Художній образ в мистецтві як феномен освоєння свідомістю людини навколишньої дійсності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Художній образ в мистецтві як феномен освоєння свідомістю людини навколишньої дійсності

Соловйов Віктор Алмабайович, кандидат педагогічних наук, професор кафедри

музичного мистецтва, Миколаївська філія Київського національного університету культури і мистецтв, м. Миколаїв

Стаття присвячена історичному процесу еволюції і теоретичному осмисленню поняття «художній образ», що бере початок в античній естетіке і на сьогодні залишається невичерпною. Визначені основні напрями різних теорій і епох, присвячених цій науковій проблемі. Проаналізовано розвиток теорії художнього образу в західній і вітчизняній естетиці; проаналізовані провідні наукові напрями, що вплинули на розвиток і осмислення теорії образу з початку XX ст., а саме -- психоаналіз, феноменологічна школа, семіотика. Аналізується поняття «художній образ», визначаються градації виразності образу, розкриваються істотні особливості його сприйняття.

Ключові слова: художній образ, мистецтво, специфіка художнього образу, функції художнього образу.

художній образ естетика науковий

Постановка проблеми. Проблема природи, структури і функціонування художнього образа - ключова проблема естетики. З погляду теорії пізнання, художній образ - різновид образу взагалі, що є результатом освоєння свідомістю людини навколишньої дійсності. Будь-який образ -- це зовнішній світ, що потрапив у «фокус» свідомості, став її подразником, інтеріоризований нею, тобто перетворений у факт свідомості, ідеальну форму її змісту. Поза образами немає ні відображення дійсності, ні уяви, ні пізнання, ні творчості. У гносеологічному полі образ - основний і найбільший за обсягом феномен. Проблема художнього образу і на сьогоднішній день залишається актуальною, що і стало підставою для вибору зазначеної теми.

Аналіз та стан дослідження проблематики. Історичній долі художнього образу, еволюції його сприйняття присвячені, зокрема, фундаментальні роботи Г.Гачева, К.Горанова. Розглядається це питання й у роботах Д.Лихачова, М.Бахтіна, Е.Ауербаха, О.Лосєва, О.Фрейденберга і ін. Однак проблема художнього образу і на сьогодні залишається невичерпною.

Мета статті -- зробити певний внесок у дослідженні цієї важливої для мистецтва проблеми.

Виклад результатів дослідження. Художній образ -- це образ від мистецтва, що створюється автором художнього твору з метою найбільш повно розкрити описуване явище дійсності. «Через мистецтво виникає те, форми чого знаходяться в душі», -- сказав Аристотель у своїй знаменитій праці «Про душу» [1; 24]. Відповідно до Аристотеля, «мистецтво частиною завершує те, чого природа не в змозі зробити, частиною наслідує її» [2; 7]. Форми мистецтва -- це наслідування (мімесис) формам буття як природним, так і штучним, це наслідування тому, що відбувається в реальному житті. Незважаючи на те, що Аристотель назвав мистецтво наслідуванням, він обмовився, що художник вільний вибирати предмети, засоби і способи наслідування. Тобто залишив великий простір і для художньої діяльності. Ним згадуються образотворчі мистецтва, поезія і музика, але аналізується лише поезія.

Термінологічне сполучення «образ чогось» або «образ когось» вказує на стійку здатність художнього образу співвідноситися з позахудожніми явищами. У зв'язку з цим специфіка образу традиційно визначається стосовно двох сфер: реальної дійсності і процесу мислення, а ця категорія займає центральне місце в естетичних системах, що встановлюють специфічний зв'язок мистецтва з немистецтвом: з життям, свідомістю.

Процес теоретичного осмислення поняття «художній образ» починається вже в античній естетиці і пов'язаний з іменами Платона й Аристотеля.

Платон, власне кажучи, дає перше визначення художнього образу, яке об'єднало поняття «мімезис», «катарсис» і «калокагатія». Для нього образи в мистецтві -- це копії реальних об'єктів, що самі є копіями вічних ідей, «стоять на третьому місці від істини» [3; 61-63] і тому не тільки позбавлені пізнавальної цінності, але й перешкоджають пізнанню істинно сущого світу.

Аристотель, як і Платон, розглядаючи мистецтво як наслідування реального життя (мімезис), виділяє його пізнавальну, естетичну і виховно-перетворюючу функції. Мистецтво піднімає людину над реальною дійсністю, очищаючи (катарсис) від помилкових пристрастей [2].

