Культурологічна концепція П.О. Куліша

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 930+94(477)+008(477)+929(477)

Київський національний університет культури і мистецтв, м. Київ

Культурологічна концепція П.О. Куліша

Грінберг Лариса Феліксівна, кандидат історичних наук, доцент,

loura_greenberg@ukr.net

Анотація

куліш громадський культурологічний самосвідомість

На підставі аналізу творчої спадщини, сформульовано культурологічну концепцію П. О. Куліша щодо участі цього митця і громадського діяча в українському громадсько-культурницькому русі ХІХ століття, визначено роль науково-творчої спадщини П. О. Куліша у пробудженні національної самосвідомості українського народу і виявлено її вплив на формування культурологічної концепції автора.

Ключові слова: Пантелеймон Олександрович Куліш, національна ідея, українська культура, культурологічна концепція.

Аннотация

Культурологическая концепция П.А. Кулиша

Гринберг Лариса Феликсовна, кандидат исторических наук, доцент, Киевский национальный университет культуры и искусств, г. Киев

На основе анализа творческого наследия сформулирована культурологическая концепция П. Кулиша в отношении участия этого литератора и общественного деятеля в украинском общественно-культурном движении XIX века, определена роль научно-творческого наследия П. Кулиша в пробуждении национального самосознания украинского народа и выявлено ее влияние на формирование культурологической концепции автора.

Ключевые слова: Пантелеймон Александрович Кулиш, национальная идея, украинская культура, культурологическая концепция.

Annotation

Pantheleymon Kulish culturological concept

Grinberg Larisa, Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Kyiv National University of Culture and Art, Kyiv

The given article examines the culturological concept of P. Kulish and his participation in the Ukrainian public and cultural movement of the 19th century. It defines the role of P. Kulish's scientific and artistic heritage in the awakening of national consciousness and its impact on the formation of the culturological concept.

Key words: Panteleimon Kulish, national idea, Ukrainian culture, culturological concept.

Постановка проблеми. Дослідження культурологічних поглядів Пантелеймона Олександровича Куліша (1819-1897 рр.) є важливою та необхідною частиною процесу відновлення українського суспільства, реалізації досягнень сучасної науки на шляху до національного відродження, висвітлення історичної правди й збереження неоціненної культурної спадщини. Сучасна вітчизняна культурологія як наука зі своїм методологічним апаратом уможливлює об'єктивне вивчення, розуміння і пояснення постаті П. Куліша з точки зору багатогранності його творчих і наукових інтересів, не підміняючи один одним біографічний, лінгвістичний, історико-філософський, психологічний та інші аспекти дослідження [12].

Завдання всебічного вивчення життя й діяльності П. Куліша і донесення до сучасників його досягнень у науковій і культурній сферах є одним із важливих в українській культурології, а теоретико-методологічне розуміння культурної національної ідеї в його інтерпретації дає наукове підґрунтя для усвідомлення нагальності проблем національного поступу і вимагає наукового дослідження основних засад їх формування і реалізації в історіософії П. Куліша [3-5]. Культурницька місія цього видатного діяча являє інтерес для вивчення, оскільки адекватна оцінка його внеску до національної культури не лише уможливлює реконструкцію цілісної картини українського національно-культурного життя ХІХ ст., а й забезпечує включення української дослідницької думки в сучасний світовий науковий контекст.

Останні дослідження та публікації. Попередні дослідження, присвячені П. Кулішу, охоплювали фольклорно-етнографічний (М. Максимович, М. Костомаров); біографічний (В. Шенрок, Б. Грінченко, В. Петров, В. Сарбей, П. Кононенко, Є. Кирилюк); мовознавчий (І. Нечуй-Левицький); літературознавчий (І. Франко, М. Зеров, Є. Нахлік, М. Жулинський) та негативно-критичний (С. Шеверьов, В. Бєлінський) напрями. І всі дослідники одностайно сходяться на оцінці П. Куліша як визначного явища в українській культурі.

Прижиттєві публікації 1857-1897 рр. являють собою рецензії на твори П. Куліша: «Записки о Южной Руси», перший український історичний роман «Чорна рада» [6; 1-28], «Хуторну поезію» [11; 267-273], а також замітки, присвячені обговоренню українського правопису «кулішівки» [4; 177-180], вивченню історії української літератури [11; 321-322]. Погляди П. Куліша на історію України, збереження національної культури знайшли своє відображення у працях М. Грушевського [6].

