Формування методики архітектурної реставрації в Україні (друга половина ХХ – початок ХХІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ОХОРОНИ ПАМ'ЯТОК

ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ

ЦЕНТР ПАМ'ЯТКОЗНАВСТВА

УДК 7.071.3:168]69.059.25”19/20”(477)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

Формування методики архітектурної реставрації в Україні (друга половина ХХ - початок ХХІ ст.)

Спеціальність 26.00.05 - Музеєзнавство. Пам'яткознавство

кандидата історичних наук

Гончарова Катерина Володимирівна

Київ - 2014

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історичного пам'яткознавства Центру пам'яткознавства Національної академії наук України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури.

Науковий керівник: кандидат архітектури, професор Прибєга Леонід Володимирович, завідувач кафедри теорії, історії архітектури і синтезу мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Гаврилюк Світлана Віталіївна, завідувач кафедри документознавства і музейної справи, проректор з навчальної роботи Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки

кандидат архітектури, доцентТрошкіна Олена Анатоліївна,завідувач кафедри основ архітектури та дизайну Інституту аеропортів Національного авіаційного університету

Захист відбудеться «24» квітня 2014 р. о «13» годині на засіданні спеціальної вченої ради К 26.252.01 у Центрі пам'яткознавства НАН України і УТОПІК (адреса: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 9, корп. 19).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Центру пам'яткознавства НАН України і УТОПІК (адреса: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 9, корп. 19).

Автореферат розіслано «____» березня 2014 р.

Вчений секретар

спеціальної вченої ради,

кандидат історичних наукН.М. Сенченко

архітектурний реставраційний школа пам'ятка

Анотація

Гончарова К.В. Формування методики архітектурної реставрації в Україні (друга половина ХХ - початок ХХІ ст.). - На правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: спеціальність 26.00.05 - Музеєзнавство. Пам'яткознавство. - Центр пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. - Київ, 2013.

Дисертаційна робота є першим дослідженням, в якому використано великий обсяг нормативних, бібліографічних та архівних джерел, що визначає особливості становлення методики архітектурної реставрації в Україні, комплексно відображає ретроспективу формування методичних засад, аналізує практичний досвід реставрації, створює цілісну картину історії формування наукової методики архітектурної реставрації.

Автором визначено періодизації та характерні особливості трактовки та застосування методів реставраційного втручання на окремих етапах формування реставраційної методики.

Ключові слова: архітектурні реставрації, пам'ятки архітектури та містобудування, охорона культурної спадщини, консервація, реконструкція, відтворення.

Аннотация

Гончарова Е.В. Формирование методики архитектурной реставрации в Украине (вторая половина ХХ - начало ХХІ вв.). - На правах рукописи.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 26.00.05 - Музееведение. Памятниковедение. - Центр памятниковедения НАН Украины и Украинского общества охраны памятников истории и культуры. - Киев, 2013.

Диссертационная работа является первым комплексным исследованием, в котором использован большой объем нормативных, библиографических и архивных источников, в том числе архивная проектная документация, по реставрации памятников архитектуры Украины во второй половине ХХ - начале ХХІ веков.

Автором исследования определены факторы, повлиявшие на исторический процесс формирования реставрационной методики: государственная политика в сфере охраны памятников, социально-экономические условия, влияние международного опыта, изменения в теоретической трактовке целей и задач реставрации, активизация и увеличение объема практики реставрационных работ, формирование профессиональных коллективов.

Автором обоснована периодизация, определены характерные особенности отдельных этапов: выявлены принципы обоснования реставрационных приемов и обобщен опыт практического применения методов архитектурной реставрации на определенных этапах формирования реставрационной методики.

Первые послевоенные десятилетия стали периодом накопления практического опыта и формирования истоков реставрационной методики в Украине. Катастрофические масштабы разрушений и необходимость восполнения утрат во многом определили цели и задачи реставрации на данном этапе.

Период активного развития датируется второй половиной 1960-1980-ми годами. В это время происходит кардинальный перелом в трактовке целей и задач архитектурной реставрации, увеличивается объема реставрируемых объектов, диверсифицируются реставрационные приемы.

В исследовании сформулированы истоки и основные особенности украинской школы архитектурной реставрации, наиболее ярко проявившей себя в практике проектных и реставрационных работ 1960-1980-х годов. В дальнейшем развитие принципиальных позиций украинской школы перешло в теоретическую плоскость.

Национальное культурное возрождение 1990-х годов, формирование национальной нормативной базы, теоретических основ архитектурной реставрации в новых условиях определили своеобразие украинской реставрационной методики данного времени. Автором обобщен современный опыт реставрационной деятельности, сформулированы основные тенденции практики и теории архитектурной реставрации последнего двадцатилетия.

Ключевые слова: архитектурная реставрация, памятник архитектуры и реставрации, охрана культурного наследия, консервация, реконструкция, воссоздание.

Summary

Goncharova K.V. Formation of Methodology of Architectural Restoration in Ukraine (Second Half of the 20^th century to the 21st Century). - On the rights of a manuscript.

The thesis aimed at obtaining an academic title of Candidate in Historical Studies with major No. 26.00.05 - Museum Studies. Historical Monument Studies. - Centre of Historical Studies, National Academy of Science of Ukraine, Ukrainian Association for Preservation of Historical and Cultural Monuments. - Kyiv, 2013.

The dissertation is the first comprehensive study that explores the entire complex of regulations, bibliographical and archival sources, including archival project documentation, for the restoration of architectural monuments in Ukraine in the second half of the 20th century to the 21^st century. The author analyzes and explains factors that influenced the historical process of formation of the restoration approaches: state policy in the sphere of historic preservation, economic conditions, impact of international experience, changes in theoretical interpretation of goals and tasks of restoration, enhancement and increase of restoration practice, the formation of professional teams. The author justifies periodization and individual features of the individual phases: identifies the principles of justification of restoration techniques and the experience of practical application of architectural restoration at certain stages of the restoration process.