У книзі «Художній образ і його історичне життя» К.Горанов указує на найтісніший зв'язок між «очищенням» і тим складним, багатогранним змістом, що охоплюється поняттям «калокагатія» (від грецьких слів «каллон» і «кагатон» -- краса і добро). Воно виражає основне завдання мистецтва -- виховання суспільства в дусі певного історичного ідеалу, що припускає цілісний, усебічний розвиток колективу й індивіда; єдність істини, добра і краси -- морально-етичної і естетичної оцінки: «Міметичний характер мистецтва і те, що Аристотель назвав «дізнаванням», розкривають пізнавальний, а катарсис і калокагатія -індивідуально- психологічний і соціально-естетичний аспекти художнього ставлення. Обидві ці сторони можуть бути розділені лише умовно, у теорії, а в дійсності вони єдині. Ця єдність -- неодмінна характеристика художнього ставлення, що підкреслюється усіма великими матеріалістами в естетиці. Лессінг, Дідро і Ґете розвивають на цій основі одне із найсуттєвіших понять сучасної естетики - поняття «художня правда» [4; 53].

Нова європейська класична естетика підходить до розгляду образу як результату духовно-пізнавальної діяльності творчого суб'єкта, тому в образі акцентується не наслідувальний, а продуктивний, виразно-творчий момент: «... почуття, думка, ідеал, фантазія -- все, у чому стверджує себе одинична суб'єктивність художника чи збірна суб'єктивність людства...» [4; 255]. Виходячи з вже існуючої диференціації різних видів діяльності, стверджується синтетизм образу, злиття і примирення в ньому протилежних начал.

Кант вважав, що в основі образу («естетичної ідеї») лежить єдність почуття і розуму: «Дух в естетичному значенні є не що інше, як здатність зображення естетичних ідей; під естетичною ідеєю я розумію той зміст уяви, що дає привід багато думати, хоча ніяка визначена думка, тобто ніяке поняття, не може бути цілком адекватним йому... Власне, тільки в поезії ця здатність естетичних ідей може позначитися в повному обсязі» [5; 339]. За Кантом естетична ідея ширше поняття, тому що має багатозначність, а область естетичного виступає як примиряльний момент між розумом і почуттям. Таким чином, Кант порушує питання про подолання раціоналістичної вузькості в трактуванні художнього образу.

Розгорнута теорія художнього образу представлена Гегелем у його «Лекціях з естетики», у яких дане як саме поняття, так і окремі його характеристики -- естетична реальність, художня міра, ідейність, оригінальність, одиничність, загальнозначимість, діалектика змісту і форми тощо. Змістом мистецтва, на думку Гегеля, є ідея (ідеал), а його формою - чуттєве образне втілення: «Мистецтво зображує справжнє загальне, чи ідею у формі чуттєвого існування образу» [6; 412]. Визначення мистецтва як «мислення в образах» мало величезне значення для подальших естетичних теорій, сприяючи утвердженню пізнавальної функції і реалістичного методу в мистецтві. В. Бєлінський, наприклад, бачив відмінність науки від мистецтва в тому, що вчений «доводить», а поет «показує», «і обоє переконують: тільки один - логічними доводами, інший -- картинами» [7; 311].

М.Чернишевський у дисертації «Естетичне ставлення мистецтва до дійсності» критикував гегелівське розуміння прекрасного як деякої залежної від людини «ідеї» в її конкретному прояві і пов'язаних із цим інших естетичних категорій. Він вважав, що реальна дійсність відтворюється в мистецтві не лише заради виявлення її власної сутності, а заради її пояснення й оцінки в інтересах суспільства, художника і його сучасників [8; 10-11].

Таким чином, можна виділити ряд істотних особливостей, характерних для класичних концепцій художнього образа:

синтетизм і цілісність підходу;

виявлення основних функцій художнього образу (пізнавальної, оцінної, виховної, естетичної і т.д.);

виявлення в художньому процесі чотирьох взаємодіючих факторів: дійсності як джерела; особливо обдарованої особистості художника як активно-творчого началу, твору як художньої цінності; інтерпретацію художньої цінності, її соціальне й індивідуальне сприйняття, переосмислення як підсумок і цільове завдання процесу творчості.

Розглядаючи подальший розвиток і осмислення теорії образу з початку XX ст., звернемося до основних її напрямків у західній і вітчизняній науці (естетиці, літературознавстві).

М.Эпштейн [9; 255] відзначає, що західна естетика XX ст. у своєму підході до образу в основному орієнтується на три його різних аспекти: образ в акті творчості, образ в акті сприйняття, образ у даності тексту. Найбільш впливові напрями -- психоаналіз, феноменологічна школа, семіотика.

Образ у мистецтві -- це не відображення життєвої правди, а ілюзія, у якій знаходять утілення хворобливі і несвідомі імпульси «глибин» людського духу. Фрейдизм і неофрейдизм -- найбільш впливові вчення, що відстоюють цю концепцію. Як відзначає М. Епштейн, «психоаналіз підтримав падаючий у ХХ ст. авторитет «образної» теорії мистецтва, хоча і з протилежних класичному ідеалізму позицій. Якщо в Гегеля об'єктивна ідея сходить у конкретність, чуттєвий матеріал, то у Фрейда інстинкт сублімується в об'єктивну, наочну форму» [9; 255]. Теорія «несвідомого» лягла також в основу «архетипових» образів К.Юнга і його школи.

