Стратегії і методи театрознавства: Німеччина. початок ХХ століття

Карл Ніссен, який мав найтісніший контакт із «практичним» життям, відзначився вже у перших лекціях, які було сприйнято як антисемітські, суголосні ідеології нацизму [38, с. 146]; згодом він став членом націонал-соціалістичної партії [1, с. 22], а 1933 року очолив групу штурмових загонів (як потім казав, із метою самозахисту). З нацистами його зближувало, однакове розуміння пропагандистської функції, котру вони вважали найголовнішою у театрі. Ніссен наголошував: «Театр це наочне дійове об'єднання всіх культурних елементів, з яким ніщо не може бути порівняно за силою безпосередністю впливу, тому що він включає у себе незалежні музику та образотворче мистецтво» [31, с. 34].

Збуджений національними ідеями, він намагався «відродити» старовинний германський тип видовища, для якого 1933 року створив поняття «Thingspiel»: «В концепції Ніссена Thing означає “місце осуду”. Вигадавши цей термін Thing, Карл Ніссен думав про Германію Тацита, в якій давньоримський автор згадує віче німецьких членів клану, під час яких ухвалювалися політичні рішення стосовно миру та війни, обиралися лідери, обговорювалися різноманітні угоди та ухвалювалися закони. Тацит навіть написав про обряди мужності, що здавалося б найближче підходить до сутності тінг п'єс, ніж будь-що інше <.>. Ніссен дав своє обґрунтування для застосування терміна Thing: “Нова Німеччина знову намагається покинути кам'яні пустелі міст. <.> Справжнє зібрання людей [парламентарів], які відрізняються від егоїстичних політиків, знаходить своє прекрасне символічне вираження на лоні природи (життєвому просторі)”» [51, с. 58].

Упроваджений Ніссеном термін активно використовувався у так званому тінгтеатрі. По суті це був «маршовий театр», в якому вирішальна роль належала гаслам, підсиленим ритмом і видовищними ефектами: прапорами, смолоскипами, звуками органа, калатанням дзвонів, фанфарами на тлі напівзруйнованих замків і церков (типовий фон тінгвистав), що й сприяло створенню атмосфери містичного переживання. В такому театрі, за висловом фон Шрамма, одного з теоретиків нацизму, людина виступала як «Тип, Суспільна душа, Народ, Раса, Культ» [22, с. 66].

Демонструючи можливості новоствореного жанру, на сцені навчального театру Ніссен здійснював «вистави для солдатів Вермахту, що перебувають у фронтовій відпустці» [36, с. 18]. Тож, певно, невипадково 1939 року став дійсним професором Кельнського університету. Під час Другої Світової війни, спираючись на прихильність нацистського керівництва, Ніссен, за допомогою польових карток, відстежував місця перебування своїх найкращих студентів та опікувався їхніми дисертаціями. Разом із Артуром Кутчером він випустив серію «Die SchaubUhne» («Сцена»), де, власне, і було видрукувано дисертації студентів. Загалом, до 1965 року було видрукувано 64 номери. Однак після заборони нацистським керівництвом вистави Ніссена за п'єсою «Кожний» його стосунки з владою помітно охолодилися.