Keywords: historic preservation, architectural restoration, restoration of the monument, heritage protection, conservation, rehabilitation, reconstruction.

Загальна характеристика роботи

Методика архітектурної реставрації відображає зміни соціокультурного контексту, культурні пріоритети епохи, загальне ставлення до надбань минулого. Історичні особливості формування наукової методики архітектурної реставрації визначають подальший шлях розвитку теорії та практики реставраційної справи.

Актуальність дослідження. Питання становлення та розвитку методики архітектурної реставрації на території сучасної України до нинішнього часу є практично не дослідженим. Ця тема лише фрагментарно представлена в наукових працях. У зв'язку з цим постає необхідність висвітлення процесу становлення архітектурної реставрації, як особливого виду науково-практичної діяльності, на теренах сучасної держави.

Високий рівень реставрації може бути забезпечений лише за умов дотримання наукових методичних засад. Узагальнення попереднього досвіду, як підґрунтя для вдосконалення національної методичної бази, оптимального вирішення нагальних засадничих проблем, розроблення подальших рекомендацій є необхідною умовою для досягнення поставленої мети.

Дотримання наукової методики архітектурної реставрації, професійної етики та високих стандартів якості розроблення та реалізації реставраційних проектів, інтеграція історико-архітектурних пам'яток у реалії сучасного життя є запорукою подолання кризової ситуації в галузі охорони об'єктів культурної спадщини.

Важливість дослідження підкреслюється необхідністю включення теми методики реставрації до навчального процесу в спеціалізованих навчальних закладах. Робота може бути використана в якості навчального посібника для студентів, подальша професійна діяльність яких буде пов'язана із охороною та реставрацією архітектурних об'єктів.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою частиною науково-дослідної роботи Центру пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Її виконано в межах комплексних планових наукових тем Центру пам'яткознавства НАН України і УТОПІК «Трансформація пам'яткознавства та пам'яткоохоронна діяльність в Україні в 1991-2011 роках» (державний реєстраційний № 0109U007403); «Актуалізація науково-технічної спадщини в пам'яткоохоронній та музейній діяльності» (державний реєстраційний № 0112U003192); «Культурна спадщина в формуванні соціогуманітарного простору в Україні на початку ХХІ століття» (державний реєстраційний № 0113U000393).

Дослідження безпосередньо пов'язане із забезпеченням реалізації мети та основних напрямів науково-технічної діяльності Українського державного науково-дослідного та проектного інституту «УкрНДІпроектреставрація» (відповідно до Статуту інституту, затвердженого Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 04.07.2012 р. №334), а також реабілітацією діяльності Науково-технічної ради інституту (Наказ по інституту №61 від 04.09.2012 р.).

Обрана тема дослідження співвідноситься з метою діяльності Українського національного комітету ІКОМОС, спрямована на вирішення завдань, передбачених чинним законодавством України.

Метою дослідження є визначення особливостей становлення та розвитку архітектурно-реставраційної методики в Україні в другій половини ХХ - початку ХХІ ст.

Виходячи з визначення мети, випливають основні завдання, а саме:

1. Визначити ступінь дослідженості питання становлення реставраційної методики в Україні на основі бібліографічних джерел, нормативно-правової бази та проектної архівної документації;

2. Проаналізувати проектну документацію з реставрації архітектурних пам'яток України як першоджерела для даного дослідження;

3. Розробити періодизацію історичного процесу формування наукової методики архітектурної реставрації в Україні;

4. Визначити витоки становлення реставраційної методики в період відновлення реставраційної справи в перших десятиліттях після Другої світової війни, в тому числі дослідити адміністративні та нормативні перетворення, узагальнити теоретичні напрацювання та практичний досвід архітектурної реставрації;

5. Виявити історичні особливості періоду формування української реставраційної школи, визначити її специфіку та основні засади;

6. Узагальнити вплив соціокультурних зрушень поч. 1990-х років на формування національної архітектурно-реставраційної галузі, охарактеризувати зрушення в теорії реставраційної діяльності, специфіку реставраційної практики 1990 - початку 2000-х років, визначити місце реконструкції в системі реставраційних заходів.

Об'єктом дослідження є історичний процес становлення архітектурної реставрації в Україні.

Предметом дослідження є формування методичних засад архітектурної реставрації в Україні.

Межі дослідження визначаються періодом активного становлення методичних засад архітектурної реставрації в Україні, тобто, хронологічні рамки охоплюють період другої половини ХХ - початку ХХІ ст. (від кін. 1940-х років до поч. 2000-х років), територіальні - обмежуються сучасною територією України.

Методика дослідження ґрунтується на загальних методах науково-дослідної роботи та включає загальновживані методи наукового пошуку, комплексний аналіз наявних інформаційних джерел, класифікацію, узагальнення, співставлення прикладів проектних рішень. Системний та комплексний підхід є необхідною умовою ґрунтовного, всебічного та об'єктивного осмислення проблеми та вирішення поставленої мети.

Складність сучасної ситуації у сфері реставраційної теорії та методики визначає необхідність структуралізації методичних систем та організаційного досвіду у сфері архітектурної реставрації. Комплексний метод дослідження дозволяє максимально ефективно проаналізувати та узагальнити надбання в реставрації об'єктів архітектурної спадщини, а також виокремити засадничі принципи, що становили основу для проведення реставрації на окремому етапі еволюції реставраційної науки. Всебічність дослідження обраної теми забезпечується залученням комплексу різновидів джерел, а саме: нормативних документів, теоретичних напрацювань та проектної документації, що віддзеркалює практику реставраційної діяльності.

