Українська скульптура у повоєнній Західній Німеччині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська скульптура у повоєнній Західній Німеччині

Подобєд О.А.

У роки Другої світової війни у Західній Німеччині опинилося чимало представників різних видів мистецтв, що виїхали з радянської України самостійно чи були насильно вивезені на примусові роботи до Райху. Скульптори становили порівняно невелику частину української творчої інтелігенції. На німецькій землі вони продовжили свій мистецький шлях, з успіхом розпочатий ще в Україні, коли їхні роботи були окрасою не лише вітчизняних, а й закордонних виставок. Йдеться про Григорія Крука (1911-1988), Сергія Литвиненка (18991964), Миколу Мухіна (1916-1962) й Антіна Павлося (1905-1954). Проявив свій талант в еміграції Михайло Черешньовський (1911-1994). Молода генерація скульпторів була представлена роботами Михайла Дзиндри (1921-2006) та Петра Капшученка (1915-- 2006). Мета розвідки - проаналізувати багатоаспектну діяльність українських скульпторів в епоху ДіПі. Автор спирався на праці українських діаспорних мистецтвознавців С. Гординського та І. Кейвана, а також українських дослідників Р. Кикти, Д. Степовика, О. Федорука, Р. Яціва та ін. Основу джерельної бази становили архівні матеріали, зображальні джерела та каталоги виставок.

Скрутні умови еміграційного життя, які діаспорний мистецтвознавець Святослав Гординський визначив як «ненормальні» [2, с. 25], безпосереднім чином вплинули на творчість українських скульпторів. Думається, скульпторам було серед інших митців найскладніше, оскільки для створення і зберігання робіт потрібно було облаштувати майстерню, а зробити це за таборових умов було не так і легко. Вони мали досить обмежені матеріальні можливості для праці, що позначилося передовсім на розмірах робіт. Епоху ДіПі, в якій довелося працювати українським скульпторам, по праву можна назвати епохою великих майстрів малих форм. Вони змушені були обмежуватися переважно невеликими за розмірами роботами, в основному портретами, барельєфами, сюжетною скульптурою, пам'ятними таблицями, а також скромними надгробками, однак подекуди зустрічалися і твори монументальні. Матеріалами для їхнього створення скульптори обирали зазвичай гіпс, дерево, теракоту й віск, як виняток використовували бронзу і срібло [2, с. 37-38; 19, с. 9-11, 15-16, 23-24, 40-50, 52], які на рівні з арматурою, доводилося «роздобувати» [14, с. 85], часто ціною власних харчів чи навіть нелегальним шляхом [2, с. 25]. Петро Капшученко, наприклад, для відлиття скульптури «Козак» використав знайдену гільзу від снаряда [18, с. 34]. До сьогодні збереглося не так багато робіт, створених в епоху ДіПі, оскільки об'ємні твори, на відміну від музичної партитури чи картин, важко було транспортувати, а твори, зроблені із ламкої теракоти чи ненадійного воску, не завжди вдавалося зберегти у цілості. Про деякі з них знаємо лише зі світлин.

Митці мали можливість ознайомити широку громадськість, як українську, так і іноземну, зі своїми роботами на виставках, які проводилися у Західній Німеччині. Виставки декларували, за визначенням сучасного мистецтвознавця Олександра Федорука, «мету єднання мистців в еміграції, їх налаштованість на творчість у важких побутових умовах, коли основний час був відведений для фізичної праці і розмаїтих способів елементарного виживання, коли не вистачало матеріалів для малювання чи скульптури», вони «є свідченням високого покликання творчих молодих людей, їх високого Духу, їх покликання громадянського національного Гатунку» [18, с. 24]. На мистецькій виставці у Регенсбурзі наприкінці 1947 р. відвідувачам запам'яталися роботи скульпторів М. Дзиндри та П. Капшученка [18, с. 24]. У 1949 р. у Міттенвальді на виставці «Іван Кейван - Михайло Черешньовський» [14, с. 95] були представлені роботи скульптора німецького періоду. В Україні ж з роботами українських діаспорних скульпторів отримали змогу ознайомитися лише зі здобуттям державної незалежності.

