Ніцшеанські наративи у політичному православ’ї

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 101.1:316.74

Ніцшеанські наративи у політичному православ'ї

Фоменко А.В.,

пошукач кафедри культурології, Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова (Україна, Київ), antonio.fomenko@gmail.com

Аналізуються особливості ніцшеанських наративів у сучасному політичному православ'ї. Досліджено, що використання у політичному православ'ї нехарактерних для християнської традиції наративів є своєрідною реакцією на культуру постмодерну. Доведено, що окремі апологети політичного православ'я в риториці «державної сили» усвідомлюють, що використовують ворожу до християнства ніцшеанську ідеологічну матрицю. Відверто шовіністична та авторитарна риторика російських пропагандистських ЗМІ та офіційних державних речників формує дискурс, у якому існування церкви вимагає розробки певної «адаптованої мови». РПЦ на рівні офіційних документів визнає «симфонію духовної та світської влади» основним напрямком розвитку взаємовідносин з державою, тому актуалізація «риторики сили» видається доволі органічним явищем. Показано, що ніцшеанські наративи мало співвідносяться з християнською традицією. Проаналізовано, що для політичного православ'я як феномену культури постмодерну підміна християнського наративу політичним видається типовим явищем.

Ключові слова: ніцшеанський наратиє, ніцшеанство, політичне православ'я, постмодерна культура, релігійний наратив.

політичний православ'я християнський наратив

Fomenko A. V, competitor ofthe DepartmentofCultural Studies ofthe National Pedagogical Dragomanov University (Ukraine, Kyiv), antonio.fomenko@gmail.com

Nietzschean narratives in political Orthodoxy

The article is devoted to the study of thefeatures ofthe Nietzschean narratives in contemporary political Orthodoxy. It is explored that the use in the political Orthodoxy of the uncharacteristicfor the Christian tradition narratives is a kind of reaction to the culture of postmodernism. It is proved that some advocates of political Orthodoxy in the rhetoric of “state power” conscious of using hostile to Christianity Nietzschean ideological matrix. The frank chauvinistic and authoritarian rhetoric of Russian propaganda media and official state speakers forms a discourse in 'which the existence of a church requires the development of a certain «adapted language». TheRussian Orthodox Church at the level of official documents recognizes «the symphony of the spiritual and secular authorities» as the main direction of the development of relations with the state, therefore the actualization ofcforce rhetoric» seems rather organic. It is shown thatNietzschean narratives have little to do 'with Christian tradition. It is analyzed thatfor political Orthodoxy as a phenomenon of culture of postmodern substitution of the Christian narrative to political appears to be a typicalfact.

Keywords: Nietzschean narrative, Nietzscheism, political Orthodoxy, postmodern culture, religious narrative.

У інтелектуальному плані прийнято вважати, що своєрідним апофеозом модернізму стало виникнення так званої «філософії життя», найяскравішим представником якої вважається Фрідріх Ніцше. Таку назву цей напрямок у філософії отримав через те, що життя у ньому трактується як первинна реальність, цілісний процес, подальша диференціація якого дає все розмаїття явищ і подій. Продовжуючи просвітницьку традицію критицизму «застарілої моралі», що не встигає за світом, який швидко змінюється, Ніцше розробляє оригінальне вчення про етику та вносить новітні філософські наративи, деякі з яких пізніше відіграють дуже важливу роль у процесі формування інтелектуального підгрунтя постмодерну. «Філософія життя» спочатку була націлена на критичне переосмислення всієї минулої філософії, виходячи з примату життя над істиною. Через це представники «філософії життя», особливо Ніцше, критикували існуючі на той час уявлення про мораль, етику, науку та релігію [14].