В основу дослідження покладений не кількісний аналіз проведених реставраційних робіт, а якість наукової обґрунтованості та визначення впливу соціокультурних чинників, що знайшли відображення у проектних рішеннях.

Наукова новизна та теоретична значимість дослідження полягають у розкритті змісту історичного процесу формування методичних засад архітектурної реставрації, виявленні закономірностей реставраційного процесу в історичній ретроспективі, аналізі реставраційної практики.

Вперше було розкрито особливості формування методики архітектурної реставрації в Україні, висвітлено специфіку еволюції архітектурно-реставраційного знання, систематизовано досвід реставраційної діяльності в Україні.

Вперше опрацьовано матеріали архівної проектної реставраційної документації, що дозволило узагальнити досвід практичної реставрації. До наукового обігу вводяться маловідомі та недоступні для широкого загалу матеріали проектних розробок.

Розширено та доповнено інформаційне поле з історії формування реставраційної методики.

Теоретична значимість роботи визначається інтегральним характером впливу на сучасну пам'яткоохоронну та реставраційну теорію.

Практичне значення. Безпосереднє практичне значення дослідження полягає у використанні його результатів у науково-технічній діяльності базового в галузі архітектурної реставрації інституту «УкрНДІпроектреставрація», можливості використання дослідження в освітніх програмах, навчальному процесі спеціалізованих освітніх закладів, у програмах курсів підвищення кваліфікації, семінарах для фахівців у галузі охорони та реставрації архітектурних пам'яток.

Опосередковане значення дослідження полягає в його інтегруванні та вагомості для української реставраційної теорії, пам'яткознавства, історії та теорії архітектури та інших галузей наукових знань, у систематизації попереднього досвіду, опрацюванні шляхів подальшого розвитку теоретичних та методичних знань у сфері архітектурної реставрації.

Особистий внесок здобувача визначається індивідуально виконаними роботами з опрацювання першоджерел, введенні до наукового обігу результатів дослідження архівної проектної документації Науково-технічного архіву інституту «УкрНДІпроектерстарвація», структурним аналізом прикладів практики архітектурної реставрації, розробленні системи поетапного становлення методичних засад реставрації історико-архітектурних об'єктів, що базується на комплексному аналізі широкого кола джерел.

Апробація результатів дисертації. Матеріали, основні положення та ключові позиції дисертаційного дослідження викладені у доповідях на регіональних та міжнародних наукових конференціях, в тому числі XII-х Кримських Міжнародних Воронцовських читаннях «Воронцови та російське дворянство: між Сходом та Заходом», Х-х Кримських міжнародних читаннях «Світ садибної культури» (м. Алупка, 22-23 вересня 2010 р.), ХV-х Міжнародних Могилянських читаннях, присвячених темі "Проблеми збереження та вивчення музейних пам'яток. Сучасний стан, новітні технології, перспективи" (Київ, 2-3 грудня 2010 р.), «Культурна спадщина України та інформаційно-комунікативні технології» (Київ, 11-12 червня 2010 р.), ІІ-х Спаських міжнародних наукових читаннях (Ніжин, Батурин, 26-28 вересня 2012 р.), ХІ-х Кримських Міжнародних наукових читаннях «Мир усадебной культуры» (Алупка, 2-4 жовтня 2012 р.).

Засадничі положення архітектурної реставрації також висвітлено в авторських лекціях та семінарах, присвячених питанням архітектурної реставрації, прочитаних у Сполучених Штатах Америки (School of the Art Institute of Chicago, Historic Preservation Department, 8 лютого 2012 р.; Посольство України в Вашингтоні, 28 листопада 2012 р.; University of Maryland, School of Architecture, Planning and Preservation, 29 лютого 2012 р.; Columbia University, Graduate School of Architecture, Planning and Preservation, 25 квітня 2013 р.; University of Pennsylvania, Graduate Program in Historic Preservation/ School of Design, 26 квітня 2013 р.), Німеччині (Тематичний семінар «Нові технології в архітектурній реставрації», м. Берлін, квітень 2013 р.) та Україні (у рамках Міжнародного архітектурного фестивалю CANactions 2012, 2013 рр.).

Публікації. Основні положення дисертації оприлюднено в десяти публікаціях, у тому числі шести статтях у наукових фахових виданнях, з яких одна - у фаховому виданні Російської Федерації. Загалом обсяг опублікованих за темою дослідження статей становить 7,5 друкованих аркушів.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (173 сторінки), списку використаних джерел (містить 335 позицій, 324 вітчизняних авторі і 11 зарубіжних авторів), а також 49 додатків, таблиць ілюстративних матеріалів до 2-4 розділів.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтована актуальність дослідження, значимість роботи для розвитку теорії та практики реставраційної справи, пам'яткоохоронної науки, сформульовано мету та завдання дослідження, висвітлено наукову новизну, методику та практичне значення роботи, визначено особистий внесок дослідника, подані відомості щодо апробації та публікацій основних матеріалів дисертації.

Перший розділ «Історіографія та джерельна база дослідження», відповідно до класифікації джерел дослідження, складається з трьох підрозділів: 1. «Аналіз бібліографічних джерел за темою дослідження»; 2. «Нормативно-правові акти як відображення методичних засад архітектурної реставрації»; 3. «Архівна проектна реставраційна документація як відображення методики реставрації».

У першому підрозділі викладений огляд основних теоретичних напрацювань та публікацій відповідно до тематичного та хронологічного принципів. У результаті огляду бібліографічних джерел встановлено основні етапи розвитку історіографії з методики архітектурної реставрації.

