Бальні танці "радянської програми" в СРСР

Кафедра бальної хореографії

Бальні танці «радянської програми» в СРСР

викладач Шестопал Лідія Віталіївна

Анотація

Дискусійною залишається проблема місця та ролі «радянської програми» у конкурсному бальному танцюванні в СРСР, що являла стилізацію народних танців. Зазначено, що у 60-80 рр. ХХ ст. проведено низку заходів з поширення не лише в парних, а й масових формах ансамблевого сценічного та побутового виконання бальних танців «радянської програми». Зроблено висновок, що примусова політика впровадження цих танців викликала відразу у виконавців, що прагнули опановувати латиноамериканську та європейську програми, хоча можна виявити низку позитивних рис (розширення лексично-образного діапазону виконавців, розвиток балетмейстерської думки, напрацювання на шляху стилізацій, демократизм, можливість виконання у масових формах тощо), що сприяли розвитку хореографічного мистецтва загалом.

Ключові слова: бальні танці, радянська програма бальних танців, хореографія.

Annotation

The problem of the place and role of the «Soviet program» on the basis of stylized folk dances in the competition ballroom dancing in the USSR remains a controversial issue. It is noted that in the 60's and 80's. XX century a series of events was held for distribution not only in steam rooms, but also in massive forms of ensemble stage and everyday dance of ballroom dances of the «Soviet program». It is concluded that the forced policy of introducing these dances caused rejection of the performers who sought to master Latin American and European programs, although it is possible to identify a number of positive features (the expansion of the lexical range of performers, the development of choreographer's thoughts, progress on the path of stylization, democracy, the ability to perform in mass forms, etc.), contributed to the development of choreographic art in general.

Key words: ballroom dances, Soviet ballroom dance program, choreography.

Постановка проблеми. Історичні та мистецькі аспекти розвитку конкурсного бального танцю є одними з найменш досліджених у хореології. На окрему увагу заслуговують процеси поширення конкурсного танцювання в СРСР, що мав специфічні риси, пов'язані з політичною ситуацією та ідеологічними особливостями. Дискусійною і до сьогодні залишається проблема місця й ролі «радянської програми» у конкурсному бальному танцюванні в СРСР. радянський бальний танець ансамблевий

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Останнім часом з'явилася низка наукових та публіцистичних праць, присвячених становленню конкурсного бального танцювання в СРСР. Так, М. Алякринська, розглядаючи тенденції розвитку масового танцю 1950-х рр., лише побіжно торкається й «радянської програми» [2], О. Бредихін також не приділяє спеціальної уваги цьому феномену у контексті загального розвитку історії спортивних бальних танців [3]. У низці праць О.Касьянової, присвячених бальному танцю в Радянському Союзі, наголошується на користі «радянської програми», але не розглядаються аспекти її ґенези та розвитку [5]. На жаль, дослідники не акцентує уваги на проблемах конкурсного бального танцювання 60-80-х рр. ХХ ст., що став досить суперечливим з огляду існування «радянської програми» бальних танців як обов'язкової.

Метою статті є з'ясування специфіки впровадження та існування «радянської програми» бальних танців в СРСР.

Виклад основного матеріалу дослідження. Поряд із танцями, що традиційно входили до міжнародної конкурсної програми бальних танців (що зазнало офіційної підтримки після 1957 р.), в СРСР існувала т. зв. радянська програма, обов'язкова для виконання. Вона включала бальні танці, створені на основі стилізації народних хореографічних зразків (усього майже 150 танців) і існувала до кінця 80-х рр. ХХ ст. [7; 348].

Репертуар кожного конкурсу включав майже 30 назв; за підсумками конкурсів оприлюднювалися Постанови Колегії з планами загальнодержавних заходів, проводилися творчі конференції із залученням фахівців та «широкої громадськості» (зазвичай, із комсомольських та © Шестопал Л. В., 2017 профспілкових працівників). На одній з них, що проходила 14 грудня 1970 р. у Москві та оприлюднила «Резолюцію творчої конференції з проблем бальних танців» за підсумками III Всеросійського конкурсу виконавців бальних танців, стверджувалося: «Серед певної частини аматорів танців, педагогів та керівників оркестрів має місце нігілістичне ставлення до нашого вітчизняного, радянського танцювального репертуару і, навпаки, виявляється невиправдане прагнення активно підтримувати та виконувати лише те, що приходить із-за кордону» [6; 31].