Говорячи про «філософію життя» та, зокрема, про Ніцше, неможливо тим чи іншим способом оминути чи не найголовнішу філософську максиму епохи модерну та ключовий момент його філософії. Звісно, мова йде про проголошення так званої «смерті Бога». Саме це проголошення висловлювало ідею когнітивної та моральної зрілості суб'єкта, позбавляючи його від універсальної пояснювальної формули, що дозволяє маскувати своє незнання посиланням на вищу інстанцію та кінцеву причину. Це примушує суб'єкт прийняти моральну відповідальність персонально на себе [9]. Іншими словами, зі «смертю Бога» закінчувалось все старе та починалося нове, людина була вільна від будь- якої трансцендентальної влади, вступала до своєрідної духовної зрілості та як результат залишалася на самоті зі своїми проблемами.

Характерним є те, що сама ця маніфестація покладала на людину значну моральну відповідальність за «вбивство Бога». Ніцше пише: «Бог помер! Бог не воскресне! І ми його вбили! Як утішимося ми, вбивці з вбивць! Але, замість страху, розпачу, або жалю втрати з цього приводу, оточуючи ніцшеанського пророка люди починають сміятися» [10, с. 144]. За словами Подороги, цей момент є ключовим для розуміння філософії Ніцше. Важливою стає реакція оточуючих безумця людей. На його думку, починаючи сміятися, оточуючі виживають цим сміхом останні краплі трагізму цієї ситуації, сміх, про який заявляє Ніцше, - це сміх, яким неможливо сміятися, його призначення інше: він повинен вигнати зі світу всю його серйозність. Він стає справжньою рушійною силою модерну, з цим сміхом людство вступає в нове життя, у життя-сам-по-собі, де немає нічого, що вказувало б на присутність Бога [13]. Цей сміх, оформившись в іронію, стане провідною зброєю філософів доби постмодерну, де люди «втомленої культури» будуть іронічно переказувати один одному класичні наративи. Але слід зазначити, що, за словами Девіда Харта, Ніцше створює такий наратив, де Бог ніколи не фігурував насправді, саме в цьому слід вбачати той карикатурний образ християнства, що був створений у часи модерну та перейшов від нього у постмодерн [20, с. 60]. Крім того, слід зазначити, що Ніцше розробив ще дві концепції, вплив яких доволі серйозно позначився на модерні, а потім знайшов певні форми відображення і в постмодернізмі. Мова йде про концепції «надлюдини» та «волі до влади». Відкидаючи ідею існування персоніфікованого Бога як такого та замінюючи його постаттю надлюдини, Ніцше виводить революційну для того часу ідеологічну модель. У своїй відомій праці «Так говорив Заратустра» він стверджує, що людина - це канат між твариною та надлюдиною [11, с. 10]. Концепт надлюдини був орієнтований на відмову від моралі, що приборкує справжню природу людини, на перехід особистості «по той бік добра і зла», де людина через реалізацію себе як творця стає новим Богом [8].

Інший великий ніцшеанський наратив - «воля до влади», що виступає основним поняттям у філософії німецького мислителя і використовується ним для позначення принципу пояснення всього, що відбувається у світі як такому, його субстанціальної основи та фундаментальної рушійної сили. Для Ніцше воля до влади - це те, за допомогою чого все має бути в кінцевому підсумку витлумачено і до чого все має бути зведено. Протягом всього наступного століття, саме цей ніцшеанський наратив зазнавав безпрецедентних спотворень і фальсифікацій; він і донині залишається об'єктом найрізноманітніших інтерпретацій, у тому числі й тому, що сам Ніцше не особливо намагався пояснити, що ж все-таки він під ним розуміє [17]. Важливо відзначити, що саме поняття «воля до влади» було активно розроблено деякими представниками постмодернізму, зокрема Фуко та Делезом. Але з характерним для постмодернізму анархістським уявленням про владу як певну форму насилля, ці філософи інтерпретують волю до влади як тотальне прагнення до свободи без будь-яких зовнішніх перешкод, де головним виявом цієї свободи стає краса, але, яким саме чином краса спонукає індивіда до волі влади, вони не пояснюють, говорячи про те, що експансивна воля до влади протистоїть справжньому прагненню до свободи [20, с. 105].

