"Знаменита образотворча студія Золтана Баконія" у творчій долі Дмитра Кременя

Размещено на http://allbest.ru

4

Закарпатська академія мистецтв

«Знаменита образотворча студія Золтана Баконія» у творчій долі Дмитра Кременя

Наталія Ребрик, доцент кафедри культури

Вступ

Постановка проблеми. Щоб зрозуміти поета, треба піти в його край, - сказав колись Гьоте. Радше за все, йдеться про край поетового дитинства, який дає йому оберіг пам'яті на дорогу в широкий світ. Краєм дитинства і юності Дмитра Кременя було Закарпаття з його тривкою етнокультурою найзахіднішої (а, може, й найдревнішої'?) гілки українського роду. А потім його життєва і творча доля чинилася в зовсім іншому краї нашої землі - на Побужжі [1; 2].

Нам видається, це має певне значення для розуміння його поезії. Територіально-ландшафтний розліт: Іршава, Рахів, Ужгород - Казанка, Ольвія, Миколаїв (або ще: Говерла - Кінбурн), - це не тільки діапазон фізичної природи української землі, а й діапазон її історичної пам'яті, діапазон української психо-емоційності, ментальності.

Це й розростання кореневої системи поетового світу. Більше того, можна припускати, що саме ця душевна транспозиція, погляд із карпатського загір'я дали можливість поетові побачити південноукраїнський світ гостріше й пережити глибше, ніж це здебільшого буває з призвичаєним до своїх, хоч яких фантастичних, місць людом. (Так само Борис Мозолевський, щасливий відкривач скіфської пекторалі, побачив скіфський степ під українським небом як ніхто до нього.)

У всякому разі, жадоба і запал, з якими поет відкривав для себе південну степову Україну та переймався нею, вів його не лише в скіфсько-еллінську глибину її історії, в міфологію Гіпербореї та Понта Евксінського, амазонок і золотого руна, у виміри середземноморсько-кавказько-азійської причетності, - але й «реверсом» навертав до інших українських земель, земель його юності, до Закарпаття [2].

Виклад основного матеріалу

Сьогодні Дмитро Дмитрович Кремінь - відомий в Україні поет, публіцист, есеїст, перекладач, лауреат Шевченківської премії, член Національної спілки письменників України (1979), Асоціації українських письменників (1997), Асоціації естрадних діячів України (1999) [1]. У своїх численних інтерв'ю, коли справа стосується формування його світогляду, він постійно наголошує на тому, що йому пощастило відвідувати «знамениту образотворчу студію Золтана Баконія» [2].

Зі спогадів Дмитра Дмитровича відомо, що осінь 1967-го року залишиться в його пам'яті «назавжди сонячною, осонценою, осяйною. Сказав би - імпресіоністичною, якби знав тоді про Едуарда Мане та Клода Моне, особливо - про Камілла Пісарро й Огюста Ренуара. А тоді подумав: “Сонячно, як на картинах Бокшая”. Йосипа Йосиповича, твори якого полюбив іще з альбому “Художники Закарпаття”» [2: 1].

Восени 1967-го року він, восьмикласник Сухівської восьмирічної школи Іршавського району, за допомоги свого вчителя Олега Михайловича Макушина і за сприяння художника - завідувача облвно Василя Васильовича Бурча - був зарахований у восьмий клас Ужгородської школи-інтернату № 2, і мрія дитинства збулася: він мав змогу відвідувати студію образотворчого мистецтва обласного Палацу піонерів, у самого Золтана Степановича Баконія, вчителя багатьох уже відомих митців, першим серед яких був художник-графік Василь Юлійович Скакандій, уже лауреат республіканської премії імені М. Островського, учитель-художник Іван Скакандій (СШ № 1) і студент Київського художнього інституту Юлій Скакандій. Олег Михайлович, його вчитель російської мови та літератури, прекрасно малював аквареллю, акварелістом був і племінник його дружини Йолани Юріївни, а Кремінь за свої малярські роботи в сьомому класі вже був нагороджений путівкою в республіканський піонерський табір «Молода гвардія» в Одесі.

