Імпресіонізм, як один із напрямів французького мистецтва XIX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Імпресіонізм, як один із напрямів мистецтва XIX століття

1.1 Історія розвитку імпресіонізму

1.2 Основні характерні риси імпресіонізму

2. Творчість художників - імпресіоністів

2.1 Едуард Мане

2.2 Едгар Дега

2.3 Огюст Ренуар

2.4Каміль Піссаро

2.5 Поль Сезанн

2.6 Альфред Сіслей

2.7 Клод Моне

3. Культурна цінність імпресіонізму

Висновок

Робота над дипломом

Охорона праці

Література

Додатки



Вступ

імпресіонізм творчість художник

У XIX столітті індустріальний розвиток скоротив відстані і ущільнив час. Пейзажі змінилися і поставали перед людиною в новому, незвичному для нього вигляді. Розквіт пейзажу був підготовлений всім розвитком французької культури і мистецтва. Тяга до природи, до всього природного, прагнення протиставити академічного напрямку почуття прості і невибагливі, чітко усвідомлювалися ще напередодні французької революції. На початку 70-х років у Франції почала працювати група молодих художників. Вперше в історії мистецтва художники зробили для себе правилом писати не в своїй майстерні, а під відкритим небом: на березі річки, в поле, на галявині в лісі. Це і були майбутні «імпресіоністи». Важливим принципом імпресіонізму був відхід від типовості. У мистецтво увійшла миттєвість, випадковий погляд, складається враження, що полотна імпресіоністів написані простою перехожим, які гуляють по бульварах і насолоджується життям.

В даний час роботи імпресіоністів цінуються дуже високо. До групи імпресіоністів, як правило, об'єднують тих художників, які брали участь у виставках імпресіоністів в 1870-х - 1880-х роках в Парижі. Це Клод Моне, Едгар Дега, Едуард Мане, Огюст Ренуар, Альфред Сіслей та ін. У представленій роботі буде розглянута тема, присвячена дослідженню імпресіонізму, як одного з напрямків мистецтва XIX століття.Актуальність обраної теми пояснюється необхідністю вивчення даного напрямку французького мистецтва з метою зрозуміти культурну цінність імпресіонізму і оцінити його культурну спадщину (картини і полотна, що збереглися до нашого часу) з сучасної точки зору.

Мета роботи - дослідити імпресіонізм, як один із напрямів французького мистецтва XIX століття. Відповідно до цього були вирішені завдання:

- дослідити історію розвитку імпресіонізму;

- вивчити творчість основних представників імпресіонізму;

- сформулювати висновки і рекомендації за виконану роботу.

Об'єктом дослідження даної роботи є - французьке мистецтво XIX століття. Предметом дослідження виступає - імпресіонізм, як один із напрямів французького мистецтва XIX століття.

Дослідження теми - «Імпресіонізм, як один із напрямів французького мистецтва XIX століття» здійснювалося за допомогою таких методів:

- діалектичний метод - здійснення всебічного пізнання об'єкта і предмета дослідження даної роботи;

- метод аналізу і синтезу - відокремлений аналіз складових частин (творчість, полотна, картини відомих художників України даного напрямку);

- структурно-функціональний метод - визначення ролі імпресіонізму в мистецтві XIX століття і його значення;

- системний метод - аналіз французького мистецтва, як єдиного цілого і виявлення в ній ролі і значення імпресіонізму;

Основна частина включає три розділи: перший розділ присвячений дослідженню історії виникнення імпресіонізму, другий розділ присвячений вивченню творчості найбільш видатних представників даного напрямку, третій розділ присвячений культурній оцінці імпресіонізму.



1. Імпресіонізм, як один із напрямів мистецтва XIX століття

1.1 Історія розвитку імпресіонізму

На гребені ідей Французької революції у французькому мистецтві відбуваються серйозні зміни. Для багатьох діячів мистецтва реалістичний напрямок перестає бути еталоном, і в принципі заперечується саме реалістичне бачення світу. Художники втомилися від вимог об'єктивності та типізації. Народжується нова, суб'єктивна художня реальність. Тепер, важливо не те, як все бачать світ, а то, як його бачу я, бачиш ти, бачить він. На цій хвилі формується один з напрямків мистецтва - імпресіонізм.