Філософські наративи Ф. Ніцше дієві й в дискурсі постмодернізму, зокрема у його релігійному вимірі.

У сучасній західній культурі феномени кризи метанаративу та метафізики стали важливими чинниками формування філософської системи постмодерну та вплинули на виникнення нового філософського розуміння естетики, інструментом втілення якого стає так звана «практика себе». Прагнення до краси, збуджене в людині волею до знання та «турботою про себе», у працях Мішеля Фуко інтерпретувалося як вияв волі до влади. Філософ зазначає, що кінцевою метою актуалізації цієї волі є вияв її у світі. Водночас у працях Жиля Делеза воля ототожнювалась з хаотичним поривом, виявом якого і ставала культура постмодерну [там само, с. 93].

Таке використання ніцшеанських наративів - типове явище для пострелігійної та постнаративної культури постмодерну. Цікаво те, що саме така, характерна для ніцшеанського розуміння інтерпретація волі до влади, що виявляє себе у світі, виникає у деяких представників політичного православ'я. Необхідно зазначити, що саме у питанні сприйняття та інтерпретації феномену влади політичне православ'я дуже близько підходить до культурних парадигм постмодерну. Місцем розгортання цих постмодерністських інтерпретацій стає вибудуваний за принципом мовних ігор конструкт «Російського світу», на віртуальних просторах якого і відбувається возвеличення «волі до влади». Формою актуалізації концепції про «волю до влади» в ідеологічній дійсності «Російського світу» є активне використання риторики необхідності «сильної руки». Цікаво, що місцем найактивнішого вияву цих тенденцій та їх змішування із православним віровченням є точка зіткнення двох постмодерністських ідеологічних конструктів - «Російського світу» та неоєвразійства.

Головним апологетом цього синтезу виступає відомий ультраконсервативний філософ, публіцист та прибічник концепції «Російського світу» Олександр Дугін. Будучи доволі суперечливою особистістю, Дугін протягом свого життєвого шляху постійно змінював свої релігійні, філософські та політичні погляди, залишаючись, попри те, постійним героєм медіа сфери та популярним філософом російського сьогодення [2]. Політичні погляди філософа дрейфували від членства у право-радикальному товаристві «Пам'ять» наприкінці 80-х років XX століття до співпраці з лівими радикалами на кшталт Едуарда Лимонова в середині 90-х. Результатом цих «пошуків себе» стало повернення Дугіна до правого радикалізму та крайнього консерватизму, що актуалізувалися у неоєвразійстві. Паралельно з цим дрейфували і релігійні погляди філософа: у пошуках власної релігійної ідентичності він пройшов шлях від окультизму до православ'я старого обряду [5]. Незважаючи на дуже широкий спектр ідеологічних мутацій, Дугін завжди фокусував власну увагу на таких важливих для нього темах як влада, війна, теорії управління, православ'я, євразійство, фашизм, історичний ревізіонізм, геополітика [2]. Схильний, як і всі прибічники «Російського світу», до історичного ревізіонізму та конспірології, Дугін розробив власну модель переосмислення історичного процесу, що балансує на межі чергового постмодерністського конструкту та теорії змови. У своїх працях він розглядає історичний процес як протиборство двох окремих цивілізаційних систем: «євразійської» та «атлантичної», що багато в чому збігається з езотеричними переконаннями ідеологів Третього рейху [19].