Публікації періоду 1940-поч. 1960-х років присвячені вибраним питанням методичного характеру, здебільшого висвітлюють окремі випадки реставраційної практики (роботи Н.Н. Вороніна, Є.В. Горбенко, І.Е. Грабаря, І.В. Крестовського, Ю.П. Нельговського, П.Н. Максимова, С.А. Торопова). Ці розробки слугували необхідним підґрунтям для подальшого аналізу та становлення методичних засад. Першою спробою універсалізувати накопичений практичний досвід стало загальне видання, присвячене методиці реставрації, підготовлене колективом авторів під редакцією Ш.Е. Ратії (1961 р.).

Період другої половини 1960-сер. 1980-х років характеризується становленням теорії реставрації. Перелом у визначенні мети архітектурної реставрації, що стався в середині 1960-х років під впливом міжнародних розробок, відобразився в загальних роботах Є.В. Михайловського, О.О. Ополовнікова, С.С. Под'япольського та ін. Вагомий об'єм досліджень присвячений питанням міжнародного досвіду, функціональній адаптації історичних споруд, комплексній охороні та містобудівному підходу до реставрації архітектурних витворів, специфічним проблемам реставрації об'єктів народної архітектури та дерев'яного зодчества тощо.

Період кін. 1980-1990-х років визначається становленням національної теоретичної бази у сфері охорони та реставрації пам'яток. Переважна більшість робіт присвячена актуалізації методу реставраційної реконструкції, містобудівним заходам охорони архітектурної спадщини, формуванню національної нормативно-правової бази, проблемам інтеграції міжнародного досвіду. Найвагомішими роботами даного періоду, що відображають стан розвитку методики, є дослідження В.В. Акуленка, В.В. Вечерського, Є.Є. Водзинського, Б.В. Колоска, О.А. Пламеницької Л.В. Прибєги, О.М. Титової, та ін.

У другому підрозділі поданий огляд нормативно-правових та регулятивних документів, що відображають зміну пріоритетів держави у сфері охорони культурної спадщини та визначають методичні засади архітектурної реставрації. У підрозділі визначено основні етапи формування законодавчої бази у сфері реставрації.

У період 1940-х років активізується законодавча діяльність, орієнтована на відбудову системи управління та організацію реставраційної галузі, відновлення втрачених історико-архітектурних об'єктів. Зважаючи на поступовий відхід від рекомендацій повоєнного часу, визначення основних принципів реставраційної методики ініціюється та здійснюється професійними і науковими установами.

Ключовою подією наступного періоду кін. 1970-1980-х років було прийняття Закону Української РСР (13 липня 1978 р.) «Про охорону та використання пам'яток історії та культури», що активізувало законодавчі процеси, виявлення і затвердження низки нормативних документів, орієнтованих на збереження містобудівної спадщини, специфічні проблеми реставраційної справи. Із прийняттям Закону 1978 р. роль держави у формуванні пріоритетів та методичних засад у сфері архітектурної реставрації стає визначною.

Період незалежності України позначився процесами формування національної нормативної бази, переорієнтуванням пріоритетів, переважанням реконструкції втрачених об'єктів, зверненням до міжнародних норм. Прийняття Закону України (25 жовтня 2000 р.) «Про охорону культурної спадщини» стало ключовим етапом у створенні системи регулювання реставраційної діяльності, ініціювало прийняття низки допоміжних підзаконних актів, орієнтованих на специфіку реставрації як окремої галузі. Разом з тим незавершеність процесу формування цілісної системи нормативних та методичних приписів призвела до деструктивних процесів у реставраційній галузі.

У третьому підрозділі розглянуто комплекс архівної проектної документації до реставраційно-ремонтних робіт, що являє собою систему першоджерел, опрацювання яких складає базу для дослідження практичних методів та заходів архітектурної реставрації. Визначено, що важливість архівної проектної документації полягає в тому, що її аналіз дозволяє найповніше розкрити сутність відображення принципових методичних засад у практиці, що коригуються залежно від конкретних умов, специфіки пам'ятки, індивідуальної позиції автора реставрації. Узагальнення матеріалів з реставраційних робіт дозволяє простежити історичну ретроспективу методичних змін, виявити окремі методичні відкриття, зроблені в процесі реставрації архітектурних пам'яток. Найціннішими є авторські роботи П.Д. Барановського, Р.П. Бикової, О.О. Граужиса, М.М. Говденко, Б.Я. Кіндзельського, В.І. Корнєєвої, Є.І. Лопушинської, І.Р. Могитича, Є.М. Пламеницької, І.В. Старосольського М.В. Холостенка, В.П. Шевченко, та інших майстрів архітектурної реставрації.

Проведений огляд джерельної бази засвідчує, що комплексному аналізу методичних засад архітектурної реставрації в Україні донині не було приділено належної уваги. Попри значне коло джерел з реставрації архітектурних пам'яток України, питання висвітлення, узагальнення, сучасної оцінки історичного процесу формування національної реставраційної школи з залученням широкого кола матеріалів залишається до нинішнього часу відкритим.

Другий розділ «Реставрація пам'яток архітектури в Україні 1940-1960-х років» складається з трьох підрозділів: 1. «Становлення системи організації та нормативна база архітектурно-реставраційної справи в Україні другої половини 1940- середини 1960-х років»;2.«Витоки та практичний досвід реставрації пам'яток архітектури України у 40-50-х роках ХХ ст».; 3. «Методичні засади та реставраційна практика другої половини 1950-середини 1960-х років».

Перший підрозділ присвячений становленню системи організації галузі охорони та реставрації, а також регулятивним документам, що визначають зміст реставраційних заходів у повоєнні десятиліття. У становленні системи організації галузі виокремлено два основні періоди: перший пов'язаний із відбудовою системи державних органів управління; другій - із адміністративними реформами, проведеними в середині 1950-х років.

