Різдвяний вертеп: польсько-українські паралелі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Різдвяний вертеп: польсько-українські паралелі

Звичай установлення різдвяних «ясел» або різдвяного вертепу добре відомий багатьом європейським народам, що сповідують християнство, передусім католикам і греко-католикам.

Різдвяні «ясла» - це медіатор між світом священного і земного; вони моделюють важливий фрагмент євангельської історії, а саме - чудесне народження Ісуса Христа. Маючи наднаціональну /загальнохристиянську/ цінність, цей рукотворний предмет виступає і як оригінальний артефакт і сакральний об'єкт ушанування з боку представників релігійної громади. Культурні традиції, як і технологічні новації, народившись у певному місці, можуть розповсюджуватися дуже широко, долаючи державні й етнічні кордони. Спробуємо простежити, як формувався культурний ареал звичаєвості різдвяних «ясел» на теренах Центральної і Східної Європи.

Італія по праву вважається батьківщиною традиції образотворчого показу в католицьких храмах різдвяного вертепу - презепе. Вона започаткована в далекому 1223 році в містечку Греччио, де св. Франциск Асизький уперше наочно відтворив згадану в Євангелії сцену народження Ісуса Христа [1, 30]. Відтоді цей сюжет набув значення одного з першорядних у релігійному мистецтві. Упродовж віків у різних областях Італії місцеві майстри створювали моделі презепе з дерева, теракоти й інших матеріалів. Будучи наївним виразом релігійних почуттів, презепе став не лише символом Різдва, але й чудовим взірцем національної історико-художньої ремісничої школи. Барвисту панораму багатої культурної спадщини Італії продемонструвала виставка художніх вертепів, показана у 2005-2007 роках спочатку в Москві, а потім у Санкт-Петербурзі.

© Курочкін Олександр Володимирович - доктор історичних наук, професор (м. Київ).

Виникнувши в Італії, звичай образотворчого зображення Різдва у формі великих і маленьких «ясел» набув широкого розповсюдження серед християнських народів Європи, що сповідують католицизм.

Традиція різдвяних «ясел» глибоко закорінена в західних слов'ян - чехів, словаків, поляків. Як і в Італії, у них цей звичай первісно утвердився в просторі храмів. Готуючись до Різдва, у вівтарній частині споруджували об'ємну модель Вифлеємського хліва, де на тлі орієнтального пейзажу розміщували фігурки Божої Матері з немовлям, Йосипа, пастухів, вола, вівці та ін. На свято Трьох Королів /Богоявлення/ до них додавалися фігурки волхвів або трьох східних владик, які приходили вклонитися Христу зі своїми дарами - золотом, миром і фіміамом.

Майже сім віків нараховує історія вертепу - szopky - на теренах Польщі. Уперше її встановили на початку ХІУ ст. на Різдво в краківському костелі Святого Андрія [5, 73]. Писемні пам'ятки засвідчують, що тривалий час фігурки учасників євангельських подій розміщалися біля костельних «ясел» нерухомо. Проте згодом для популяризації шопки в монастирях францисканців, реформатів, бернардинів було запроваджено рухомі фігурки, подібні до лялькового театру. Під склепінням храму парафіянам показували не лише біблійні, а й побутові сценки: п'яні селяни билися палицями, шинкарка танцювала із залицяльником, муштрою займалися солдати, чорт воював зі смертю, лісоруби тягнули стовбур дерева і т. ін. Оповідаючи про подібні вистави, їхній свідок - польський автор ХУШ ст. Я. Китович відзначав, що вони нерідко супроводжувалися небажаними ексцесами, коли храмовий служка був змушений угамовувати розбурхану публіку батогом. Ось короткий уривок із цього тексту: «…одні перед одними валилися на купи, другі, швидко зіскакуючи з лавок і вівтарів, падали одні на одних, ударяючи собі лоби, боки, руки і ноги.» [6, 14]. Наприкінці ХУШ ст. духовна влада, аби припинити безчинства, заборонила такого роду видовища в костелах, залишивши в них лише нерухомі різдвяні моделі.

Шляхи розвитку об'ємних зображень Різдва в різних областях Польщі мали певні особливості. У ХІХ ст. сформувалися засадничі відмінності варшавської та краківської шопок. Перша, як зазначає етнолог Ч. Вітковський, була насичена архітектурними елементами світських замків, ратушних споруд, натомість друга віддавала перевагу елементам сакрального будівництва, у якому домінували готичні вежі та барокові костели [6,15].

Краківська шопка має заслужений авторитет найбільш зрілої й досконалої з художньо-естетичного погляду. Головну роль у цьому відіграла професійна верства мулярів краківських передмість. У місяці осіннього й зимового перепочинку, коли припинялися будівельні роботи, щоб мати додатковий заробіток, вони виготовляли дитячі іграшки та святкові атрибути. Плеяду видатних краківських ремісників - шопкажів розпочинають брати Езенекери, які створили ряд досконалих моделей, що послужили взірцями для наслідування.