Схожа ідеологічна дихотомія спостерігається і у вченні Дугіна про «археомодерн». На думку філософа, археомодерн слід визначати як накладання двох парадигм - модерну і премодерну (традиційне суспільство в термінології Дугіна). Філософ зазначає, що у стані археомодерну не відбувається концептуального співвіднесення модерну і премодерну, тобто між ними не існує виразного логічного переходу. На думку Дугіна, археомодерн є оригінальним культурним станом, притаманним, наприклад, Росії як окремій цивілізації, де колективна свідомість не сприймає надбання модерну. Філософ стверджує, що в російській дійсності модерн усвідомлюється одночасно і як модерн, і як премодерн, а отже, відбувається змішування модерну й архаїки [3]. На тлі такого стану речей в «археомодерні» виникає протистояння двох протилежних начал, що стають уособленням різних типів культури. Дугін називає їх «керигмою» та «структурою». Таку термінологію він запозичує у протестантського теолога Рудольфа Бультмана, який вважав, що в християнстві є раціональна розсудлива частина, «керигма». їй протистоїть величезне нашарування ірраціональних елементів, які проникли з дохристиянських язичницьких традицій та містицизму. Дугін називає їх «структурою» та стверджує, що вони відсилають до «колективного несвідомого». На підтвердження своїх слів філософ наводить приклад з історії психології, стверджуючи, що засновник школи психоаналізу Зигмунд Фрейд, на його думку, був представником «керигматичного типу», у той час як його учень Карл Юнг належав до протилежного «структурного типу». Іншим цікавим для розуміння феномену керигми прикладом, що наводить Дугін, є приклад із лабіринтом, де несвідоме або структура уявляє собою лабіринт, у той час як керигма є мапою, що допомагає з нього вибратись. На думку Дугіна, археомодерн являє собою співіснування керигми та структури в конфліктному або хаотичному стані [1].

Такий тип світогляду певною мірою відсилає нас до ніцшеанського наративу проаполлонівське та діонісійське начало, де керигма є аполлонівським началом, що впорядковує всесвіт, у той час як структура виступає діонісійським проявом волі. Розвиваючи цю тему, філософ стверджує, що, відповідно до наведеної вище дихотомії, відбувається вищезгаданий поділ цивілізації. Звісно, що в уявленнях Дугіна Росія співвідноситься з керигматичною «євразійською цивілізацією» [19]. Експлуатація цих дихотомій базується певною мірою на бажанні розробити оригінальне філософське тлумачення тих концепцій, які вище керівництво РПЦ поширює під виглядом ідеологічної доктрини «Російського світу». Розроблена Дугіним концепція багато в чому перегукується з принципами «окремої цивілізації» та «особливого шляху», закладеними у «Російському світі». Його наратив про «протистояння євразійства та атлантизму» - спроба виправдати агресивну й ізоляціоністську політику Росії. До речі, важливо зазначити, що есхатологічні уявлення філофора теж мають доволі одностайне ідеологічне забарвлення. Дугін вважає, що есхатон є перемогою «керигми» над «структурою», а «ситуація постмодерну» для нього - самоаналіз керигми, позбавленої архаїчних нашарувань структури, та кінцева фаза існування [1]. Варто зазначити, що Дугін також виступає активним прибічником, якщо не одним із головних ідеологів, концепції «Консервативної революції», що базується на ідеї перемоги в окремих країнах правих політичних сил та встановлення в них ідеології «особливого шляху», яку він порівнює з італійським фашизмом [19]. Крім того, Дугін є активним прибічником ідеї про «симфонію світської та духовної влади». Він вважає, що альянс церкви та світської влади є основою російської державності [4]. Необхідно вказати, що Дугін, незважаючи на широкий розголос його діяльності у медіа, залишається для офіційного російського православ'я фігурою маргінальною.

Причиною тому може стати факт його дистанціювання від офіційної церкви. На цьому етапі Дутій віддає перевагу т.зв. Єдиновірній церкві, що являє собою помірковане крило старообрядців, яке визнає літургічну єдність з РПЦ та її ієрархію [5]. По-друге, одіозність деяких з його робіт, статей і публічних виступів зазнає значної критики з боку представників світської науки, суспільства та навіть деяких представників церкви [16].