Б. Грінченко - перший біограф П. Куліша - з повагою ставився до перекладу ним Святого Письма українською мовою, роботу над яким Куліш вважав високим громадянським обов'язком.

Мета статті - розкрити складові культурологічної концепції П. Куліша крізь призму науково-творчої спадщини митця на ниві української культури.

Виклад матеріалу дослідження. В українській історії виборення волі та існування мови пов'язані між собою. Рідне слово у багатьох випадках існувало для української нації як єдине джерело, що підтримувало дух народу, віру в існування нації. Це джерело живилося постійним прагненням до свободи, незалежності й державності.

Наукова біографія як жанр документалістики виступає як спосіб осмислення особистісного чинника в історії культури і простежує історію розвитку вітчизняної біографістики у світовому контексті. Вона постулює основні принципи наукової об'єктивності щодо біографії діяча і розглядається як головне джерело для побудови схеми «особа і її оточення», що виконує додаткову евристичну роль у джерелознавчому плані і впливає разом із тим на реконструкцію, інтерпретацію, «прочитання» як життя, діяльності, поглядів персони зокрема, так і історії суспільної думки загалом [8].

Українська культура на той час була репрезентована невеликими за обсягом розвідками про окремі особливості української культури, ранніми працями: П. Куліша «Записки о Южной Руси», М. Костомарова «Дві руські народності», «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества», М. Драгоманова «Исторические песни малорусского народа», «Нові українські пісні про громадські справи», «Малорусские народные предания и рассказы», І. Нечуя- Левицького «Світогляд українського народу в прикладі до сучасності». Велике значення в дослідженні цілісної концепції історії української культури належить І. Франку. Однією з основних його робіт є «Історія української літератури від початків українського письменства до Івана Котляревського», у якій він розглядає літературу у широкому розумінні слова - як зібрання всіх духовних цінностей [14].

М. Максимович, у листі до Г. Галагана (12 січня 1858 р.) позитивно оцінив історичний роман П. Куліша «Чорна рада», відзначаючи важливість тих етнографічних матеріалів, що були зібрані самим Кулішем і допомогли правдиво змалювати побут і звичаї різних станів населення Малоросії. Т. Шевченко теж захоплено ознайомився з «Чорною радою» - першим українським романом, про що повідомив автора у листі від 5 грудня 1857 р.: «Спасибі, тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки і, особливе, спасибі тобі за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Руській беседі» і там вона добра, але по-нашому луче» [18; 185].

Колоритна особистість П. Куліша, його багата творча спадщина, широкі громадські зв'язки привертали увагу багатьох дослідників. В усіх іпостасях, в яких він виступав (історик, етнограф, фольклорист, краєзнавець, педагог, письменник, літературознавець, мовознавець, перекладач, громадський діяч), він висловлював цікаві і різноманітні погляди на життя і суспільство.

Культура у сучасній науковій літературі характеризується як спосіб буття, спрямований на саморозвиток людської особистості [19]. Звідси культурологічний підхід у розумінні людської історії і передбачає виявлення її особистісного аспекту.

Знайдені давні літописи С. Величка й Самовидця - письмові свідчення козацької доби - стали першими вагомими історичними знахідками, які визначили історіософське спрямування наукової й творчої діяльності П. Куліша, ставши документальною основою сюжету першого українського історичного роману «Чорна рада. Хроніка 1663 року», де у художній формі Куліш-письменник заклав підвалини для подальших шукань Куліша-історика [9]. Любов до України, її народу, мови, природний хист до наукової й творчої праці є характерними рисами П.Куліша, і вже 1843 р. він увійшов до складу Тимчасової археографічної комісії для розбору давніх актів при канцелярії Київського, Волинського і Подільського генерал-губернатора Д. Бібікова. Концептуальним проявом діяльності стали підготовлені ним 1840 р. «Настанови київському, подільському і волинському генерал-губернатору», який після затвердження став основою нового державного політичного курсу на Правобережжі з метою ліквідувати всі місцеві відмінності в землекористуванні, управлінні, судочинстві, релігійних відносинах і шкільництві, змінити суспільну та історичну свідомість освіченої польської частини населення. Тимчасова комісія для розбору давніх актів була установою суто археографічною в системі київського генерал-губернаторства, підвідомчої таким чином, міністерству внутрішніх справ і змушеної слідувати завданням, накресленим владою в галузі історичної науки [7].