В ошатному костюмчику, пішки з Сухої дійшов до Броньки, сів на автобус із Хуста до Сваляви, а в Сваляві купив квитка до Ужгорода.

З автовокзалу - з чемоданом-куфром і армійським планшетом, із альбомом акварелей, коробкою акварелі «Нева» та пензлями, із зошитом віршів, - отак майбутній шевченківський лауреат подався в школу-інтернат на вулиці Гагаріна, 36 [2: 1-2].

В інтернаті № 2, як на ті часи - елітному, вчителями працювали прекрасні педагоги, а старшим вихователем був Іван Іванович Пекар, рідний брат Марії Іванівни Чендей, дружини славетного Івана Михайловича Чендея, автора багатьох відомих прозових книг і співавтора сценарію кінофільму «Тіні забутих предків», голова обласної письменницької організації, тож іще тієї золотої осені на літературному вечорі в інтернатській їдальні Кремінь побачив живих письменників: Юлія Боршоша-Кум'ятського, Василя Діянича, Володимира Ладижця, схожого на молодого Івана Франка, чорновусого Петра Скунця з очима поетичного мага...

Дмитро Кремінь з тих часів був зачарований поезією. Але він прагнув високого образотворчого мистецтва. Підійшов до потрібного будинку - і зупинився, приголомшений.

Невідома йому мелодія долинала з відкритих вікон напівпідвального приміщення, заполонивши весь простір над Ужем - «старовинну бруківку з жовтим листям, осінній краєвид із видом на піонерську залізницю, найглибоководнішу ріку, і ця мелодія заполонила тугою за домівкою душу юного мистця. Так і стояв...

Якийсь чорноволосий і довговолосий стиляга вихопився на вулицю, широко всміхнувся, тицьнув у мене пальцем:

- Музика! Полонез Огінського! Ти до нас?

- У музичний гурток? Ні. Я до художників, - відповів Кремінь.

- А-а, - розчаровано протягнув «артист». - Тобі в ізостудію» [2: 1].

Цілу вічність піднімався Дмитро вузькими ажурними сходами у храм мистецтва, де у світлі неонових ламп із високо піднятою головою чаклував Учитель.

Маг і чарівник Баконій. Золтан Степанович. Акуратно зачесане срібне волосся, чорні вдумливі очі. «Посмішка в нього була м'яка, вчительська:

- Дмитро? Кремінь? Із Сухої'? Проходь, проходь, ми тебе зачекалися... - запевнив Баконій.

Посадив хлопчину за мольберт, де вже був прикріплений кнопками аркуш ватману, дав м'який олівець, а взяв від нього альбом із акварелями:

- Малюй. Це грецький філософ. Сократ. Особливу увагу зверни на світло і тінь. Не дуже штрихуй. Головне - передати форму, об'єм» [2: 2].

У той незабутній вечір юнак потрапив у таку дивовижну атмосферу творчості, яка з ним на все життя залишилася.

Студійці сиділи, малювали, а до студії заходили старші за них художники: Іван Клиса, Іван Богдан.

Із великими художницькими папками-етюдниками, показували акварелі. Гуаш.

Іван Богдан придумав техніку: продряпував акварельний малюнок у папері... а виходили берези, березові огорожі. Було дуже ефектно!

Дмитро Дмитрович до сьогодні добре пам'ятає, як, склавши руки на грудях, Золтан Степанович іде від мольберта до мольберта, вдивляється в рисунок академічного завдання або в палітру натюрморту. Підказує. Поправляє.

Його любили молоді художники. Дмитро Кремінь пригадує: «Йосип Райнінгер (Черній) і Дмитро Кремінь - рік народження 1953-ій, а Михайло Сирохман і Олександр Шпонтак - 1954-ий.

