Актуальність теми дослідження. У другій половині ХХ століття в європейський мистецький простір увірвався новий революційний напрям - постмодернізм, який кардинально змінив суспільну орієнтацію, що, в свою чергу, вплинуло на трансформацію свідомості та внутрішнього світу особистості.

Художня культура зазначеного періоду - складний і суперечливий феномен, у якому поєднані як елементи класичного мистецтва, так і новаторські, епатажні компоненти, які не вкладаються у традиційну ціннісну естетичну систему. Як і будь-який інший тип цивілізації, вона намагається виробити свої категорії, які сприяли б виявленню її сутності, висвітленню філософського підґрунтя існування, комплексному усвідомленню процесів, що відбуваються у світі в другій половині ХХ - початку ХХІ століття. Дослідженню змісту епохи, її основних засад присвячена велика кількість філософських, соціологічних, мистецтвознавчих, культурологічних та інших робіт. Це праці таких вчених, як: Ж. Бодрійяр, В. Бичков, Х. Кюнг, І. Ільїн, Н. Маньковська, А. Хайсен, М. Шульц та ін. В українській гуманітаристиці осмислення зазначеної доби знайшло своє втілення у працях Ю. Андруховича, Т. Гуменюк, Л. Лавринович, Н. Нітієвської, М. Павлишина, І. Старовойт, Т. Уварової та ін. Визначенню та характеристиці концептуальних категорій естетики постмодернізму присвячені творчі розвідки Ю. Насєдкіна, О. Ратникової, А. Тарасової та ін.

Однак складність даного періоду, його швидкоплинність та постійна зміна, відсутність історичної дистанції між тим, хто вивчає вказану епоху й її соціально-культурні процеси, активне втиснення особистості науковця у вир постмодерністського життя спричиняють необхідність уточнення та розширення сутнісних параметрів концептуальних понять доби з позиції новітніх підходів гуманітарного знання. Зважаючи на неможливість у рамках однієї статті розкрити все коло проблем, пов'язаних із осягненням естетики другої половини ХХ - початку ХХІ століття, сконцентруємо нашу дослідницьку увагу на виявлені змісту ключових категорій епохи - плюралізму, інтертекстуальності та гри.

Мета дослідження. На основі аналізу та узагальнення праць провідних представників і теоретиків постмодернізму встановити конститутивні якості художньої культури зазначеної епохи, висвітлити її основні категорії, змоделювати власне бачення світоконцепції доби.

Виклад основного матеріалу. Загальновідомим фактом є те, що мистецтво досліджуваного періоду досягає свого розвитку і певного утвердження в науковій та критичній літературі в останній третині ХХ століття. Саме в цей час, в основному в західній Європі, вперше з'являються праці, які дають розуміння терміна "постмодернізм" (В. Велин, Ч. Дженкс, Ж-Ф. Ліотар, І. Хасан).

Проте навіть у сучасних умовах, коли історія та теорія культури набули значних результатів, ми змушені констатувати, що тлумачення смислових і семіотичних позицій епохи є досить складним явищем. Невідрефлексованість та невизначеність підмінюються різними емпіричними фактами, які гостро ставлять питання відносно філософських категорій постмодернізму. Для відповіді на поставлені запити слід виявити його сутнісну характеристику.

Незважаючи на той факт, що названа доба вже досить щільно увійшла в обіг, у світовій і національній науковій думці відсутнє одностайне розуміння її змісту. Існують, як мінімум, два основні підходи до експлікації постмодернізму. Представники першого (Г. Гоффман, У. Еко, Р. Кунов) - визначають його як особливий тип світосприйняття, в якому домінуючими є свобода (яка може межувати з анархією), гра, порушення традицій, плюралізм, еклектизм тощо. Прихильники іншого напряму (В. Велин, Х. Кюнг, Л. Фідлер) пояснюють цей термін як специфічний різновид культури, який виникає у постіндустріальному суспільстві. Основною ціллю такого мистецтва є подолання розриву між масовою і елітарною творчістю.

постмодернізм художня культура

Звичайно, єдиного усвідомлення епохи не може бути, оскільки це б суперечило самій її суті. Однак ми вважаємо, що постмодернізм - це синкретичне поняття, яке поєднує загальні тенденції історичної еволюції мистецтва кінця ХХ - початку ХХІ століття, характеристику буття кризового періоду, особливий спосіб організації художньої реальності, своєрідне онтологічне відчуття сучасної людини.