У результаті адміністративних перетворень до організаційної структури реставраційної галузі разом з державними органами, на які покладались основні функції з визначення напрямів реставраційної діяльності, увійшли наукові установи, що мали забезпечити необхідний методичний супровід та наукове обґрунтування програми реставраційних заходів, та проектні організації, безпосередньо зайняті у практиці реставраційних робіт. Комплексне вирішення організаційних питань мало забезпечити продуктивну взаємодію різних інституцій та ефективне вирішення актуальних питань на всіх рівнях. Проте розмежування функцій управління та контролю у сфері охорони та реставрації об'єктів культурної спадщини між різними відомствами стало в подальшому причиною ряду неузгоджень та пробілів у розробці та здійсненні комплексних охоронних програм та заходів.

Специфіка нормативної бази на даний період визначалась головною роллю фахівців з реставрації в розробці регулятивних документів. Відтак, розробки 1940-1960-х років мали, переважно, практичний характер, визначаючи склад та порядок розроблення і погодження документації, хід основних процедур з дослідження та реставраційних заходів. Разом з тим інструкції містили чіткі вказівки на мету та кінцевий результат реставраційного втручання.

Період другої половини 1950-х-середини 1960-х років, що позначився в пам'яткоохоронній та реставраційній сфері суперечливими процесами. Антирелігійна пропаганда, зневажливе ставлення до історико-культурної спадщини, згортання політики та фінансування охорони пам'яток стали причиною стагнації галузі загалом. Разом з тим, поступове зростання об'єму реставраційних робіт, розширення структури науково-дослідних та проектно-виробничих установ у подальшому стало вагомим підґрунтям для розвитку реставраційної галузі.

Протягом першої половини 1960-х років відбулися зміни в організації реставраційної справи: розширено систему проектних інституцій, реформовано науково-дослідний сектор. Спеціалізація та децентралізація науково-проектних установ стали поштовхом для активізації участі науковців у розробці методичних вказівок. З метою організації громадської діяльності в цій царині створено Українське товариство охорони пам'яток історії та культури (УТОПІК). Високий авторитет, впливовість наукової та професійної спільноти визначили пріоритетність наукового підходу до реставрації та значну роль фахівців у вирішенні питань розвитку галузі та становленні методичних засад.

У другому підрозділі аналізуються специфічні методичні проблеми реставраційної галузі в першому повоєнному десятилітті. Зважаючи на значні об'єми руйнувань, відсутність фахових рекомендацій, постала необхідність у створенні нового нормативного та методичного підґрунтя, що відповідало б вимогам часу.

На визначення кола об'єктів та методів реставрації значний вплив мали соціокультурні та ідеологічні фактори, під впливом яких увага фахівців зосереджувалась виключно на унікальних та визначних об'єктах, переважно давньоруської доби.

Найпоширенішим були реставраційний ремонт та консервація, які лише в окремих випадках сприймались як самодостатні та завершені методи. Їх поширеність на практиці пояснюється ефективністю забезпечення збереженості пам'ятки за умов мінімального фінансування робіт. Пріоритетність методу цілісної реставрації, задекларована нормативними документами, орієнтування на «початковий вигляд» або «оптимальну дату» стають програмною для подальшого розвитку засадничих принципів архітектурної реставрації. З усвідомленням наукового, історичного, художнього значення архітектурних об'єктів актуалізується питання збереження пізніх нашарувань, різночасових прибудов, наслідком чого стає прагнення до образності та виразності образу в проектах реставрації пам'яток зі складною будівельною історією. Натомість практика усунення історичних перебудов та реконструкція первинного ядра пам'ятки стає менш поширеною. У подальшому, з утвердженням наукових принципів реставрації, тенденція ставлення до пам'ятки архітектури як до документу, що може відображати кілька епох, періодів, стилів, дедалі більше знаходить свій прояв у реставраційній теорії та практиці.

Третій підрозділ розглядає особливості реставраційної методики та практики середини 1950-х-середини 1960-х років. Специфіка даного історичного періоду визначається пом'якшенням політичного та ідеологічного клімату, знайомством фахівців з міжнародним досвідом, появою нових вимог до реставрації. Вплив комплексу чинників визначив загострення конфлікту в принципових позиціях між прибічниками відновлювального та прихильниками консерваційного методів реставраційного втручання, що стало поштовхом для пожвавлення дискусій з таких питань, як доцільність цілісної реставрації, визначення цінності пізніх нашарувань тощо. Визначено нові принципові проблеми, як то інтеграція об'єктів культурної спадщини у життя суспільства, функціональна адаптація історико-архітектурних об'єктів, необхідність комплексного вирішення архітектурних та містобудівних ансамблів.

Даний період визначається слабкою законодавчою ініціативою. Головними регулятивними документами залишались положення та інструкції повоєнного десятиліття. В умовах невідповідності нормативної бази вимогам часу особливої ваги набули професійні розробки науково-дослідних установ та окремих реставраторів.

У реставраційній практиці виокремлено дві головні тенденції: інерційне слідування принципам цілісної реставрації першого повоєнного десятиліття, закріплених у нормативній документації; та поміркованіший й виважений підхід до вирішення питань реставрації історико-архітектурних пам'яток. Із актуалізацією ролі консервації в системі реставраційних заходів дедалі більшого поширення набули методи мінімального або помірного втручання у матеріальну структуру пам'ятки. У переважній більшості випадків спосіб реставрації визначався залежно від індивідуальних характеристик реставрованого об'єкта, що мало результатом комбінування різних методів та підходів у проектах реставрації об'єктів із складною будівельною історією.