Крім власне різдвяних макетів, справою шопкажів і членів їхніх родин було виготовлення ляльок. Їх вирізали з дерева або зшивали з клаптиків тканини, прилаштовуючи до них куповані порцелянові голівки. До традиційних персонажів краківської шопки належали ляльки з виразними атрибутами належності до певної етнічної або соціальної групи: краков'яки, горали, цигани, муляри, маслобійники, лудильники, медведники, шарманщики, жандарми та ін. Центральну групу звичайно становили члени Святого сімейства, з розташованими біля ясел волом та ослом, а також ангел, смерть, чорт, Ірод і особи з його оточення.

Поряд з відносно невеликими спорудами різдвяних «ясел» у Польщі відомі великі /до 2 метрів/ шопки, призначені для лялькових вистав. Переповідаючи образною мовою найважливіше таїнство християнської історії, різдвяні вистави водночас намагалися розвеселити й потішити глядачів, додаючи гумористичні й сатиричні акценти. Для цього до репертуару дійства залучалися популярні пісні, декламації з художньої літератури й танцювальні номери. Театр шопки міг набирати політичного й патріотичного звучання. У часи бездержавності Польщі, розірваної між Росією, Австрією і Пруссією, на його сцені, пропагуючи гасла рівності й свободи, з'являлися

Костюшко, косіньєри /повстанці, озброєні косами/, Бартош Гловацький, польські улани та інші народні герої.

Розвитку й популяризації краківської шопки сприяла не лише плідна діяльність кількох поколінь народних майстрів, а й розумна опіка з боку співробітників місцевого Історичного музею. За їхньою ініціативою з року в рік напередодні Різдва перед Маріацьким костелом у Кракові ремісники влаштовують ярмарок, де продається чимало маленьких шопок заввишки в кілька десятків сантиметрів.

У семантиці української мови термін «вертеп» неоднозначний. За ним стоять кілька взаємопов'язаних понять: 1) печера; 2) традиційна драматична вистава, яку виконують на Різдво Христове; 3) вид самобутнього фольклорного театру; 4) макет будинку (церкви, палацу або хати), в якому розміщені рухомі або нерухомі ляльки - маріонетки; 5) група костюмованих учасників колядних обходів, які представляють різдвяну містерію, а також сцени з народного життя.

На українських теренах вертеп як народна релігійна драма і як власне лялькова скринька поширився вже після Берестейської унії 1595-1596 років. У науковій літературі й нині тривають дискусії про дату їхньої появи [4, 29-54]. Одні дослідники визначилися кінцем ХУІ ст., а інші /у тому числі І. Франко, Н. Петров, М. Возняк/ відносять цю подію до другої половини ХУП ст. У радянський час навіть були спроби довести автохтонне походження українського вертепу. Сьогодні ці «патріотичні» теорії виглядають наївними і необґрунтованими. Усі відомі факти переконливо засвідчують визначальну роль католицької традиції у створенні культурного анклаву різдвяних ясел [2,45]. Недарма ж географія їхнього активного побутування в Східній Європі майже тотожна географії поширення греко-католицьких парафій.

Процеси зближення православних, радше язичницько-православних, і католицьких святкових звичаїв, які відбувалися в рамках унії, відкрили двері для поступового поширення численних драматичних ігор «пастухів з яслами», відомих у західноукраїнському регіоні як живий вертеп. У добу Просвітництва ці ігри населення Західної Європи майже забуло, тоді як на периферії католицького світу вони і нині побутують.

Важливу роль у популяризації українського вертепу відіграли представники греко-католицького духовенства. На сторінках багатьох релігійних видань, приурочених до свята Різдва /журнали, календарі, місяцеслови тощо/, друкували тексти вертепних інсценівок, що отримали благословення уніатської церкви. Ці рекомендовані сценарії, під керівництвом місцевого духовенства і вчителів, серед населення популяризували, розігруючи їх, самодіяльні виконавці. Велику активність у справі поширення вертепу на Закарпатті виявило, зокрема, видання Товариства св. Василія Великого, яке існувало в 1860-1902 роках під опікою мукачівського і пряшівського уніатських єпископів. У воцерковлених варіантах вертепного дійства, рекомендованих греко-католицьким кліром, часто були випущені ролі побутових персонажів / «дід», «чорт», «циган», «єврей»/, а замість народних колядок пропагували церковні пісні. Відомо, що спроби духовенства звести вертепне дійство до суто євангельських сюжетів не мали великого успіху.

Ґрунтуючись на комплексі доступних джерел, стверджуємо, що особливо сприятливим для функціонування вертепної традиції на західноукраїнських землях виявився історичний період між двома світовими війнами. У буржуазній Польщі, Чехословаччині та Румунії, на відміну від СРСР, релігійні свята та обряди не забороняли, а навпаки, - їх уважали дієвим знаряддям державної ідеології.

Після входження західноукраїнських земель до складу СРСР суспільний статус різдвяного вертепу кардинально змінився. У країні пролетарської диктатури і «масового атеїзму» всі публічні форми релігійного життя і мистецтва виявилися небажаними й переслідуваними радянською владою. Проте, усупереч офіційним заборонам, народні звичаї та обряди відзначення Різдва та інших церковних свят і надалі побутували, хоча їх дотримувалися потайки чи напівлегально.

