Суспільно-політичні та культурні передумови створення центру пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури (УТОПІК)

На сьогодні актуалізувались дослідження, присвячені діяльності державних і громадських установ України у галузі охорони культурної спадщини.

Пояснюється це, в першу чергу, тим, що вивчення та систематизація наукового доробку кількох поколінь дослідників, узагальнення та використання передового досвіду дає можливість виробити нові підходи до оцінки існуючої спадщини, окреслити шляхи оптимізації роботи державних і громадських установ у цьому напрямі.

Становленню фахових пам'яткоохоронних організацій передував довгий процес формування розуміння та усвідомлення самого поняття пам'яткознавство. Українська культура, так само як і західноєвропейська, мала пройти довгий шлях від антикваріїв, випадкових знахідок та несистематичних досліджень до планомірного пошуку, систематизації та наукового вивчення пам'яток.

У першій половині ХІХ ст. із зародженням промислового капіталізму велика роль в економічному житті належала містам. У 30-х рр. ХІХ ст. остаточно сформувався адміністративно-територіальний поділ українських земель, що входили до складу Російської імперії, були утворені генерал-губернаторства.

Виступаючи пунктами адміністративного управління, губернські і, в значній мірі, повітові міста одночасно ставали потужними центрами культурного будівництва, розвитку вітчизняної науки, дослідження та збереження історико-культурної спадщини, проте не мали загальнодержавного органу, відповідального за збереження та охорону культурної спадщини. Визначальні функції у цій сфері належали Міністерству внутрішніх справ, Міністерству народної освіти та Синодові.

Актуальності набуло питання збереження пам'яток історії та культури саме на місцях. Українських вчених, творчу інтелігенцію, духовенство вже давно об'єднував інтерес до історії та пам'яток рідного краю, що і стало рушійною силою для розвитку перших громадських наукових товариств, комітетів, комісій тощо.

У Київському університеті Св. Володимира було створено Тимчасовий комітет для розшуку старожитностей (1835-1845 рр.). Пріоритетними завданнями для членів комітету було вивчення історичного минулого, традицій, старожитностей Наддніпрянської України та збереження останніх. При університеті з'явився один з перших в Україні археологічних музеїв Музей старожитностей (1837 р.).

Наступницею Комітету стала Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (Київська археографічна комісія) (18431921 рр.), створена як державна наукова установа. Її діяльність була спрямована на виявлення, пошук і збирання історичних писемних джерел, їх наукове опрацювання, підготовку до публікації та видання, що мало важливу роль у розвитку української архівної справи на першому її етапі.

Протягом другої половини XIX початку XX ст. Одеське товариство історії та старожитностей (далі ОТІС) (1839-1922 рр.) постійно опікувалося станом збереження місцевих пам'яток, здійснило низку пам'яткоохоронних заходів, археологічні розкопки античних міст Пантикапея, Херсонеса, Ольвії та ін. Воно опікувалося Феодосійським музеєм старожитностей, Аккерманською (Білгород-Дністровською) та Судацькою фортецями, Мелек-Чесменським курганом у Керчі тощо [1, с. 325-326]. ОТІС регулярно видавав «Записки Одесского общества истории и древностей» (1841-1919 рр.).

З ініціативи таких відомих вчених, дослідників, як В. Антонович, В. Іконников, Ф. Тарновський та інших у Києві з'явився ще один впливовий осередок, пов'язаний з пам'яткоохоронною діяльністю, Історичне товариство Нестора-літописця (далі ІТНЛ) (1873-1931 рр.). Результати своєї діяльності Товариство вміщувало на сторінках «Читань в історичному товаристві Нестора-літописця» (1879-1914 рр.).

Упродовж 1897-1918 рр. функціонувало Київське товариство старожитностей і мистецтв. Воно займалося науковою та культурно-просвітницькою діяльністю, збиранням та вивченням рухомих пам'яток, результатом чого стало відкриття у 1904 р. Київського художньо-промислового і наукового музею.

За ініціативи членів ІТНЛу 1910 р. було створено Київське товариство охорони пам'яток старовини і мистецтва (далі КТОПСІМ) (1910-1919 рр.).