Українські скульптори у повоєнній Західній Німеччині продовжували, розпочату ще в Україні, справу із формування з талановитої молоді митців, які б на Грунті українських художніх традицій створювали національне мистецтво. Сергій Литвиненко на німецькій землі, за даними літературознавця В. Дорошенка, продовжив, розпочату ще в Україні працю, «вишколюючи майбутніх робітників керамічної справи» [17, с. 3]. Також у 1945 р. митець заснував у Карлсфельді (з травня 1946 р. діяла у Берхтесгадені) Образотворчу студію - мистецьку школу, у якій здобували освіту майбутні художники, графіки та скульптори. До роботи у закладі С. Литвиненко залучив відомих митців. У ньому, окрім фундатора, викладали художники М. Анастазієвський, Е. Козак і О. Повстенко, професор М. Михалевич, графік М. Гоцій, дослідник історії української культури М. Шлемкевич [7, с. ЗО]. Про успішну роботу студії, з якої вийшли митці С. Гуцалюк, І. Коваль, П. Магденко, С. Марганець, С. Рожок [7, с. ЗО], свідчили різні мистецькі виставки робіт її учнів [17, с. 4].

Діяли у Західній Німеччині і різьбярські курси, ініційовані українськими скульпторами. Так, М. Кравчук відкрив такі курси при своїй різьбярській майстерні. На них курсанти мали змогу ознайомитися з теорією мистецтва та навчилися різати по дереву, випалювати, точити, робити скульптури з дерева і глини. Одними з найкращих курсантів стали Р. Лемешко та Ю. Скочко, великі надії подавав дванадцятирічний Б. Лемішко, найкращим майстром випалювання стала Г. Салівон [15, с. 4]. Молодий скульптор М. Дзиндра у таборі переміщених осіб під Мюнхеном заснував школу різьби, у якій навчалося 250 учнів різних національностей [5, с. 275].

Скульптори мали пристосовуватися до непростих умов життя у повоєнній Західній Німеччині. Щоб заробити копійку і вижити за умов економічної кризи вони, як і художники [6, с. 101], зверталися до такого виду художньої діяльності, як декоративно-ужиткове мистецтво. Окрім того, художнє оформлення виробів побутового призначення, давало можливість хоч і частково, але реалізувати своє мистецьке покликання. Слід зазначити, що майстерні із виготовлення різноманітних видів декоративно-ужиткового мис-тецтва користувалися особливою популярністю в американській окупаційній зоні Німеччини (114 майстерень із 745 працівниками, в англійській зоні - 21 і 220 відповідно [8, с. 319]). Тут діяли майстерні із вишивання, різьби, виготовлення ляльок, мистецькі, керамічні, соломкарські та килимарські. Серед загалу видів декоративно- ужиткового мистецтва українські скульптори зверталися до виготовлення художніх виробів із дерева. Так, М. Черешньовський у Міттенвальді на горішньому поверсі табору переміщених осіб відкрив майстерню української народної декоративної різьби по дереву. Він забезпечив роботою досвідчених майстрів, окрім того, при майстерні працювало чимало учнів. У ній виготовляли хрести, тарелі, скриньки, альбоми, тютюнарки, ножі для паперу, каламарі та письмові прибори, що користувалися у споживачів великим попитом [1, арк. 112]. Свою різьбярську майстерню відкрив і скульптор М. Кравчук. Він виконав низку дерев'яних тарілок, які прикрасив зображеннями, випаленими за мотивами картин європейських і українських художників. Сучасників вразила його дерев'яна тарілка із випаленою на ній картиною за мотивами німецького художника XIX ст. А. Бекліна «Острів Смерті». Ще одну свою тарілку митець прикрасив за мотивами картини «Жнива» українського художника, який у повоєнні роки мешкав в Австрії, М. Азовського. Його роботи апелювали і до національної історії та культури, зокрема йдеться про тарілки «Тарас Бульба з синами в степу» і «Тарас Шевченко» [15, с. 4]. Скульптор М. Мухін створив майстерню із виготовлення ляльок, що розташувалася у льохах і гаражах табору переміщених осіб у Геттінгені. Його дружина художниця Софія Мухіна робила з паперу ляльки в українських строях і відповідним чином їх розписувала. Продавали вироби у крамниці у центрі міста. Українські ляльки, за свідченням сучасників, користувалися в іноземців попитом [10, с. 13]. Водночас скульптор П. Капшученко працював у Регенсбурзі сценографом у постановці аматорських театральних вистав (критики схвально оцінили художнє оформлення опери «Катерина» [18, с. 26]) та брав участь в оформленні обкладинок книг українських письменників (П. Буковинець, А. Кащенко, І. Нечуй-Левицький, П. Савчук, М. Старицький та ін.), що побачили світ у повоєнній Західній Німеччині [18, с. 34].

