Творча особистість в координатах культурологічного та мистецтвознавчого дискурсу

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК: 78.07 (092): 316.7

Національна музична академія України імені П.І.Чайковського

ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ В КООРДИНАТАХ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ТА МИСТЕЦТВОЗНАВЧОГО ДИСКУРСУ

Кандидат мистецтвознавства, доцент

У статті досліджено проблему творчої особистості у вимірі сучасного науково- мистецького простору з подальшим закріпленням питання у поле потужного комунікативно- міждисциплінарного дискурсу. Проаналізовано інтенції біографістики, зумовлені антропоцентричних моделюванням дійсності, ідентифікуючи творчу особистість як феномен, який у координатах просторово-часового континуума представлений універсальним механізмом формування ціннісно-орієнтаційної концепції соціуму, його світоглядної моделі, онтологічних засад. Виявлено основні етапи становлення поняття у контексті соціологічних, мистецтвознавчих, історичних, літературних, філософських, культурологічних та мистецтвознавчих наукових висновків та узагальнень.

Ключові слова: гуманітаристика, культурологічний дискурс, біографічний метод дослідження, творча особистість.

творчий особистіст інтенція мистецький

Локалізуючи феномен творчої особистості, сучасна гуманітаристика помітно розширила науковий тезаурус, структуруючи його синонімічну комбінацію у вигляді таких циклічних понять як Митець, Майстер, Художник, рефлексивний Художник тощо, стимулюючи до перманентного переосмислення категоріального апарату не тільки культурології, філософії, соціології, акмеології, біографістики, а й мистецтвознавства. Апелюючи до біографічного методу дослідження, ми формуємо картину цілісного та об'єктивного аналізу творчої особистості в контексті комунікативної моделі сучасності.

Дослідженню проблеми творчої особистості присвячено низку наукових досліджень. В контексті психологічних наукових пошуків, вагомий внесок було зроблено Л.Анциферовою, А.Леонтьєвою, А.Марковою, А.Маслоу [1; 5; 6; 7 ]; у полі культурологічного дискурсу проблему творчої особистості вивчали В.Гончарова, Л.Крупеніна, І.Сидоренко [2; 4; 10]; в контексті мистецтвознавства проблему культивували Г.Кабка, Н.Савицька [3; 9; ].

Мета дослідження - розкрити основні етапи формування методів дослідження творчої біографії митців у контексті становлення поняття в історичному вимірі.

Успішне дослідження творчої особистості як явища, можливе на перетині наукових пошуків психології, соціології, педагогіки, акмеології, антропології, філософії, мистецтвознавства. У сучасному науковому вимірі цій проблемі присвячено безліч статей, монографій, дисертацій. На зрізі кожного із зазначених наукових напрямів, виділяється чітко окреслена концептуальна модель, сутність якої визначає етико-художню концепцію особистості як об'єкта їх пізнання.

У психології динамічно розвивається персонологія - дисципліна, що закладає підґрунтя для глибокого вивчення людської індивідуальності шляхом використання різних аналітичних стратегій, характерною особливістю яких є використання таких методів дослідження, як: інтерв'ю, тестування, спостереження за поведінкою людини з подальшим його фіксуванням, заміри фізіологічних реакцій, аналіз біографічних і особистих документів [1]. Саме наявність і практичне застосування такого інструментарію дає можливість виявити індивідуальні особливості людини, виокремити її в самостійну категорію і розглядати як неповторну і самобутню особистість, яка уособлює: здібності, темперамент, емоції, почуття, настрої, унікальність внутрішнього світу та способу життя, рівень креативного та інтелектуального потенціалу, мотиваційні комплекси [7]. “Особистість, розкривається як системна соціальна якість індивіда, а саме, як його здатність зумовлювати зміни значущих аспектів індивідуальності інших людей, бути суб'єктом перетворення поведінки і свідомості інших” - зазначає психолог В.Петровський [9]. Концептуальне значення особистості багатогранне, її простір охоплює широкий спектр внутрішніх психічних процесів, що координують її поведінку в різних ситуаціях. Особистість (personaliti) походить від латинського “persona”, що означає маска, яку вдягали актори під час театрального дійства [1]. Відтак, семантика поняття, апріорі, формувалася як відображення зовнішніх характеристик людини, таких як: комунікативність, замкнутість, креативність, епатажність і т.д.. Дослідження особистості стає предметом наукових теорій, концепцій, шкіл, серед яких:

-гуманістична теорія Карла Роджерса, який розглядає проблему формування особистості, як результат взаємодії людини з реальними подіями власного життя, як вона їх сприймає, аналізує і трактує. Концепція теорії грунтується на аналізі особистості, етапах її теперішнього життя, досвіду, в якому вона особисто конструює сенс буття, власноруч моделює свій життєвий сценарій, а не на її минулому чи майбутньому [1];