Іще молодші були, які малювали гладко, академічно. Здається, Степан Ковтанюк, у котрого була манера, як у Й. Й. Бокшая.

Хтось наслідував Адальберта Ерделі, хтось - раннього Федора Манайла, хтось - Володимира Микиту.

Знали андерграунд: Ичі Семана, Павла Бедзіра, Єлизавету Кремницьку... Особливо любили студійці “пленер”.

Неможливо забути розповіді про Лумшори і Кобилецьку Поляну, де відбувалися пленери під керівництвом Золтана Степановича! На вакаціях, після 9-го класу, я косив сіно в Сухій із братами - Михайлом та Іваном, аж тут увечері мамка принесла поштівку від Золтана Степановича із запрошенням прибути в Ужгород, із метою - поїхати на пленер.

У селах Волосянки та Ужок і тепер чудові краєвиди. Там - тунель у Карпатах, а там - древня дерев'яна церква» [2: 2]. Дмитро Кремень пам'ятає на пленері Юлія Скакандія, одного з братів-учнів Баконі, в 1969 році - вже студента Київського художнього інституту.

Він малював - як бог! І Кременя вчив. Особливо техніку мокрої акварелі. А який у нього був лінійний рисунок!

Саме у нього Дмитро дечому навчився і малював артистично: гуаш і акварель, особливо - гризаль, а ще ліногравюра йому вдавалися так, що він подружився з усім андеграундом Ужгорода.

І хоча професійним художником не став, але на все життя залишився вдячний великому педагогу й митцю Золтану Степановичу Баконію [2: 2]. Прекрасний художник і педагог, учитель учителів у мистецтві - цей образ незабутнього Золтана Степановича Баконія назавжди в серцях його учнів і послідовників, - пише у спогадах Дмитро Кремінь [2: 3].

Студія Золтана Баконія сформувала світогляд майбутнього поета, зробила Кременя, власне, Кременем, дала можливість йому бачити світ у всіх його проявах.

Спробуємо прослідкувати це на ранніх творах Дмитра Дмитровича.

А світ - вертеп.

Кажу я з гіркотою: цей світ - вертеп.

І,мабуть,щонайважче -

у ньому залишатися собою,

від перших днів своїх і до останніх

не бути ні актором,ні суфлером,

ні лялькою на пальчиках облудних,

а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної

хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін... -

писав у далекому 1968 році Грицько Чубай [3]. Минув «застій» і «перестройка», прийшла «незалежність», і вже забулися «помаранчі», а світ, виявляється, такий самий вертеп:

А десь у вертепі, а десь у вертепній країні

Картонні пророки, месії й під зорями свині, -

Вони календарні, дарма, що такі вже примарні.

Лише у вертепі, секс-шинку ці відьмочки гарні,

А сили земні, як і сили оті потойбічні,

У цьому вертепі персони такі символічні.

Усе проміняють - Вітчизну, родину і жінку,

За трон із касетою, чарку в парламентськім шинку.

Восходять на сцену поміщики, дами, гусари,

Вертепний народе, такі народив ти почвари,

Країно-вертепе, я довго вертався до тебе.

Пропала поема?А ти возродився, вертепе!

[4: 583]

український поет кремінь акварель

Такою постає нинішня Україна зі сторінок «Пропалої поеми» Дмитра Кременя - «гостро-сучасного поета з оригінальним, критично-філософським баченням світу, який уявляється йому [себто, світ] як в часових візіях від Адама та від Христа - через ольвійські й скіфські та козацько-барокові епохи - до соловецьких черепів та новітніх комсомольців-нуворишів», поета високої проби, що пише в стилі поетичної публіцистики, «чий оголений нерв... вібрує й корчиться під дією електрострумів існування» [5: 428]. Цей «сучий світ сукревиці й сечі» дістає багатьох.