Таким чином, у Другому розділі простежений процес закладання підвалин подальшого формування системи управління та організації реставраційної галузі, виявлено специфіку та етапи становлення нормативної бази, висвітлено витоки реставраційної теорії, проаналізовано основні тенденції в практиці реставраційних робіт. Загалом, перші два повоєнні десятиліття варто розглядати як початковий період закладання основ розвитку реставраційної методики України.

Третій розділ «Українська архітектурно-реставраційна школа середини 1960-1980-х років» складається з трьох основних підрозділів: 1. «Організаційне та законодавчо-нормативне забезпечення архітектурно-реставраційної справи в Україні у період середини 1960-1980-х років»; 2. «Методична спрямованість архітектурної реставрації пам'яток мурованої архітектури»; 3. «Методичні засади реставрації пам'яток дерев'яної архітектури».

У першому підрозділі висвітлено та проаналізовано основні нормативні документи з позиції їх впливу на реставраційну діяльність у республіці, простежено зміни в структурі організації галузі. Невідповідність законодавчої бази вимогам часу, вплив міжнародних напрацювань, новітні теоретичні розробки зумовили необхідність перегляду засад пам'яткоохоронного законодавства. Основні проблеми галузі знайшли своє віддзеркалення в ряді нормативних документів, зокрема, комплексній програмі заходів з покращення організації, збереження та використання об'єктів культурної спадщини (1967 р.).

Значною мірою під впливом вже існуючих фахових розробок та в контексті актуальних світових напрацювань прийнято Закон Української РСР «Про охорону та використання пам'яток історії та культури» (1978 р.), положення якого деталізувались низкою підзаконних актів. Питанням принципової ваги стає охорона традиційного міського середовища, містобудівних утворень. У результаті огляду нормативних документів визначено, що до системи організації пам'яткоохоронної галузі увійшли громадські організації на рівні з державними, науково-дослідними та проектно-виробничими секторами. У структурі реставраційної справи з кінця 1960-х років помітна тенденція до централізації та укрупнення проектних організацій. Нормативні розробки 1980-х років засвідчили подальшу деталізацію регулятивних документів, які виокремили та визначили специфічність реставраційної справи в структурі пам'яткоохоронної галузі.

У другому підрозділі розглянуто основні тенденції розвитку теоретичної думки, специфіку методичних засад, особливості реставраційної практики об'єктів мурованої архітектури у 1960-1980-х роках. Під впливом загальносвітових тенденцій критичної переоцінки зазнали питання доцільності цілісної реставрації, відтворення первинного вигляду архітектурних об'єктів зі складною будівельною історією. Конфліктна ситуація, спровокована принциповою неузгодженістю між сформованою радянською реставраційною традицією та привнесеними засадничими позиціями світових тенденцій, дала поштовх для формування реставраційної теорії та мала суттєве відображення на становленні реставраційної методики. Новою тенденцією в охороні та реставрації стає містобудівний підхід, орієнтований на збереження історико-архітектурного оточення пам'ятки, який справив значний вплив на реставрацію комплексних (передусім, фортифікаційних, монастирських, палацово-паркових) об'єктів. Складність даного періоду в становленні реставраційної методики в Україні полягає у відході від загальних теоретичних приписів, в специфікації реставраційних прийомів залежно від типу, стилю та особливостей пам'ятки. За мету реставраційного втручання ставиться комплексне вирішення реставрації об'єктів зі складною будівельною історією, що передбачає застосування комбінованих реставраційних методів. Орієнтування на індивідуальні особливості об'єкту реставрації, цілісність образу реставрованої пам'ятки, наукова обґрунтованість проектних рішень стали ознаками української реставраційної школи, що виявили себе, переважно, у практичних заходах. Із поступовим відходом від цілісної реставрації найбільшого розповсюдження отримала фрагментарна реставрація, що пояснюється впливом світових тенденцій, накопиченням досвіду дослідницьких та практичних робіт, зміною розуміння суті значення пам'ятки. Втім, на початок 1980-х років, із розповсюдженням містобудівної концепції архітектурної реставрації та визнанням допустимості відтворення історичних об'єктів, відбувається поступовий відступ у бік синтетичних методів.

Третій підрозділ присвячено особливостям теорії та практики реставрації об'єктів дерев'яної та народної архітектури. На підставі аналізу теоретичних розробок та практичних заходів визначено, що актуальність питання реставрації об'єктів дерев'яного зодчества припадає на 1970-1980-ті роки. Наявність проектних центрів у Києві та Львові виявила себе у різних підходах та засобах реставраційного втручання. Для Львівської майстерні, що традиційно займалась дерев'яними об'єктами у Західному регіоні, характерне комплексне вирішення реставраційних задач, наукова обґрунтованість, розробка специфічних прийомів (широке застосування аналогій, відновлення на підставі пропорційного аналізу тощо). Специфікою Київської майстерні, яка займалась реставрацією нечисленних дерев'яних пам'яток Подніпров'я, характерне перенесення досвіду дослідження та реставрації об'єктів мурованої архітектури на дерев'яні будівлі. Проектний сектор при УТОПІК відзначився методичними розробками з дослідження та реставрації об'єктів народної архітектури під час організації музеїв просто неба.

Аналіз проектних рішень дозволяє узагальнити характерні риси реставраційної практики в Україні, які полягають у відсутності уніфікованої системи заходів, комбінуванні фізичного укріплення об'єкту із заходами з пристосування під нові функції, збереженні традиційного середовища, відтворенні цілісного образу пам'ятки. У переважній більшості проектів ці завдання вирішувалися засобами цілісної реставрації з орієнтуванням на повернення історичній споруді її первинного вигляду. Консервація застосовувалась як метод укріплення деревини та зміцнення конструкцій споруди. Фрагментарна реставрація мала місце лише у виняткових випадках, здебільшого у тих регіонах, де дерев'яні церкви не зазнавали значних перебудов у ХІХ ст. або у тих випадках, коли пізні нашарування становили вагому історико-архітектурну цінність. Приділення значної уваги образному вирішенню споруди, як архітектурному витвору, виявило себе в ряді технічних прийомів, як то дотримання під час заміни окремих фрагментів єдиного кольору поверхні деревини на фасадах, для чого використовувався старий дерев'яний матеріал, прагнення відновлення первинних конструктивних, просторово-планувальних та декоративних рішень.