Товариство займалося дослідженням пам'яток та їх реставрацією на території Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Катеринославської, Полтавської та Херсонської губерній [2, с. 160.]. Члени КТОПСІМу, окрім практичних заходів щодо дослідження і збереження всіх видів пам'яток, приділяли увагу теоретичним питанням, зокрема визначенню терміну «пам'ятка старовини» [3, с. 71], поділу пам'яток за видами археологічні, архітектурні, мистецтвознавчі і писемні (архівні).

В Україні існувала низка інших громадських наукових товариств, які проводили пам'яткознавчу роботу. Зокрема, у Ніжині, окрім відомого Історико-філологічного товариства (1894-1919 рр.), функціонувало Грецьке товариство, що займалося збором історичних документів (грамот, актів тощо). пам'яткоохоронний мистецтво культура україна

Пліч-о-пліч з громадськими науковими осередками пам'яткоохоронну діяльність проводили губернські статистичні комітети, які відіграли вагому роль у створенні місцевих архівів, музеїв, бібліотек.

Наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. з'явилися вчені архівні комісії. Як державні структури вони функціонували у багатьох губернських центрах України. Комісії упорядковували, описували та видавали архівні матеріали, вивчали й охороняли археологічні та архітектурні пам'ятки. Серед їх представників І. Каманін, М. Коцюбинський, О. Лазаревський, В. Модзалевський, О. Русов, М. Сумцов, П. Добровольський, І. Павловський, Л. Падалка, О. Маркевич, В. Хвойка, В. Щербина, Д. Яворницький та ін.

Найавторитетнішими в Наддніпрянській Україні упродовж ХІХ на початку ХХ ст. виявилися Імператорська археологічна комісія (1859-1917 рр.) та Московське археологічне товариство (1864-1922 рр.).

Саме Імператорська археологічна комісія, згідно з розпорядженням царя від 2 лютого 1859 р., стала найвищою структурою в ієрархії пам'яткознавчих установ і осередків.

Розширенню повноважень Археологічної комісії у сфері пам'яткознавства сприяв указ царя від 11 березня 1889 р. про надання їй виняткового права проведення археологічних розкопок та надання дозволу на них на державних і громадських землях, а також реставрації архітектурних споруд [4].

У вивченні та охороні пам'яток помітною була роль церковних історико-археологічних товариств, єпархіальних історико-статистичних комітетів, православних церковних братств. Серед найвизначніших були наступні: Подільське єпархіальне історико-археологічне товариство (1865-1921 рр.), Церковно-історичне та археологічне товариство при Київській духовній академії (1872-1920 рр.), Волинське церковно-археологічне товариство (1893-1918 рр.) [5, с. 255-256].

Отже, пам'яткоохоронна робота ХІХ початку ХХ ст. характеризувалася підйомом наукових сил Наддніпрянської України. Визначальний внесок у цьому напрямі зробили наукові товариства, які особливо жваво розвивалися на зламі століть. Їх основними науковими осередками були музеї та навчальні заклади.

Теоретичні та практичні напрацювання дореволюційних установ стали фундаментальною базою для становлення та розвитку перших державних та громадських пам'яткоохоронних інституцій радянського часу.

12 травня 1917 р. було утворено Центральний комітет охорони пам'яток старовини і мистецтва в Україні (ЦКОПСІМУ) громадську організацію, яку очолив М. Біляшівський. Восени 1917 р. було створено Відділ музеїв й охорони пам'яток старовини і мистецтва в структурі Генерального секретаріату народної освіти Української Центральної Ради. Відділ став першим національним державним органом з чітко визначеними адміністративними повноваженнями у галузі пам'яткоохоронної роботи.

За Гетьманату Відділ музеїв й охорони пам'яток старовини і мистецтва продовжував працювати в іншій державній структурі Головному управлінні мистецтва та національної культури, яке було створено 21 червня 1918 р. Управління мало можливість не лише розробляти заходи із збереження та охорони пам'яток, а й оперативно впливати на їх втілення у життя [2, с. 72; 4, с. 71]. У 1918 р. в проекті Закону «Про охорону пам'яток старовини і мистецтв» з'явилось поняття «пам'ятка історії».

