Особливості творчої взаємодії українського музично-драматичного театру з етнічними театрами національних меншин Наддніпрянської України: кінець XIX – початок XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості творчої взаємодії українського музично-драматичного театру з етнічними театрами національних меншин Наддніпрянської України: кінець XIX - початок XX століття

У процесі сучасного державотворення актуалізуються питання вивчення та збереження національної істерико - культурної спадщини, яка є ключовим елементом розвитку національної свідомості, впливовим чинником формування єдиної національної ідентичності, утвердження об'єднавчих духовних цінностей та пріоритетів у суспільстві. Дослідження специфіки розвитку національного театрального мистецтва, яке упродовж багатьох століть є важливою складовою національної культурно - історичної спадщини, виразником коду етнічної свідомості, національного менталітету, джерелом збереження фольклорних традицій та яскравим концептом духовного поступу української нації, виступає одним із пріоритетних напрямків національного наукового простору.

Висвітленню соціокультурних, культурно-освітніх проблем національних меншин України присвячені праці О. Бистрицької [2], К. Дойча [7], О. Жуковського [9], О. Рафальського [18] та ін. Проблематика перебігу національно-визвольного руху Наддніпрянської України аналізованого періоду знайшла своє висвітлення у працях С. Єкельчика [8], О. Лисої [12], О. Малюти [13], В. Цапко [23] та ін. Окремим аспектам становлення та розвитку етнічних театрів України присвячені праці П. Горбатовського [4, 5], О. Підопригори [16], Ю. Полякової [17] та ін. Водночас, попри значимість доробку вчених, соціокультурний та етнонаціональний аспект становлення українського музично-драматичного театру ще потребує детального мистецтвознавчого аналізу. Виходячи з цього, метою запропонованої наукової розвідки є дослідження особливостей творчої взаємодії українського музично-драматичного театру з етнічними театрами національних меншин України в контексті соціокультурних процесів кінця XIX - початку XX століття.

В останній третині XIX ст. розвиток української культури та її складової української театральної культури супроводжувався значним духовним піднесенням, зумовленим поширенням українського національно-визвольного руху, який перейшов у культурницьку фазу. У зв'язку з колоніальним становищем української нації діячі національно-визвольного руху ставили перед собою завдання консолідувати українську спільноту в інтегровану національну цілісність з єдиною українською літературною мовою та національною культурою.

Ідеологічні переконання українських діячів дістали своє відображення у їх діяльності, основними напрямами якої було: проведення організаційної роботи у культурно-просвітницьких товариствах «Громадах», «Просвітах» (заснування бібліотек, читалень, книгарень, закладання недільних шкіл з українською мовою викладання, організація народних свят, екскурсій відомими місцями); розгортання освітньої діяльності (влаштування курсів, читання публічних лекцій, що стосувались різних аспектів українського життя, проведення літературно-музичних вечорів, сімейних україномовних вечорів тощо) [13, 76]. Проводячи значну пошукову, видавничу роботу, вони з одного боку, закладали джерельну базу українознавчих історичних, мистецтвознавчих, етнокультурних досліджень, утверджували документалізм регіональних праць, а з іншого - сприяли формуванню загальної та історичної культури української спільноти, усвідомленню власної національної ідентичності. Отже, в час тотальної русифікації суспільства діяльність провідних українських діячів, сприяла національному усвідомленню, формувала національну ментальність, що в свою чергу значно обмежувало вплив державної російської монополії щодо національного та соціального вибору української спільноти та звісно йшла всупереч офіційній імперській ідеологемі.

Культурницька діяльність патріотично налашто-ваної української еліти отримала неприхований опір як з боку імперської верхівки так й шовіністично налаштованих кіл громадськості, які ігнорували етнічну специфіку та вважали, що розвиток української культури призведе до відродження української нації, самостійного суспільно-політичного, культурного життя, наслідком чого стане руйнація державно-політичної єдності.

