Культуротворчі рефлексії греко-католицького духовенства в історіософській парадигмі східної Галичини 1921-1946 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 130.2:262.1:281.9(477.83/.86)«1921/1946»

Київський національний університет культури і мистецтв, м. Київ

Культуротворчі рефлексії греко-католицького духовенства в історіософській парадигмі східної Галичини 1921-1946 років

Фарина Оксана Вікторівна, аспірантка,

nm_faryna@mail .ru

Анотація

католицький духовенство галичина культурний

На основі вітчизняної і зарубіжної історіографії аналізується внесок греко-католицького духовенства у культуру Східної Галичини 1921-1946 рр. Вивчення історичного доробку попередників умовно поділено на три періоди: довоєнний, радянський, сучасний, зумовлені різними позиціями науковців, які займались цією проблематикою. Виявлено, що у новітній період України збільшився науковий інтерес до церковної проблематики та визначення її ролі в суспільстві. Узагальнено, що дослідження різносторонньої діяльності греко-католицького духовенства у культурному просторі Східної Галичини є актуальними, проте комплексного вивчення культуротворчого внеску подвижників церкви у житті регіону 1921-1946 рр. не викладено.

Ключові слова: культура Східної Галичини, греко-католицьке духовенство, культуротворча діяльність церкви.

Аннотация

Культуротворческие рефлексии греко-католического духовенства в историософской парадигме восточной Галиции 1921-1946 годов

Фарина Оксана Викторовна, аспирантка, Киевский национальный университет культуры и искусств, г. Киев

На основе отечественной и зарубежной историографии анализируется вклад греко-католического духовенства в культуру Восточной Галиции 1921-1946 гг. Изучение исторического наследия предшественников условно разделено на три периода: довоенный советский, современный, что обусловлено различными позициями ученых, занимающихся данной проблематикой. Выявлено, что с обретением независимости Украины увеличился научный интерес к церковной проблематике и определение ее роли в украинском обществе. Обобщенно, что исследования разносторонней деятельности греко-католического духовенства в культурном пространстве Восточной Галиции являются актуальными, однако комплексного изучения культуротворческого вклада сподвижников церкви в жизни данного региона 1921-1946 гг. не изложено.

Ключевые слова: культура Восточной Галиции, греко-католическое духовенство, культуротворческая деятельность церкви.

Annotation

Cultural and creative reflections of Greek catholic clergy in historiosophical paradigm of eastern Galicia in 1921-1946

Faryna Oksana, postgraduate student, Kyiv national university of culture and arts

Based on domestic and foreign historiography the article analyzes the contribution of Greek Catholic clergy in culture of Eastern Galicia in 1921-1946. The study of the historical heritage of precursors conventionally divided into three periods: the pre-war, Soviet and modern, due to the different positions of scientists who were involved in this issue. Revealed that from the independence of Ukraine in 1991 increased scientific interest in church issues and defining its role in the Ukrainian society. Overall, the research of individual activity aspects of Greek Catholic clergy in cultural space of Eastern Galicia is very extensive and relevant, but a comprehensive study of cultural and creative contribution of associates of church in life of this region 1921-1946 doesn't exists.

Key words: culture of Eastern Galicia, Greek Catholic clergy, cultural and creative activity of church.

Постановка проблеми. Після легалізації Української греко-католицької церкви (УГКЦ) підвищився науковий інтерес до висвітлення її ролі в житті українців. Духовенство УГКЦ у 19211946 рр. було безпосереднім учасником культурного, політичного та економічного відродження українського народу, зокрема Східної Галичини. Аналіз історіографії дослідження показує, що історичні події, що стосувались священиків УГКЦ, не завжди оцінювались об'єктивно й справедливо. Це пояснюється впливом партійно-тоталітарного режиму, наявністю цензури та атеїстичної ідеології у радянському суспільстві.

Метою даної статті є комплексно відтворити внесок греко-католицького духовенства у культурну спадщину Східної Галичини 1921-1946 рр. у вітчизняній та зарубіжній історіографії.

Виклад матеріалу дослідження. Розглянувши історичний доробок попередників, можна умовно виділити три періоди, що відображають позиції науковців, які займались даною проблематикою: 1) довоєнний - 1921-1939 рр.; 2) радянський - 1940 - кін. 80 рр. XX ст.; 3) сучасний - 1991 - поч. XXI ст.