Артур Кутчер, учитель Ніссена, 1933 року вступив до націонал-соціалістичного союзу вчителів (NSLB), 1938 -- до об'єднання «націонал-соціалістичної народної благодійності» (NSV) і німецького союзу ветеранів (NS-Reichskriegerbund), а 1942 року став членом націонал-соціалістичної партії Німеччини [47, с. 1043-1044]. Ще до приходу нацистів до влади Кутчер впродовж кількох десятиліть влаштовував у Мюнхенському університеті авторські вечори, на яких виступали як видатні тогочасні діячі культури (Томас Манн), так і безпосередні ідеологи фашизму. Спогади Курта Хюбера (Huber), професора Мюнхенського університету, висвітлюють «прийоми викладання» Кутчера: «...було кілька професорів, які мали мужність залишатися вірними власним переконанням та етичним принципам, і навіть виказувати їх. Серед тих, кого я особисто знаю, я б хотів згадати професора театрознавства Артура Кутчера. Він розпочав свою лекцію, присвячену Генрихові Гайне, з того, що <...> Гайне був одним із найбільш огидних, зіпсованих, шкідливих євреїв. В кінці його лекції кожному стало зрозуміло, що Гайне був одним із найважливіших поетів Німеччини» [56, с. 94]; «У Кутчера були неоднозначне ставлення до нацизму. Маючи схильність до “націоналістичної традиції” він часто наближався до німецько-фашистських звичаїв. З іншого боку, у нього були проблеми з націонал-соціалістичним студентським союзом через заняття Генрихом Гайне та зневагу до нацистських авторів» [31, с. 26].

Інша доля спіткала Макса Геррманна. 1933 року він став ординарним професором Берлінського університету (другий випадок за всю історію університету, коли єврей за походженням отримав цю посаду). І того ж року в університеті було створено студентський націонал-соціалістичний Союз, проти діяльності якого Геррманн виступив у листі до міністра культури Берхарда Руста: «Моєму почуттю власної гідності, в якому глибоко укорінено <...> національний німецький дух, <...> відкрито кажуть: “Єврей може думати лише як єврей, а якщо він пише німецькою -- він бреше”, -- і це <...> яскраво виявилось, коли я прямо пояснив сутність німецького духу студентам. Я пишу німецькою, я думаю німецькою, я відчуваю німецькою і я не брешу» [31, с. 16]. Невдовзі він сказав й інше: «Ці люди не можуть мене образити. Я -- німець, а вони, власне, ні» [40, с. 291].

Звісно, з такими наївними уявленнями Геррманн не міг далі працювати в університеті: після сорока двох років викладацької діяльності він змушений був вийти на пенсію. Невдовзі навіть його прізвище було вилучено зі списку викладачів. Така ж примусова «пенсія» виключила його з більшості товариств, членом-засновником яких він був. Як і всім німцям єврейського походження Геррманну було заборонено вільно пересуватися вулицями Берліна; дорога до бібліотеки, яку він долав пішки, займала кілька годин; тож, своєрідним полегшенням можна розглядати заборону цю бібліотеку відвідувати, а може і як «подяку» за архівний фонд, який державна бібліотека отримала саме від Геррманна.

Ганс Кнудсен, учень і асистент Геррманна, 1933 року був у числі 88 письменників, які висловили підтримку Гітлеру. Згодом він закликав Макса Геррманна вийти зі складу Товариства історії театру [31, с. 13]. Заклик полишити власне дітище Геррманн успішно зрозумів.

Юліус Петерсен, інший учень Геррманна, який разом із своїм вчителем очолював перший Інститут театрознавства при Берлінському університеті, зустрівши події 1933 року «з симпатією» [44, с. 87], писав: «Фюрер прийшов, і його слова говорять, що Третій Райх ще тільки народжується <...> завдання зараз полягає у відновленні суспільства» [44, с. 88]. Після написання Геррманном листа міністру культури, 1938 року Петерсен у звіті університету писав: «Геррманн відрізнявся [педагогічною майстерністю] від обох своїх єврейських колег, Людвіга Гайгера та Ріхарда М. Меєра, які відштовхують нас своєю поверховістю, в його суворій діловитості та філологічній ґрунтовності мало проявляє себе єврейський дух» [44, с. 90].

Останні роки життя Геррманн присвятив роботі над працею «Формування професіонального театрального мистецтва в античності і у новітній час» [40], для чого, вже тяжко хворий і обмежений у пересуванні, самотужки вивчив старогрецьку мову. Незважаючи на дискримінацію, він категорично відкидав можливість еміграції. Влітку 1941 року у листі до Віри Лахман він писав: «Рішення [емігрувати] та його практичний наслідок -- дійсно абсолютний розрив із потаємними сторінками мого існування, відмова від усіх можливостей у моєму житті» [37, с. 312]. На цей крок Геррманн піти не зміг.