На захисті імперської політики русифікації постала цензура, яка упереджено вороже відносилася не тільки до україномовних творів, а й до всієї української культури загалом. Цензура, як підвідомчий імперський владний орган, була невблаганною та прискіпливо виконувала свої зобов'язання. Для отримання дозволу цензурного відомства на постановку українських музично-драматичних вистав необхідно було отримати дозвіл всієї бюрократичної вертикалі. Від початку п'єсу розглядали місцеві цензори, які надсилали рукописи до Головного управління цензури у справах друку, що в свою чергу направляло їх до Петербурзького цензурного комітету, який після перегляду повертав їх знов до Головного управління із своїм заключениям. Після ознайомлення із усіма попередніми висновками начальник Головного управління у справах цензури друку вирішував їх подальшу долю [26, 9-10].

Нормативно-правові акти останньої третини XIX ст. теж надійно забезпечували здійснення імперської політики уніфікації, визначали основні завдання органів губернського жандармсько - поліцейського управління та розкривали їх компетенцію. Зокрема, у 1875 р. циркуляром Міністерства внутрішніх справ від 7 березня на всіх підприємствах і установах був встановлений жорсткий нагляд за українофілами. Письмовим розпорядженням від 26 серпня 1878 р. царський уряд дозволив загальній поліції, жандармерії в будь-який час для обшуків та арештів вільний допуск на всі підприємства та установи. Положенням від 1 березня 1882 р. був встановлений таємний нагляд за особами «сумнівної політичної благонадійності». До всіх жандармських управлінь була надіслана спеціальна форма, яка містила відомості про соціальну приналежність, сімейний стан, майнове становище, місце постійного проживання, обставини життя, реєстраційний номер Департаменту поліції, про встановлення нагляду за особою, якою встановлювалося стеження. Результати таємного нагляду, у разі отримання поліцією компрометуючих матеріалів, могли бути використані як маніпуляційний засіб морально - психологічного тиску та контролю політичних поглядів української інтелігенції [12, 137]. Так бюрократично-репресивний, цензурний апарат здійснював уніфікацію політичної свідомості української інтелігенції та асиміляцію української нації як такої. Проте, як би не намагалася імперська влада чинити тиск, невпинний розвиток національної культури неможливо було зупинити, українська нація реально існувала, ознакою ідентифікації якої була українська мова та культура.

У другій половині XIX ст. українські діячі позбавлені можливості легальної праці, легалізації науково-просвітницьких культурно-мистецьких об'єднань на теренах Російської імперії постали перед перспективою втрати національної культури та національної ідентичності. їм залишалося лише одне - активно проти-діяти, встановити міцні творчі зв'язки з діячами національних меншин України, об'єднав свої зусилля, діючи в одному ідеологічно-естетичному контексті, єдиному творчому напрямі, що стверджував та пропагував власні традиції, мову та культуру серед широкого громадського загалу.

Український музично-драматичний театр в аналізований період став яскравим національним явищем, естетичною криницею незламного національного духу, джерелом збереження фольклорних традицій та яскравим концептом духовного поступу української нації.

М. Кропивницький та М. Старицький - фундатори українського музично-драматичного театру, сповідуючи традиції Т. Шевченка, І. Котляревського, задля збереження національної ідентичності, можливості мати власну національну театральну традицію, відродження та збереження національної народнопісенної, фольклорної традиції застосували весь свій творчий інструментарій - музично - драматичну, етнографічно-побутову специфіку репертуару, етнографічний характер декорацій, костюмів, хореографічне оформлення вистав, визначивши подальший розвиток українського театру як музично-драматичного [14, 21].

Національна специфіка театральних постановок вирізнялась майстерним включенням до драматургічної дії яскравих виражальних засобів, вокально-музичних (музичних картин, народних пісень) та хореографічних (дивертисменту, народного танцю, хореографічної композиції), що сприяло збереженню, пропагуванню традицій та звичаїв українців, національному осмисленню та самоусвідомленню. їх драматургічна творчість музична і за внутрішнім своїм змістом, і за музичністю драматургічного слова. Саме тому вона потребувала особливого музичного розкриття, музичного поєднання гри актора зі звучанням оркестру, вокалу з танцем.