Великий вплив на розвиток теорії художнього образу в західній естетиці мав феноменологічний напрямок, представлений роботами Ж. П. Сартра, Н. Гартмана й ін. Мистецтво -- не образ дійсності; воно само -- особлива дійсність, що знаходиться у стані конфлікту з «фізичним порядком» природи і суспільства. Твір мистецтва розглядається як щось дане, містить в собі всю сутність буття, цілісність людського існування, що дозволяє проникнути у сутність життя й у свою власну сутність одночасно. Саме ця концепція, на думку К.Горанова, стала теоретичною основою модернізму [4; 17].

Ще одним впливовим напрямом цього періоду можна вважати семіотичний, що розглядає художній образ як особливий знак, сигнал, носій соціально необхідної інформації. Він лише опосередковує відношення подоби між ідеальним образом у свідомості сприймаючого і деяких істотних сторін життя, сам же залишається при цьому дуже умовним, хоча і чуттєво впливаючою конструкцією.

В основі універсалізації завдань суспільства з естетичного виховання лежить посилення соціальних функцій, що спостерігається в культурі в останньому сторіччі, чому чимало сприяли НТР, урбанізація способу життя, розвиток систем масових комунікацій, необоротні перебудови в повсякденному житті і діяльності людини, в образі оточуючого її життєвого середовища.

«Естетичне виховання, -- наполягав, наприклад, Е.Ільєнков, представник першої точки зору, -- розвиває не якусь специфічну естетичну потребу», а загальну, універсальну людську здатність, яка, будучи розвинутою, реалізується в будь-якій сфері людської діяльності», вона збуджує «естетичні почуття з її принципом краси», зрощує «силу творчої уяви», що дозволяє людині «бачити світ високорозвиненими очима» і перетворювати його вільно, тобто за законами краси» [10; 214, 222].

Естетичне виховання, вважають художники-педагоги, має своєю метою, насамперед, «формування в дитині навичок сприйняття і творчості ... розуміння й інтерпретації; розвиток на їхній основі художнього смаку і потреби в... мистецтві; усвідомлення специфіки мистецтва в цілому», а вже потім тільки «розвиток творчого ставлення до життя і діяльності; закріплення установки на загальний розвиток особистості» [11; 2].

Мистецтво є реальність, що однаково стосується життєвого середовища і культури. Своєю чуттєвою конкретністю, зовнішністю художні твори належать середовищу, а здатністю відчутно виражати події і стани духовного життя -- культурі. Звідси в мистецтві особлива, ні з чим не порівнянна художня функція: робити видимим невидиме, чутним нечутне, виявляти невиявлене і тому в самому житті непережите; привертати увагу до поточних особливостей і новотворам способу життя, до стійких, довгострокових типів, що стоять за нами, ціннісним прообразам людської природи.

Не дивно, що центральним поняттям у концепції естетичної культури особистості виявляється поняття художнього образу (і відповідної йому здатності уяви).

«Зазвичай в психолого-педагогічній літературі, -- зауважує А. Мелік-Пашаєв, -- уявою називається здатність людини оперувати образами зовнішнього світу» і здатність «виражати певний внутрішній зміст (сукупність ідей, почуттів, оцінних відносин до життя, переживань у широкому змісті слова) в органічно відповідному цьому змісту, безпосередньо сприйманій формі». Причому «з погляду естетико-філософської традиції, що розуміє художню творчість як утілення духовного змісту у відповідній їй почуттєвому образі, уява виступає як центральна художня здатність» [12; 50-51].

Мистецтво XX ст., здавалося б, звузило застосовність іконічної концепції художньої творчості, продемонструвавши, з одного боку, можливість безпредметних, потворних мистецтв, а з іншого боку -- звівши образ до рівня свого роду матеріального об'єкта. Однак, перетворивши твір у річ, воно не позбавило його образності і предметності, а лише перевело їх із розряду образів культури в розряд образів навколишнього середовища, зберігши якості чуттєвого сприймання.

Естетиками запропоновані кілька градацій виразності образу. Наприклад, О.Лосєв пропонував розрізняти: а) нульову образність, б) образ-індикатор, в) алегорію, уособлення і метафору, г) символ і д) міф, упорядковуючи їх за наростанням сили образності [5; 415-452]. У цій перспективі очевидно, що й у естетичному вихованні варто прагнути не просто до формування уяви, а до відпрацьовування різних її видів, до засвоєння навички різної міри уяви (від здатності відчувати присутність безвидного образу -- до збагнення змісту складних символічних і міфопоетичних структур).