1942 року Геррманна було депортовано до концтабору Терезієнштадт, з якого вчений вже не повернувся.

Артур Кутчер по закінченні війни працював позаштатним професором з історії новітньої німецької літератури, а 1951 року -- вийшов на пенсію. 1958 року отримав Орден за заслуги ФРН. 1960 року на честь Кутчера було названо площу в Мюнхені.

Карла Ніссена у 1947-1948 роках було тимчасово відсторонено від роботи. В результаті денацифікації його було звинувачено, однак без істотних наслідків, і 1951 року він знову очолив Інститут театрознавства, щоправда, до постановки вистав на сцені університетського театру вже не повертався, займаючись переважно репертуарною програмою і власною театральною колекцією. 1959 року вийшов на пенсію.

Із приходом нацистів та створенням «правильної» науки, в німецькому театрознавстві зникло багатоголосся, поступившись місцем амбіціям держави. В дослідженнях із історії театру посилився інтерес до античності, в якій вчені наполегливо намагалися провести неперервну лінію німецького театру від давньогерманської, навіть давньогрецької культури. Мотивом таких розвідок, безперечно, була ідеологія нацизму.

Саме в 1930-ті шляхи «патріархів театрознавства», отже, й створеної кожним із них театрознавчої школи, остаточно розійшлися. Це істотно похитнуло всю театральну спільноту, однак, чи міг бути іншим наслідок фанатичного, безглуздого, а разом із тим системного втручання держави в академічну науку? І чи й справді методології гуманітарних наук не залежать від життєвих стратегій їхніх творців?

Характеризуючи традицію саме німецького наукового мислення початку століття, Фріц Рінгер писав: «Німецька історична традиція розвивалася, принаймні частково, як свідомий протест проти певних культурних тенденцій в західноєвропейському Просвітництві. Німецькі вчені вважали, що найбільший гріх для історика -- трактувати минуле як сукупність прикладів, які можна використовувати для прославлення людини, прогресу та сучасності, для побудови загальних максимумів мистецтва управління державою і для зведення разом досягнень науки <...> Коли Ранке зробив своє знамените зауваження про те, що слід просто з'ясувати “як це було насправді”, він не мав на увазі, що слід повністю припинити усяку інтерпретацію доти, доки не буде зібрано всі свідоцтва, що дозволяють правильно відтворювати історію від початку до кінця. Жоден із німецьких істориків не займав подібної позиції. Ранке просто хотів уникнути занадто “осучасненого”, прямолінійного сприйняття минулого. Він хотів “історичності”, хотів описувати минулі епохи, інститути та людей наскільки можливо “в їхніх власних термінах”, а не судити про папство епохи Відродження з точки зору Лютера, а про Середньовіччя -- за нашими власними стандартами. Ідеал минулого з позиції минулого -- основна тема німецької історичної традиції» [17, с. 122-123].

В основі концепції Геррманна лежав принцип системної реконструкції, будь- які спроби театрознавчих узагальнень, мають вартість лише тоді, коли спираються на систематизовані реконструкцій, а не на бурхливу фантазію (щоправда, цієї вимоги він не дотримувався послідовно, адже у другій частині праці, присвяченої театрові середньовіччя, він досліджував іконографію, виходячи з упередженого уявлення до гри середньовічного актора).

Саме системність, вважав Крістофер Бальме, була ледь не головною ознакою досліджень Геррманна: «системні принципи, розроблені Геррманном, незаперечні. <...> розроблена в цих рамках методика дослідження джерельної бази є основою будь- якої форми театрально-історичних досліджень, а відтак і “ремеслом”, яке мусить опанувати кожний історик театру» [1, с. 40-41]. Олексій Гвоздєв також наголошував на цій особливості: «[Макс Геррманн] заклав початок систематичного вивчення сценічного значення гравюр» [4, с. 233].