Отже, в третьому розділі розглянуто основні тенденції в архітектурній реставрації періоду активного становлення української реставраційної школи, що визначається специфікою методичних засад, застосованих колом архітекторів-реставраторів у їх практичній діяльності. Для української реставраційної школи характерне прагнення до цілісного образного вирішення споруди, орієнтування на збереження та виявлення (музеєфікацію) різноетапних нашарувань, тісний зв'язок між дослідженням та проектуванням, застосування комплексних та комбінованих методів наукової реставрації у відповідності до особливостей об'єкту реставрації.

До четвертого розділу «Архітектурна реставрація в Україні на межі ХХ-ХХІ ст.» входить три підрозділи: 1. «Нормативно-правове забезпечення та організація архітектурно-реставраційної справи в Україні у 1990-і роки», 2. «Реставраційна теорія та методична спрямованість архітектурної реставрації на межі ХХ-ХХІ ст.», 3. «Реставраційна реконструкція та практика реставрації в Україні».

У першому підрозділі розглянуті основні тенденції процесу становлення національної нормативної бази та системи організації реставраційної галузі. Визначено, що протягом 1990-поч. 2000-х років в України відбувся перехід від інтерпретації радянських законодавчих норм, прямого запозичення ключових регулятивних положень міжнародних документів до створення власної законодавчо-нормативної бази, що на даний момент ще перебуває в процесі формування. Суттєвим кроком стало прийняття Закону України «Про охорону культурної спадщини» у 2000 році. За наступне десятиліття було розроблено та ухвалено державні будівельні норми в галузі реставрації, що окреслили нормативне поле та визначили специфіку архітектурно-реставраційної діяльності. У результаті прийняття концептуально важливих нормативних документів суттєво розширилось коло об'єктів, що підлягають державній охороні та реставрації. Ретроспектива формування нормативних основ ілюструє еволюцію від узагальнених декларативних документів перших років Незалежності, що визначали засадничі напрями розвитку культурної сфери в цілому до дедалі більш спеціалізованих та вузько направлених нормативів кінця 1990-х років.

У результаті структурних змін, що відбулись у пам'яткоохоронній та реставраційній галузі, успадкована з радянських часів система управління була лише почасти реформована і адаптована до нових умов часу. Спроби створення єдиного державного органу, що опікувався б проблемами охорони та реставрації пам'яток, не мали суттєвого результату. Негативним фактором стали поява в галузі архітектурної реставрації бізнес-структур, закриття профільних науково-дослідних інститутів, скорочення проектних установ, виробничого сектору.

У другому підрозділі розглянуто та узагальнено основні питання та напрями фахових дискусій з приводу шляхів розвитку, мети та методів архітектурної реставрації незалежної України. Академічні наукові розробки ілюструють традиційність трактовки реставраційної методики, спадковість орієнтування на аналітичні реставраційні методи. Публічні дискусії, що стали виміром формування теоретичного поля, так і не створили єдиного системного бачення мети та методичної спрямованості архітектурної реставрації. Засадничі питання реставраційної теорії були витіснені з теоретичного дискурсу, поступившись виправданню реконструкції та відтворення як нових передових напрямів роботи з пам'ятками з урахуванням соціокультурного контексту, об'єктивних економічних умов та нормативної підтримки.

Наслідками ситуації, що утворилась, стали відмова від усталеної методичної спрямованості наукової реставрації, дискредитація обґрунтованості традиційних засад, методична дезорієнтація. Суттєво змінились принципові орієнтири реставраційної методики, що змістились у бік нематеріальних цінностей (символічного, меморіального та історичного значення архітектурного об'єкту). Питання збереження автентичності, актуальне в попередні періоди, втратило свого теоретичного значення.

У третьому підрозділі визначено особливості реставраційної практики 1990-поч. 2000-х років, яка повною мірою віддзеркалювала специфіку нормативних та теоретичних розробок, орієнтованих, передусім, на реконструкцію. Відтворення втрачених витворів архітектурного мистецтва, обґрунтоване винятковою культурною, історичною та містобудівною цінністю об'єкту, оцінювалось як виправдане та доцільне. З часом захоплення реконструкцією, порушення технології виконання робіт, відхилення від проекту, недостатня обґрунтованість проектних рішень призвели до цілої низки зловживань та викривлень історичних форм відтворюваних об'ємів. Центральне місце в реставраційній практиці даного періоду посідають об'єкти культової архітектури, проектні роботи по яких ілюструють переважання цілісної реставрації та реконструкції в системі вжитих заходів. У порівнянні з попереднім періодом зменшується кількість реставрованих об'єктів дерев'яного зодчества та оборонних комплексів. Нечисленні приклади реставрації таких об'єктів демонструють схильність до традиційних методичних прийомів реставрації, розроблених та широко застосованих у 1970-х роках. Специфічною рисою реставрації об'єктів цивільної архітектури стає залежність способу реставраційного втручання від функцій споруди, що дозволяє виявити всю палітру методів архітектурної реставрації. Консервація традиційно застосовується для архітектурно-археологічних пам'яток, проте, на відміну від попередніх етапів, цей метод отримує визнання як самостійний та кінцевий. Загальна схильність до реконструкції, скорочення фінансування реставраційних робіт, зниження якості реставраційного втручання призвело до регресивних процесів у реставраційній галузі країни.