Згадуваний С. Гординський в одній зі своїх праць у 1947 р. писав «Прагненням кожного народу є бачити в творчості своїх мистців національне, піднесене на рівень світовий» [2, с. 7]. Передусім він мав на увазі трьох скульпторів - Г. Крука, М. Мухіна й А. Павлося, ідеї і форми робіт яких були наповнені українським змістом.

Німеччина стала другою домівкою для самобутнього скульптора Григорія Крука. Центральне місце у його творчості посідає зображення українських селян. «В селянській тематиці, - зазначав мистецтвознавець І. Кейван, - він досяг найбільшої сили артистичного виразу» [4, с. 12]. Не маючи можливості жити і працювати на рідній землі серед свого народу, Г. Крук створив низку портретів і скульптур українських селян і селянок, кожен із яких позначений глибоким психологізмом. Перше враження, яке викликають роботи Г. Крука, це сила і статичність, остання однак не заперечує руху, якого він досягав динамікою основних ліній. Монументальність його робіт, спрощення форм сформувалися у митця під впливом античних зразків [9, с. 4]. Скульптури Г. Крука ідейно і формально споріднені з роботами його німецького колеги першої половини XX ст. Е. Барлаха [1, арк. 116].

Матеріалом для своїх скульптур митець обрав гіпс і бронзу. У портреті «Кучерявий хлопчик», скульптурах «Швачка» (1946 р.), «Вагітна», «Втеча» і «Селянин» [2, с. 37, л. 1, 4-7] створено типи галицьких малоземельних селян, до якого належав і сам митець. Жіноча скульптура на повний зріст «Акт» [2, с. 37, л. 16], виконана у гіпсі, продемонструвала можливості Г. Крука створювати монументальні роботи.

Донеччанин Микола Мухін розпочав на німецькій землі свою мистецьку кар'єру із виготовлення групи скульптур для військового меморіалу у Ганновері. Роботу виконував «у кайданах», очікуючи на репатріацію до Радянського Союзу. У 1947 р. йому із сім'єю під прибраним ім'ям Богдан Дунай, вдалося втекти до американської окупаційної зони Німеччини [21, с. 18].

У своїй творчості М. Мухін звертався до історії України, переважно героїчної козацької доби. У Західній Німеччині він виконав низку сюжетних скульптур у бронзі, сріблі та воску: «Князь Ігор», «Козацький сотник», «Козак з арканом», «Запорожець», «Отаман», «Слава», «Рапсодія козаччини» [2, с. 38, л. 34-37, 39, 42] та ін. Цим творам притаманний «шалений, майже неймовірний динамізм, особливо у відображенні бігу коней та в рухах вершників» [4, с. 13], - підкреслював мистецтвознавець І. Кейван. У свою чергу С. Гординський відзначав, що кінь у М. Мухіна - не тільки тварина, а уособлення степу; скульптор як ніхто інший міг створити «психологічний портрет» степового коня [2, с. 22]. Роботи, виконані у бронзі та сріблі він завершував карбуванням, оксидуванням та поліруванням. Композицію з воску «Слава», на якій зображено двох вершників-козаків, М. Мухін мріяв втілити у пам'ятник і встановити його у Києві над Дніпром у незалежній Україні [10, с. 13].

Роботи Антіна Павлося німецького періоду, за визначенням діаспорного мистецтвознавця І. Кейвана, «позначені легкістю композиції, динамікою, завершеністю, а зокрема - високою естетикою та лірикою» [3, с. 63]. Серед творів на історичну тематику привертають увагу теракотові скульптури «Князь Роман Галицький» і «Богдан Хмельницький» [3, с. 63] - знакові постаті в історії українського державотворення. Трагічні події голодних 1932-1933 рр. в Україні майстер втілив у скульптурі «Голод» [2, с. 37, л. 25]. Зморена голодом, але нескорена селянка стоїть випроставшись на повний зріст, а до її ніг пригорнулася знесилена маленька донечка. Твір А. Павлося перегукується з мотивами німецької художниці межі XIX - XX ст. К. Колльвіц [2, с. 18].