«Систематичне впровадження їх [уявлень щодо фантазії глядача] у процес ре- конструкційної побудови та їх використання на конкретно-практичних деталях, -- із захопленням писав Олексій Гвоздєв, --уперше здійснено Максом Геррманном» [2, с. 133]. Проте, окрім популяризації ідей Геррманна, сам Гвоздєв не зробив практичних кроків, спрямованих на використання методології Геррманна. Причини цієї «практичної відчуженості» спробував пояснити Микола Песочинський: «У працях М. Геррманна, <...> реконструюється конкретне просторове рішення старовинних вистав, тоді як школа Гвоздєва прагне визначити атрибути театральності, що зберігаються від епохи до епохи. <...> школа Гвоздєва знаходила обґрунтування і витоки реально існуючої в театральному процесі невербальної театральності, тоді як німецьке театрознавство моделювало втрачені сценічні форми» [15, с. 81]; «.ракурс досліджень Геррманна (принаймні тих, що були у полі зору Гвоздєва) інший, ніж у перших російських театрознавців <...> Для ленінградців вистава -- система живих дійових образів, а не матеріальна складова простору та мізансцени» [16, с. 137-138]. Розглядаючи театр як систему, тобто «співвідношення між формою сценічного майданчика, складом глядачів і характером драматургії, що обслуговує актора» [3, с. 9], Гвоздєв, так само як і Вс. Всеволодський-Гернгросс та інші дослідники, був схильний до об'єднання соціологічних методів із методами формального аналізу, акцентував увагу на зв'язку певного типу вистави з соціальними процесами, класовими суперечностями тощо.

Така сама відмінність, незважаючи на зовнішню подібність, існує між методологією Макса Геррманна і принципами, закладеними українськими театрознавцями. Так, Володимир Перетц від перших своїх праць тяжів не до реконструкції конкретної вистави, а до типологізації (Г. Хайченко, коментуючи засади, на яких було створено видрукуваний за редакцією Перетца збірник «Старовинний театр в Росії» [21], писав, що автори збірника «не мали на меті реставрацію окремої конкретної вистави, їхні дослідження мали типологічний характер, вони прагнули виявити сам тип старовинної вистави» [25, с. 70]). Так само і Петро Рулін, досліджуючи ґенезу сценічного жанру [19, с. XXXVIII], стилю виконання [18] і методів роботи актора над роллю [20, с. 88, 93], тяжів до типології вистав.

Технологіям, який на початку століття характеризував методологію багатьох тогочасних мистецтвознавців, був спільною рисою досліджень Макса Геррманна і Володимира Перетца, на що, у контексті дослідження доробку Іполита Моргілев- ського, звернула увагу Олена Ненашева [13, с. 100].

Найголовнішу відмінність зумовлено хронологією впровадження нових принципів дослідження: за два десятиліття до виходу друком славнозвісної праці Геррманна, ці технологічні принципи використовував у своїх дослідженнях, а згодом впроваджував, викладаючи у Києві, в Імператорському університеті св. Володимира і у Музично-драматичній школі Миколи Лисенка, Володимир Перетц. Однак, як і Олексія Гвоздєва, його було звинувачено у формалізмі і, так само, як і Макса Геррманна, було репресовано. Відтак спільні для них принципи («формально-історичного теорія», як називав свою концепцію Геррманн) не дістали подальшого розвитку, що загальмувало розвиток театрознавства на багато десятиліть.

театрознавство школа німеччина ніссен

Література

1. Бальме К. Вступ до театрознавства [Текст] / К. Бальме. -- Львів: ВНТЛ-Класика, 2008. -- 269 c.

