1. Елементи мистецтва і політична участь в різних типах суспільства. У традиційних (аграрних) суспільствах не існувало чіткої диференціації сфер на політику, мистецтво, релігію тощо. Ймовірно, що досвіду участі в політиці міг передувати досвід участі в театралізованих ритуалах. Хоча традиційним суспільствам часто відмовляють в існуванні відчуття громадянськості (причетності), фахівець у царині культурної антропології К. Гірц вважає такі висновки передчасними, позаяк етапи виникнення цього відчуття із традиційних передумов досліджено хіба що поверхово, і його корені залишаються неясними [4, с.363]. "В індіанців-юрків або андаманців немає ніякої держави, й попри те деякою мірою вони є політичними істотами, так само як деякою мірою вони є релігійними істотами, хоча й не мають жодної церкви", - відзначає Р. Макайвер [5, с.80]. Досліджуючи різні традиційні суспільства (Індонезія, Нігерія та ін.), К. Гірц, зокрема, констатує, що придворний церемоніал у них був рушієм політики, участь у церемонії була не формою політики, а її змістом, оскільки управляти означало не так приймати рішення, як брати участь у виконанні театралізованих ритуалів: "Це була держава-театр, в якій королі та князі виступали в ролі імпресаріо, жерці - режисерів, а селяни були і акторами-виконавцями, і працівниками сцени, і глядачами" [4, с.393]. У цьому плані примітно, що, подібно до сучасного суспільства, у традиційному більшість людей були не так учасниками шоу, як глядачами [4, с.262-263]. Поряд із тим, спектаклі-церемонії (навіть, поховальні) незрідка ставали полем участі в політичних конфліктах, коли спостерігається вторгнення релігійно - мистецьких символів у політику і - навпаки [4, с. 197-200]. Аналізуючи проблему походження участі, важливо зважати на наявний у традиційному суспільстві феномен імітації, коли діяльність витісняє її імітація, гра, постановка. Як показали дослідження К. Леві-Строса, це може виражатися у витісненні певних соціальних процесів їхніми ірраціональними антиподами ("реінтеграція змісту у форму"): сільське господарство витісняється магією, відтворення політичного життя - відтворенням влади за допомогою театралізованих церемоній та ритуалів [6, с.373].

Для класичного індустріального суспільства ХІХ - сер. ХХ ст. характерною є достатньо явна диференціація і відносна відокремленість сфери політики та мистецтва. Політичний протест не "розмивається" у мистецтві. Можна було спостерігати окремих митців, або нові течії у мистецтві, що маніфестують свою протестну позицію. Всі інші соціальні групи, як, наприклад, робітники, виражали протест у традиційних (не мистецьких) формах. У Європі сер. ХІХ ст. традиційний страйк, або демонстрація чи підписання петицій не комбінувалися з мистецькими елементами, не виглядали як розважальне шоу. Тим більше не існувало "професійних протестувальників", на кшталт, сучасних арт-груп типу Фемен.

У США та Західній Європі справжня конвергенція протестної поведінки з мистецькими елементами та формами розпочалася у 1960-х роках, в межах появи так званого феномену контркультури, зокрема, політичне вуличне графіті, інсценування та рок - музика стали мистецькими елементами протестного руху хіпі та нових лівих, насамперед, проти війни у В'єтнамі. Одним із перших резонансних та епатаж - них протестів-шоу було інсценування висунення в 1967 році від ліворадикальної молодіжної партії YIP на посаду Президента США порося на прізвище Пігасіус (Свинтус). На мітингу, присвяченому висуненню 66-ти кілограмового порося кандидатом у президенти, воно було заарештоване поліцією разом з активістами, адже в ті часи поліція кваліфікувала подібні дії як порушення громадського порядку, а не як протест-перформанс [7]. Загалом, вже у 1970-х роках теоретики соціології постмодернізму характеризували зміни у прийдешній політиці пост - сучасних суспільств в термінах "відеогра", "інсценізація", "театр", "видовище" і т.п. На той момент, наприклад, у американському чи французькому суспільстві було вже достатньо ознак для такого прогнозу. Причинами трансформації політики у "карнавал", видовище, перформанс стала необхідність долучити "мовчазну більшість" до політичної сфери, яка занепадає, привернути увагу яскравими розважально-мистецькими формами задля стимуляції політичної участі [8, с.50]. З іншого боку, соціальні протести у класичних формах індустріального капіталістичного суспільства в умовах його "пост - модернізації" поступово втрачають свою ефективність і резонансність. На початку ХХІ ст. подібні тенденції активно розвиваються і в сучасному українському суспільстві.