Антична художня свідомість виступала як синкретичне, тобто цілісне за своєю природою. Аристотель вважає, що художнє - це здійснене естетичне; художник збирає, групує, шліфує виразність і створює збірний образ явищ навколишнього світу.

Художній образ, загальна категорія художньої творчості: властива мистецтву форма відтворення, тлумачення й освоєння життя шляхом створення естетично впливаючих об'єктів.

Під образом нерідко розуміється елемент чи частина художнього цілого, звичайно - такий фрагмент, що володіє як би самостійним життям і змістом (наприклад, символічні образи «вітрила» у М.Лермонтова). Але в більш загальному змісті художній образ -- самий спосіб існування твору, узятого з боку його виразності, вражаючої енергії і значимості.

Той факт, що художньо преформований матеріал запам'ятовує, несе в собі деяке ідеальне утворення, у чомусь подібні думки, став усвідомлюватися тільки з висуванням на перше місце мистецтв більш «духовних» -- словесності і музики. Гегелівська і післягегелівська естетика (В.Бєлінський) широко використовувала категорію «художній образ», співвідносно протиставляючи образ як продукт художнього мислення результатам мислення абстрактного, науково-понятійного -- силогізму, умовиводу, доказу, формулі. Універсальність категорії художнього образу з тих пір неодноразово заперечувалося, тому що значеннєвий відтінок предметності і наочності, що входить у семантику терміна, здавалося, робив його незастосовним до «безпредметного», необразотворчого мистецтва (у першу чергу, до музики). І, однак, сучасна естетика, головним чином вітчизняна, у даний час широко прибігає до теорії художнього образу як найбільш перспективної, що допомагає розкрити самобутню природу фактів мистецтва.

В онтологічному аспекті художній образ є факт ідеального буття, свого роду схематичний об'єкт, надбудований над своїм матеріальним субстратом (тому що мармур - не плоть, що він зображує, двомірна площина -- не тривимірний простір, розповідь про подію -- не сама подія і т.п.). У цьому семіотичному аспекті художній образ і є не що інше, як знак, тобто засіб значеннєвої комунікації в рамках даної культури чи родинних культур. З подібної точки зору образ є фактом уявлюваного буття, він усякий раз заново реалізується в уяві адресата, що володіє «ключем», культурним «кодом» для його упізнання і розуміння.

В естетичному аспекті художній образ представляється доцільним життєподібним організмом, у якому немає зайвого, випадкового, механічно службового і який робить враження краси саме в силу єдності своїх частин. Автономне, завершене буття художньої дійсності, де немає нічого спрямованого на сторонню мету (коментування, ілюстрування й ін.), свідчить про разючу подібність художнього образу з живою індивідуальністю, що, будучи відчута не ззовні, як річ у причинному ланцюзі речей, а з власного життєвого центра, також має самоцінність «світу» з зсередини координованим простором, внутрішнім відліком часу, саморегулюванням, що підтримує її рухливу самототожність.

Висновки

Отже, художній образ -- центральне, системоутворююче поняття для усіх видів мистецтв, особливий, емоційний, природний і надзвичайно продуктивний спосіб пізнання, у якому закладені величезні методичні можливості, що дозволяють зробити це поняття не тільки об'єктом, але й способом вивчення теоретичного матеріалу.

Список використаної літератури

Аристотель. О душе / Аристотель. -- М., 1976.

Аристотель. Об искусстве поэзии / Аристотель. Пер. В.Г. Аппельрота. -- М. : Искусство, 1957.

Античные мыслители об искусстве. -- М., 1938.

Горанов К. Художественный образ и его историческая жизнь / К. Горанов. -- М. : Искусство, 1970.

Лосев А. Ф. История античной эстетики. Поздний эллинизм / А. Ф. Лосев // История античной эстетики, том VI. -- М. : Искусство, 1980. -- С. 339, 415-452.

Гегель Г. Лекции по эстетике / Г. Гегель // Эстетика в 4-х тт., т. 1. -- М., 1968.

Белинский В. Г. Идея искусства / В. Г. Белинский // Полн. СОБР. соч., т. 4. -- М., 1954.

Чернышевский Н. Г. Эстетические отношения искусства к действительности /

Н. Г. Чернышевский // Полн. собр. соч. Т. 2. -- М., 1949.

М. Эпштейн. Философия возможного / М Эпштейн. -- СПб, : Алетейя, 2001.

Ильенков Э. В. Искусство и коммунистический идеал / Э. В. Ильенков. -- М., 1984. -- 349 с.

Генисаретский О.И. Роль театрального искусства в эстетическом воспитании подрастающего поколения / О. И. Генисаретский. -- М., 1984.

Педагогика искусства и школа. -- М., 1982.

Размещено на Allbest.ru