Наявність у колективах корифеїв української сцени хору надавала можливість відтворити у сценічній дії традиційний гуртовий спів, притаманний українству. У музично-драматичних виставах корифеїв національної сцени український музично-поетичний фольклор лунав у всьому своєму інтонаційному багатстві. Відповідно до зображуваної ситуації обирався склад хору: чоловічий, жіночий або мішаний. Хорові фрагменти народних пісень стали окрасою музично-драматичних вистав: «Невольник» Т. Шевченка («Гей, не дивуйте, добрії люди», «Гей, нум, братці, до зброї», «Ревуть, стогнуть гори-хвилі»), «Вечорниці» П. Ніщинського («Добрий вечір, пані - матко», «Закувала та сива зозуля»), «Чорноморці» (хори козаків «Засвистали козаченьки», «Слава нашим козаченькам») та ін. [14, 20].

Декораційне оформлення було важливою органічною складовою драматургічної палітри українського музично-драматичного театру, синкретичного за своєю суттю. В умовах безперервних імперських утисків, що були спрямовані на знищення українського етносу та української культури, поєднуючись із акторською грою, музикою, хореографією національні декорації пропагували етнографічні особливості, звичаї українців, сприяли усвідомленню власної національної ідентичності. Національне декораційне оформлення в українських музично-драматичних виставах виступало як важливий засіб удосконалення психологічної типізації дійових осіб, відтворювало етнографічно - побутову атмосферу сценічної дії, сприяло достовірному, глибокому розкриттю художнього змісту твору та справляло безпосередній вплив на глядача.

Основу репертуару тогочасного театру становили п'єси: «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Ніч на Івана Купала», «Глитай», «Невольник», «Зайди голова», «Дві сім'ї», «Пошилися в дурні», «По ревізії», «Вуси», «Дай серцю волю, заведе в неволю…», «Розгардіяш», «Скрутна доба», «Перед волею», «Страчена сила», «Конон Блискавиченко» М. Кропивницького, «Вечорниці» П. Ніщинського, «Сава Чалий», «Мартин Боруля», «Паливода», «Лиха іскра», «Суєта», «Понад Дніпром», «Житейське море», «Наймичка», «Бурлака», «Безталанна», «Бондарівна», «Чабан» І. Карпенко-Карого, «Не так склалося як бажалося», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «За двома зайцями», «Сорочинський ярмарок», «У темряві», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Юрко Довбуш» М. Старицького та ін. [15, 231].

Аналіз історичних матеріалів, архівних джерел свідчить, що український музично - драматичний театр наприкінці XIX - на початку XX ст. функціонував у творчому діалозі з театрами інших етноспільнот. В контексті історико-культурного розвитку України, слід відзначити фактор по - ліетнічності та полікультурності у становленні її культурних традицій.

Формування в останній третині XIX ст. першої української професійної трупи під керівництвом видатного Марка Кропивницького знайшло своє відображення і у театральній культурі єврейського етносу на теренах України. У 1876 р. під керівництвом Абрама Гольдфадена розпочинає свою діяльність перша єврейська професійна трупа. Слід відзначити, що від самого початку керівник театрального колективу, самовіддано працюючи, крім безпосередньо господарсько-адміністративної, виконував функції театрального режисера, сценографа-постановника, іноді - художника-декоратора й постачальника (перекладача або драматурга) репертуару для колективу. А. Гольдфаден сформував повноцінний репертуар для єврейського театру, понад 40 п'єс, з широким жанровим діапазоном: історичні трагедії, соціально-побутові комедії, мелодрами, оперети. Драматургія А. Гольдфадена закріпила музично-драматичну спрямованість репертуару єврейського театру [17, 110].