2. Гвоздев А. Итоги и задачи научной истории театра // Из истории советской науки о театре. 20-е годы: сб. [Текст] / А. Гвоздев. -- М.: ГИТИС, 1988. -- С. 120-160.

3. Гвоздев А. О смене театральных систем // О театре: временник Отдела истории и теории театра Государственного института истории искусств: сб. [Текст] / А. Гвоздев. -- Л.: Academia, 1926. --С. 7-37.

4. Гвоздев А. Театральная гравюра и реконструкция старинного театра // Зеленая птичка: сб. [Текст] / А. Гвоздев. --Пг.: Петрополис, 1922. -- С. 226-233.

5. Гвоздєв О. Німецька наука про театр (до методології історії театру) // Гвоздєв О. З історії театру і драми: зб. [Текст] / О. Гвоздєв. -- Львів: Вид. центр Львів. нац. ун-ту імені Івана Франка, 2008. -- С. 9-40.

6. Герман М. О задачах театроведческого института // Наука о театре: межвуз. сб. науч. тр. [Текст] / М. Герман. -- Л.: ЛГИТМиК, 1975. -- С. 58-64.

7. Евреинов Н. Метод художественной реконструкции театральных постановок // Театральные новации [Текст] / Н. Евреинов. -- Пг.: Третья стража, 1922. -- С. 79-84.

8. Колязин В. От мистерии к карнавалу [Текст] / В. Колязин. -- М.: Наука, 2002. -- 204 с.

9. Копелев Л. Германия // История европейского искусствознания: вторая половина XIX века начало XX века: в 2 кн. [Текст] / Л. Копелев. -- М.: Наука, 1969. -- Кн. 1. -- C. 425-451.

10. Лев К. [Лев Копелев?]. Театроведение. Германия // Театральная Энциклопедия [Текст] /Лев К. --М.: Сов. энциклопедия, 1967. -- Доп. Указатель. -- С. 183-186.

11. Леш С. Соціологія постмодернізму [Текст] / С. Леш. -- Львів: Кальварія, 2003. -- 344 с.

12. Лужницький Г. Український театр: Наукові праці. Статті. Рецензії: зб. [Текст] / Г. Лужницький. -- Львів: [Б/в], 2004. -- Т. 1. -- 344 с.

13. Ненашева О.Ю. Технологізм у мистецтвознавчих дослідженнях Іполита Моргілевського в історико-культурному контексті: дис.... канд. мистецтвознав.: 26.00.01 [Текст] /Олена Юріївна Ненашева ; ІПСМ НАМ України. -- К., 2015. -- 215 с.

14. Пауль А. Театроведение как теория театрального действия // Театроведение Германии: система координат: сб. [Текст] / А. Пауль. -- СПб.: Балтийские сезоны, 2004. -- С. 43-63.

15. Песочинский Н. Начало театроведения. Гвоздевская школа // Имена. События. Школы: Страницы художественной жизни 1920-х: сб. [Текст] / Н. Песочинский. -- СПб.: РИИИ, 2007. -- Вып. 1. -- С. 71-108.

16. Песочинский Н. О театроведческой школе А. А. Гвоздева // «Ревизор» в театре имени Вс. Мейерхольда: сб. [Текст] / Н. Песочинский. -- СПб.: [Б/и], 2002. -- С. 131-151.

17. Рингер Ф. Закат немецких мандаринов [Текст] / Ф. Рингер. -- М.: Новое литературное обозрение, 2008. -- 645 с.

18. Рулін П. Акторський стиль Заньковецької [Текст] / П. Рулін // Червоний шлях. --1927. -- № 4. -- С. 183-203.

19. Рулін П.І. Котляревський і театр його часу [Текст] / П. Рулін // Рання українська драма. -- [Х.:] Книгоспілка, 1927. -- С. VII-LXXII.

20. Рулін П. Марія Заньковецька: життя і творчість [Текст] / П. Рулін. -- Х.: Рух, 1929. --109 с.