Охорону пам'яток намагалася забезпечити й Директорія УНР. Керівництво пам'яткоохоронною справою покладалося на відповідний відділ Міністерства народної освіти. Водночас при Головній управі Генерального штабу військ УНР діяв культурно-освітній відділ, було розпочато процес укладання охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини.

У січні 1919 р. при Народному комісаріаті освіти УСРР на правах окремого відділу був створений Всеукраїнський комітет охорони пам'яток мистецтва і старовини (далі ВУКОПМІС) (1919-1920 рр.), що став новим координаційним центром у пам'яткоохоронній сфері. Вагоме значення мав декрет уряду від 1 квітня 1919 р. про перехід історичних і мистецьких цінностей у відання Наркомату освіти [2, с. 164], а також розпорядження ВУКОПМІСу від 25 травня 1919 р. про реєстрацію приватних колекції у триденний термін [6, с. 32].

У травні 1921 р. на загальних зборах членів Всеукраїнської Академії наук було створено Археологічну комісію (Археологічний комітет) на чолі з академіками М. Біляшівським, М. Василенком, О. Новицьким і Ф. Шмітом. З 1924 р. комітетом розпочато роботу над проектом закону про охорону пам'яток, який було затверджено 16 липня 1926 р. спільною постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) і Ради Народних Комісарів (РНК) УСРР як «Положення про пам'ятники культури і природи» [5, с. 265; 7].

Вагомий внесок в охорону пам'яток зробили Український комітет охорони пам'яток культури (далі УКОПК), Комісія краєзнавства (Український комітет краєзнавства), крайові інспектури, крайові комісії, а також численні наукові товариства [2, с. 164].

Для поліпшення ситуації в пам'яткооохоронній справі 31 серпня 1940 р. при РНК УРСР була прийнята постанова «Про організацію Комітету охорони та збереження історико-культурних, архітектурних і археологічних пам'яток УРСР», до складу якого увійшли провідні діячі культури України П. Панч, М. Бажан, О. Богомолець, О. Довженко, П. Тичина та ін. Але через початок Другої світової війни розгорнути діяльність вони не встигли [3, с. 74].

У середині ХХ ст. діяльність державних організацій з охорони та збереження історико-культурної спадщини стала невід'ємною складовою формування пам'яткоохоронного руху.

Динаміка політичних змін нерозривно пов'язана із формуванням пам'яткоохоронної сфери, що мала певні ознаки та домінуючі напрями: від піднесення, стабільності до спаду, утвердження радянської влади та перетворення з 30-х рр. ХХ ст. історичної науки на ідеологічний придаток партійного апарату та воєнного періоду.

Друга світова війна завдала значних втрат культурній спадщині України, що були пов'язані не тільки з бойовими діями на окупованій території. Значна частина пам'яток стала жертвами спеціальних акцій, спрямованих на їх розграбування, вивезення за кордон та нищення. Довгий час вважалося, що до початку війни в УРСР налічувався 151 музейний заклад (дані подані в газеті «Правда» у 1947 р.).

Лише на початку 90-х рр. ХХ ст. з'явилися перші публікації, в яких на основі аналізу довоєнних статистичних зведень стверджувалося, що станом на 1 січня 1941 р. на території України діяли щонайменше 174 музеї різного типу й напряму, з них від 25 до 32 музеїв втратили свої експонати в наслідок вивезення за кордон.

Та все ж ці числа не можна вважати остаточними. Значна частина музейних фондів України залишалась не облікованою [8, с. 323.]. Втрат зазнали не тільки музейні заклади. Приблизно 2 тис. архітектурних пам'яток було зруйновано та пошкоджено, знищено 12 млн. архівних справ, 51 млн. книг [3, с. 74].

Повоєнні роки характеризуються відновленням державної системи охорони пам'яток на центральному (1943 р. Управління у справах архітектури при РНК УРСР) та обласному рівнях.