На відміну від католицьких країн Західної і Східної Європи, в Україні мистецтво виготовлення різдвяних «ясел» або вертепних будиночків не піднялося на професійний рівень і не стало розвинутою галуззю масового народного ремесла. Тут не сформувалася традиція спеціалізованих ярмарків і конкурсів різдвяної атрибутики, не відомі й династії майстрів-вертепників на кшталт французьких сантоньє або краківських шопкажів. У добу радянського тоталітаризму, коли вели цілеспрямовану боротьбу з усілякими «пережитками» і «забобонами», не могло бути й мови про популяризацію, демонстрацію і музеєфікацію взірців народного мистецтва, пов'язаних з релігійною обрядовістю. Багато з них, у тому числі старовинні храми та ікони, під гаслами утвердження атеїстичного світогляду були безповоротно знищені.

Процес реабілітації і популяризації давніх символів і традицій української ідентичності став реальністю лише після урочистого проголошення Акта про незалежність України - 24 серпня 1991 року і проведення 1 грудня того ж року всеукраїнського референдуму, який підтвердив добровільний історичний вибір українського народу.

Уже перше святкування Різдва в новоствореній державі ознаменувалося оглядами виконавців традиційних зимових обрядів. Один з таких заходів проходив на базі Чернівецького обласного державного музею народної архітектури і побуту 16-18 січня 1992 року. Тут виступали самодіяльні колективи, які представляли колядки та вертепні вистави з Волинської, Івано-Франківської, Тернопільської, Чернівецької та інших областей.

Піонерські акції західноукраїнських професійних і самодіяльних митців щодо популяризації репресованих радянською ідеологічною машиною народно-релігійних звичаїв і обрядів дали поштовх до подальшого входження цих традицій у модерну українську культуру і громадський побут. В останні два десятиліття практика залучення сільських вертепних гуртів до різноманітних фольклорних свят та фестивалів у просторі міста стала доволі поширеною. Це дає підстави говорити про певну трансформацію вертепу, який сьогодні, окрім своїх традиційних, виконує функцію екзотичного видовища з яскравим національним колоритом.

Збагачення форм презентації сцени Різдва Христового засобами різних мистецтв - характерна тенденція нашого часу. Це безпосередньо пов'язано із загальною легі - тимізацією всіх виявів релігійного життя в країні колишнього «масового атеїзму». Українське суспільство сьогодні, зі значним запізненням, намагається перейняти «християнський досвід», «християнські стереотипи життя» розвинутих європейських націй.

Прикметною тенденцією наших днів стала певна десакралізація /обмирщення/ різдвяного вертепу й проникнення цього релігійного артоб'єкта в ті сфери громадського життя, де він раніше ніколи не фігурував.

У період Різдвяних святок 2014 року на головному майдані Києва різні самодіяльні й фольклорні гурти показали близько 10 вертепних вистав. Одні з них намагалися дотримуватися канонічної канви євангельської оповіді, інші - доповнювали і переосмислювали її, реагуючи на актуальні запити часу й аудиторії.

Серед вистав, здійснених у рамках святкування Різдва на революційному Єв - ромайдані, найбільшою гостротою і злободенністю вирізнився «Зірковий вертеп», який вивів на публічне зганьблення цілий ряд антигероїв, реальні прототипи яких не викликали жодного сумніву. Заряд цього спектаклю, як і самого революційного Майдану, був спрямований проти антинародного й корумпованого режиму Президента В. Януковича. Безпосереднім детонатором масового обурення послугувало не підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом, а також жорстоке побиття студентів, які маніфестували проти непослідовності влади. [3, 38-40]

Вищевикладені матеріали засвідчують, що у нинішніх умовах, коли українське суспільство переживає фазу гострої кризи і трансформації, традиційне вертепне дійство також виявляє тенденцію до переосмислення і модернізації. У сучасному, переважно секуляризованому світі, воно вже не обмежується рамками колишньої євангельської містерії й контактує з різноманітними явищами культури та громадського життя. Тому сьогодні можна вести мову не лише про релігійно-побутовий, але й фестивальний, мистецький /постмодерністський/, літературний, політичний різновиди вертепу, що мають свої особливі форми вираження.

Література

вертеп унія православний святковий

1. Массари Стефания. Вертеп. Рождественская традиция Италии, Каталог выставки в музее этнографии России 9 декабря 2006 - 18 января 2007 года.

2. Курочкін Олександр. Європейські мандри різдвяних «ясел». // Народна творчість та етнологія. - 2014. - №2. - С. 39-45.

3. Курочкін Олександр. Український вертеп на межі двох епох, // Народна творчість та етнологія. - 2014. - №6. - С. 29-41.

4. Федас Йосип. Український народний вертеп /у дослідженнях ХІХ-ХХ ст./. - Київ, 1987.

5. Szymanderska Hanna. Polskie tradycje swiafeczne, Warszawa. - 2003.

6. Witkowski Czeslaw. Doroczne polskie obrzqdy I zwyczaje ludowe. - Krakow, 1965.

Размещено на Allbest.ru