Усіляко пропагував радянську програму бальних танців відомий балетмейстер та теоретик хореографії Р. Захаров. У праці «Слово про танець» (М., 1977) він наголошує на позитивному аспекті проведення всесоюзних конкурсів щодо створення й виконання нових радянських бальних танців, яким передують крайові, обласні та республіканські конкурси. Він підтверджував популярність низки танців та намагався популяризувати найновіші: «Поряд із вже відомими в нас радянськими танцями, такими, як «Російський ліричний», «Сударушка», «Весела хвилинка», «Молдавський» та «Український бальний», «Дагестаночка», ми познайомились із багатьма іншими. Це «Пінгвіни», створений у Кабардино-Балкарії, танець «Моя люб'язна», продемонстрований ленінградцями, «Вздовж по Пітерській», створений у Калініні, «Корякський танець», що привезли з Хабаровського краю, ярославський «Сніжок» [4; 110]. Автор стверджував, що перелічені ним танці «прийняті молоддю та з інтересом виконуються», підтримував традиції їх масового виконання, акцентував на національному змісті бальних танців багатонаціональної країни, зневажливо ставлячись до спортивного напряму та стандартизованої міжнародної програми бальних танців, що відображає загальні ідеологічні настанови радянського періоду. Окрім стійкої впевненості у непотрібності спортивних змагань із бального танцю для радянської людини, сприйняття стандартизованих танців як механічних, автоматичних, маріонеткових, автор наголошує на тому, що «наша» школа бального танцю розрахована на мільйони людей, а не на підготовку окремих пар, одинаків, віртуозів.

Упродовж 60-70-х рр. в СРСР було видано низку державних документів (наказів, постанов Міністерства культури СРСР та ін.), що мали на меті пропаганду й розповсюдження сучасних бальних танців у регламентованих формах. Наприклад, у Наказі Міністра культури СРСР К. Фурцевої (№ 171 від 6 квітня 1970 р.) міністерствам культури союзних республік наказано «вжити заходів до активнішого впровадження радянської танцювальної культури до побуту молоді, широкої пропаганди найкращих зразків нових радянських та зарубіжних бальних танців, покращення організації й проведення танцювальних вечорів, балів тощо, посиленню контролю за їхніми програмами і репертуаром музичного супроводу;

- проявляти постійну турботу про створення популярних радянських танців, що відповідають високим ідейно-художнім вимогам та естетичним нормам, ширше залучати до створення сучасних бальних танців провідних хореографів, викладачів бальних танців, актив художньої самодіяльності й народні хореографічні колективи;

- розширити мережу студій, гуртків (колективів) та платних шкіл із навчання молоді сучасним бальним танцям у культурно-просвітницьких закладах, школах, навчальних закладах» [6; 3].

Окрім директиви щодо організації 1971 р. Всесоюзної творчої конференції «Про шляхи розвитку сучасних бальних танців», наказано 1972 р. провести Всесоюзний конкурс на створення сучасних бальних танців та музики до них.

Також оприлюднена Постанова про проведення упродовж 1971-1972 рр. Всесоюзного конкурс виконавців бальних танців [6; 6]. У рамках цього конкурсу проведено IV Всеросійський конкурс виконавців бальних танців та огляд ансамблів бальних танців Будинків народної творчості [6; 10]. На жаль, подібна підтримка їх розвитку була ізольованою від процесів розвитку бальної хореографії у світі, де активно ширився конкурсний рух із десяти стандартизованих танців європейської та латиноамериканської програм.

Зазвичай парам, що брали участь у конкурсі, потрібно було підготувати п'ять бальних танців - по одному із запропонованих декількох у кожній групі. У репертуарі IV Всеросійського конкурсу виконавців бальних танців запропоновано наступний розподіл: до I групи входили «Російський ліричний», «Бариня», «Ланце», «Сибірська полечка», «Сударушка»; до II - «Ятраночка» (автори А. Кривохижа та Б. Стрельбицька), «Полькаянка», «Казахський бальний», «Картулі», «Улюблена хора», «Туяна», «Рада», «Дагестаночка»; до III - «Буяна», «Каза-нова», «Рід-ріто», «Дозвольте запросити», «Сурські ритми»; до IV - «Вальс», «Вальс-гавот», «Вальс-мазурка», «Угорський бальний», «Мазурка», «Фігурний вальс», «Краковяк»; до V - «Полька», «Танго», «Швидкий фокстрот», «Повільний фокстрот», «Ча-ча-ча» [6; 68-72]. У виконавців була можливість обрати танець європейської програми (з четвертої групи) та латиноамериканської програми (з п'ятої), але у будь- якому випадку виконувати три танці радянської програми.