21. Старинный театр в России XVII-XVIII вв.: сб. [Текст]. -- Пг.: Academia, 1923. --178 с.

22. Филатов М. Нацистские мифы вчера и сегодня [Текст] / М. илатов. -- Алма-Ата Казахстан, 1979. -- 215 с.

23. Франко І. Коментарі. Задачі і метод історії літератури [Текст] /1. Франко // Франко І. Зібр. тв.: у 50 т. -- К.: Наук. думка, 1984. -- Т. 41: Літературно-критичні праці (1890-1910). -- 680 с.

24. Франко І. Тополя Т. Шевченка [Текст] /1. Франко // Франко І. Зібр. тв.: у 50 т. -- К.: Наук. думка, 1984. -- Т. 28: Літературно-критичні праці (1890-1892). -- С. 73-89.

25. Хайченко Г. Основные этапы развития советского театроведения // История советского театроведения: очерки: 1917-1941 [Текст] / Г. Хайченко. -- М.: Наука, 1981. -- С. 38-119.

26. Яковенко Н. Вступ до історії [Текст] / Н. Яковенко. -- К.: Часопис “Критика”, 2007. -- 374 с.

27. Allgemeines Theater-Lexikon oder Enzyklopadie alles Wissenswerten fur Buhnenkunstler <...>, Altenburg -- Lpz., 1839-1842. -- 730 c.

28. Bab J. Kritik der Buhne [Текст] / J. Bab. -- B.: Oesterheld & C^o, 1908. --166 с.

29. BirknerN. Vom Genius zum Medienastheten: Modelle des Kunstlerdramas im 20. Jahrhundert [Текст] / N. Birkner. -- B.: Walter de Gruyter, 2009. -- 313 с.

30. Brandt G. W. German and Dutch Theatre: 1600-1848 [Текст] / G. W. Brandt. -- Cambridge Univ. Press, 1993. -- 550 с.

31. Corssen S. Max Herrmann und Die Anfange der Theaterwissenschaft [Текст] / S. Corssen. -- B.: Max Niemeyer Verlag, 1998. -- 300 с.

32. Davies C. W. Theatre for the People: The Story of the Volksbuhne [Текст] / C. W. Davies. -- Manchester Univ. Press, 1977. --181 с.

33. Deutsches Literatur-Lexikon: das 20. Jahrhundert: biographisches-bibliographisches Hand-buch [Текст]. -- B.: Walter de Gruyter, 2011. -- Bd 17. -- 612 c.

34. EnglhartA. «Keine eindeutige Personlichkeit» -- Der «Theaterprofessor» Artur Kutscher und die Theaterwissenschaft an der Universitat Munchen // Die Universitat Munchen im Dritten Reich Aufsatze [Текст] / A. Englhart. -- Munchen: Herbert Utz, 2008. -- Teil II. -- C. 49-63.

35. Fischer-Lichte E. Arbeitsfelder der Theaterwissenschaft [Текст] / E. Fischer-Lichte. -- Gunter Narr Verlag, 1994. -- 258 c.

36. Gerd S. Wer und was ist warum und auf wessen Kosten deutsch? -- Chronologie Niessen, Carl [Текст] / S. Gerd. -- [Б/м: Б/в] 2005. -- 46 c.

37. Harders L. Spurensuche. Helene (1877-1944) und Max Herrmann (1865-1942) // Zeitschrift fur Germanistik [Текст] / L. Hardes, N. Seltsam. -- B.: Peter Lang AG, 2010. -- Bd 20. -- C. 307-323.

38. Herder S. Carl Niessen und das Institut fur Theaterwissenschaft an der Universitat zu Koln // Zehn Jahre Universitatspartnerschaft [Текст] / S. Herder. -- Koln, 2011. -- C. 135-156.

39. Hermann M. Albrecht von Eyb und die Fruhzeit des deutsches Humanismus [Текст] / M. Herrmann. -- B.: Weidmann, 1893. -- 437 c.