Але мало хто про це говорить відверто-поетично-публіцистично. А чистий лірик Дмитро Кремінь вміє робити це добре. Його навчили цьому ще в дитинстві.

Скажімо, поетично-філософська візія «Пропала грамота» бере свій початок з «Тану блукаючого вогню» - першої самвидавної ужгородської збірки, яка дивним чином, а саме завдяки Миколі Матолі, збереглася до сьогодні (1970-і роки) в авторському художньому оформленні [6]. Образ-символ блукаючого вогню, створений Дмитром Кременем, упевнено трактуємо в дискурсі впізнавано-класич- ному: це - як Прометей у Шевченка, Вічний Революціонер - у Франка, Досвітні Вогні - у Лесі Українки, Сонячні Кларнети - у Тичини, Літаюча Голова - у Неборака.

Підкупає «активно ренесансна одушев- леність життя» автора, якому було десь років два- дцять-двадцять два у часі написання поеми, і така ж «активно ренесансна одушевленість життя» його ліричного героя («І коли не посмію назватись, / ні впізнати у нім рідню, / я повішусь на жовтій краватці / блукаючого вогню.»), вражає духово-формова близькість до «Золотого гомону»: така ж драматична феєрія, напружена синестезія почуттів, у манері письма символізм щасливо переплітається з елементами авангардизму, імпресіонізму, імажинізму, неоромантизму, неореалізму, необароко, тобто органічне поєнання «кольорового слуху» і «слухового кольору», «мальовничої музичності» і «музичної мальовничості» (у Тичини: золотий гомін дзвонів Лаври і Софії, Бог засіває небесні лани зернами кришталевої музики, голуби-молитви розцвітають акордами у недосяжній високості повнозвучного храму, «і всі сміються, як вино: і всі співають, як вино»; у Кременя: «всенощний тан блукаючого вогню», у скаженому, гармонізованому хаосі віку міністри, поети, актори, фізики грають тріумфальний марш відлітаючим вогням, а валторни, гобої і скрипки п'ють огненний нектар алкогольного небесного концерту, від якого «спиваються зорі й мурахи спиваються так важко що їм і пісні не співаються», бо ж «червоне сяйво в синім небі блідло немов на небо хтось пролляв вино»); така ж дивовижна тяглість історичних епох (у Тичини: «Човни золотії Із сивої-сивої Давнини причалюють» з Андрієм Первозванним, який благословляє революційний Київ; у Кременя: «300 000 літ до ма- мутів», «по тисячі літ за мамутами», «липи на еспланадах кав'ярень», а над усім «архангельська труба Армстронга»); обоє витворюють архетипальний образ вогню: всеперемагаючий «невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух» - це у Тичини, «безсмертний блукаючий білий вогонь... і символ віри» - у Кременя; як наслідок вироблення власного мистецького літературного стилю, названого у Тичини «кларнетизмом», а у Кременя можемо означити «гобоїзм»: з одного боку апофеозом звучать над усім Сонячні Кларнети - панмузична стихія, що приборкує хаос; а з другого - далекий голос гобоя, що перемагає хаос; навіть творення авторських неологізмів (у Тичини: чорнокрилля, акордитись, самодзвонний, яблуневоцвітний і под.; у Кременя: аеровіра, циклотронний, збезуміти, процокатись, змавплений і т. д.).

Про перегук творчості двох поетів побіжно зауважує і Володимир Бази левський у передмові до «Замурованої музики», відзначаючи неабиякий талант Дмитра Кременя «обертати політичну публіцистику на поезію». Звідки це у Кременя? Звісно, від усвідомлення мистецтва взагалі, від відчуття краси, від бажання створити щось неймовірне...