На початку 70-х рр. XIX ст. у Франції почала працювати група молодих художників. Вперше в історії світового мистецтва художники зробили для себе правилом писати не в майстерні, а під відкритим небом - на березі річки, в поле, на галявині в лісі. Завдяки винаходу металевих тюбиків для фарб, вже готових і придатних до перенесення, які замінили старі фарби, які готувалися вручну з масла і порошкових пігментів, художники змогли покинути свої майстерні, щоб працювати на пленері. Працювали вони дуже швидко, тому що рух сонця змінювало освітлення і колорит пейзажу. Іноді вони видавлювали фарбу на полотно прямо з тюбика і отримували чисті блискучі кольору з ефектом мазка. У 1870-х рр. багато з цих художників потягнулися в Париж. Це і були майбутні "імпресіоністи".

Велика кількість різноманітних художників об'єднані цією назвою і у кожного з них була своя манера малювання. Так, до групи імпресіоністів об'єднують тих художників, які брали участь у виставках імпресіоністів в 1870-х - 1880-х роках. Це Клод Моне, Едгар Дега, Едуард Мане, Огюст Ренуар, Альфред Сіслей, Анрі Тулуз-Лотрек та інші.

Нові прийоми живопису молодих художників, незвичний вид картин привели до того, що їхні твори не приймали в Паризький Салон, де у живописців була єдина можливість представити глядачам свої роботи. Тоді вони сміливо виступили проти недоброзичливо налаштованого журі Салону, яке рік за роком вперто відмовлялося виставляти їх твори. Об'єднавшись в 1874 році, вони організували свою незалежну виставку. Виставка була відкрита в ательє фотографа Надара, яке знаходилося в Парижі на бульварі Капуцинів. Після цієї виставки художників стали називати імпресіоністами. Ця назва народилося завдяки критику Луї Леруа. Так називалася картина Клода Моне, показана на виставці - «Враження. Сонце, що сходить »(" Impression. Levant soleil ").

Це слово підходило до їхнім роботам, тому що в них художники передавали своє безпосереднє враження від побаченого. Художники по-новому підійшли до зображення світу. Головним для них стали трепетне світло, повітря, у який як би занурені фігури людей і предмети. У їхніх картинах почувався вітер, волога після дощу, нагріта сонцем земля. Вони прагнули розглянути і показати дивне багатство кольору в природі. Імпресіонізм став останнім великим художнім рухом у Франції XIX століття.

Не можна сказати, що шлях художників-імпресіоністів був легкий. Спочатку їх не визнавали, преса або ігнорувала художників, або знущалася над ними; їхній живопис здавався занадто сміливої і незвичайний, над ними сміялися. Ніхто не хотів купувати їхніх картин. Але вони вперто йшли своїм шляхом. Ні бідність, ні голод не могли змусити їх відмовитися від своїх переконань.

Художники не відразу прийняли назву "імпресіоністи", яке до них приліпив один недоброзичливий журналіст. Але вони відновили досвід незалежних виставок з 1876 року. Публіка почала їх приймати тільки в самому кінці XIX століття завдяки підтримці мистецтвознавців і ряду торговців картинами. Минуло багато років, деяких з художників-імпресіоністів уже не було в живих, коли, нарешті, їхнє мистецтво було визнано.

Отже, імпресіонізм - це явище нового підходу до живопису, новий погляд, спрага зупинити мить реальному житті, відобразити його в картині надовго. Даний напрямок в мистецтві відкрило очі і художникам, і глядачам на колір і світло в природі, перевернуло рутину академічних правил.

1.2 Основні характерні риси імпресіонізму

Зараз, коли гарячі суперечки про значення і ролі імпресіонізму пішли в минуле, навряд чи хто наважиться заперечувати, що рух імпресіоністів було подальшим кроком у розвитку європейського реалістичного живопису. "Імпресіонізм - це в першу чергу досягла небаченої витонченості мистецтво спостереження реальної дійсності".

Прагнучи до максимальної безпосередності і точності в передачі навколишнього світу, вони стали писати переважно на відкритому повітрі і підняли значення етюду з натури, майже витіснив традиційний тип картини, ретельно і неспішно створюваної в майстерні.