Тоді було прийнято низку правових актів, які охоплювали питання збереження історичного вигляду старовинних міст, багатьох пам'яток історії, архітектури та мистецтва, музейного будівництва, фінансування пам'яткоохоронних заходів.

На місцеві органи влади покладалася відповідальність за вирішення питань охорони пам'яток, затвердження реєстрів найвизначніших об'єктів, надання коштів на ремонт та реставрацію об'єктів культурної спадщини.

Такими саме питаннями, тільки архітектурно-мистецького напряму, займався створений у 1944 р. Український філіал Академії архітектури СРСР (з 1945 р. Академія архітектури УРСР) [9, с. 248].

Зокрема, у повоєнний час формується відповідна система охорони пам'яток, яка, у свою чергу, спонукала виокремлення пам'яткознавства в окрему науку.

Наступна хвиля активізації державних діячів, а також наукової громадськості у пам'яткоохоронній галузі піднялася в середині 60-х років, яку, в першу чергу, можна пов'язати з появою громадської організації «Українське товариство охорони пам'яток історії та культури» (далі Товариство).

Історія Товариства бере свій початок від 21 грудня 1966 р., коли рішенням делегатів Установчого з'їзду було одностайно прийнято постанову про створення громадської організації з метою задоволення суспільних інтересів у сфері охорони пам'яток історії та культури.

Товариство об'єднало навколо себе видатних державних діячів, письменників, вчених-етнологів, істориків, архітекторів, археологів: 1.1. Артеменка, Ю.С. Асєєва, М.П. Бажана, О.Т. Гончара, П.А. Загребельного, Г.Н. Логвина, В.Г. Сарбея, Д.Я. Телегіна, Ф.П. Шевченка та багатьох інших. Особлива роль у становленні Товариства, як авторитетної всеукраїнської організації, належала академіку НАН України П.Т. Троньку, який упродовж 22 років очолював її [10, с. 30-31].

Товариство звертало увагу на розробку теоретичних питань пам'яткознавства. У його Статуті зафіксовано поділ пам'яток на види: історичні, археологічні, пам'ятки архітектури, історії техніки і військової справи, мистецтва, етнографічні, писемні.

Саме цей поділ, з деякими змінами, взятий за основу класифікації пам'яток у законі «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», прийнятий у 1978 р. в УРСР [11, с. 202-203].

Не менш важливим обов'язком Товариства була популяризація пам'яток і поширення наукових знань про них шляхом читання лекцій, проведення екскурсій, організації виступів у пресі, по радіо і телебаченню, видання книг, буклетів, листівок, путівників, виготовлення сувенірів, організації виставок [10, с. 32].

Кінець 60-х рр. ознаменувався також появою масштабного проекту в Україні «Зводу пам'ятників історії та культури СРСР», до роботи якого частково залучилося Товариство. Видання планувалося як найповніший ілюстрований довідник енциклопедичного характеру, до якого мали увійти дані про всі нерухомі пам'ятки історії та культури [9, с. 103-104].

Робота зі створення Зводу в Україні розпочалася із загальної паспортизації пам'яток у 1972 р., прискорилася після прийняття 3 вересня 1982 р. постанови Ради Міністрів Української РСР № 453 «Про заходи по забезпеченню видання томів «Зводу пам'ятників історії та культури народів СРСР по Українській РСР» [12]. Фундаментом для майбутнього Зводу стало довідкове видання «Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог-справочник» (1987 р.).

Наприкінці 1980-х рр. Товариство активізувало видавничу роботу. Було започатковано часопис «Пам'ятки України» (продовження бюлетеню «Пам'ятники України»), програми «Забуті могили», «Некрополі України», «Фортеці України», «Часи козацькі» та ін., що мали на меті виявлення нових і впорядкування відомих пам'яток та подальшу їх популяризацію.

З послабленням тоталітарного режиму новітнім напрямом діяльності Товариства стала міжнародна співпраця з організаціями, що займалися збереженням та охороною культурних надбань.

Так, у 1989 р. була укладена угода про співробітництво з Товариством опіки над пам'ятками Польської Республіки. Подібна співпраця розпочалася з пам'яткоохоронними структурами Австрії, Франції, Болгарії, Єгипту та інших країн [5, с. 274].