Заснований 1882 р. журнал «Київська Старовина» був єдиним друкованим органом з розробки української історії. Його редактори В. Науменко і Ф. Лебединцев толерантно ставилися до амбіцій П. Куліша і регулярно друкували присвячені йому матеріали, зокрема епістолярну спадщину широкого кола адресатів, серед яких Т. Шевченко, О. Бодянський, М. Максимович, Г. Галаган, О. Кістяківський, Г. Данилевський, С. Нос, В. Тарновський (батько), В. Тарновський (син), М. Юзефович, М. Грабовський, В. Барвінський, Д. Каменецький, І. Хильчевський, М. Павлик, І. Пулюй.

Український вчений Є. Нахлік [13] стверджує, що поезія М. Старицького, І. Франка, А. Кримського, Лесі Українки виростала переважно з тих пагінців ритмомелодики і строфічної будови, які прищепив українському віршуванню П. Куліш. Як поет, що свідомо орієнтувався на художні зразки європейської класики, він виступив провісником українських «неокласиків» М. Рильського, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари.

Колоритна особистість П. Куліша, його багата творча спадщина, широкі громадські зв'язки привертали увагу багатьох дослідників. В усіх іпостасях, в яких він виступав, він висловлював цікаві і різноманітні погляди на життя і суспільство. У листі до І. Франка 18 березня 1901 р. М. Коцюбинський писав про П. Куліша: «дедалі все видніше й видніше стає, яку велику вагу у нашому письменстві має це славне ім'я» [15; 185].

Вчення німецького філософа і просвітителя Й. Гердера, що поширилося в Європі у 1840-і рр. привернуло увагу до неповторності різних народів світу в їх природньому стані та середовищі існування, поклавши початок концепції національної самобутності й тим самим прислужилася багатьом діячам українського національного руху в їх науково-творчій та практичній діяльності. «Вже у 1840-і роки український народ чекав від власної інтелігенції накреслення конкретних шляхів. Створюючи товариство, кирило-мефодіївці були свідомі того, що людські серця треба пробуджувати рідною мовою, історичними, художніми й публіцистичними творами, народною піснею, пам'яттю минулих народних повстань, розбурханням приспаної і зневаженої національної свідомості» [2; 80].

Розроблене ним у «Записках о Южной Руси» наукове обґрунтування українського правопису логічно доповнювалися історичними розвідками щодо доби Київської Русі, якими доведено, що українська мова не є «наречием великорусского язика», а є елементом національної самоідентичності українського народу і має право на існування як літературна, юридична, наукова зі своїм понятійно-термінологічним апаратом.

П. Куліш глибоко усвідомлював, що без розбудови національної культури неможливо виробити навіть елементарні форми державності. Звідси його послідовна культурно-просвітницька, історико-культурологічна діяльність, постійні компроміси з владою, пошуки легальних форм пропаганди українського слова, спроби об'єднати всіх людей навколо ідеї культурної цивілізації. Він розглядав історико-культурологічні проблеми з позицій досить глибинного аналізу реальної ситуації. В цій «реальності» - ключ до розуміння, чому будь-яка національна ідея спрямована до переходу до політичної сфери: споконвічно-людське «хто я»?, або щодо спільноти, «хто ми»?, неодмінно породжує і «що я повинен робити»?.

П. Куліш, проповідуючи українську національну і духовну свободу, черпав тверду віру у могутність української нації, спроможну чинити опір насильству, відродитися після будь-якого занепаду. Не лякають Куліша, не позбавляють оптимізму злидні, пережиті українським народом, бо « ...нема такої безодні, з котрої б не викарабкалась нація моральною перевагою над стихійною силою, над силою незапрацьованого чесно багатства і над силою власти, неоправданої філософією природи» [10; 78].

Можна без перебільшення твердити, що це є рання стадія розвитку національної ідеї, фаза національної самокритики, на якій «ідея» ще не перетворилася на «ідеал»: адже те, що робить національний герой, якраз і можна описати як протиставлення силі зовнішнього тиску сили суб'єктивної. Завдяки цій духовній силі, національна ідея-ідеал і набуває для нових поколінь психологічної привабливості. Таким чином, в Україні саме П. Куліш сформулював концепцію відступництва.