В єврейських виставах музичні партії часто виконувалися на мотиви українських народних пісень. Зокрема, у виставі «Ді Кішефмахерн» («Чаклунка») А. Гольдфадена одна з пісенних партій головної героїні Міреле, була покладена на мотив української пісні на «Стоїть гора високая» (сл. Л. Глібова) [16, 400].

Аналіз періодичної преси свідчить, що вистави єврейського театру користувалися великим успіхом у публіки. Проте, успіх театру А. Гольдфадена викликав супротив з трьох боків: проти нього виступали релігійні кола, діячі єврейського просвітництва та частина єврейської інтелігенції, яка прагнула асимілюватися, зневажала національний театр та відвідувала вистави російського та італійського професійного театру. У зв'язку з цим, основною глядацькою аудиторією театру А. Гольдфадена були представники середнього класу населення - ремісники, купці, прості люди (мешканці малого містечка «штетла»). Безперечно, єврейський театр, який пропагував рідною мовою національну культуру виступав потужним фактором самоідентифікації, що йшло всупереч офіційній імперській ідеологемі.

У серпні 1883 р. з'явився Циркуляр Міністерства внутрішніх справ №1746, що заборонив вистави на мові ідиш. Відтак, для єврейського театру однією з умов існування після 1883 р. була постановка вистав німецькою мовою [16, 401]. Отже, умови, в яких формуються професійні театри як українського, так і єврейського народів наприкінці XIX ст. були ідентичними - це імперські заборони та утиски, спрямовані на знищення етнонаціональних культур.

Проте, всупереч імперським заборонам як і українські музично-драматичні колективи так і єврейські трупи діяли, виконуючи етноконсолідуючу, культурно-просвітницьку функції. Репертуарну основу єврейського театру становили п'єси національної класичної драматургії, переклади зарубіжної класики, в основному оперети, комедії, музичні мелодрами, утверджуючи подальший розвиток єврейського театру як музично-драматичного за своїм спрямуванням: «Суламіф», «Юдіф та Олоферн», «Фанатизм, або Обидва Кунілемеля», «Двося-пліткарка», «Бабуся та онучка», «Бар-Кохба» (у переробці Я. Співаковського), «Ді Кішефмахерн» А. Гольдфадена, «Комічне весілля Шмендрика», «Кол-Нідре», «Сарра Шейндль з Єгупеця» І. Латайнера, «Яків та його сини», «Життєві картини» А. Компа - неєця, «Ді Міме Шпрінце», «Гальперін збіднілий мільйонер», «Шлойме Горгль», «Дегель Махне Ієгу - да», «Три вінчання в один вечір», «Юкл-бен-Флекл» А. Фішзона, «Дер Яхсен» («Гордець») А. Шора, «Семка Лец» Є. Майзеля, «Дем Ребенс Беньюхед» Б. Томашевського та ін. Значне місце у єврейській драматургії на початку XX ст. займала тема еміграції, відображена у п'єсах: «Ді Американерн» («Американці»), «Яхне-Сосель ун Хаім-Иосель фурн ін Америка» («Яхне Сосель та Хаїм Йосель їдуть до Америки»), «Ханче ін Америка» («Ханче в Америці») Н. Ракова та Рутушинського, «Європейці в Америці» І. Латайнера та ін. [17, 111; 114].

Аналіз історичних матеріалів свідчить, що в наприкікці XIX - початку XX ст. Київ був важливим центром польського театрального життя в діаспорі. Слід зазначити, що театральна активність поляків у Києві спостерігалися ще починаючи з XVII століття, після чого, з перервами, спричиненими імперськими утисками, польській спільноті все ж вдавалося організовувати театральні вистави. Отже, у 1803 році виник перший стаціонарний польський театр, на чолі з провідним антрепренером Адамом Малиновським, який незважаючи на цензурні заборони, протягом десяти років очолював колектив. Перша польська антреприза складалася з 25 акторів, співаків, невеличкого оркестру, хору та балету з восьми танцюристів. Крім участі у виставах, акторський колектив був учасником різних офіційних урочистостей Києва.