Кардинально нова світоглядна картина світу формується внаслідок визнання і прийняття різних точок зору, які диктують змістовий культурний поліфонізм досліджуваного часу. Відповідно до цієї позиції розвивається ключова категорія постмодернізму - плюралізм. Вперше зазначений термін був введений до наукового вжитку Х. Вольфом (1712 р.) і означав протиставлення теорії монізму. Він розумівся як "принцип організації правового суспільства, який утверджував необхідність різноманіття його суб'єктів економічного, політичного і культурного життя" [9, 251-252].

Особливого поширення ідеї плюралізму зазнають, починаючи з другої половини ХІХ століття. Нинішній етап поступу гуманітарної науки пропонує величезне різноманіття праць, присвячених даній проблематиці. Дослідниця О. Ратникова виділяє п'ять основних спрямувань: онтологічне, епістемо - логічне, методологічне, соціально-культурне (сюди включені і культурно-філософські роботи), загально-світоглядне [10, 7].

У контексті даної статті, ми опираємось на погляди представників соціокультурного та загально-світоглядного напряму (С. Аверінцева, А. Єрмоленка, Ф. Лазарєва, В. Лекторського, А. Момджяна, Д. Рісмена, Д. Трумена та ін.), провідна думка яких полягає у тому, що плюралізм характеризується контекстуальністю, фрагментацією, децентрацією, мінливістю, невизначеністю меж, іронією та ін.

У сучасній інтерпретації означене поняття есплікується як співіснування різних, часом полярних, але рівноцінних елементів єдиного цілого, визнання множинності точок зору, багатоликості світу. Постмодерністська дійсність постає синтезом розмаїтих цивілізацій, епох, напрямів, стилів тощо. Це дає усвідомлення відсутності істини, відмову від канонів і авторитетів, іронічне ставлення до життя, багатоваріантність мистецьких рішень. Різноманіття, з одного боку, сприяє можливості з'єднувати художні здобутки представленого часу з попередніми історичними періодами, користуючись такими прийомами як монтаж, колаж, метафора, цитування тощо. З іншого - відстоює право на самостійний, індивідуальний шлях розвитку, на який не впливають жодні закони та традиції. Ідея плюралізму знайшла своє відображення у таких бінарних філософських засадах як: свобода й емансипація особистості, мистецький діалог і самодостатність та значущість окремої культури, ідентичність і самобутність, персона і соціум тощо. Ці процеси виводять на перший план еклектизм та колаж - одну із найсуттєвіших ознак епохи. Вони проявляються у змішанні стилів, тем та сюжетів у рамках єдиного твору, порушенні логіки викладу мистецького зразку, вилученні з природнього оточення чи контексту певної думки чи форми, кардинально змінюючи їх семантичне значення.

Отже, взірці постмодернізму демонструють свою причетність до традицій, і разом з тим повністю заперечують її існування в ортодоксальному вигляді, іноді відверто знущаються над ідеалами, втіленими у прикладах тих історичних періодів, до яких вони апелюють. Зазвичай таке поєднання непоєднуваного має на меті привести "споживача" культури в стан шоку, вивести його з емоційної рівноваги, тим самим утвердити інакшість та прогресивність креативного методу митця даної епохи. Найчастіше епатування постмодерністськими творцями відбувається за рахунок насміханням над еталонами, які є уособленням основних ідей Нового часу. Тому розрив із ними тлумачиться як творча свобода від будь-яких догм і диктату розуму.

Наявність в художньому тексті цитат, алюзій, різного роду ремінісценцій, які органічно входять до плюралістичної концептуальної моделі висвітлюваного нами часу, приводить до проблеми інтер - текстуальності. Заявлена дефініція була введена до наукового вжитку Юлією Крістєвою в 1966 році. Мислителька так визначає її: "пермутація текстів, яка означає, що у просторі того чи іншого тексту взаємно перетинаються та нейтралізують один одного декілька висловів, взятих із інших текстів" [7, 170]. Класичного формулювання терміну дав Р. Барт, який так описав його: "Кожен текст є інтертекстом. Інші тексти присутні у ньому на різних рівнях у більш чи менш знайомих формах. Кожен текст постає новою тканиною, зітканою зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом, тощо - всі вони ввібрані текстом і перемішані у ньому, оскільки завжди до тексту і навколо нього існує мова" [1,415].