Дещо інша ситуація склалася з феноменом проникнення ніцшеанських наративів у риторику офіційних представників РПЦ. Обираючи стратегії будування своїх промов, окремі з представників духовенства РПЦ, що часто виступають апологетами політичного православ'я, нерідко використовують у своїй риториці відверто фашистські моделі й образи, пов'язані з прославленням сили, могутності та величі. За словами російського публіциста Максима Кантора, таке розуміння православ'я окремими представниками РПЦ базується на переконанні, що, хрестячи Русь, князь Володимир обрав церкву, яка наочно являє могутність [6]. Цікаво зазначити, що особливо часто апологети «Російського світу» поєднують ці наративи з наративом «окремої цивілізації». Доволі часто вони закликають владу боронити традиційні цінності, «Російський світ», традиційну родину силою православ'я. Головну загрозу всім цим «традиційним цінностям» становить, на їх думку, деструктивна та бездуховна «західна культура». Звісно, що такі відверті прояви релігійного фундаменталізму викликають послідовну критику як з боку більш поміркованих служителів церкви, так і з боку представників світського суспільства [7]. Основний напрямок їх критики найчастіше спрямовано в бік церковних ораторів, популярних відверто провокативною риторикою. Особливої уваги з цього питання заслуговує діяльність колишнього голови синодального відділу з взаємодії Церкви та суспільства РПЦ (з 31.03.2009 по 24.12.2015) протоієрея Всеволода Чапліна.

Багато уваги та критики привернула до себе скандальна стаття отця Всеволода Чапліна «Істинне християнство або культ сльози дитини?», у якій він назвав гуманізм «предтечею релігії антихриста», що ставить грішну людину в центр всесвіту. Крім того, отець Всеволод вважає, що християнські можновладці мають право або навіть повинні застосовувати силу для боротьби за «ідеали добра», у яких він вбачає, перш за все, православну віру. Саме для збереження віри слід використовувати силу, відстоюючи свободу людей, зберігати її та жити за нею, особливо перед лицем агресивного нав'язування інших релігій або безбожництва, - стверджує священик [21]. Також він наполягає на відродженні державної ідеології, стверджуючи, що влада в Росії не може бути байдужою до сфери ідей та смислів, віри і моральності [15]. Крім того, Чаплій вважає, що церква повинна прагнути до поєднання з можновладцями, тому що це допомагає їй ефективніше проповідувати. Взагалі, отець Всеволод як керівник відділу з взаємодії Церкви та суспільства дуже часто виступав у ЗМІ, на конференціях, дебатах, особливо пов'язаних із церковною проблематикою. Гостра соціальна полеміка та неоднозначність сприйняття церковної політики з тих чи інших питань часто інтерпретувалися Чапліним як напади на православ'я. Саме в цьому світлі слід розглядати його заяви щодо втручання церкви у політику та наголошення на тому, що християнство повинне відстоювати свої права та боротися з християнофобією, яку пропагує Західний світ [22].

Особливим місцем зіткнення у цьому питанні став відомий скандал із панк-гуртом «Pussi Riot», акція якого визвала реакцію обурення серед віруючих та спонукала деяких священнослужителів, політиків і церковних активістів до некоректних висловлювань. Обурення церковної спільноти, що розцінила цей інцидент як « напад на православ'я», стало причиною доволі суперечливих наслідків, що призвели до засудження учасниць акції [12]. Загалом, використання наративу сили, апеляція до влади та Божої всемогутності дуже часто супроводжує риторику апологетів політичного православ'я в моменти виникнення певних прецедентів, які вони розглядають як «напади на православ'я». У цьому ключі можна розуміти і риторику популярного українського проповідника отця Андрія Ткачова під час подій «Революції гідності» в грудні 2013-го року. У ряді статей та проповідей, які оприлюднив у вищезгаданий період, він закликав віруючих молитися за владу, дарування їй сили для боротьби з «біснуватими», «єретиками та розкольниками». З приводу цих промов та публікацій священик отримав догану від керівництва УПЦ, яке нагадало, що церква - не місце для політичних агітацій, а проповіді священиків не слід тлумачити з позиції суб'єктивних політичних вподобань [15]. Відзначимо, що у червні 2014 року цей священик переїхав із Києва до Москви, звідки послідовно у неприпустимій, агресивній, образливій формі критикував українців та УПЦ.