Цей Кременів Блукаючий Вогонь - як Франків «Дух, що тіло рве до бою.» Він за «300 000 літ до мамутів» родився, а розповився в час «неону-синхрофазотрону» й «інтерпретації ультрацивілізованої казки», коли цивілізація називала вогонь своїм двійником, що час від часу зникав, потім знову з'являвся, відлітав від землі до хмар, та вже ніколи не міг бути знищеним.

Якось на емоційному рівні відчуваємо, чи то пак, між рядками прочитуємо шанобливе ставлення до вогню як до посла Неба на Землю, він - вогонь - святий, очисний, всеперемагаючий, благодійний, хоч і блукаючий. Унікальність Кременевої поезії у тому, що, читаючи твір, кожен віднайде для себе своє розуміння вогню, знайде власне пояснення всьому, що відбувається у творі, мало того, читаючи вдруге і втретє, і вдесяте, кожного разу буде нове сприйняття, виринуть нові смисли, проявляться несподівані образи (майже за Р. Бартом: «Ми ніколи не повинні притлумлювати в собі жадобу тексту; текст повинен приносити задоволення - це наш закон, про який не варто забувати ні за яких обставин», «текст нескінченно відкритий в безкінечність: жоден читач, жоден суб'єкт, жодна наука не здатні зупинити рухливість тексту⁾» ^[7].

З творчого звіту Дмитра Кременя на засіданні літстудії ім. Ю. Гойди (протокол від 18 листопада 1974 року) відомо, що автор на той час мав чотири поетичні симфонії: «Сад», «Параноїчна зона “А”», «Тан блукаючого вогню» та «Коні Адамові», а, «вибираючись із багна модернізму, написав актуальну поему «Меморандум Герштейна» [8: 32].

Молодому амбітному поету закидали надмірне захоплення «буржуазними» формалістичними течіями у літературі, а якщо просто: то примушували писати зрозуміло, тобто у дусі літератури соцреалізму. 48 чоловік присутніх на творчому звіті, серед них ви- кладачі-науковці.

Кремінь тримався достойно, демонстрував зразки неабиякого інтелекту, відстоював право на альтернативну літературу, визнав свою відрубність від студентського колективу - колись читав свої твори друзям, тепер читає сам собі (сприймається, скорше, як такий собі жест у стилі Хвильового), спробував переконати «чорний трибунал», що надалі він буде займатися виключно поезією, а не модернізмом.

З того часу маємо спогади Петра Скунця (старшого товариша по перу, друга, врешті наставника): «У нас на Закарпатті в 70-і роки, коли вже впокориться Драчів талант, з'явиться ні на кого не схожий Дмитро Кремінь. Каюся, коли він мені показав одну із своїх поем і пожалівся, що її не друкують, я необачно пожартував: “А навіщо друкувати, це ж написано для духів, а духи читати не вміють”.

І тут же пошкодував: по очах поета побачив, що він не сприйняв мої слова за жарт.

Пізніше я так і не знайшов тієї поеми у книжках Дмитра Кременя, але вона була неодмінним етапом на дорозі до творчої зрілості, як отроцтво, юність на шляху до зрілості життєвої.» [9: 4-5].

Слід зауважити, що «Тан блукаючого вогню» не стоїть одиноко в тому часі у літературі Закарпаття. Подібний самвидав має Микола Матола - «Спалах на сцені» [10].

Той же «хаос пізнання йде через цвинтар, де підгнили старенькі хрести», і вогонь як порятунок і протиставлення темряві-страху. Елементи подібного знаходимо у Петра Скунця у творах «Малоруське», «Реквієм», «Приборкувач вогню», «Вікно у ніч», пізнішій дещо «Землі химер» та ін.

Очевидно, ідейно-художній мистецький заміс андеґраундних закарпатських шістдесятників-сімдесятників Фелікса Кривіна, Петра Скунця, Павла Бедзіра, Лізи Кремницької, Ечі Семана, Миколи Матоли і, врешті, Дмитра Кременя був добрий. Адже згодом Василь Горват напише «Сльозу барабана» і «Полювання на сина», Іван Ребрик - «Злам», з'явиться екзотичний Петро Мідянка, а нині модерні речі пишуть Наталя Довганич, Андрій та Олеся Ребрики, Лесь Белей, Кароліна Бундаш. Але це тема окремого дослідження.

