільки ХІХ ст., а й давніх епох та ХХ ст.

Із цією сентенцією погоджується сучасний літературознавець М. Наєнко, який досліджував особливості романтизму в українській прозі різних часів. «Романтизм як конкретно-історичне явище межі XVIII-XIX ст. справді віджив свій вік, -- пише він, -- але як тип художньої творчості цілком не зник» [15, с. 12]. Згідно з його концепцією, категорія романтизму постає в літературі у трьох вимірах: художнього напряму, художнього стилю та «стильової тональності». Перший охоплює літературу зламу XVIII-XIX ст., другий обіймає творчість митців романтичного світосприйняття ХІХ ст. та їх послідовників, а третій -- мистецтво всіх епох: від фольклору до найновіших форм професійної творчості.

Ідеєю «тріадності» романтизму вирізняється також дослідження музикознавця А. Кудряшова, який виразив сутність музичного романтизму ланцюгом споріднених слів -- «романтичне» -- «романтика» -- «романтизм». За визначенням цього вченого, ««романтичне» є історико-типологічною категорією, якою характеризується мистецтво незвичайних, «відкритих», постійно змінних форм». «Романтика» ж, на думку дослідника, уособлює тенденцію до свободи вираження і є характерною для мистецтва різних епох, а власне «романтизм» -- «епоху панівної в мистецтві романтики, яка, здебільшого, охоплює ХІХ ст.» [9, с. 227].

Інший зміст у поняття «романтизму» та «романтики» вкладає музикознавець і культуролог І. Юдкін-Ріпун, автор ґрунтовної монографії «Культура романтики». Термін «романтика» трактується вченим доволі широко: як стиль цілої епохи, як уклад життя людей цієї епохи, як характер особистості, спосіб дії та, навіть, ставлення до вчинків. «Романтизмом» дослідник визначає стиль мислення, який охоплює не лише мистецтво, а й усі прояви людського інтелекту і духу [19].

Тенденція дефініціювати романтизм як епоху, а також, як стиль цієї епохи, характерна, переважно, для музикознавчих досліджень. Зокрема, про епоху Романтизму в музиці писали: К. Дальгауз [21], А. Ейнштейн [22], К. Зенкін [4; 5], М. Михайлов [14], Б. Яворський [20] та ін. У працях цих учених романтизм окреслено рамками ХІХ ст. -- періодом, коли найповніше розкрилася його естетична й художня сутність. А. Ейнштейн уявляв романтизм навіть «ерою» в історії музики.

Зважаючи на умовність виміру будь-якої історичної епохи, чітко визначити хронологічні межі музичного романтизму практично неможливо. Тому одні дослідники пов'язували формування романтизму з творчістю Ф. Шуберта і К. М. Вебера; інші -- з іменами Е. Т. Гофмана, Л. Шпора та Н. Паганіні, а дехто знаходив витоки романтичного стилю у творах И. Шоберта, В. А. Моцарта та Л. Бетховена. Таким чином, точка відліку романтизму в різних дослідженнях коливається між останньою чвертю ХVIII та рубежем ХVIII-ХІХ ст.

У визначенні кінця епохи Романтизму музикознавці схиляються, переважно, до позначки 20-х років ХХ ст. Як пише К. Зенкін, завершення романтизму пов'язують з виходом за межі пізньоромантичної тональності у творчості К. Дебюссі, А. Веберна, С. Прокофєва, Б. Бартока, коли «свобода організації музичного часопростору, якої прагнули романтики, стала реальністю» [4, с. 15].

Такий підхід обумовлений прагненням пізнавати феномен романтизму з погляду художньо-історичного процесу, що оптимально уможливить виявити причинно-наслідкові зв'язки, історичну логіку та динаміку розвитку мистецьких подій та явищ у певному художньо-географічному та жанрово-стильовому просторі.

Численні спроби науковців виразити романтизм певною формулою виявлялися марними, оскільки щоразу за його головну ознаку бралися різні параметри (світоглядні, естетичні, психологічні, стилістичні, тощо). Розбіжності дослідників пояснюються, також, неоднорідністю та асинхронністю прояву романтизму в культурно-мистецькому та географічному просторі, адже в різних видах мистецтва та національних культурах романтизм мав різне забарвлення, різні хронологічні межі та інтенсивність розвитку.

Досліджуючи романтизм, вчені не обмежувалися однозначними дефініціями цього явища. Наприклад, культуролог В. Ванслов трактував його одночасно як творчий метод і напрям, музикознавець М. Михайлов розглядав романтизм як метод та стиль епохи, а літературознавець М. На- єнко -- як напрям, художній стиль та особливий тип творчості.