Важливою датою був 1856 рік, коли коштом польської громади було побудовано муроване театральне приміщення. Під керівництвом Т. Борковського театральний колектив давав по дві вистави на тиждень польською та українською мовами. Після Січневого повстання 1863 р. діяльність польського театру у Києві із політичних міркувань була припинена [4, 68].

Лібералізація імперської політики, що відбулась у 1905 році, законодавчі впровадження, які значно послабили обмеження суспільно-культурного життя національних меншин, сприяли активізації діяльності польської спільноти. У цей час не тільки у великих, але й у провінційних містечках Російської імперії діяли польські культурно-освітньої осередки: філії римо-католицького товариства благодійності, польські доми, польські клуби. Стрімко розвивалася преса, засновувалися бібліотеки та друкарні.

На хвилі цього національного піднесення значна увага приділялася розвитку театральної справи. У періодиці лунали думки про відновлення у Києві стаціонарного польського театру. Успішні гастролі у 1905-1906 рр. польських труп Б. Болеславського, Ю. Мишковського, Львівського театру Т. Павликовського та Варшавського товариства любителів сцени, переконували прихильників цієї ідеї в тому, що для майже сорокатисячної польської громади в Києві стаціонарний театр необхідний як «святиня національного духу» [4, 69].

У 1906 році, завдяки плідній праці провідних польських діячів, які об'єднали свої зусилля у діяльності «Товариства шанувальників мистецтва» у Києві був заснований польський стаціонарний театр. Очолюваний у різні роки провідними майстрами польської сцени К. Лодзинською (1906-1907), А. Семашко (1907-1909), О. Станевським (1910-1911), Ф. Рихловським (1912), польський театр пропагував національну культуру серед широкого громадського загалу.

Основу національного репертуару становили п'єси: «Присяга» («Kl^twa»), «Весілля» («Wesele»), «Судді» («S^dzi»), «Варшав'янка» («Warszawianka») С. Виспянського, «Моральність пані Дульської» («Moralnosc pani Dulskiej»), «Четверо» («Ich czworo»), «Жінка без недоліків» («Kobieta bez skazy»), «Панна Малічевська» («Panna Maliczewska») Г. Запольської, «Зачароване коло» («Zaczarowane kolo»), «Вертеп» («Betleem») (за твором «Betlejem polskie») Л. Ридля, «Вир» («Topiel») С. Пшибишевського, «У тенетах» («W sieci») Я. Кісєлєвського, «Липневої ночі» («W noc lipcow^») Б. Горчинського, «Гра сердець» («Gra serc») С. Кеджинського та ін. Польський театр реалізовував просвітницькі завдання, репрезентуючи громаді твори польської класичної драматургії: «Мазепу» і «Горштинського» («Horsztynski») Ю. Словацького, «Іридіона» («Irydion») 3. Красінського, «Дзяди» («Dziady») A. Міцкевича та ін. [5, 33].Таким чином, плідна, самовіддана творча співпраця видатних українських, єврейських, польських театральних митців, у час тотальних державних та цензурних заборон, всеохоплюючої русифікації суспільства сприяла тому, що етнонаціональний театр в Україні став естетичною криницею національного духу, яскравим історико-культурним явищем та вагомим фактором етнокультурної ідентифікації.

Література

1. Антонович Д. Триста років українського театру, 1619-1919 / Д. Антонович. - Прага, 1925. - 272 с.

2. Бистрицька О. Розвиток системи освіти національних меншин в Україні у 1917-1939 рр.: дис…. канд. істор. наук: 07.00.01 / О. Бистрицька. - Харків, 1998. - 210 с.

3. Василько В. Театру віддане життя / В. Василько. - К.: Мистецтво, 1987. - 180 с.