- гуманістична теорія психолога А.Маслоу, сформована координатами самореалізації та самоактуалізації особистості, прагненням її до самовдосконалення та самовираження [7];

- психоаналітична теорія З.Фрейда, який проектує структуру особистості у вимірі: “Воно” - “Я” - “Над-Я”, що знаходяться у перманентній взаємодії одна з одною, формуючи, доповнюючи та визначаючи сутність кожного з понять [1];

- аналітична психологія К.Юнга розширює координати формування особистості такими рівнями, як: свідомість - особисте безсвідоме - колективне безсвідоме. Домінантою теорії є саме колективне безсвідоме, яке набирає ознак структуротворчого елемента особистості, вектора, що моделює її розвиток у контексті перманентної соціальної комунікації;

- теорія особистості психолога А.Адлера, сформована засадами індивідуальної психології, що на перший план ставить не природні інстинкти людини, а її суспільне відчуття, так зване “відчуття спільності”. А.Адлер прогнозує розвиток особистості виключно завдяки її прагненням до досконалості;

- психолог та соціолог К.Хорні пропонує теорію розвитку особистості, зумовлену прагненням до безпечності та задоволення своїх потреб. Вступаючи у суперечність, ці два аспекти стають заохочувальним чинником розвитку нервозного конфлікту, у боротьбі з яким людина особисто формує стратегію власної поведінки, формує механізми його усунення;

- егопсихологія Е.Еріксона, в основу якої покладено алгоритм перманентного розвитку особистості упродовж життєвого циклу в умовах навколишнього середовища. Людина прагне у своєму розвитку зберегти власну цілісність, неповторність та індивідуальність;

- диспозиційна теорія формування особистості психологів Г.Айзенка, Б.Теплова, В.Небиліцина, що розглядає її як складну систему формально-динамічних властивостей (темперамент), рис і соціально зумовлених властивостей проприума;

- теорія особистісних конструктів науковця Дж.Келлі, який акцентує увагу на значенні впливів інтелектуальних процесів на поведінку людини, її головною складовою є “конструкт” - певний класифікатор-шаблон, що людина формує на шляху власного становлення та розвитку. Лише моделюючи власний простір і формуючи напрям подальших дій, людина стає на шлях саморозвитку та самовдосконалення;

- поведінкова теорія особистості у проекції двох напрямів: рефлекторного (біховіористи Дж.Уотсон, Б.Скиннер) та соціального (А.Бандура, Дж.Роттер). Основою теорії стало гасло - особистість є продуктом навчання. Теорія заперечує домінування в особистості генетично та психологічно закладених програм і визнає пріоритетними лише властивості, що здобуваються людиною у процесі її соціалізації;

- російський дослідник етносу Л.Гумільов упроваджує пасіонарну теорію етногенезу, відповідно до якої стає можливим розуміння минулого, теперішнього та майбутнього історичного розвитку суспільства. Висока психічна активність, енергійність, ініціативність, темпераментність, одержимість - це ті стимули, що визначають магістраль ідентифікації особистості, її самоактуалізації та самоствердження в соціумі [10];

- у теорії психолога О.Леонтьєва, особистість розглядається не як особлива властивість чи взаємозв'язок психічних процесів, вона має іншу сутність, сформовану проблемою єдності, взаємозв'язку окремих діяльностей [5]. Науковець свідомо виносить поняття особистості за межі психіки - у площину взаємовідносин зі світом, індивід трансформується в особистість в результаті власної біографії, особистість є результатом кристалізації біографії людини, її згустком (О.Леонтьєв) [5].

Розглядаючи особистість, як модель, із традиційними векторами психології, ми формуємо основу аналізу - тло, що наповнюється строкатими і багатозначними структурно- комунікативними одиницями. Саме їх концептуальні механізми дають можливість вважати особистість не статичним об'єктом, що проектує свої властивості в єдиному часовому просторі, а як поняття з процесуально-темпоральною організацією, коли ми описуємо його через зміну станів, отримуючи при цьому спектральну і діаметрально-розгалуджену модель її сутності. Психолог Г.Олпорт у статті “Особистість: проблема науки чи мистецтва?” чітко окреслює алгоритм пізнання сутності особистості, що ґрунтується на міцних контекстуальних зв'язках різних наукових напрямів, методів їх дослідження та тлумачення. Відтак, науково- концептуальні підходи до проблеми творчої особистості в контексті мистецтвознавчої моделі дослідження Л.Шаповалової, апеляція до особистості в розрізі хронометричної періодизації Н.Савицької, принципи системного аналізу темпоральних категорій мислителя О.Болдачева, дослідження психології професіоналізму А.Маркової, механізми самореалізації та самоактуалізації особистості визначені у наукових розробках А.Маслоу і т.д., відкривають новий шлях у простір пізнання і вивчення людини “як вищої інтегруючої субстанції” (вислів Н.Савицької), хронотоп якої представлений проблемою протистояння особистості реаліям буття [9].