Підбиваючи підсумки вищесказаного, слід вказати, що використання нехарактерних для християнської традиції наративів є своєрідною реакцією на культуру постмодерну. Важко уявити, що, вдаючись до риторики «державної сили», окремі апологети політичного православ'я усвідомлюють, що використовують ворожу до християнства ніцшеанську ідеологічну матрицю. Скоріш за все, цей феномен можна пов'язати з феноменом тотальності культури постмодерну, що, піддаючи сумніву наративність як таку, сама паразитує на старих наративах, використаних у новому контексті. Іншим важливим аспектом стає феномен використання політичним православ'ям соціокультурних реалій ареалу його поширення. Відверто шовіністична та авторитарна риторика російських пропагандистських ЗМІ та офіційних державних речників формує дискурс, у якому існування церкви вимагає розробки певної «адаптованої мови». Беручи до уваги той факт, що РПЦ на рівні офіційних документів визнає «симфонію духовної та світської влади» основним напрямком розвитку взаємовідносин з державою, актуалізація «риторики сили» видається доволі органічним явищем. Важко оцінювати, наскільки це співвідноситься з християнською традицією. Але необхідно констатувати, що для політичного православ'я як феномену культури постмодерну підміна християнського наративу політичним видається типовим явищем.

Список використаних джерел

1. Борозенец М. От археомодерна к археократии / М. Борозенец [Электронный ресурс]. - 2010. - Режим доступа: http://pravaya.ru/ look/20136?print=l.

2. Диунов M. Русский кочевник. Александр Дугин в преддверии нового политического перерождения / М. Диунов [Электронный ресурс] // Русский журнал. - 2008. - Режим доступа: URL:http:// intelros.ru/pdf/rus_magazin/01_2008/017-025_dugin.qxd.pdf.

3. Дугин А. Археомодерн. В поисках точки, где и модерн, и архаика ясны как парадигмы / А. Дугин [Электронный ресурс] // Арктогея. - 2008. - Режим доступа: http://www.arcto.ru/article/1472.

4. Дугин А. Глобальный шантаж Pussy Riot / А. Дугин [Электронный ресурс]. - 2012. - Режим доступа: http://www.lazarev. ru/news/17-news/482 pussy-riot.html.

5. Дугин А. О моем отношении к религии (вынужденные пояснения) / А. Дугин [Электронный ресурс] // Международное евразийское движение. - 2009. - Режим доступа: http://www.med. org.ru/article/4335.

6. Кантор М. Как государство соотносится с верой? / М. Кантор [Электронный ресурс] // Newsland. - 2012. - Режим доступа: http:// newsland.com/news/detail/id/936693/.

7. Митрофанов Г. Православной церкви пора выносить сор из избы / Г. Митрофанов [Электронный ресурс] // Фонтанка. - 2012. - Режим доступа: http://www.fontanka.ru/2012/09/04/073/.

8. Можейко М. А. Сверхчеловек / М. А. Можейко // История философии. Энциклопедия. -Минск: Книжный Дом, 2002. -С.931.

9. Можейко М. А. Смерть Бога / М. А. Можейко // История философии. Энциклопедия. - Минск: Книжный Дом, 2002. - С.987-988.

10. Ницше Ф. Весёлая наука / Ф. Ницше. - СПБ.: Азбука-классика, 2010. - 352 с.

11. Ницше Ф. Так говорил Заратустра / Ф. Ницше. - СПБ.: Лениздат, 2014. - 350 с.

12. Обращение Высшего Церковного Совета Русской Православной Церкви [Электронный ресурс] // Покровский храм с. Коростово. - 2012. - Режим доступа: http://pokrovokorostovo. prihod.ru/news/guid/1105420.