2. Проблема типології урбаністичних "про - тестів-видовищ". Огляд літератури по проблемі показав, що існує значна неодностайність у підходах до типологізації протестів-видовищ. Наприклад, в літературі термін "політичний перформанс" типологізується по-різному. Частина дослідників вважають це явище одним із типів політичного стріт-арту - вуличного, урбаністичного протесту з використанням мистецтва [9; 10]. Однак деякі автори не включають його до стріт-арту і чомусь виділяють як окрему форму візуалізації постмодерної політичної дії [11; 12].

В українській політичні практиці частіше здійснюються протести-перформанси, флешпротестмо - би та протестні графіті. Дещо рідше - протести - інсталяції, відео-проекції та протести-хепенінги.

1. Перформанс-протест. Сам термін "перформанс" застосовується у різних значеннях, які принципово не відрізняються за своєю сутністю: "вистава", "спектакль", "видовище", "гра", "інсценізація", "вулична театралізація", "виконання", "виступ" та інші [12; 13]. Таким чином, мова йде про театралізоване видовище протестного характеру, що здійснюється демонстративно і "на публіку", з метою вразити і захопити публіку емоційно, аби сформувати у неї позитивне ставлення до протесту, схилити на свій бік, завоювати симпатії. Не реалістичність, а яскравість та виразність є метою протесту-перформансу, адже саме театралізація, характер шоу стають зараз головною запорукою уваги як ЗМІ так і публіки. Прикладами яскравих перформансів - протестів є акції жіночого руху "Femen".

3. Флешпротестмоб. Флешмоб (від англ. flash - мить, спалах, і mob - натовп) - це організовна через соціальні мережі чи стільниковий зв'язок масова акція у громадському місці. Флешпротестмоб - це неочікувана владою чи соціальними інституціями поява групи людей в одному місці, які заздалегідь домовились, використовуючи згадані вище засоби масової комунікації, аби втілити заплановану протесту акцію. Існує дискусія чи є флешпротестмоб однією з форм політичної участі. З одного боку, є позиція, що флешмоб загалом є "pomtless асЬ - "дія, що немає сенсу", в тому числі і політичного. З іншого боку, наприклад, в 2003 році у Нью Йорку поліція завадила проведенню першого флешмобу, вбачаючи в ньому явно не "pomtless асЬ. Соціолог Г. Рейнольд прогнозував розвиток флешмобових протестів на основі використання новітніх технологій (інтернет, мобільний телефон) для мобілізації мас у книзі "Розумний натовп: наступна соціальна революція". Флешмоб виник як аполітична акція, але дуже швидко у ньому проявився значний політичний потенціал. Так, першим прикладом успішної дії "розумного натовпу" Г. Рейнольд вважає падіння режиму президента Філіппін Дж. Естради у січні 2001-го року, коли впродовж 4-х днів на столичному бульварі Епіфаніо де Лос-Сантос зібралися понад 4 млн. осіб в чорному одязі, які отримали відповідне текстове повідомлення на стільникові телефони [14, с.225-228]. Перші українські флешпротестмоби відбулися у 2008-му році.

Флешпротестмоб надає можливість громадянам висловити свою позицію, відстоювати власні права та інтереси, при цьому не витрачаючи сили на отримання дозволів та санкцій на проведення акції, і, здебільшого, минаючи серйозні правові наслідки. Поширення флешпротестмобів пояснюється тим, що вони надають емоційної піднесеності та відчуття причетності, відволікаючи при цьому від нудної буденності через "розважальну" протестну участь.

4. Протестні графіті (від. італ. graffare - шкрябати). Розпис, найчастіше фарбою, спреєм, громадських чи приватних, візуальних для публіки, будівель, огорож, вагонів, підвалів тощо. Графіті розповсюджується в 1960-х рр., в США як "маркування" в свій спосіб етнічних криміналізованих субкультур, в першу чергу, афроамериканської. У ХХІ ст. графіті є не лише способом маніфестування позиції, а й естетичною формою протесту. Графіті бувають трьох видів складності:

1). tag (від англ. - мітка) - найпростіше шрифтове графіті, підписи-автографи з декількох незвичайно переплетених букв. Завдання - помітити тегом більше гарно видимих важкодоступ - них місць;