40. Hermann M. Die Entstehung der Berufsmafiigen Schauspielkunst im Altertum und in der Ne- uzeit. -- B.: Henschel, 1962. -- 313 c.

41. Hermann M. Forschungen zur deutschen Theatergeschichte des Mittelalters und der Renaissance [Текст] / M. Herrmann. -- B.: Weidmannsche Buchhandlung, 1914. -- 542 c.

42. Herrmann H.-C. Das Archiv der Buhne [Текст] / H.-C. Herrmann. -- Paderborn: Wilhelm Fink Verlag, 2005. -- 323 c.

43. Herrmann M. Das theatralische Raumerlebnis // Raumtheorie [Текст] / M. Herrmann. -- Frankfurt a/M: Suhrkamp, 2006. -- C. 501-513.

44. Hoppner W. Das Berliner Germanische Seminar in den Jahren 1933 bis 1945 // Literaturwis- senschaft und Nationalsozialismus [Текст] / W. Hoppner. -- B.: Walter de Gruyter, 2003. -- C. 87-107.

45. Innes C. Edward Gordon Craig. Directors in Perspective [Текст] / C. Innes. -- CUP Archive, 1983. --254 c.

46. Knowles R. P. Modern Drama: Defining the Field [Текст] / R. P. Knowles. -- Univ. of Toronto Press, 2003. -- 212 c.

47. Konig C. Internationales Germanistenlexikon 1800-1950 [Текст] / C. Konig. -- B.: Walter de Gruyter, 2003. -- V. 2. -- 2200 c.

48. KosterA. Die Meistersingerbuhne des sechzehnten Jahrhunderts [Текст] / A. Koster. -- Haale: Verlag von Max Niemeyer, 1920. --111 c.

49. Kotte A. Theaterwissenschaft: Eine Einfuhrung [Текст] / A. Kotte. -- UTB, 2012. -- 323 c.

50. Laage K. Theodor Storm - Erich Schmidt 1.1877-1880: Briefwechsel. Kritische Ausgabe [Текст] / K. Laage. -- Erich Schmidt Verlag, 1972. -- 211 c.

51. London J. Theatre Under the Nazis [Текст] / J. London. -- Manchester Univ. Press, 2000. -- 356 c.

52. Martschukat J. Geschichtswissenschaft und «performative turn»: Ritual, Inszenierung und Per- formanz vom Mittelalter bis zur Neuzeit [Текст] / J. Martschukat. -- Koln: Bohlau Verlag, 2003. -- 285 c.

53. Meyers neues Lexikon [Текст]. -- Lpz.: VEB Bibliographisches Institut, 1974. -- Bd 13. -- C. 704.

54. Muller H.H. Wissenschaft ohne Universitat, Forschung ohne Staat. Die Berliner Gesellschaft fur deutsche Literatur (1888-1938) [Текст] / H.-H. Muller. -- B.: Walter de Gruyter, 2011. -- 570 c.

55. Ohlschlager G. Leipziger Germanistik: Beitrage zur Fachgeschichte im 19. und 20. Jahrhundert [Текст] / G. Ohlschlager. -- B.: Walter de Gruyter, 2013. -- 214 c.

56. Sachs R.H. Evolution of Memory: Historical Revisionism as Seen in the Words of George J. Wittenstein. [Текст] / R.H. Sachs. -- Exclamation Publishers, 2011. --Vol. I. -- 300 c.

57. Taube G. Puppenspiel als kulturhistorisches Phanomen: Vorstudien zu einer Sozial- und Kul- turgeschichte des Puppenspiels [Текст] / G. Taube. --B.: Walter de Gruyter, 1995. -- 243 c.

58. Trilse C. Theater Lexikon [Текст] / C. Trilse. -- B.: Henschel Verlag, 1978. -- 625 c.

Размещено на Allbest.ru