Виняткової уваги з окресленої проблематики першого періоду заслуговують праці вищого духовенства УГКЦ, а саме Г. Костельника, Й. Коциловського, А. Шептицького, Й. Сліпого. Прибічник збереження візантійського обряду Церкви, доктор філософії Г. Костельник залишив досить велику спадщину: «Доля унії», «Унія в еволюції», «Спір про епіклєзу між Сходом і Заходом». Метою цих праць було з'ясувати роль УГКЦ у соціокультурному житті українців, її місце серед інших унійних церков та християнстві загалом. Він написав літературознавчі роботи, присвячені творчості видатного українського письменника І. Франка, видав збірку поезій «Помершій донечці», філософські праці «Три розправи про пізнання», «Світ як вічна школа. Філософічні розважання», теологічні роботи «Християнська апологетика», «Народна чи вселенська церква?», «Нова доба нашої церкви», «Справжнє джерело атеїзму» та ін.

Постать о. Гавриїла досить суперечлива в історії Церкви, адже під час Львівського псевдособору 1946 р. (ліквідація УГКЦ) він очолив «ініціативну групу» у приєднанні греко- католицького духовенства з православ'ям. Проаналізувавши його роботи, стає очевидним, що протопресвітер Г. Костельник був прихильником культурно-національного відродження Східної Галичини 20-30 рр. XX ст., виступав за збереження візантійського обряду в УГКЦ як запоруки її культурної самобутності.

Єпископ Перемиської єпархії, доктор філософії і теології Й. Коциловський дбав про рівень виховання й освіти священиків, молоді, опікувався католицькою пресою. З приводу цього видавав пастирські листи, збирав конференції, соборчики.

Багато праць, що окреслюють напрями культуротворчої дільності греко-католицького духовенства Східної Галичини, описано «Українським Мойсеєм», предстоятелем УГКЦ, доктором філософії, теології і права А. Шептицьким. У 1935 р. він писав у журналі «Українська культура», що «мистецтво важливе для духовного розвитку людини» [17], і тільки через збереження національної культури можна здобути місце у світовій культурі. Граф за походженням, Владика Андрей надавав великої уваги збереженню предметів культурної спадщини українського народу як джерела пізнання, адже вважав, що «кожен мистецький твір мусить бути висказом душі, а душа кожна висказується легше, повніше і правильніше, коли заховує ті віхи, серед яких виросла і до яких належить» [10; 4]. У статті «Мої спомини про предмет музейних збірок» А. Шептицький подав ґенезу свого зацікавлення пам'ятками минулого, а особливо захопленням старовинними іконами: «.. .заки я навчився читати й писати, ще дитиною, коли я не здавав собі справи з почувань, я серцем відчував красу нашої ікони. стоячи перед іконостасом, відчував я ту якусь непоняту емоцію, що її я нині назвав артистичною емоцією» [18; 6-7]

Свій внесок у розвиток культури Східної Галичини зробив кардинал Римо-католицької церкви, митрополит УГКЦ після А. Шептицького, проф. Й. Сліпий. У статті, надрукованій 1925 р. у журналі «Дзвони», він вказував, що віра і наука - «два крила, якими підноситься людський дух у безкраї простори» [15; 11], аналізує ці поняття і доходить висновку, що віра і наука не суперечать один одному, адже є двома родами пізнання. В іншій праці «Візантизм як форма культури», виголошеній на IV Священичій конференції про Єдність Церкви у Пінську 1934 р., богослов назвав культуру «твором людського духа», окреслив складові елементи поняття візантизму та його ролі в історії

Київської Русі. На його думку, «византійська культура усунула поганство, зуніфікувала Київську державу та зорганізувала поодинокі племена, а передусім велику ролю відограла Церква на чолі з митрополитом» [4].

Про співпрацю майбутніх священиків УГКЦ із музеєм Наукового товариства ім. Т. Шевченка в археологічних дослідженнях 1931-1935 рр. пише його тодішній директор, член професорсько-викладацького складу академії Я. Пастернак. На думку професора, через залучення студентів-богословів до збереження українських пам'яток «виховується нове покоління духовенства, яке попри теольогічну високу освіту винесе з мурів Богословської Академії ще й нове теоретичне й практичне значення рідної старовини, вже необхідне сьогодні при культурно-освітній праці на селі та конечне до відповіднього, наукового добування нових матеріалів для української археольогії» [12; 4].