4. Горбатовський П. Від аматорського гуртка до професійного театру / П. Горбатовський. - Львів: Вісник ЛНУ, 2006. - Вип.7. - С. 57-69.

5. Горбатовський П. Стаціонарний польський театр у Києві / П. Горбатовський. - Львів: Вісник ЛНУ, 2004. - Вип.5. - С. 19-44.

6. Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст. / Я. Грицак. - Київ: Генеза, 2000. - 356 с.

7. Дойч К. Народи, нації та комунікація / К. Дойч // Націоналізм: антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 546-566.

8. Жуковський О. Національні меншини Правобережної України у 20-ті роки XX століття: суспільно - політичний та культурний розвиток: дис…. канд. істор. наук: 07.00.01 / О. Жуковський. - Чернівці, 2006. - 254 с.

9. Красильникова О. Історія українського театру XX сторіччя / О. Красильникова. - К.: Либідь, 1999. - 208 с.

10. Кропивницький М. Твори в 6-ти томах / М. Кропивницький. - Київ: Держлітвидав. УРСР, 1960. - Т. 6. - 672 с.

11. Лиса О. Політичні настрої інтелігенції Наддніпрянської України другої половини XIX - початку

XIX ст.: дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / О. Лиса. - Переяслав-Хмельницький: Б.в., 2010. - 215 с.

12. Малюта О. «Просвіти» і Українська Державність (друга половина XIX - перша половина XX ст.): до 140-річчя товариства «Просвіта»: монографія / О. Малюта. - К.: Просвіта, 2008. - 840 с.

13. Нариси з історії театрального мистецтва України XX ст. / ред.: В. Сидоренко. - 2 вид., стер. - К: Інтертехнологія, 2006. - 1056 с.

14. Новиков А. Українська драматургія й театр: від найдавніших часів і до початку XX ст. / А. Нові - ков. - Харків: Основа, 2011. - 408 с.

15. Підопригора, О. Єврейський театр / О. Підопригора // Нариси з історії та культури євреїв України; упоряд., ред.: Л. Фінберг, В. Любченко. - К.: Дух і літера, 2009. - С. 399-414.

16. Полякова Ю. Гастролі єврейської трупи Фішзона у Харкові на початку XX століття / Ю. Полякова // Вісник Харківського національного університету імені В. Каразіна. - X., 2011. - Вип. 939. - С. 109-116.

17. Рафальський О. Національні меншини у XX ст.: історіографічний нарис / О. Рафальський. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. - К, 2000. - 445 с.

18. Романицький Б. Український театр в минулому і тепер / Б. Романицький. - К.: Держполітвидав. УРСР, 1950. - 130 с.

19. Садовський М. Мої театральні згадки / М. Садовський. - К., 1980. - 245 с.

20. Старицька-Черняхівська Л. Вибрані твори: Драматичні твори. Проза. Поезія. Мемуари / Л. Стари - цька-Черняхівська. - К.: Наукова думка, 2000. - 848 с.

21. Хороб С. Українська драматургія кінця XIX - початку XX століття в системі модерністського художнього мислення.: автореф. дис… д-ра філол. наук: 10.01.01. / С. Хороб. - Львів: Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 2002. - 45 с.

22. Цапко О. Діяльність товариства «Просвіта» в Україні (1891-1914 рр.): автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / О. Цапко. - К., 1998. - 18 с.

23. Чорний С. Український театр і драматургія / С. Чорний. - Мюнхен, Нью-Йорк, 1980. - С. 168-248.

24. Шурапов В. Театру Марка Кропивницького 120 років / В. Шурапов. - Кіровоград: «Код», 2002. - 40 с.

25. Юрченко В. Матеріали цензурних установ у м. Києві як історичне джерело (1838-1917 рр.): автореф. дис…. канд. іст. наук: 07.00.06 / В. Юрченко; Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - К, 2010. - 15 с.

Размещено на Allbest.ru