У цьому сенсі Куліш виявився не на часі - відповідно і його розуміння відступництва могло б бути глибшим, якщо не торкатися загальної концепції «Зазивного листа до української інтелігенції», своєрідної програмної післямови до збірки «Хуторна поезія», виданої у Львові 1882 р., безумовно, цікавої й новаторської для філософії української ідеї, а розглядати цей документ лише в аспекті, співзвучному дуалізму. В «Історичному оповіданні» з цієї збірки П. Куліш зазначав, що «народи живуть за законом Божим, за законом природи, і вся правительська мудрість тільки в тому й єсть, щоб сього закону не ламати,- скажемо лучче, щоб об сей закон не розбитись» [11; 41].

П. Куліш ототожнює закон Божий і закон природи, отже, Бога і природу. Крім того, він стоїть на позиціях фаталістичного детермінізму, який відкидає будь-яку можливість впливу людини на закони природи.

Вихідним у світогляді П. Куліша є визнання Бога як творця усього світу - органічного і неорганічного, людини й суспільства. Своє уявлення про Бога він формулює так: «Боже мій!.. Ти створив один закон правди, один закон природи, один закон життя, або буття, і звелів творитися усій різноманітності як мислячої, так і несвідомої природи, або краще сказати, єдиній істоті, названої космосом, з усім його духовним і з усім його матеріальним; звелів творитися нескінченній різноманітності цього космосу, неосяжній навіть і для фантазії поета, за одним якимось законом, присутність якого відчуває в історії подвійно-єдиного світу божественно влаштована душа, але якого осягнути вона не в змозі». В. Щурат відзначав, що кілька тверджень Спінози допомогли Кулішу зорієнтуватися в поетичних переробках спінозизму. А саме - «що маємо робити, щоб бути щасливими? Пізнання може бути висновком з правдивих або з фальшивих ідей. Пізнання, що вийшло з фальшивих ідей, веде за собою афекти неприємності (пасивні), афекти приємності (активні) випливають з правдивих ідей. Найвища правдива ідея - то ідея всесвіту (космосу). Найвищої чистої субстанції. Пізнати її - значить узнати закон її: закон свобідного, гармонійного розвитку, еволюції по законам причиновості» [16; 118].

Ставлення П. Куліша до Бога яскраво виявляється у поєднанні ставлення до мови народу і його релігії. Напевно, з цим можна пов'язати самовіддану працю над перекладом українською Святого Письма, бажання чути проповідь своєю національною мовою.

Чинити згідно з пізнанням найвищої правдивої ідеї (істини) - значить чинити розумно і вільно, бути щасливим. Лише такі вчинки дають людині щастя. Пізнання правди - найвище добро (щодо людських вчинків) - воно зветься розумом. Розумні ж вчинки - це чеснота. Так, зазначаючи, що релігія виступала глибинним двигуном українських діячів 1840-х рр., стосовно себе він писав: «...а я був дуже релігійним. Без фанатизму і нетерпимості. я був ентузіастом біблійного слова. Воно подібно гарячому вугіллю запалило серце моє і любов, дружбу і свого роду патріотизм - патріотизм українського слова» [10].

Осягнення найбільшого щастя є осягненням найбільшої чесноти. Звідси випливає потреба приумножувати знання, збагачувати розум. Звідси, врешті-решт, у ставленні до інших людей випливає постулат приязні, любові до ближнього і гуманності, милосердя й толерантності, дбайливого ставлення до добра суспільства. Більше того, П. Куліш вчить, що за ненависть і кривду належить відплачувати любов'ю і добродійством, не хоче виключати протистояння лиху - ані приватного, ані державного.

Працюючи в «Основі», П. Куліш послідовно проводив лінію на утвердження в свідомості сучасників переконання про історичну необхідність формування української мови як літературної, наукової, без якої неможливе, немислиме становлення національної наукової інтелігенції на засадах української культури з орієнтацією на культурні здобутки інших народів. Найбільше зусиль «Основа» спрямовувала на висвітлення таких питань, як селянська реформа, народна освіта, процес самовизначення з національного та міжнародного погляду, економіки тощо.