А. Павлося по праву можна назвати одним з кращих українських анімалістів епохи ДіПі. Його теракотові «Коні», «Молоді коні», «Молодий ведмідь» і «Хлопчик з псом» [2, с. 37, л. 20-23] достовірно відображають подробиці анатомії тварин, а їхні рухи позначені динамічністю та експресією [4, с. 12; 2, с. 17]. Майстерно А. Павлосю вдавалося зображати і жіноче тіло. Скульптури «Смуток», «Дівчина», «Пробудження», «Розпука», «Вечір», «Відпочинок» і «Вагітна» [2, с. 37- 38, л. 26-32] видаються гармонійними.

«Сергій Литвиненко - мистець тої міри, що входить, власне, в звено видатних імен українських різьбарів академічної школи, розпочатої І. Мартосом» [7, с. 8], - зазначав мистецтвознавець В. Січинський. Скульптор С. Литвиненко, який у 1920-х рр. здобував мистецьку освіту у Краківській Академії мистецтв [7, с. 15-16], зміг не лише опанувати фах, а й виробити індивідуальний стиль. У 1930 р. його роботи з успіхом експонувалися у паризькому салоні Тюільрі. У повоєнній Західній Німеччині С. Литвиненко передусім зосередив свою увагу на організації мистецького життя. Однак він не полишав і власне мистецької праці, створивши низку цікавих портретів, скульптурних композицій, а також кілька надгробків і пам'ятних таблиць.

Скульптурні портрети С. Литвиненка присвячені передусім увічненню діячів культури: художника М. Михалевича(1946), графікам. Гоція(1947), письменниці К. Гриневичевої (1947), піаніста Р. Савицького (1948), професорів Ю. Козловського (1945) і М. Шлемке- вича (1949). Виняток становлять портрети директора IRO (1945) та очільника Виконного органу УНР в екзилі Іс. Мазепи (1948) [7, с. 36]. Свою тугу за рідною землею С. Литвиненко втілив у скульптурних композиціях «Земля» (1945), «Мати» (1946), «Втеча» (1947) та «Присяга» (1949 р.) [7, с. 29, 34].

Якщо згадані вище твори митець, думається, забрав із собою до США, то пам'ятні таблиці і надгробки залишилися у місцях їхнього встановлення у Західній Німеччині. У місцевості Альтетінг біля Мюнхену у стіну храму Пречистої Діви Марії вмуровано пам'ятну таблицю про перебування українців на німецькій землі, виконану С. Литвиненком з червоного граніту з багатим бароковим орнаментом [7, с. 29]. Митець протягом свого життя створив чимало надмогильних пам'ятників, як в Україні, так і за її межами. Скрутні умови побутування у таборах переміщених осіб не давали можливості С. Литвиненку створити такий масштабний надмогильний пам'ятник, як І. Франкові у Львові, тож скульптор зробив скромні надгробки. Перший встановлено на могилі дядька очільника УПА С. Шухевича в Амберзі (1947), а другий на могилі поета А. Гарасевича в Берхтесгадені (1948) [7, с.ЗЗ].

«Кожний свій твір він проймає свідомістю свого окремішнього, власного, але водночас національного світу» [16, с. 3], - писав про творчість скульптора Михайла Черешньовського український мистецтвознавець Є. Блакитний. У німецький період творчості (1947-1951) М. Черешньовський створив одні з найкращих своїх робіт, які за визначенням мистецтвознавців відзначалися «глибоким інтелектом» [16, с. 3]. Мистецтвознавець Б. Певний зауважив про двоякість творчості М. Черешньовського, який, з одного боку, був скульптором із мистецькою освітою, а з іншого різьбярем, що «вийшов з народу» [19, с. 13]. Відповідно його мистецька спадщина складається з двох пластів: класичного та орнаментальної, декоративно-ужиткової різьби по дереву.