Статті В. Січинського, В. Залозецького, С. Щурата, М. Голубця, Я. Пастернака засвідчують, що духовенство УГКЦ, а особливо митрополит А. Шептицький, стало головним ініціатором і замовником археологічних розкопок на теренах старого Галича у с. Крилос. Під час цих досліджень на чолі з Я. Пастеранаком віднайдено декілька стародавніх фундаментів руських церков, серед них церква Успіня Пресвятої Богородиці та кам'яний саркофаг князя Я. Осмомисла.

Історик та політичний діяч В. Липинський, аналізуючи релігію і церкву в історії України, вважав, що унія змогла зберегти єдність, зокрема в мові, обрядах, традиціях із православними. Головною ж її заслугою, на думку дослідника, було те, що ставши в Західній Україні «вірою батьківською, традиційною», вона допомогла українській культурі уникнути процесу повної полонізації та русифікації [7; 76-77]. З цим погоджується С. Томашівський, зазначаючи, що переваги і заслуги греко-католицької церкви в тому, що вона відкрила доступ до західної культури, і «зберегла західно-руські окраїни від винародовлення» [17; 80]. Вчений наголошував, якщо «держава фізичними засобами творить національну державу і дбає про матеріальне добро підданих, то греко-католицька церква удержує міжнародний культурний зв'язок і формує народну душу», адже через своє геополітичне становище є посередником між Сходом і Заходом [18; 63].

Другий період дослідження охоплює радянські часи. У зв'язку з ліквідацією УГКЦ 1946 р., історіографія того часу спрямована на утвердження в пам'яті суспільства негативного, шкідливого штампу щодо діяльності греко-католицького духовенства і його внеску у культурну спадщину Східної Галичини. Яскравим прикладом радянської антицерковної думки можна вважати письменника, члена КПЗУ Я. Галана, який під псевдонімом В. Росович у львівській газеті «Вільна Україна» 1945 р. опублікував статтю «З хрестом чи з ножем?». Діяльність митрополита

А.Шептицького у сфері культури автор оцінив як таку, що спрямовувалася на створення собі авторитету: «Маючи в своєму розпорядженні величезний маєток та субсидії з різних джерел, він широко розгортає філантропічну діяльність. Будує музей, згодом лікарню; гроші з його особистої каси стають основним капіталом найбільшого галицького банку. Чимало художників, письменників, артистів користується з його матеріальної підтримки. Земне добро стає в його руках ланцюгом, що приковує паству до митрополичого престолу». Однак, автор зазначає, що «це була тільки підготовка до великих подій, які наближалися» [14; 5].

У наступній статті «Присмерк чужих богів» (1948 р.) Я. Галан заявляє, що «через декілька місяців після смерті митрополита А. Шептицького Брестська унія канула в лету, а її твориво - плід 400-літніх розпачливих зусиль ворогів України - розпалося в порох, не залишивши по собі нічого, крім тьмяних спогадів і запаху тліні» [2; 447-448].

Дані роботи започаткували пропагандиські кампанії проти греко-католицького духовенства і наступні дослідники почали висвітлювати діяльність Церкви та її сподвижників тенденційно. До таких представників радянської думки належить книга В. Добричева «У тіні святого Юра», видана на основі документів з архіву А. Шептицького, греко-католицької консисторії та митрополичого ординаріату. Автор вважав Шептицького релігійним фанатиком, а станіславського єпископа Хомишина «рупором греко-католицької церкви», які «підривали вплив передових революційно-демократичних письменників на маси», осуджуючи їхню творчість. Греко-католицьке духовенство «розправилось» з творчою спадщиною Т. Шевченка, І. Франка, В. Стефаника [5; 77-90].

«Антинародну», «антигуманну» діяльність священнослужителів прослідковуємо в роботах П. Петлякова, О. Уткіна, А. Шиша. Дані автори оцінили роль духовенства у житті суспільства, не виходячи із загальноприйнятих норм радянської історичної доби. Особливої уваги у цьому ряду заслуговує праця мистецтвознавця В. Овсійчука, присвячена українському живописцю

О.Новаківському, написана у 1988 р. У ній автор подає інформацію про роботу А. Шептицького як викладача історії всесвітнього мистецтва від найдавніших часів до XIX ст. у художній школі Новаківського та його сприяння розвитку установи.