З ім'ям П. Куліша пов'язані мало відомі події в житті «Основи», які за кращих обставин могли б позитивно вплинути на втілення тих ідей, що їх проповідувало тодішнє українство. При чому, П. Куліш вже тоді мав величезний авторитет громадського діяча. Йдеться про переклад українською мовою Маніфесту 19 лютого 1861 р. «Про скасування кріпосного права» та «Положення про селян». Місія, покладена на П. Куліша, й сьогодні має величезне історичне та культурологічне значення. Це було ще одним підтвердженням його прагнення довести, що українці є самобутній народ, а не частина іншої нації.

Думка про переклад державних документів українською мовою, його виконання та клопотання видання з дозволу Канцелярії державної ради належить виключно Кулішеві, який щиро радів за своїх співвітчизників, що нарешті отримували «сподіваную волю».

У 1905 р. «Київська старовина» з цього приводу надрукувала коментар до листування, датованого травнем 1861 р., П. Куліша з Держсекретарем В. Бутковим,. Автор коментаря - Г. Вашкевич [1] писав, що 15 березня 1861 р. одержано дозвіл на переклад, і П. Куліш завзято розпочав роботу над ним. Вже 16 березня він запрошував М. Костомарова, головного редактора «Основи» В. Білозерського і

О. Маркевича прослухати спільно перший аркуш перекладу та допомогти встановити й виробити українську юридичну термінологію. Питання термінології були в центрі майбутньої праці і згодом стали предметом суперечок між автором перекладу та Держсекретарем В.

Подвижницька справа П. Куліша щодо перекладу українською мовою Святого Письма, започаткувала прагнення українського народу мати національну церкву з проповіддю рідною мовою.

Феномен П. Куліша перебуває на межі двох важливих сфер суспільного буття і творчої діяльності - історії і культурології. П. Куліш стояв у витоків філософії національної ідеї, яка є результатом рефлексії національної свідомості і розв'язує смисложиттєві питання щодо свого буття, самовизначення і самореалізації нації. Найголовнішим для нього було збереження національних традицій української культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він раніше багатьох став розглядати історію та культуру України в загальноєвропейському контексті, що є особливо актуальним на сучасному етапі. Це переконання було його життєвим credo, головним стрижнем діяльності і творчості, підґрунтям його Україно-центричного світогляду [16; 17].

Висновки

На основі аналізу матеріалів, що характеризують творчі та особисті взаємини П. Куліша з діячами культури і науки встановлено, що серед свого оточення він викликав чимало неоднозначних оцінок, закидів щодо спроб довести спроможність представників українського народу здобувати освіту європейського рівня. Величезна праця П. Куліша довела оригінальність української культури загалом і зокрема таких її складових як релігія, історія, мова, література.

Зважаючи на складність науково-творчого доробку П. Куліша, розмаїття багатющої епістолярної спадщини, наше дослідження слід розглядати як черговий крок на шляху опрацювання та засвоєння культурологічної концепції й історіософської методології цього діяча української культури. Пошуки нових теоретичних шляхів, як правило, модифікували вже напрацьовані ідеї: народництво, фольклоризм, міфологізацію, романтизм були визначені багато в чому неповторністю, непересічністю української духовності. Визнання П. Кулішем пріоритетів національної мови у національно-культурному поступі, її ролі у підвищенні суспільного значення народної освіти, літератури лежить в основі його історіософського світобачення. І нині наміри П. Куліша щодо популяризації української мови лишаються актуальними. Адже крізь роки своєї діяльності на цій ниві, через поневіряння, образи та приниження П. Куліш високо проніс знамено рідного слова, яке мав зброєю боротьби за соціальну та національну свободи, формування української мови в царині української культури, української національної ідеї, що поєднує в собі державність, суверенітет і соборність, виступає наразі важливою духовною детермінантою подальшої консолідації сучасної української нації, розбудови демократичної держави і творення громадянського суспільства в Україні.