Для впровадження цих танців у молодіжний побут у 70 рр. ХХ ст. проводилися Всеросійські огляди-конкурси танцювальних майданчиків. Тут журі на різних рівнях оцінювало розпорядників, репертуар, танцювальні оркестри, пари виконавців та ансамблі - нову концертну форму бального танцю, рекомендовану до створення «зверху». Сама по собі ідея створення ансамблів є плідною для хореографії, надаючи можливості композиційного розвитку, однак за нею вгадувалася орієнтація на масовість, колективізм, а отже - на нівелювання індивідуальності.

Не зважаючи на державні вказівки, а значить - і фінансову допомогу, ансамблі створювалися з великими труднощами. Думка директивних органів про те, що повсюдний розвиток конкурсного танцю у регламентованих межах змінить рівень побутової танцювальної культури, все ще здавалася рятівною та незаперечною [7; 350].

Упродовж 70-80-х рр. йшов процес формування організаційної структури бальних танців, що існує в Україні, Росії, деяких інших країнах, вихідців із колишнього СРСР, і донині. В її основі лежить клубна система, приблизно така ж, що й у Німеччині й Італії.

У ті роки в країні створюються професійна й аматорська організації, що дозволило СРСР вийти на міжнародний рівень, інтегруватися в існуючу на той час структуру міжнародних організацій. У жовтні 1988 р. пройшов І Всесоюзний конкурс бального танцю, де була вилучена радянська програма. Танцюристи змагалися у виконанні лише європейських і латиноамериканських танців [1]. Але попри вилучення цього блоку з програми виконавців бального танцю, вимоги щодо їхньої присутності у репертуарі ансамблів залишались. 9-12 грудня 1988 р. у Вільнюсі відбувся ІІ Всесоюзний фестиваль ансамблів бального танцю, в якому взяли участь 16 колективів із 9 союзних республік, у т.ч. й Української РСР («Вікторія» Культурного комплексу «Корабел», м. Севастополь, керівники Н. та В. Єлізарови). До складу журі конкурсу від України входив П. Горголь.

По завершенні конкурсу, попри початкові зрушення у бік демократизації суспільства, відходу від командно-адміністративної системи, було зазначено, що фахівцям у сфері бальної хореографії складно відійти від загальноприйнятих штампів, виробленої роками звички вважати за еталон західні зразки.

Офіційно змагання ансамблів проводились за трьома програмами: європейська, латиноамериканська, радянська. До останньої висувались значні претензії. Стверджувалося, що «саме у цій сфері розвитку бальної хореографії, де немає і не може бути аналогів за кордоном, зараз викристалізовується позиція радянських балетмейстерів, відбуваються пошуки цікавого рішення національного хореографічного матеріалу засобами бального танцю» [8; 20].

Досить неоднозначною подано оцінку виступу «Вікторії»: «Найбільш яскравим прикладом вдалого запозичення досягнень західних ансамблів є колектив «Вікторія» (кер. Н. та В. Єлізарови). Цей ансамбль бере на озброєння найбільш плідні тенденції розвитку найкращих ансамблів за кордоном. Однак особистість балетмейстера як самостійна творча одиниця досить слабо проглядається крізь добротно відрепетирувану композицію» [8; 19]. Було висловлено претензії до програми радянських бальних танців колективу, де журі не побачило українського танцю, констатувало перебільшену увагу до циганських мотивів і угорських мелодій, що, на їхню думку, не є візитівкою республіки [8; 21].

Наприкінці ХХ ст. можна було кваліфікувати організаторів як таких, що не відчувають віяння часу, знаходячись в ідеологічних тенетах, хибно констатуючи розвиток та перспективність балетмейстерських пошуків у радянській програмі бальних танців. Адже це був кінець 1988 р. і конкурс проходив у прогресивній Литві. Однак сьогодні, відкинувши категоричність, можна розмірковувати про позитивні аспекти цієї програми, що сприяла певному балансу та різноманітності. Багато композицій радянської програми, створені під впізнавану музику, легкі у виконанні і з задоволенням танцювали б сучасники. З розширенням варіантів бально-танцювальних занять деякі танці, можливо, повернуться до побутового та сценічного репертуару.