13. ПодорогаВ. Событие: Бог мертв. Фуко и Ницше /В. Подорога [Электронный ресурс] // Фридрих Ницше. - 1996. - Режим доступа: http://www.nietzsche.ru/look/xxc/ontologie/vpodoroga/?curPos=l.

14. Пономарева Г. М. Ницше, Бергсон, Дильтей, Зиммель / Г. М. Пономарева [Электронный ресурс] // Знание. - 1997. - Режим доступа: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/Fil_XX/_03.php.

15. Протоиерей Чаплин призвал вернуть идеологию в российскую власть [Электронный ресурс] // Интерфакс. - 2015. - Режим доступа: http://www.interfax.ru/russia/433900.

16. Режабек Б. Мёрзлая земля евразийца Дугина / Б. Режабек // Независимый альманах «Лебедь». - 2001. - №248.

17. Румянцева Т. Г. Воля к Власти / Т. Г. Румянцева // История философии: Энциклопедия. - Минск: Книжный Дом, 2002. - С.194.

18. Спикер УПЦ - о реакции СМИ на проповедь прот. Андрея Ткачева [Электронный ресурс] // Православие в Украине. - 2014. - Режим доступа: http://orthodoxy.org.ua/data/kommentariy-spiker- upc-o-reakcii-na-propoved-prot-andreya-tkacheva.html.

19. Умланд А. Патологические тенденции в русском «неоевразийстве»: О значении взлета Александра Дугина для интерпретации общественной жизни современной России / А. Умланд [Электронный ресурс] // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. - 2009. - Режим доступа: http://wwwl.ku-eichstaett.de/ ZIMOS/forum/inhaltrussl2.html.

20. Харт Д. Б. Красота бесконечного. Эстетика христианской истины I Д. Б. Харт. - М.: ББИ, 2010. - 673 с.

21. Цорионов Д. О погроме в «Манеже» и православном радикализме / Д. Цорионов [Электронный ресурс] // Lenta.ru. - 2015. - Режим доступа: http://lenta.ru/articles/2015/08/17/obscurans/.

22. Чаплин В. Новый тоталитаризм: попытка лишить христиан влияния на общество / В. Чаплин [Электронный ресурс] // Официальный сайт Московского патриархата. - 2015. - Режим доступа: http://www.patriarchia.ru/db/text/4092385.html.

References

1. Borozenec М. Ot arheomodema k arheokratii / M. Borozenec [Jelektronnyj resurs]. - 2010. - Rezhim dostupa: http://pravaya.ru/ look/20136?print=l.

2. Diunov M. Russkij kochevnik. Aleksandr Dugin v preddverii novogo politicheskogo pererozhdenija / M. Diunov [Jelektronnyj resurs] // Russkij zhumal. - 2008. - Rezhim dostupa: URL:http://intelros.ru/pdf/ rus_magazin/01_2008/017-025_dugin.qxd.pdf.

3. Dugin A. Arheomodem. V poiskah tochki, gde і modem, і arhaika jasny kak paradigmy / A. Dugin [Jelektronnyj resurs] // Arktogeja. - Rezhim dostupa: http://www.arcto.ru/article/1472.

4. Dugin A. Global'nyj shantazh Pussy Riot / A. Dugin [Jelektronnyj resurs]. - 2012. - Rezhim dostupa: http://www.lazarev.ru/news/17- news/482 pussy-riot.html.

5. Dugin A. О moem otnoshenii k religii (vynuzhdennye pojasne- nija) / A. Dugin [Jelektronnyj resurs] // Mezhdunarodnoe evrazijskoe dvizhenie. - 2009. - Rezhim dostupa: http://www.med.org.ru/ article/4335.

6. Kantor M. Kak gosudarstvo sootnositsja s veroj? / M. Kantor [Jelektronnyj resurs] // Newsland. - 2012. - Rezhim dostupa: http:// newsland.com/news/detail/id/936693/.