Інтертекстуальність встановлює зв'язок між епохами та традиціями цілих поколінь. Вона є переосмисленням досвіду попередніх історичних періодів і ретрансляцією в сучасних соціокультурних умовах. Зважаючи на це, зазначене поняття можна визначити як особливий спосіб "народження" інакшового "художнього-смислового тексту" в другій половині ХХ - початку ХХІ століття, що базується на змішанні яких-небудь ідей, синтез яких продукує новий самобутній креативний зразок. Основною його рисою є внутрішня неоднорідність, відкритість, множинність смислів.

Дуже часто культура постмодернізму сприймається як суцільний інтертекст, що містить відгомін інших творів, які є попередниками і сучасні йому. Певним інтертекстом мислителі епохи вважають і саму особистість, особливо творчу, у свідомості якої дивним чином відображений трансформований культурний та історичний досвід всього людства. Тому й індивіда часто вивчають через документи, які створені ним. В українській гуманітарній науці цим займаються представники біографічного підходу (І. Голубович, Т. Ємельянова С. Іконникова, Л. Микуланинець, О. Попович Т. Росул та ін.).

В постмодернізмі інтертекстуальність на феноменологічній основі поєднує гру.Р. Барт зазначає, що дане явище передбачає "бавлення" дискурсів - історичних, стильових, ідеологічних, безкінечних і переплетених між собою. Вона (інтертекстуальність) є основним методом втілення ідей автора, зберігаючи при цьому відкритість для подальших трактовок того зразку, який створюється у її процесі. Весь світ гіпертексту стає об'єктом і простором для гри.

Грайливе відношення до дійсності - характерна риса художньої культури другої половини ХХ - початку ХХІ століття. Однак це не є новим завоюванням досліджуваного нами періоду. Гра завжди була однією із форм естетичної дійсності, оскільки вона не несе якої-небудь зовнішньої заборони, а, на відміну від діяльності, містить зміст сама у собі. У різні часи даний феномен розумівся своєрідно: в Античності - засіб виховання, Середньовіччі - символ гріховності, починаючи з епохи Відродження - як мистецький прийом, який створює світ ілюзій і емоційно впливає на людину. З Х УІІІ століття у науковій думці поступово починає формуватись теорія гри, у витоків якої стояли Е. Кант, Ф. Шіллер, Ф. Фребель та ін., а у ХХ - відомий нідерландський мислитель Й. Хейзінга обґрунтував ігрову концепцію культури. Іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет висловив думку, що "бавлення" протистоїть буденності і примітивності людського буття.У. Еко зазначав, що дане явище - основа будь-якого мистецького процесу, зокрема грайливий початок властивий самій природі постмодерної дійсності [3, 213].

У філософії другої половини ХХ століття гра тісно пов'язана з реконструкцією - унікальним критерієм аналізу художнього тексту, який був запропонований французьким філософом Жаком Деррідою. Його сутність полягає у виявленні в документі епохи прихованих, непомітних не лише читачу, а й автору суперечностей задля неоднозначного розуміння його змісту. Даний підхід стає тією формою бавлення, яка покликана позбавити людину конкретних еталонів пізнання, утвердити культурний поліфонізм, визнати значущо-смислові інстанції, серед яких індивід може самостійно обирати правдиву. Гра постає як життєва стратегія, що сприяє усвідомленню персоною своєї ідентичності та самовизначенню. Вона є універсальною цінністю і константою, яка спроможна створити парадоксальну цілісність світообразу. Таке відношення до дійсності і людини є оригінальною спробою культури досягнути істинність і самобутність. У зазначений період знімаються будь-які правила гри, більше того, особистість може навіть не підозрювати, що вона бере у ній участь.

Використання інтертекстуальності в постмодернізмі знищує ізоляцію й завершеність. В даній епосі реальність тлумачиться як певний синтез різних забав на рівні комбінацій гіпертекстів. Для цього часу характерним є використання багатоманітних видів мистецької гри: з текстом, контекстом, гіпертекстом, стильовими та жанровими моделями, презентацією художнього твору, постатями автора та "споживача" його діяльності.

У ХХІ столітті культура розвивається як гра, яка формує абстрактне мислення і фантазію людини, надає свободу. Означений принцип допомагає "вийти" персоні із світу хаосу, агресії, руйнації. Це своєрідна захисна тактика особистості, яка протистоїть дисгармонії сучасного світу.

Висновки