Віхи історії України у сучасному монументальному живописі

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Монументальне мистецтво є одним з видів образотворчого мистецтва, що активно впливає на формування навколишнього середовища людини, належить до найдавніших проявів її творчості. Його художня сутність полягає у репрезентації соціальних, релігійних, філософських, політичних, державотворчих ідей, що розкривають образну модель світу того чи іншого народу. У сучасній термінології терміном «монументальне мистецтво» визначають твори монументально-декоративного мистецтва (живопис, мозаїка, вітраж, декоративна ліпка тощо) та монументальної скульптури; вони існують у синтезі з архітектурою, зокрема, з архітектурним ансамблем.

Синтез мистецтв є вищою формою художнього розвитку мистецтва, оскільки передбачає не тільки досконалість окремих складових його компонентів, але і естетичну якість, що виникає в результаті художньої взаємодії цих видів. Монументальний живопис, як і скульптура, реалізовує єдиний художній задум власними засобами виразності -- відображає дух епохи в найбільш узагальнених, певною мірою не скороминущих образах; відповідно, архітектура організовує просторові структури, визначає його місце, ідейну спрямованість, масштаб, загальні принципи композиції. Сучасні тенденції монументального живопису обумовлені новими соціокультурними потребами та архітектонікою інтер'єру. Прояв цих тенденцій у даній статті проілюстровано на прикладі живописних панно «Найдавніші Університети України» та «Духовні святині Києва», створених під час художнього оформлення зали прийомів делегацій Національного університету імені Т.Г. Шевченка. Вони визначають актуальність даного дослідження, де водночас буде висвітлено процес підготовки та проведення циклу робіт, спрямованих на увічнення історії України, впливу і значення художніх панно для національно-патріотичного та естетичного виховання молоді. Результати дослідження матимуть теоретичне і практичне значення у підготовці фахівців у галузі монументального мистецтва.

Монументальному живопису присвячено чимало праць, в яких здебільшого розкривалася його еволюція в якості релігійного живопису в оформленні культових споруд. Ці відомості містяться у монографії Ю. Асєєва «Джерела. Мистецтво Київської Русі» (К., 1980), статті Г. Логвина «Монументальний живопис» у колективній праці «Історія українського мистецтва» (Т. 2) та ін.; натомість монументальний живопис у громадській архітектурі представлено книгою Є. Холостенка «Монументальне мистецтво радянської України» (К., 1932); у колективній праці «Історія українського мистецтва: У 6 т.» статтями Є. Горбенко (Т. 4) та Ю. Белічка (Т. 5 і Т. 6), брошурою І. Попової «Український радянський монументальний живопис» (К., 1973); статею Н. Велигоцької «Сучасний монументальний живопис» (Образотв. мистец. --1980. -- № 4. -- С. 8-11), Л. Попової «Монументальний живопис в архітектурі типових споруд» (Образотв. мистец. --1974. -- № 3), дисертацією Г. Скляренко «Монументально-декоративное искусство в общественных зданиях Украины 1970-х годов (к проблеме архитектурно-художественного ансамбля в городской среде)» (К., 1984) та ін. Натомість висвітлення тенденцій монументально-декоративного мистецтва, зокрема живопису, періоду незалежності України у мистецтвознавчій літературі є недостатнім. монументальний образотворчий живопис

Охарактеризувати сучасні тенденції монументального живопису як однієї з форм репрезентації історичних подій в Україні. Показати у цьому контексті процес підготовки та проведення циклу робіт щодо створення монументальних живописних панно «Найдавніші Університети України» та «Духовні святині Києва» (2004). для оформлення зали прийомів делегацій Національного університету ім. Тараса Шевченка, ідейно спрямованих на увічнення історії України.

Монументальний живопис -- головна складова частина оздоблення інтер'єру. Завдання художників, що створюють його, полягає в тому, щоб донести до своїх сучасників сенс різних історичних подій, біблійних текстів, міфологічних сюжетів тощо. Створені протягом віків монументальні розписи, які збереглися до нашого часу, є свідченням історичних та художніх змін; тому вони важливі також і в документальному плані, а відтак завдяки своїй цінності вони є невід'ємною складовою художньої спадщини України. Завдяки їх довговічності нові покоління довідуються про особливості життя власних предків, про історію становлення держави, релігійну культуру тощо. Документальні джерела засвідчують, що у І-й половині XVI -- І-й половині XVII століття монументальний живопис був поширений в оформленні парадних приміщень замків. Наприкінці XVIII століття декоративне малярство прикрашало будинки Київської академії, Переяславської колегії. У XVIII -- I-й половині XIX століття міські будинки та маєтки прикрашали тематичні та декоративні розписи. На зламі XIX -- XX століть важливу роль у художній культурі України, зокрема у процесі відродження національних традицій, відіграла творчість В. Кричевського, С. Васильківського, М. Бойчука та ін.