7. Mitrofanov G. Pravoslavnoj cerkvi рога vynosit' sor iz izby / G. Mitrofanov [Jelektronnyj resurs] // Fontanka. - 2012. - Rezhim dostupa: http://www.fontanka.ru/2012/09/04/073/.

8. Mozhejko M. A. Sverhchelovek I M. A. Mozhejko ll Istorija filosofii. Jenciklopedija. - Minsk: Knizhnyj Dom, 2002. - S.931.

9. Mozhejko M. A. Smert' Boga IM. A. Mozhejko ll Istorija filosofii. Jenciklopedija. - Minsk: Knizhnyj Dom, 2002. - S.987-988.

10. Nicshe F. Vesjolaja nauka / F. Nicshe. - SPB.: Azbuka-klassika, 2010. - 352 s.

11. Nicshe F. Tak govoril Zaratustra / F. Nicshe. - SPB.: Lenizdat, 2014. - 350 s.

12. Obrashhenie Vysshego Cerkovnogo SovetaRusskoj Pravoslavnoj Cerkvi [Jelektronnyj resurs] // Pokrovskij hram s. Korostovo. - 2012. - Rezhim dostupa: http://pokrovokorostovo.prihod.ru/news/guid/1105420.

13. Podoroga V. Sobytie: Bog mertv. Fuko і Nicshe / V. Podoroga [Jelektronnyj resurs] // Fridrih Nicshe. - 1996. - Rezhim dostupa: http:// www.nietzsche.ru/look/xxc/ontologie/vpodoroga/7curPosM.

14. Ponomareva G. M. Nicshe, Bergson, Dil'tej, Zimmel' / G. M. Ponomareva [Jelektronnyj resurs] // Znanie. - 1997. - Rezhim dostupa: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Philos/Fil_XX/_03.php.

15. Protoierej Chaplin prizval vemut' ideologiju v rossijskuju vlast' [Jelektronnyj resurs] // Interfaks. - 2015. - Rezhim dostupa: http://www. interfax.ru/russia/433900.

16. Rezhabek B. Mjorzlaja zemlja evrazijca Dugina / B. Rezhabek // Nezavisimyj al'manah «Lebed'». - 2001. - №248.

17. Rumjanceva T. G. Volja k Vlasti / T. G. Rumjanceva // Istorija filosofii: Jenciklopedija. - Minsk: Knizhnyj Dom, 2002. - S.194.

18. Spiker UPC - о reakcii SMI na propoved' prot. Andreja Tkacheva [Jelektronnyj resurs] // Pravoslavie v Ukraine. - 2014. - Rezhim dostupa: http://orthodoxy.org.ua/data/kommentariy-spiker- upc-o-reakcii-na-propoved-prot-andreya-tkacheva.html.

19. Umland A. Patologicheskie tendencii v russkom «neoevra- zijstve»: О znachenii vzleta Aleksandra Dugina dlja interpretacii obshhestvennoj zhizni sovremennoj Rossii / A. Umland [Jelektronnyj resurs] // Forum novejshej vostochnoevropejskoj istorii і kul'tury. - Rezhim dostupa: http://wwwl.ku-eichstaett.de/ZIMOS/forum/ inhaltrussl2.html.

20. Hart D. B. Krasota beskonechnogo. Jestetika hristianskoj istiny / D. B. Hart. - M.: ВВІ, 2010. - 673 s.

21. Corionov D. О pogrome v «Manezhe» і pravoslavnom radika- lizme / D. Corionov [Jelektronnyj resurs] // Lenta.ru. - 2015. - Rezhim dostupa: http://lenta.ru/articles/2015/08/17/obscurans/.

22. Chaplin V. Novyj totalitarizm: popytka lishit' hristian vlijanija na obshhestvo / V. Chaplin [Jelektronnyj resurs] // Oficial'nyj sajt Moskov- skogo patriarhata. - 2015. - Rezhim dostupa: http://www.patriarchia.ru/ db/text/4092385.html.

Размещено на Allbest.ru