У той час зарубіжні історики вивчали прогалини церковної тематики, яку старанно уникали радянські дослідники. Однією з перших біографічних праць про Шептицького стала робота С. Барана, в якій він назвав митрополита мостом між Західною і Східною християнськими церквами. Автор подав інформацію про те, що митрополит був не тільки дійсним членом НТШ, але й видатним науковцем з історії Східної церкви та церковного мистецтва, субвенціював українське приватне шкільництво, займався виховно-видавничою діяльністю, був меценатом українського мистецтва й музейництва.

Заслуги митрополита перед українським народом, церквою і культурою опрацював В. Лаба, який зазначив, що «не було української людини, яка б не користувалась безпосередньо, чи бодай опосередковано, ділами Великого Митрополита: не було української установи, яка постала б діяла без підтримки Митрополита. Великий Митрополит робив для українського народу те, чого не міг зробити ніхто інший. Він один мав усі дані бути провідником народу - і ним був» [19; 67].

Значну увагу релігійно-культурній діяльності предстоятеля УГКЦ приділяв український письменник, перекладач і мистецтвознавець М. Островерха. Автор висвітлив роль митрополита в екуменічній праці, видавництві релігійних, літературно-мистецьких журналів і газет, реорганізації духовної семінарії у Львові.

Театрознавець Г. Лужницький, вивчаючи історію української церкви, писав, що метою діяльності митрополита Шептицького було з'єднання усіх українців в одному обряді під католицькою церквою. Це він здійснював через «творення таких культурних надбань як «Академічний Дім» у Львові, гімназію для українських дівчат під керівництвом сестер Василіянок у Львові, низки ремісничих і дяківських шкіл, бурс, сирітських захистів, українського шпиталю («Народна Лічниця»), домівок для організацій служниць, залізничників чи в загальному міщан і інших організацій для молоді, захоронок, т. зв. малих семінарій, не згадуючи вже про безчисленну кількість стипендій, передусім для образотворців та науковців і, врешті, завершення цього всього «Національний Музей» з його безцінними мистецькими скарбами» [8, 553-554].

Велич постаті Шептицького у житті українців констатував проф. І. Гриньох, називаючи його одночасно «справжнім провідником Церкви та смиренним пастирем повіреного стада; тихим монахом у містичному спогляданні та палким реформатором; надхненним дослідником з пророчим видінням майбутнього й терпеливим учителем-виховником; щедрим меценатом культури та дбайливим опікуном немічних-хворих, вдів і сиріт; провідником і аскетом» [3; 5]. Робота написана у досить пафосному стилі, проте висока за науково-фаховим рівнем і заслуговує особливе місце у шептицькознавстві.

Зі здобуттям у 1991 р. Україною незалежності та легалізацією УГКЦ відбулись зміни в історії церкви. Саме в той час дослідники почали звертатись до релігійного питання, щоб відновити історичну справедливість в оцінці ролі церкви у житті суспільства. У розвитку історіографії почався третій період. На зміну ідеологічним стереотипам, сформованим у попередні часи, прийшли наукові публікації, в яких автори намагаються об'єктивно показати різні аспекти діяльності греко-католицьких священнослужителів.

Праця В. Іванишина стала першою спробою узагальнити здобутки унії, серед яких: збереження в умовах латинізації та полонізації східного обряду, захист української мови, започаткування національної школи, пробудження національної свідомості українців тощо. Автор окреслив також напрями діяльності митрополита, вважаючи, що «його культурно-просвітницька діяльність була скерована на піднесення моралі й духовності народу до того рівня, на якому з'являється свідома і масова готовність до практичної роботи у справі національного державного будівництва...» [6; 35].

Роль УГКЦ у розвитку молодіжної скаутської організації «Пласт», участь духовенства у всіх пластових заходах висвітлено у книзі Б. Савчука. Автор зазначив, що «Пласт» і церкву єднали спільні християнсько-моральні засади.

Найвизначніший дослідник історії Церкви Закарпаття А. Пекар у другому томі книги «Нариси історії Церкви Закарпаття» узагальнив народно-культурну, душпастирську, наукову працю духовенства, проаналізував священицькі товариства (Общество св. Василія, Товариство катехитів, Общество св. Атанасія, Місійне Т-во св. Йосафата, Товариство Українських Греко-католицьких священиків та ін.) і їхню пресу. Чимало уваги приділено літературній творчості закарпатських священиків, художні твори яких мало вивчені. На думку вченого, церква завжди була осередком матеріальної культури, адже навколо неї «розвивалось будівництво мистецьких дерев'яних церков, різьбярство чудових іконостасів, хрестів чи свічників, народне сакральне мистецтво, тощо, в яких виявився геній народних митців» [13; 266].