У такому просторі соціальної багатовекторності та маркованої неоднозначності і формується комунікативний дискурс митця, який вступив у діалог з епохою, сутність котрої загартована гострими зіткненнями різних суспільних поглядів, пронизана проекціями численних мистецьких течій, контрастна багатозначність яких розсікає часовий вимір, пишучи книгу життя людини, особистості, майстра.

Митець і час - категорії, що вимагають екстраполяції у глибинні виміри філософії, мистецтвознавства, психології творчості, естетики, акмеології. Кожний з них формує власні, рельєфно-відмінні і водночас нерозривно-об'єднані проекції у вигляді розгалуженого тезаурусу: митець, творча особистість, рефлексивний художник. Міркування з того, що породжує семантику заявлених понять, потребує перманентного переосмислення і системного аналізу численних розробок, концепцій та тверджень. Незаперечним і структуротворчим елементом складної багаторівневої моделі цього поняття залишається передусім людина, яка через включення її у багаторівневу систему аналізу, зумовлену її хрональною і темпоральною організацією, ідентифікується як “особистість” з відповідними властивостями і характеристиками. Саме в розрізі запропонованого аспекту дослідження ми отримуємо результат у вигляді повного розгорнутого аналізу особистості на всіх її вікових фазах, детермінуючи накопичення досвіду і встановлюючи характерні ознаки та властивості. Н.Савицька за основу циклічності вікових фаз, що визначають психовікові аспекти становлення композиторської особистості, використовує таку концепцію: ранній вік, зрілий вік, пізній вік [9]. Для кожної вікової фази характерний процес формування особистості в контексті її творчих орієнтирів, враховуючи досвід, контекстуальні зв'язки, що, у свою чергу, визначає і закріплює її у системі професійної ідентифікації. Для більш диференційованого підходу до проблеми становлення творчої особистості в межах періодизації, розглянемо послідовність її формування в контексті опанування знань та накопичення досвіду. А.Маркова [6] демонструє рівні професіоналізму, що дають можливість ідентифікувати особистість з погляду на її фахову орієнтацію та компетентність: допрофесіоналізм - непрофесіоналізм - професіоналізм - суперпрофесіоналізм - післяпрофесіоналізм. Запропонована система поділу професіоналізму на рівні дає можливість проаналізувати становлення творчої особистості в контексті системного підходу з висвітленням логічно-зумовлених причинно-наслідкових зв'язків. Сутнісну основу, структуру професіоналізму як характеристики творчої особистості формують етапи, серед яких: адаптація - самоактуалізація - гармонізація - перетворення - професіоналізація - соціалізація. Зазначені поняття являють собою єдину концептуально-передбачену модель, де виокремлення одного із елементів є абсолютно неможливим, а процес становлення творчої особистості стає частиною складного алгоритму її соціальної адаптації та культурної ідентифікації. Саме культура як система цінностей, наповнена етнічними та соціокультурними детермінаціями, формує просторові координати, середовища, основу, де особистість конструює власну ідентичність, кристалізує етимологічну сутність поняття у площині поліконтекстних зв'язків та розгалуженої фактури культурного простору. Культура - це той потенційний вектор, який проектуючи історико-часові координати, змушує інтерпретувати їх сутність лексикою музично-просторової тканини, інтонаційною загостреністю літературних жанрів, комунікативною зумовленістю образотворчого мистецтва, гнучкою і концентрованою полемікою наукової думки. Саме культура генерує і визначає онтологічні вектори особистості, формує континуум її комунікації і є інструментом селекційної диференціації у формуванні таких понять, як: людина - індивідуальність - особистість - творча особистість і т.д. У свою чергу, формується велике герменемевтичне коло, в якому заявлене поняття не тільки стає результатом культурної ідентифікації, зрощеної від ембріону з власним генетичним кодом, до носія всіх культурних ознак, а й стає невід'ємною складовою культури, без якої означення її як такої абсолютно неможливе.