Причетність П. Куліша до подій, що відбувалися в Україні, викликає неабиякий інтерес до постаті митця, його активної позиції щодо вивчення історії України, її культури та формування культурологічної концепції. Предметом його мовних змагань були також освітня робота серед народних мас рідною мовою, що сприяло б, на його думку, кращому засвоєнню матеріалу. У числі членів Кирило-Мефодіївського товариства П. Куліш гостро критикував тих лжепатріотів, які плазували перед іноземщиною, не вірили в духовні сили українського народу, недооцінювали його можливостей, гальмували розвиток вітчизняної науки, освіти й літератури. П. Куліш неодноразово вказував, що освіта українського народу не повинна відставати від загальноросійської та європейської, здобутки яких необхідно вивчати. В листі від 27 червня 1846 р. до М. Костомарова він писав: «Молоді люди, вдаючись у вивчення Малоросії, ніскільки не позбавляють себе цим можливості засвоїти освіченість європейську. Для чого брати крайності? Можна любити свій буколістичний хутір і захоплюватись блиском столиці ще більше, ніж людина, яка ніколи на хуторі не жила. Можна знати напам'ять всі наші пісні і засвоїти собі освіченість європейську до вищого ступеня».

П. Куліш послідовно проводив лінію на утвердження в свідомості сучасників переконання про історичну необхідність формування української мови як літературної, наукової, без якої неможливе, немислиме становлення національної наукової інтелігенції на засадах української культури з орієнтацією на культурні здобутки інших народів. Художні твори, наукові праці, листи та інші матеріали П. Куліша є не лише цінними історичними джерелами, а й визначними пам'ятками визвольної, національно-культурної боротьби українського народу за свою незалежність. Науковий пріоритет належить П. Кулішу в оцінці ролі народу в історії України. Він схилявся до думки, що народ може бути щасливим, якщо над ним не буде панів. Кріпосницьку систему він розглядав як вищу форму несправедливості. То був період формування демократичної ідеології, яка міцніла в гострих сутичках із різними філософськими системами, посиленого розвитку боротьби народу з гнобителями. Ось чому він пристав саме до ліберального крила Кирило-Мефодіївського товариства.

Список використаної літератури

1. Вашкевич Г. Перевод Кулиша на украинский язык Манифеста 19 февраля 1861 г. и Положения о крестьянах / Г. Вашкевич // Киевская старина. -- 1905 [відбиток].

2. Гончарук П. С. Історичні погляди П. О. Куліша під час перебування його в Кирило-Мефодіївському товаристві / П. Гончарук // Укр. істор. журн. - 1971. - № 8. - С.79-85.

3. Грушевський М. З сорокових років: «Повесть об украинском народе» Куліша / М. Грушевський. -- Київ, 1922. - 11 с.

4. Журба О. І. Київська археографічна комісія (1843-1921) : нарис іст. діяльності / О. І. Журба. -- Київ : Наук. думка, 1993. - 223 с.

5. Коновець О. Ф. Просвітницький рух в Україні (ХІХ - перша третина ХХ століття) / О.Ф. Коновець. - Київ : Хрещатик, 1992. - 120 с.

6. Костомаров Н. Перший український історичний роман «Чорна рада» : рецензія / Н. И Костомаров // Современник. - 1858. - Т. LXVII, кн. 1.- С.1-28.

7. Куліш П. Збірник праць для видавання пам'яток новітнього письменства / П. Куліш ; ред. С. Єфремова. - Київ, 1927. - 200 с.

8. Куліш П. Хутірська філософія / П. Куліш // Хроніка 2000. Наш край : укр. культуролог. альм. - 1992. - Вип. 2. - С. 78-89.

9. Левит С. Я. Культурология как интегративная область знания / С. Я. Левит // Культурология. ХХ век. - М. : Юрист, 1995. - С. 654-656.

10. Нахлік Є. Християнський субстрат історіософії П. Куліша / Є. Нахлік // Філософ. думка. - 1999. - № 5. - С. 102-117.

11. Франко І. Куліш Олелькович Панько. Дзвін, староруські думи і співи : рецензія / І. Франко // Житє і слово. - 1894. - Т. ІІ. Кн. 5. - С. 321 -322.

12. Чернігівський літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського. - А. 4100-А.6000. - [Архів Ганни Барвінок].

13. Чижевський Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму) / Д. Чижевський. - Тернопіль : МПП «Презент», 1994. - 480 с.

14. Чижевський Дм. Нариси з історії філософії на Украіні / Д. Чижевський. - Мюнхен, 1993. - 175 с.

15. Шевченко Т. Повне зібрання творів : у 6 т. / Т. Шевченко. -- Київ, 1964. -- Т. 6.

16. Щурат В. Фільософічна основа творчості Куліша / В. Щурат. -- Львів, 1922. -- 122 с.

Размещено на Allbest.ru