У книзі І. Паславського про УГКЦ як культурно-політичне явище відмічено, що «благотворна роль греко-католицької церкви для української культури відчутно зросла наприкінці XIX - початку XX ст., коли її діяльність влилася в русло національно-визвольного руху в Західній Україні» [11; 66].

Греко-католицькі священнослужителі стали представниками українського національного відродження Галичини і Закарпаття. Автор зауважив, що унія зблизила українців із західним католицизмом у більшій мірі в догматиці, проте музична культура, сакральне мистецтво й архітектура зберегли свою національну ідентичність, що і пояснює цей український феномен.

Про єпископа Г. Хомишина писав П. Мельничук, який охарактеризував його як «творця католицької преси». Автор відзначив роль Владики у видавництві газети «Нова Зоря», головним завданням якої було поширення католицького світогляду у всіх сферах життя, захист його в боротьбі з більшовизмом. Автор подав інформацію про діяльність перших редакторів даного часопису - о.Т. Галущинського та д-ра Й. Назарука. Другим твором Хомишина стала єпархіальна газета «Правда», що була «таким легким стилем писана, що стала невідлучним приятелем селянства, яке жадне до доброї газети» [9; 213].

С. Олеськів присвятив свою роботу кардиналу Й. Сліпому, назвавши його «одним із найбільш видатних учених у світі теології». За період своєї діяльності він опублікував у журналі «Богослов'я» безліч богословських досліджень, лекцій, доповідей, підняв рівень навчання в Академії та заснував науково-дослідний центр - Богословське наукове товариство [20; 9-10].

Одній з мало досліджених сторінок в історії нашої культури - дружніх відносинах митрополита Шептицького і художника О. Новаківського присвячена низка робіт мистецтвознавця, музейного діяча Л. Волошин, яка зосередила свою увагу на портретах А. Шептицького, створених художником, уточнила деякі біографічні відомості в їх співпраці, показала меценатську підтримку главою УГКЦ Мистецької школи Новаківського та самого пейзажиста у складних життєвих ситуаціях. Все це митрополит робив через розуміння потреби «виходу українського мистецтва з глухого кута провінційної відсталости й обскурантизму на широкі обрії загальноєвропейських шукань» [1; 14].

У монографії проф. І. Пилипіва висвітлено діяльність духовенства та чернечих об'єднань, які реалізовували свою виховну та навчальну роботу в дитячих садках, захоронках, викладали в учительських семінаріях і школах.

На прикладі Станіславської єпархії описано динаміку розвитку релігійного життя даного періоду. У створенні національної освіти велику роль відіграв педагогічний досвід Церкви, що базувався на забезпеченні всебічного розвитку особистості в дусі християнської моралі та задіянні усіх можливих культурно-наукових сил: самоосвітні гуртки, аматорські вистави, курси ремесел тощо.

В.Чорнописька розглянула широкомасштабну діяльність К. Шептицького - брата Владики Андрея у громадсько-культурному житті Східної Галичини досліджуваного періоду. Ігумен Климентій значну увагу приділяв розбудові монастирів, які стали просвітницько-культурними осередками для українців. Зокрема, при Зарваницькому монастирі створено бібліотеку, діяв молодіжний хор, проводилась катехизація; при Святоіванівській Лаврі відкрито школу Східного іконопису, в якій давали уроки видатні художники та іконографи. К. Шептицький брав участь у видавничій діяльності, намагався відродити традиції візантійського малярства та піднести науковий рівень народу.

Природоохоронна діяльність церкви (організація природних заповідників, господарство в лісах, пропаганда ідей охорони природи тощо) була об'єктом дослідження О. Гайдукевич. Автор розкриває створення церквою низки заповідників, що мали велике значення для природничої науки та національно-культурного життя галичан, аналізує їх співпрацю з туристично-рекреаційними організаціями.

Діяльність церкви в період німецького окупаційного режиму в Україні опрацювала О. Сурмач, велику увагу приділивши внутрішньоцерковному життю, зокрема у сфері освіти і науки, релігійної преси, культурно-просвітницькій та екуменічній діяльності греко-католицької церкви.