Мистецький тандем В. Кричевського, С. Васильківського та М. Самокиша реалізував успішний проект монументально-декоративного оформлення будинку Полтавського губернського земства. В 1910-1920-х функціонувала група художників під керівництвом М. Бойчука, яка здійснила розписи Луцьких казарм у Києві (1919), Селянського санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1927-1929 рр.), Червонозаводського театру Xаркова (1934-1935 рр.). Бойчукістами здійснено перші спроби синтезу монументального живопису з новим типом архітектури.

Стилістика монументального живопису змінювалася від узагальнених форм до реалістичних та декоративних, що обумовлювалось типологією архітектури. Мета монументалістів полягала у перетворенні архітектурного простору, внесенні в нього нових естетичних форм та сенсів. В історії українського мистецтва монументальному живопису відведено важливе місце, оскільки він репрезентує не лише культурну складову, але й творчі досягнення митців, що постійно апелюють до експерименту. Монументалісти представляли високопрофесійний щабель мистецтва, майстерно володіли технікою та побудовою композицій, досягали позитивних емоцій у передачі образів та сюжетних ліній завдяки декоративним ефектам.

У XX столітті український монументальний живопис представлений роботами Й. Бокшая (розписи інтер'єра палацу митрополита у Чернівцях), В. Кричевського (розпис інтер'єра музею Т.Г. Шевченка у Каневі) та ін. Важливу роль у формуванні монументального мистецтва 1950-х -- 1960-х відіграли художники С. Кириченко, Г. Довженко, I. та М. Литовченко, В. Задорожний, М. Стороженко та Е. Котков. Низку яскравих творчих індивідуальностей продовжують молодші за віком художники: В. Прядка, В. Пасивенко, А. Гайдамака, В. Григоров, I. Марчук, О. Дубовик, М. Малишко, В. Федько, О. Володимирова, Л. та Т. Дмитренко, О. Мельник, Ю. Левченко та багато інших.

Особливо активний розвиток монументального мистецтва припадає на 1960-1970-ті, коли розбудовуються міста і селища, з'являються адміністративні будівлі, палаци культури, навчальні заклади, дитячі садки, бібліотеки, вокзали тощо. В 1960-х сенси оформлення споруд були більш прив'язані до їх призначення. Тому через провідну роль архітектури формувалися основні ознаки монументального живопису -- узагальнений малюнок, локальний колір, яскрава декоративність, площинність, алегоричні та символічні атрибути, які замінили собою детальну розробку сюжету, стали ледь чи не обов'язковими для монументальних творів [1]. Найбільш різноманітні за образами, стилістикою, тематичними рішеннями в той час були монументальні розписи в інтер'єрах громадських споруд. Замкнений, функціонально визначений простір був більш легким для розробки цілісного художнього рішення; він надавав можливість уважно продумати умови сприйняття [2, с. 628]. Пошуки художників зосереджувалися на розробці формальних прийомів та нової естетики. До кращих пам'яток цього часу відносять плафонний живопис, виконаний А. Чер- новим 1958 року в приміщенні Київської консерваторії (тепер Національної).

З 1970-х монументально-декоративне мистецтво, зокрема живопис, набирає самоцінності: він вже не просто «слугує», а виступає рівноправним явищем нарівні з архітектурою, стає важливим фактором творення простору. Тому монументальний живопис стає складовою великих архітектурно-художніх комплексів; він позначений новими формальними рішеннями, стилістикою, засобами виразності, авторським баченням. Це визначило новий етап у розвитку монументально-декоративного мистецтва в Україні, спрямованого на створення художньо виразного, змістовного середовища життєдіяльності людини. Монументальне мистецтво починає розглядатися як частина містобудівної композиції, як важливий художній елемент архітектури, що може виконувати різноманітні просторові, змістові, декоративні завдання [2, с. 643]. Художники починають втілювати розмаїті за змістом рішення, акцентуючи увагу на аксіологічному аспекті монументального живопису, розвиваючи літературну фабулу.

Рис. 1. Панно «Найдавніші Університети України». Полотно, акрил. 2004

Натомість у цей час недостатньо розкриваються історичні теми, їх конкретні події, герої, а також теми, дотичні до національної традиції. Багатозначними стають просторові рішення живопису, завдяки яким трансформується архітектурний об'єм. Це призводить до перенесення головних художніх функцій з архітектури на розпис, не порушуючи їх інтеграційної єдності з архітектурою. У цей час монументалістика стає більш різноманітною за пластичним рішенням, техніко-технологічними особливостями -- що, зокрема, підтверджують стінописи в інтер'єрі Інституту теоретичної фізики в Києві, створені у 1968-1970-х групою художників І. Марчуком, М. Стороженком, А. Гайдамакою, Л. Міщенко.