2). Wild Stytle (від англ. - дикій стиль) - складніший різновид, що передбачає дивне переплетіння букв, які вже не читаються а виглядають емблемою, знаком. Проміжним ланцюжком між шрифтовим і сюжетним графіті є трафарет (Stensil art) - трафарети відрізняються лаконічністю форми (плакатний тип) та швидкістю нанесення спреями;

3). Masterp^e (від англ. - робота майстра) - сюжетне графіті, найскладніший його різновид. Політичні графіті з'явилися перед розпадом Радянського Союзу наприкінці 1980-х - поч. 1990-х рр. ("СССР - да", "СССР - нет", "Украина - вперёд"). В Україні на поч. ХХІ ст. розвивалося протестне графіті, пов'язане як з внутрішньополітичними подіями Помаранчевої революції ("Ющенко так!") так і з зовнішньополітичними подіями (війна в Іраку), зокрема протестні антивоєнні графіті ("Буш лох", "Христос Акбар") [15].

Важливо підкреслити, що в багатьох країнах Американського континенту та Західної Європи графіті оцінюється як асоціальна поведінка, з якою слід боротися. У Мексиці, наприклад, графіті прирівнюється до кримінального злочину, а авторів можуть засудити до ув'язнення. Багато країн витрачають чималі кошти на боротьбу з графіті. Найбільш вражаючими вже в 1990-х були витрати саме великих міст Заходу - 8 млн. фунтів у Лондоні, і приблизно так само у Лос-Анджелесі, Чікаго, Берліні. Але, ця боротьба не просто не має позитивного ефекту, а, навпаки, прискорила розповсюдження цієї "анти - культури" [16]. Загалом, політичне графіті є однією з найбільш наочних і загальнодоступних форм демонстрації протесту, яку можна віднести до своєрідного індикатора реакції окремих верств населення на політичні процеси.

Нанесене в міському просторі графіті нерідко фотографується і викладається в Інтернет самім графіті-художником (як у випадку з розфарбованою в українську символіку зіркою на московській висотці) або перехожим-глядачем. Таким чином, графіті починає існувати в іншій, віртуальній якості, знаходячи нові, додаткові комунікативні можливості. Часто віртуальний двійник значно переживає оригінал, який зафарбували.

До протестного графіті примикає Stoker агі (з англ. - наліпка), що просуває зображення чи ме - седж у громадському просторі, використовуючи зроблені власноруч стікери. Stoker агі розглядається як підкатегорія постмодерністського мистецтва. Стікери пропагують протестні меседжі, коментарі щодо політичної події чи питання. Розміщуються на поверхні стін у громадських місцях (вокзал, автобусна зупинка, тощо).

Поки значно менш помітними у політичному житті українського суспільства є три інші форми стріт - арт протесту. Вулична протестна інсталяція - напрям, що особливо швидко розвивається. Інсталяції використовують 3D-oб'єкти та міський простір. Як і графіті, вони анонімні, і митець залишає свою інсталяцію відразу після її встановлення. Протестна відео-проекція - цифрова проекція комп'ютерного зображення на поверхню через проекційну систему (на майданах, у парках, на стадіонах) [17, с.140-141]. Протестний хепенінг - імпровізований безсюжетний театралізований вуличний протест (наприклад, театралізований антивоєнний марш без підготовленого сценарію) [18].

Сьогодні активно дебатується питання про те, чи є стріт-арт новітньою формою вираження політичного протесту чи він є актом вандалізму та асоціальної поведінки, або ж "анти-культурою". Ймовірно, що тут різною мірою можна бачити всі вказані ознаки. Стріт-арт протест - явище суперечливе, яке має як констуктивний так і дестабілізаційний аспект водночас. З одного боку - це боротьба громадян за свої права та інтереси, а з іншого - певна дестабілізація ситуації, тиск на владні структури і, разом з тим, виклик загальноприйнятим нормам політичної поведінки. Очевидно й те, що стріт-арт естетизує протест задля завоювання уваги "мовчазної більшості", аби "вразити глядача" і залучити до політичної акції. Таким чином, стріт-арт протест має всі ознаки постмодерної "розважальної" політики: короткотривалість ("відеокліповість"), провокативність, епатажність, ігровий аспект, театралізованість [8, с.51]. Отже, протестна участь дедалі "театралізується" та набуває рис ігрового розважального шоу.

Висновки