У Західній Німеччині скульптор звернувся до створення портретів, які можна об'єднати у три групи: портрети українських політичних діячів, портрети культурних діячів і жіночі портрети. Першу групу репрезентують скульптурні портрети «Степан Бандера» (два портрети, 1948) та «Генерал Тарас Чупринка» (два портрети, 1950). Вибір героїв робіт для М. Черешньовського як колишнього вояка УПА [16, с. 3] був цілком закономірний. За визначенням Ігоря Костецького, скульптор шанував очільника ОУН(Б) «як мало не півбога» [19, с. 23], однак його портрет, вирізьблений із дерева, має реалістичний вигляд. Експресивно виконано портрет Р. Шухевича. Роботи можна зарахувати до героїчно-драматичних творів.

М. Черешньовський створив три гіпсові портрети українських культурних діячів: «Письменник Данило Чайковський» (1948), «Архітект Євген Блакитний» (1949) та «Письменник Володимир Винниченко» (1950-- 1951). На думку, діаспорного мистецтвознавця Тамари Скрипки, у портреті В. Винниченка «звертає увагу внутрішня напруженість, відчуття скульптором моменту максимальної концентрації духових сил» [20].

Найчисельнішу за кількістю робіт групу скульптурних портретів М. Черешньовського становлять портрети жіночі: «Дівчина» (1947), «Берізка. Портрет Орисі Каратницької», «Ліда. Портрет Лідії Боднар- Мартинець», «Панна Ясінчук» (усі - 1948), «Дарка. Портрет Дарії Гузар», «Жіночий портрет», «Нуся» (усі - 1949), «Портрет дружини», «Рут. Портрет Рут Штокалки» (обидва - 1950). Серед названих робіт привертає увагу «Портрет дружини» митця Людмили Білокрис, з якою Черешньовський взяв шлюб навесні 1950 р. Вирізняється він серед інших не лише матеріалом - єдина робота майстра у Західній Німеччині відлита у бронзі, а тим, як його визначили вже сучасники: портрет «показує вічне для всіх часів» [1, арк. 118] і, за визначенням згадуваного Б. Певного, якби М. Черешньовський «не створив нічого іншого, то цього портрета досить, щоб закріпити його ім'я серед безсмертних» [19, с. 21]. Сучасники часто порівнювали «Портрет дружини» М. Черешньовського зі скульптурним портретом дружини єгипетського фараона Ехнатона Нефертіті, виконаного у майстерні Тутмоса у XIV ст. до н.е. І. Костецький навіть назвав повоєнний період творчості Черешньовського «єгипетським» [1, арк. 119]. На думку мистецтвознавця Д. Степовика згаданий портрет знаменував одне з найвищих досягнень орієнтальної концепції портретування М. Черешньовського. Скульптор застосував у компонуванні портрета мистецькі засоби, близькі до його єгипетського колеги. Окрім того, «сама зовнішність дружини Людмили (так, як вона передана на портреті) і її серйозний, навіть дещо «замкнений» вираз обличчя нагадують Нефертіті» [14, с. 96]. Однак Черешньовський не був митцем- наслідувальником і «використавши деякі формальні ознаки єгипетської скульптури, він створив суто європейський сучасний «образ легкого суму» [14, с. 96]. За визначенням Т. Скрипки «саме в цій роботі він сягнув обріїв світового мистецтва» [20].

У своїй майстерні, що розташовувалася в одному із приміщень табору переміщених осіб, М. Черешньовський створив і кілька зразків сюжетної скульптури. Йдеться про роботи «Приречений» (1948) та «Біженці» (1951). Першу, що зображає гордо випрямленого повстанця із зашморгом на шиї, можна назвати автобіографічною. Згадуваний І. Костецький писав, що «обличчя цієї людини не має нічого спільного з обличчям майстра, що її вирізьбив. Воно не схоже на нього фізично. Але воно дуже подібне духом» [19, с. 19]. Плоскорізьба «Біженці» відтворювала актуальну проблему переміщених осіб - виїзд за океан.