Після утвердження незалежності художнє життя в Україні, а також ставлення до культурної спадщини зазнали глибоких змін. З 1990-х монументальне мистецтво для багатьох стало ледь не уособленням пережитків попередньої епохи. Але протягом останніх десятиліть утвердилась практика, в процесі котрої художник і архітектор вже на стадії проектування архітектурного об'єкту працюють спільно, разом створюючи його просторове та естетичне рішення. Це стосується і художників-прикладників, пошуки яких в оформленні інтер'єрів направлені не на створення окремої роботи, а на предметний ансамбль, на поєднання різних видів декоративного мистецтва, різних матеріалів, а також на їх взаємозв'язок в цілях створення певного образу художньо насиченого середовища [3, с. 9].

Функціональні та композиційні можливості просторової організації архітектурного середовища визначаються двома висхідними формами -- об'ємом та площинністю. Тому, створюючи монументальні розписи, необхідно враховувати архітектурну ситуацію, розміри площин, на яких буде вміщуватися живопис, масштаб зображень, ритм, колір, кут зору глядачів. Зображений живописом світ може бути просторовим, тривимірним, може активно впливати на сприйняття реального простору. Проблема взаємодії реального і зображеного простору виникає протягом всієї історії монументального живопису в різних аспектах [4].

Рис. 2. Панно «Духовні святині Києва». Полотно, акрил. 2004

Площинне зображення має структури елементів і зв'язків, які виходять назовні і взаємодіють з усією просторовою системою. Ще не так давно художник-монументаліст ставився до архітектурного простору як до полотна. Монументальні техніки -- такі, як розпис, мозаїка чи вітраж -- сприймались ізольовано від оточуючого середовища. Синтез сприймали в якості взаємозв'язку зі стіною, через що намагалися «не порушувати», «не проривати» її -- такими були головні завдання митців давніх часів [5].

Позаяк організація простору є функцією архітектури, то у тих випадках, коли цю функцію безпосередньо беруть на себе різні форми монументально-декоративного мистецтва, ми говоримо про ідентифікацію їх зв'язків з архітектурою. Бо суть -- організація простору -- залишається незмінною. Організація простору виступає як реально важливий художній феномен. Пробудження естетичної емоції є особливою функцією простору», -- писав Ле Корбюзьє, присвятивши в «Модулорі» поетичні рядки «простору, що дарує людині дивосвіт естетичної насолоди» [6].

Архітектурно-художня практика свідчить про те, що монументально-декоративний живопис стає все більш змістовним на сучасному етапі, коли активно втілюються теми, пов'язані з історією України, її героями, визначними особистостями у різних сферах діяльності. Такий запит суспільства досить успішно реалізовують художники-монументалісти в громадських приміщеннях, зокрема у навчальних закладах, що є елементом не лише оформлення простору, але й патріотичного виховання молоді. Розглянемо питання синтезу архітектури та монументального живопису на прикладі розписів в приміщенні для прийому гостей Національного університету ім. Т.Г. Шевченка в м. Києві.

Автори архітектурного проекту -- архітектори Наталія Блажієвська та Валерій Дубовик. Живописні панно «Найдавніші Університети України» та «Духовні святині Києва» 2004 року створила Наталія Литовченко (розмір кожного -- 200х160; техніка -- акрил на полотні). З самого початку роботи над цим об'єктом архітектори та художник працювали над цілісною концепцією вирішення інтер'єру, органічно поєднавши засоби виразності обох видів мистецтва. Тому було вирішено членувати простір інтер'єру імітованими колонами, щоб виділити площину для створення живописних панно. Таким чином було досягнуто композиційної рівноваги між розписом та архітектурним середовищем. Структурний поділ стін зали доповнили й ніші для книг та атрибутів нагород, між якими, власне, і виконане панно. Поєднання білого і червоного у декорі стін гармонійно доповнює архітектоніку простору.

Ідея створення та стилістика панно розроблялася автором на основі художньої спадщини української книжкової графіки XVII століття та досягнень монументалістів ХХ століття. Це обумовило архітектурну ситуацію та композицію панно, які вирішені за принципом диптиху й розташовані одне навпроти іншого. Композиції вирішено за принципом синтезу різножанрових художніх образів, рознесених у часопросторі. У центральній частині панно «Духовні святині Києва» зображено прекрасний краєвид схилів Дніпра та силует Печерської Лаври. Дніпром пливе козацький човен «чайка». Небо трактоване піднесено та героїчно. Тематичну композицію доповнює зображення будівлі університету у нижній частині, виконаного на сувої та обрамленого рослинним орнаментом. Угорі, над пейзажем, намальовано старовинний герб Києва з Архангелом Михаїлом. Праворуч та ліворуч у золотому багеті зображено постаті Андрія Первозваного та княгині Ольги. В його нижній частині -- київські собори, Святої Софії та Успенський. Кольорова гамма побудована на контрасті синьо-голубих та охристо-золотих відтінків; останні асоціюються з кольором старого золота.