Така концепція дає можливість абсолютно переконливо стверджувати, що особистість є відображенням часу, його культурного простору, яка одночасно формує координати подальшого руху, конструюючи вектори як розвитку, динаміки, так і деградації та занепаду. Л.Троєльникова зазначає, що творчість, як універсальна категорія, має експансіоністське спрямування, сутність якого зумовлена доланням численних перешкод через призму самоактуалізації, самовираження, самореалізації, самоствердження в різних сферах і видах діяльності. Аксіомою творчої особистості є потреба залишити свій слід в історії, в суспільній свідомості. Простежити динаміку становлення творчої особистості у площині часової організації та у тісному зв'язку з середовищем стає можливим за допомогою механізмів антропологічного дослідження особистості, представлені потенціями:

- філософської антропології, в якій відбувається дослідження духовного осереддя людини, основних феноменів її буття, таких як: душа і тіло, життя і смерть, праця і гра;

- концепціями креативної антропології, предметом якої є механізми естетичної самореалізації особистості, суб'єктивний ментальний досвід, процеси втілення художнього потенціалу у послідовні вікові фази людини;

- засадами біологічної антропології, що піддає аналізу людину у статусі біологічного феномену, розглядаючи взаємозв'язок її тілесного і художнього буття з акцентом на біологічні нахили;

- положеннями психологічної антропології, сутність якої сформована вивченням розвитку психіки індивіда від дитинства до старості;

- постулатами культурної антропології, які дають можливість дослідження духовних феноменів людського буття у просторі різних часових епох [9].

Об'єктом дослідження культурної антропології є не суспільство як таке, а людина як творець певного суспільства і культури. Культурна антропологія наголошує на історичному процесі взаємовідносин людини та культури, адаптації людини до навколишнього культурного середовища, становленні духовного світу особистості, втіленні творчих потенціалів в діяльності та її результатах. Діалог між діалектичною єдністю людини та культурним середовищем зумовлений сутністю творчої особистості, яка має можливість максимально реалізувати себе у творчій мистецькій діяльності, спрямованій на пізнання і перетворення дійсності. Відтак, дослідник Г.М.Кабка актуалізує особливості культуро творчого чинника, який формує простір культурного середовища як умови становлення творчої особистості [3]. Психолог В.Гончарова, розглядаючи проблему самореалізації особистості, пропонує означення дефініції мистецького середовища як складно-організованого соціокультурного явища, що створюється внаслідок впливу відповідних чинників утворення, існування, розвитку і споживання матеріальних та духовних продуктів людської діяльності [2]. Культуролог Л.Крупеніна, вивчаючи проблему взаємовпливу культурного середовища в історико- культурному вимірі зазначає, що мистецьке середовище - це відповідна структура, що складається із взаємодії представників різних видів мистецтва, критиків, інтелігенції, меценатів яка сформувалася в культурному просторі [4]. Значимість культурного середовища має величезний беззаперечний вплив на моменти соціалізації, акультурації та інкультурації людини, виявлення “вузлових” моментів її життя, специфіки кожного етапу творчого шляху, значення системи освіти та виховання і адаптацію до них, встановлення місця і ролі сім'ї, однолітків, поколінь.

Феномен творчої особистості є надзвичайно унікальним, самобутнім і неповторним явищем у сфері сучасної гуманітаристики. Саме крізь призму біографістики, біографічного методу дослідження сучасна наукова думка вдається до реставрації прихованих раніше і недостатньо вивчених аспектів людини, її адаптації, самоактуалізації, акультурації, послідовного становлення та звершення у складному комунікативному просторі. Досліджуючи творчі біографії видатних майстрів оперного мистецтва, режисерської практики, громадсько- культурної діяльності, ми формуємо картину не тільки національного, а й європейського та світового мистецького здобутку.

Література

Анцыферова, Людмила Ивановна. Развитие личности и проблемы геронтопсихологии. Изд. 2-е, испр. и доп. Москва : Ин-т психологии РАН, 2006 (М. : Типография "Наука"). 510 с.

Гончарова В. С. Особливості формування мистецького середовища Донеччини у контексті розвитку художньої культури України ХХ ст. // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Київ, 2012. № 3. С. 200-205.

Кабка Г. М. Дискурс особових текстів діячів вокальної культури у мистецькому середовищі України 1950-1970-х років: автореф. дис. ... канд. мистецтвознавства: спец. 26.00.01 Теорія та історія культури / Ін-т проблем сучасного мистецтва, Нац. акад. мистецтв України. Київ, 2015. С.5-8.

Крупеніна Л.В. Творча спілка як культуро утворюючий чинник міського середовища (на матеріалі діяльності Товариства південноросійських художників в Одесі на межі XIX-XX століть): автореф. дис. ... канд. культурології: спец. 26.00.01 Теорія та історія культури / Таврійський національний університет імені В.І.Вернадського. Сімферополь, 2009. 18 с.

Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. Москва: Политиздат, 1975. 304 с.

Маркова А.К. Психология профессионализма. Москва: Знание, 1996. С.37.

МаслоуА.Г. Мотивация и личность. Перевод. с англ. ТатлыбаевойА.М. СПб.: Евразия, 1999. 478 с.

Петровский В.А. Личность в психологи: парадигма субъектности. Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. С.264.

Размещено на Allbest.ru