Осібне місце у мистецькій спадщині М. Черешньовського посідає барельєф «Україна-Мати». Перебуваючи в УПА митець створив невелику гравюру, на якій прикована ланцюгом до п'ятикутної радянської зірки із серпом і молотом мати, стоячи навколішки годує грудьми маленького сина, руки й ноги якого також сковані кайданами. Мати замикає своєю постаттю усю композицію, в центрі якої знаходиться син і тризуб, а тоталітарні символи випадають із цього українського середовища, як щось неприйнятне [14, с. 89]. Тож згадана гравюра відтворена на летючках, що додавала сили упівцям боротися за незалежну Україну, опинилася у Західній Німеччині і М. Черешньовський відтворив з неї барельєф, додавши деякі декоративні деталі.

Молоду генерацію українських скульпторів у Західній Німеччині представляли М. Дзиндра та П. Капшученко.

Послідовник О. Архипенка молодий скульптор М. Дзин- дра у німецький період творчості (1946-1950) провів кілька персональних і взяв участь у збірних мистецьких виставках. За визначенням критиків його роботи відзначаються легкістю та бадьорістю [18, с. 26].

Воскова композиція «Амур і Психея» засвідчила приналежність Михайла Дзиндри до школи М. Мухіна [13, с. 29], у якого він студіював будучи учнем Львівської мистецько-промислової школи (1942-1944). Однак згодом він, відійшовши від реалістичної пластики, почав шукати свій творчий шлях, «хрещеним батьком» на якому виступив згадуваний модерніст О. Архипенко. Ще однією складовою творчої діяльності М. Дзиндри стала його робота з реставрації у різних містах Західної Німеччини скульптури [5, с. 275], що постраждала у роки війни.

На німецькій землі до виїзду у 1949 р. до Аргентини працював і молодий скульптор П. Капшученко. Поціновувачі мистецтва мали можливість ознайомитися з його творами на мистецьких виставках у повоєнних Регенсбурзі та Мюнхені [11, с. 4; 12, с. 3]. За визначенням мистецтвознавців представлені роботи, зокрема і великих розмірів, були «довершені виконанням» [11, с. 4]. Критики відзначали, що П. Капшученко сформував своє творче обличчя, характерними рисами якого стали монументальність, «навіть вагота форм і рухів» [18, с. 26].

Близькими за духом переміщеним українцям були гіпсові шкіцові композиції П. Капшученка «За волю України» та «Або волю здобути, або дома не бути» [18, с. 24], які митець планував згодом реалізувати у вигляді пам'ятників. Композиція «За волю України», що складалася з постатей дівчини як символу України та хлопця з гранатою у руці, мала увіковічнити подвиг упівців. Роботою «Або волю здобути...» майстер прагнув показати героїку козацького отамана І. Сірка. Скульптура привертала увагу повоєнної публіки і своєю назвою, адже вона «перегукувалася з героїчним і водночас драматичним сучасним» [18, с. 36], - підкреслював мистецтвознавець О. Федорук, спонукала до спогадів про боротьбу проти гітлерівських і радянських окупантів.

Теракотова мініатюра «Першорічниця» (1946) [18, с. 33], в якій мати тримала на руках маленьку дівчинку, за авторським задумом мала нести емоційну рівновагу. Фольклорними мотивами позначені теракотові композиції «Свистуни й «Останні новини» (або «Про минуле», обидві - 1947) [18, с. 28, 37], а також теракотові мініатюри «Єврейський танок», «Вечірній танок» і «Хвалько» (усі - 1948) [18, с. 25, 29, 31].

У гіпсовій скульптурній композиції «Все вперед» [18, с. 26] майстер зобразив вершника, який нагайкою жене на пасовисько двох коней, що перебувають у динамічному русі. П. Капшученко зазначав, що «хотів передати рухи коней в галопі, вже в цій мініатюрі я знайшов свою техніку, то вже була моя манера і нічия інша» [18, с. 26].