Студійні роботи Дмитра Креміня

Висновки

Сьогодні, коли, приїжджаючи в Ужгород, вже поважний чоловік «йде мимо занепалого будинку, де була ізостудія і був історичний факультет Ужгородського університету, де минуло мистецьке його дитинство, наче з-під землі рветься тужна мелодія втраченої вітчизни, а тінь сивочолого Маестро переходить дорогу і піднімається ажурними сходами в далекі 60-і роки ХХ століття.

Стаття надійшла до редколегії 26 січня 2016 р.

Література та джерельна база

1. Кремінь Дмитро Дмитрович // Шевченківські лауреати 1962-2001. Енциклопедичний довідник. - К.: Криниця, 2001. - 578 с. - С. 278-280

2. Кремінь Дмитро. Полонез Огінського. Світлій пам'яті Золтана Степановича Баконія. - Рукопис. - 26.01.2016. - Архів вид-цтва «Ґражда».

3. Чубай Грицько. П'ятикнижжя. - Л.: Видавництво Старого Лева, 2013. - 256 с.

4. Кремінь Д. Мовчання волхвів. - Ужгород, 2015. - 860 с.

5. Базилевський В. Мінерал поезії. Відомий український критик про поезію закарпатця Дмитра Креміня. - [Режим доступу]. - http://zakarpattya.net.ua. - 13.05.2009

6. Кремінь Дмитро. Тан блукаючого вогню. - Самвидав. - Ужгород, 1974. - 24 с. - Архів вид-цтва «Ґражда».

7. Барт Р. Текстовой анализ одной новеллы Эдгара По // Барт Р. Избранные работы. 428.

8. Кремінь Д. Меморандум Герштейна // Екзиль. Науково-мистецький часопис. - Ужгород, 2015. - № 3. - 48 с.

9. Скунць Петро. «„.І прийдемо туди, звідки прийшли...» // Екзиль. Науково-мистецький часопис, 2007. № 2 (7).

10. Микола Матола. Спалах на сцені. -Ужгород, 1974. - 24 с.

Анотація

«Знаменита образотворча студія Золтана Баконія» у творчій долі Дмитра Кременя. Наталія Ребрик, доцент кафедри культури та соціально-гуманітарних дисциплін, кандидат філологічних наук, проректор Закарпатської академії мистецтв, м. Ужгород, Україна

Автор на основі спогадів Дмитра Кременя, який був учнем образотворчої студії Золтана Баконія, прослідковує вплив останньої на формування світогляду та творчих смаків відомого письменника.

Ключові слова: Золтан Баконій, Дмитро Кремінь, образотворча студія, андеґраунд, самвидав, поетична симфонія.

Аннотация

«Знаменитая изостудия Золтана Бакония» в творческой судьбе Дмитрия Кременя. Ребрик Н И.

Автор на основе воспоминаний Дмитрия Кременя, который был учеником изобразительной студии Золтана Бакония, прослеживает влияние последней на формирование мировоззрения и творческих вкусов известного писателя.

Ключевые слова: Золтан Баконий, Дмитрий Кремень, изостудия, андеграунд, самиздат, поэтическая симфония.

Annotation

“Famous art studies of Zolotan Bakonii” in the art future of Dmytro Kremin. Rebryk N. Y.

Based on the memories of Dmytro Kremin, a student of art studies of Zolotan Bakonii, the author traces influences of the school at formation of the artist's ideology and art tastes of the famous writer.

Key words: Zolotan Bakonii, Dmytro Kremin, art studies, underground, self-publish books, poetic symphony.

Размещено на Allbest.ru