На другому панно в центральній частині намальовано будівлю Київського університету, яку вінчає однойменний напис; по обидва боки від неї -- св. Володимир та Архангел Михаїл. У нижній частині зображено символ знань -- розкриту книгу, прикрашену з боків уквітчаними гілками. Центральну частину обрамлено пишним багетом, в центрі якого вгорі розміщено герб Університету, а на бокових полях намальовано архітектурні споруди найдавніших університетів України -- це Києво- Могилянська Академія, якій цього року виповнюється 400 років, а також Університети Львова, Чернівців, Одеси та Харкова. Всі вони умовно з'єднані між собою широкою стрічкою.

Стилістика розпису орієнтована на традиції стилю бароко, що підкреслює давні традиції освіти в Україні, а також його духовну складову, що уособлено в образах святих. Панно виконані в техніці гобеленового живопису, який було продемонстровано Н. Литовченко вперше 2001 року, під час створення серії живописних панно «Мальовнича Україна» для зали очікування № 2 Центрального залізничного вокзалу (Київ).

Художній образ інтер'єру побудовано на кольоровій гармонії, ритмічному співвідношенні деталей, взаємодії та зв'язку всіх різновидів мистецтв. Монументально-декоративний живопис завжди повинен органічно поєднуватись з архітектурою. Живописні панно «Найдавніші Університети України» та «Духовні святині Києва» є невід'ємною частиною інтер'єру зали, а це свідчить про те, що мета синтетичного поєднання архітектурного середовища та живописних творів досягнута.

Таким чином, спосіб реального буття та умови сприйняття архітектури, скульптури та живопису дають нам можливість виявити їх просторово-утворюючі складові: «для архітектури -- об'єм-площина, для скульптури --об'єм-площина, для живопису -- площина. Архітектура, живопис та скульптура, взаємодіючи між собою, вибудовують просторовий характер системи в цілому [7]. Слід також підкреслити думку про необхідність дотримання ідеї цілісності побудови загального суспільно-значущого, духовно насиченого, величного інтер'єру, досягнутого шляхом поєднання сучасних тенденцій, колористичної гармонії в архітектурному середовищі. Водночас український художник при створенні композицій завжди прагне привнести у роботу національний колорит.

Перспективою використання вищевикладених досліджень є ознайомлення студентів зі створенням синтетичного поєднання творів монументально-декоративного мистецтва з архітектурою, вміння аналізувати архітектурну ситуацію, вміння створювати гармонійний простір. Молоді митці будуть розуміти, що взаємодія мистецтв несе в собі велику емоційну силу, а твори монументально-декоративного мистецтва, -- в синтетичному поєднанні з іншими мистецькими засобами, -- посилюють пластичне та кольорове багатство архітектури, створюючи оптимальну складність, що наповнює емоційне сприйняття людини, та слугують засобом художнього пізнання і перетворення дійсності, стверджують основні ідеали нашого суспільства і формують його життєве середовище.

Отже, проаналізований процес створення монументальних живописних панно на сучасному етапі засвідчує продовження традицій даного виду мистецтва, а також оновлений підхід до його реалізації, -- що включає співпрацю архітектора і монументаліста, котра дає можливість глибше розкрити задум у відтворенні багатовікової історії України.

Література

1. Ревенко А. Шляхи вирішення синтезу і втілення життєвої правди в українському монументально-декоративному мистецтві [Текст] / А. Ревенко // Мистецтво і життя. -- К., 1978. -- С. 83.

2. Скляренко Г. Матеріали до історії: Монументально-декоративне мистецтво України другої половини ХХ століття [Текст] / Г. Скляренко // Історія українського мистецтва: У 5 т. -- К. : НАН України, ІМФЕ ім. М.Т. Рильського, 2013. -- Т. 5. -- С. 643.

3. Жоголь Л.Є. Декоративное искусство в современном интерьере [Текст] / Л.Є. Жоголь. -- К.: Будівельник, 1986. -- С. 9.

4. Литовченко І.С. Бойчук і сучасність [Текст] / І.С. Литовченко // Образотв. мистец. -- 1994. --№2. --С. 6-8.

5. Базазянц С.А. Художники-монументалисты Беларусии [Текст] / С.А. Базазянц. -- М.: Сов. художник, 1975. -- С. 41.

6. Иконников А.В. Мастера архитектуры об архитектуре [Текст] / А.В. Иконников. -- М.: Искусство, 1972. --С. 261.

7. Степанов Г.В. Пространственная концепция синтеза искусств [Текст] / Г.В. Степанов. -- М.: Сов. художник, 1975. -- С. 94.

Размещено на Allbest.ru