Висновки

1. У результаті аналізу бібліографічних джерел встановлено, що питання історичного формування методики архітектурної реставрації в Україні в другій половині ХХ - початку ХХІ ст. практично не висвітлено, в чому й полягає актуальність даного дослідження.

2. У результаті виявлення та аналізу джерел розкрито їх значення для дослідження специфіки формування архітектурно-реставраційної методики в Україні. Поряд з нормативними документами та бібліографічними матеріалами особливу цінність становить архівна проектна документація, що є першоджерелом для даного дослідження. Проектні документи розкривають сутність методики та практичних заходів з архітектурної реставрації, дозволяють виявити авторський підхід відомих реставраторів. Переважна більшість використаних у роботі проектних документів опрацьовано вперше.

3. Розроблено періодизацію становлення реставраційної методики в Україні, що визначається історичними, соціокультурними, економічними факторами, ставленням спільноти до культурної спадщини та надбань минулого, коригуванням державної політики в галузі реставрації, теоретичними розробками науковців. З урахуванням зазначених факторів формування архітектурно-реставраційної методики в Україні має такі періоди:

· повоєнні десятиліття відбудови країни після катастрофічних руйнувань Другої світової війни - кін. 1940-середини 1960-х років;

· період активного розвитку, стабілізації та поступової стагнації - друга пол. 1960-х - кін. 1980-х років;

· визначення національної реставраційної ідеології та формування національного теоретичного виміру і практичного досвіду - 1990-і - 2000-і роки;

4. Період перших повоєнних десятиліть охарактеризовано як перший етап відродження реставраційної справи в республіках Радянського Союзу, зокрема, Україні. На цей період припадає активізація законотворчих процесів, формування системи організації реставраційної справи, що на довгий час визначили перспективи розвитку архітектурної реставрації. Великий обсяг втрат культурної спадщини в роки війни визначив винятковість ситуації, що склалась у методичному плані, та необхідність розроблення і реалізації нових підходів до збереження вцілілих пам'яток. Зафіксоване в нормативних документах перших повоєнних років орієнтування реставраційних робіт на початковий або на оптимальний період будівельної історії пам'ятки виявило себе у переважанні цілісної реставрації як пріоритетного методу відбудови понівечених війною об'єктів. Відходом від нормативних рекомендацій на практиці стало винайдення підходу, метою якого було розкриття первинного ядра зі збереженням найцінніших нашарувань. Поширення на практиці здобув метод поєднання консервації автентичного об'єму та реконструкції завершень в історичних формах. Досвід розроблення методичних рекомендацій та практичної реставрації знайшли своє продовження у подальших етапах формування методичних засад реставраційної методики в Україні.

5. Встановлено, що формування реставраційної методики в Україні в період 1960-1980-х років проходило під впливом таких чинників як відносна лібералізація соціокультурної сфери, коригування державної культурної політики, ознайомлення фахівців з міжнародним досвідом, активізація законотворчої діяльності. Наслідком стали суттєві зрушення в методиці архітектурної реставрації, що характеризуються визнанням пріоритетності консервації, цінності містобудівних утворень та архітектурних комплексів, актуалізацією питання функціональної адаптації пам'яток. Розширення практичного досвіду, збільшення арсеналу реставраційних методів, специфіка методичних засад на теренах України дають підстави для визначення даного періоду як часу формування української реставраційної школи.

6. У результаті розгляду особливостей становлення архітектурно-реставраційної методики в незалежній Україні встановлено, що реформування реставраційної галузі віддзеркалює головні засади культурної політики. Виокремлено основні тенденції в організаційних та системних заходах: спадковість системи організації галузі та інерційне слідування методичним вимогам, розробленим у радянську епоху; пошук оптимальної системи організації пам'яткоохоронної справи та нових методичних засад роботи з пам'ятками. Наслідком прагнення компенсувати втрати радянського періоду стало відтворення втрачених пам'яток архітектури та історії. Спроби формування національного теоретичного підґрунтя, що мало базуватись на принципах наукової реставрації, були витіснені теоретичними розробками та дискусіями щодо місця реконструкції в системі реставраційних заходів. Орієнтування на реставраційну реконструкцію в теорії та практиці реставрації сприймалось як прогресивне та відповідне вимогам часу.

7. Аргументовано доведено, що специфіка української реставраційної школи визначається територіальним виміром, локалізацією в межах сучасної України, наявністю професійної спільноти реставраторів-практиків, що поділяють спільні ідейно-методичні засади, специфікою наявних об'єктів культурної спадщини. В межах української реставраційної школи визначаються регіональні осередки, Київський та Львівський центри проектної та реставраційної діяльності, особливості яких визначаються характером та переважанням окремих видів пам'яток у межах певної території. У межах локальних шкіл вирізняються окремі групи, специфіка роботи яких визначається особистісними орієнтирами видатних майстрів реставрації: Р.П. Бикова, М.М. Говденко, О.О. Граужис, І.О. Іваненко, В.І. Корнєєва, Є.І. Лопушинська, Р.І. Могитич, Є.М. Пламеницька, В.П. Шевченко та інших. Для української реставраційної школи, принципи якої виявили себе, переважно, у практиці, характерні наукова обґрунтованість, належний науковий супровід, тісний зв'язок комплексних досліджень та реставраційних заходів, залежність реставраційних підходів від індивідуальних особливостей об'єкту реставрації, переважання фрагментарної реставрації, цілісність образного вирішення реставрованого об'єкту, максимальна наближеність до технології виготовлення будівельних матеріалів та виконання будівельних робіт до певного історичного етапу.