1987 рік позначився створенням першої неурядової доброчинної організації Українського фонду культури, який також займався охороною культурної спадщини та відродженням національної культури всіх народів, що мешкають на теренах України.

За сприяння Українського фонду культури та ініціативи академіка П. Тронька у 1989 р. була створена ще одна громадська організація Всеукраїнська спілка краєзнавців. Практична діяльність цих організацій розгорнулася вже за часів незалежної України [5, с. 274].

Завдячуючи ініціативі голови Товариства, академіка АН УРСР П.П. Толочка, працівників Президії АН УРСР, кандидатів історичних наук В.І. Попика та В.С. Чишка спільною постановою Президії Академії наук УРСР і Колегії Головної ради УТОПІК від 23 травня 1991 р. було створено Центр пам'яткознавства АН УРСР і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури (далі Центр) [13, с. 12].

Поява Центру обумовлена вимогами часу потребою у функціонуванні науково-дослідної установи, діяльність якої була спрямована на поглиблення теоретико-методичного рівня пам'яткознавчих студій та пам'яткоохоронної діяльності, оскільки з проголошенням незалежності України держава відчувала гостру необхідність в усвідомленні її громадян значущості національної культури як стрижня і основи розбудови української державності, потреби повернення до життя народних традицій та культури, звернення до історико-культурної спадщини.

Про це свідчить ряд інших подій, що відбувалися паралельно зі становленням Центру: створення Комісії з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури при Президентові України; Всеукраїнського фонду відтворення пам'яток історико-архітектурної спадщини; затвердження Кабінетом Міністрів України довгострокової Державної програми відтворення визначних пам'яток історії та культури; затвердження Міністерством культури та туризму і Міністерством регіонального розвитку та будівництва порядку відтворення визначних об'єктів архітектури; робота урядової Комісії з питань повернення культурних цінностей, яка розпочала інвентаризацію і повернення цінностей; робота Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон; підготовка реєстру пам'яток історії і культури Управлінням охорони та реставрації пам'яток містобудування і архітектури Держбуду України [14].

Розробка законодавчої бази в галузі культури з метою скасування союзного законодавства та переходу до фінансування культури відповідно до ринкової системи економіки також вимагала участі фахових представників пам'яткоохоронної сфери, що представляли з однієї сторони науковців НАН України, а з іншої громадськість Товариство.

Ще одним позитивним фактором можна відзначити залучення України до міжнародних процесів у сфері охорони культурної спадщини, зокрема ратифікацію майже всіх найавторитетніших Європейських конвенцій і конвенцій иНЕБСО.

Світове визнання духовного надбання України, а також внесення Софійського собору з архітектурним ансамблем, Києво-Печерської лаври, історичного центру Львова до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО стало яскравим прикладом цього процесу.

Підсумовуючи, варто зазначити, що у статті пам'яткоохоронну справу розглянуто як поступальний та нерівномірний процес, що зароджується із появою одиничних осередків дослідження пам'яток і розвивається у складну систему.

Становлення пам'яткоохоронної справи в Україні було нестабільним, періодично відбувалися так звані кризи, пов'язані з негативними політичними та економічними перетвореннями, а також піднесення, пов'язані з активізацією свідомої громадськості.

Зокрема, кожен розглянутий історичний відрізок мав свої характерні риси у пам'яткоохоронній галузі, що у сукупності на сьогодні представляють еволюцію форм та напрямів роботи державних і громадських установ середини ХІХ початку 1990 рр. Результати трансформацій цих форм, а також суспільно-політичні та культурні зміни поклали початок діяльності Центру пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури.

Посилання

1. Даценко Л.М. Пам'яткоохоронна діяльність Одеського товариства історії та старожитностей у другій половині ХІХ початку ХХ ст. / Любов Миколаївна Даценко // Наукові записки КДПУ. Серія: Історичні науки / ред. В.М. Філоретов [та ін.]. Кіровоград: КДПУ ім. В Винниченка, 2010. Вип. 13. С. 325-335.