Таким чином, незважаючи, а може й усупереч, важких умов, у яких доводилося працювати скульпторам, мистецький рівень робіт, що постали на німецькій землі, дослідники визначають як дуже високий. Г. Крук, С. Литвиненко, М. Мухін, А. Павлось продовжили, розпочату в Україні, творчу діяльність; в еміграції розкрився талант М. Черешньовського, а роботи М. Дзиндри й П. Капшученка засвідчили подальший розвиток української скульптури. Інтелігенція дбала про формування із талановитої молоді митців, що засвідчує робота мистецької школи, організованої С. Литвиненком, у якій навчалися майбутні скульптори, художники та графіки. Різьбярські курси, ініційовані М. Кравчуком, М. Дзиндрою та ін., мали на меті дати можливість українцям здобути фах і вижити за непростих еміграційних умов. Схожі мотиви спонукали скульпторів займатися декоративно-ужитковим мистецтвом, найпоширенішим серед яких було різьблення, а також виготовлення ляльок; окрім того, працювали сценографами оформлювачами обкладинок книг українських письменників. У подальшому слід дослідити творчу діяльність українських архітекторів у повоєнній Західній Німеччині.

мистецький крук литвиненко скульптор повоєнний

Список використаних джерел

1. Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. - Ф.14-2. Наукові роботи. - Од.зб. 436.

2. Гординський С. Крук. Павлось. Мухин. Три українські різьбярі / Святослав Гординський. - Мюнхен: Українська спілка образотворчих мистців, 1947. -38 с.+ 47 л.

3. Кейван І. Нариси з історії української культури Книжка третя: Українське образотворче мистецтво /1. Кейван. - Едмонтон: Видання Союзу українок Канади, 1984. - 234 с.

4. Кейван І. Українські мистці поза Батьківщиною / Іван Кейван. -ЕдмонтощМонреаль: [Б. в.], 1996. -227 с.

5. Кикта Р. Творчість Михайла Дзиндри: джерела та розвиток пластичної концепції / Роман Кикта // Вісник Львівської національної академії мистецтв. - Львів, 2017. - Вип.31. - С.271-284.

6. Кричевська-Росандіч К. Мої спогади / Катерина Кричевська- Росандіч. -К.: Родовід, 2006. - 208 с.

7. Литвиненко Сергій. Скульптор [Статті В. Січинського, М. Гоція і М. Островерхи; За заг. ред. С. Гординського]. - Ню Йорк: [Б. в.], 1956.-36С.+28 л.

8. Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по другій світовій війні у 2-х т / В. Маруняк. - Мюнхен: Академічне видавництво д-ра Петра Белея, 1985. -Т. 1: Роки 1945-1951. - 1985. -432 с.

9. С. Г. Портрети Григорія Крука / С. Г. // Час. - Фюрт. - Баварія. 1947. - 4.1-2. - Різдво Христове. - С.4.

10. Савчук М. І ще про Миколу Мухіна / Микола Савчук // День.

- Київ. -2017. - №56-57. -31 березня. -С.13.

11. Свобода. - Джерзі Ситі; Ню Йорк. - 1966. - 4.43. - 8 березня. - С.4.

12. Свобода. - Джерзі Ситі; Ню Йорк. - 1973. -4.13. - 20 січня. -С.З.

13. Соловій Ю. Про речі, більші, ніж зорі: про мистецтво, про мистців, про різне, про себе / Юрій Соловій. - Нью-Йорк: Сучасність, 1978. -319 с.

14. Степовик Д. Скульптор Михайло Черешньовський. Життя і творчість / Дмитро Степовик. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2000. - 224 с.

15. Українські вісті. -Новий Ульм. -1948.-4.76.-18 вересня. -С.4.

16. Українські вісті. - Новий Ульм. - 1948. -4.81. -6 жовтня. - С.З.

17. Українські вісті. - Новий Ульм. - 1949. - 4.12. - 13 лютого. - С.З.

18. Федорук О. Пластика Петра Капшученка / Олександр Федорук. - К.; Нью-Йорк: Веселка; Видавництво М. П. Коця, 2004. -280 с.

19. Черешньовський Михайло. Ретроспективна виставка / Текст Богдан Певний. - Нью-Йорк: Український музей, 1991. - 88 с.

20. Черешньовський Михайло. Статті. Спогади. Матеріали [Електронний ресурс] / Тамара Скрипка упорядкування і вступна стаття. - Нью-Йорк: УВАН у США, 2000. - Режим доступу до книги: http://www.myslenedrevo.com.ua/studies/lesja/bio/persons/Ch/ Chereshniovskyj.html

21. Яців Р. Зайцеве у променях світової слави / Роман Яців // День. - Київ. - 2017. - №46-47. - 17 березня. - С.18.

Размещено на Allbest.ru