Висновки

Підсумовуючи історіографічний огляд зазначимо, що дослідження окремих сторін діяльності духовенства УГКЦ у культуротворчому просторі Східної Галичини є актуальними. В останні роки відроджується інтерес до історичної справедливості в оцінці масштабного впливу УГКЦ та духовенства на культуру даного регіону. Адже саме у розвитку української культури сподвижники церкви вбачали важливий елемент націотворення та, як найбільш впливової сили суспільства того часу, докладали максимум зусиль до її збереження і піднесення. Проте, попри значну зацікавленість науковців роллю церкви у житті українців, робіт, які б комплексно розкривали внесок греко-католицького духовенства у культурне життя Східної Галичини 1921-1946 рр., не виявлено.

Список використаної літератури

1. Волошин Л. Княжий дарунок великого мецената. Митрополит Андрей Шептицький у житті і творчості Олекси Новаківського / Л. Волошин. -- Львів : Свічадо, 2001. -- 200 с.

2. Галан Я. Присмерк чужих богів / Я. Галан // Драматичні твори. Художні твори. Публіцистика / Я. Галан. - Київ : Наук. думка, 1983. - С. 447-460.

3. Гриньох І. Слуга Божий Андрей -- благовісник єдності / І. Гриньох. -- Мюнхен : Biblos, 1961. -- 220 c.

4. Дацько І. Екуменічна й еклезіологічна мисль патріарха Йосифа [Електронний ресурс]. -- Режим доступу:http://www.ecumenicalstudies.org.ua/sites/default/fї les/docs/Ekklesiologia_Slipoho.pdf. - Назва з екрана.

5. Добричев В. У тіні святого Юра / В. Добричев. - Львів : Каменяр, 1970. - 216 с.

6. Іванишин В. Українська церква і процес національного відродження / В. Іванишин. - Дрогобич, 1990. - 93 с.

7. Липинський В. Релігія і церква в історії України / В. Липинський. - Львів : Дружина, 1933. - С. 76-77

8. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом : нарис історії Української Церкви / Г. Лужницький. - Філадельфія : Накладом Союзу українців-католиків «Провидіння», 1954. - 723 с.

9. Мельничук П. Владика Григорій Хомишин. Патріот-місіонер-мученик / П. Мельничук. - Львів : Місіонер, 1997. - 416 с.

10. Митрополит Андрей Шептицький. Про вагу і значення музеїв // Літопис Нац. музею за 1934 р. - Львів : Накладом Нац. музею, 1935. - С. 3-7.

11. Паславський І. Між Сходом і Заходом : нариси з культурно-політ. історії укр. церкви / І. Паславський. - Львів : Стрім, 1994. - 144 с.

12. Пастернак Я. Новий чинник в українській археології [З приводу інавгурації нового шкільного року у Богословській академії] // Діло. - 1934. - 30 верес.

13. Пекар А. Нариси історії церкви Закарпаття / А. Пекар. - Рим ; Л. : Вид-во Василіян ОО «Місіонер», 1997. - 492 с.

14. Росович В. З хрестом чи з ножем? // Вільна Україна. - 1945. - 8 квіт. - С. 5-6.

15. Сліпий Й. Віра і наука / Й. Сліпий. - Рим, 1990. - 51 с.

16. Томашівський С. Про ідеї, героїв і політику : відкритий лист до В. Липинського / С. Томашівський. - Львів, 1929. - 132 с.

17. Шептицький А. Значення національного мистецтва / А. Шептицький // Укр. культура. - Львів, 1935. - Ч. 1. - Квіт.

18. Шептицький А. Мої спомини про предмет музейних збірок / А. Шептицький // Двайцятьпятьліття Національного музею у Львові : збірник / під ред. дир. музею І. Свєнціцького. - [Перевид. Нац. музеєм у Львові ім. А. Шептицького з 1930 р.]. - Львів, 1930 - С. 6-10.

19. Laba V. Metropolitan Andrei Sheptytsky. His life and accomplishments. - Rome : St. Clement's Ukrainian Catholic University in Rome, 1984. - 77 s.

20. Oleskiw S. Josyf Cardinal Slipyj : Confessor of the faith. - London ; New-York ; Toronto : Ukrainian Central Information Service, 1984. - 63 s.

Размещено на Allbest.ru