Імпресіоністи показували красу реального світу, в якому будь-який момент унікальний. Послідовно просветляя свою палітру, імпресіоністи звільнили живопис від землистих і коричневих лаків і фарб. Умовна, "музейна" чорнотав їх полотнах поступається місцем нескінченно різноманітної грі рефлексів і кольорових тіней. Вони незмірно розширили можливості образотворчого мистецтва, відкривши не тільки світ сонця, світла і повітря, але також красу лондонських туманів, неспокійну атмосферу життя великого міста, розсип його нічних вогнів і ритм невпинного руху .

В силу самого методу роботи на пленері краєвид, в тому числі відкритий ними міський пейзаж, зайняв в мистецтві імпресіоністів дуже важливе місце.

Однак не слід, вважати, що живопису імпресіоністів було властиво тільки "пейзажне" сприйняття реальної дійсності, в чому їх нерідко дорікали критики. Тематичний і сюжетний діапазон їхньої творчості був досить широкий. Інтерес до людини, і особливо до сучасного життя Франції, в широкому сенсі був притаманний ряду представників цього напрямку мистецтва. Його життєстверджуючий, демократичний у своїй основі пафос чітко протистояв буржуазному світопорядку. У цьому не можна не бачити наступності імпресіонізму по відношенню до основної лінії розвитку французького реалістичного мистецтва XIX століття.

Зображуючи пейзажі і форми за допомогою кольорових крапок, імпресіоністи піддали сумніву міцність і матеріальність оточуючих речей. Але художник не може задовольнятися одним враженням, йому необхідний малюнок, організуючий цілісну картину. Починаючи з середини 1880-х років нове покоління художників - імпресіоністів, пов'язаних з даним напрямком мистецтва, ставить все нові і нові експерименти в своєму живописі, в результаті яких зростає число напрямків (різновидів) імпресіонізму, художніх груп і місць проведення виставок їхніх робіт.

Художники нового напрямку не змішували різні фарби на палітрі, а писали чистими квітами. Кладучи мазок однієї фарби поруч з іншого, вони часто залишали поверхню картин шорсткою. Було помічено, що багато кольорів стають яскравішими по сусідству один з одним. Цей прийом отримав назву ефекту контрасту додаткових квітів.

Художники-імпресіоністи чуйно відзначали найменші зміни в стані погоди, так як вони працювали на натурі і хотіли створити образ пейзажу, де мотив, кольору, освітлення зливалися б в єдиний поетичний образ міського виду або сільській місцевості. Імпресіоністи надавали великого значення кольору і світла за рахунок малюнка і обсягу. Зникли чіткі контури предметів, контрасти і світлотінь були забуті. Вони прагнули до того, щоб зробити картину подібної відчиненого вікна, крізь яке видно реальний світ. Цей новий стиль вплинув на багатьох художників того часу

Слід зазначити, що імпресіонізм і постімпресіонізм - це дві сторони, або, вірніше, два послідовних тимчасових етапу того корінного перелому, який поклав кордон між мистецтвом Нового і Новітнього часу. У цьому сенсі імпресіонізм, з одного боку, завершує розвиток усього після ренесансного мистецтва, провідним принципом якого було відображення навколишнього світу в зорово достовірних формах самої дійсності, а з іншого - є початком найбільшого після Ренесансу перевороту в історії образотворчого мистецтва, який заклав основи якісно нового його етапу - мистецтва ХХ століття.



2. Творчість художників-імпресіоністів

2.1 Едуард Мане

Про те, наскільки органічно зливалися в мистецтві імпресіоністів традиції і новаторство, свідчить, перш за все, творчість видатного живописця XIX століття Едуарда Мане (1832-1883 рр.). Правда, сам він ніколи не вважав себе представником напрямки імпресіонізму і завжди виставлявся окремо, але в ідейному і світоглядному плані, безсумнівно, був одночасно предтечею і ідейним вождем цього руху

Починаючи з двох своїх програмних творів - "Сніданку на траві" і "Олімпії" (обидві 1863 г.), - Едуард Мане піддається остракізму. В очах добромисної буржуазної публіки і критиків його мистецтво стає синонімом потворного, а самого художника називають "божевільним, який пише картину, трясучись в білій гарячці" (М. де Монтифо). Лише найбільш проникливі уми того часу зуміли гідно оцінити талант Мане. Серед них був Шарль Бодлер і молодий Еміль Золя, який заявив, що "пану Мане призначене місце в Луврі"

Тим часом в своїх роботах, як і в подальшому своєму творчості, художник спирається на досвід класичного мистецтва. Прагнучи естетично осмислити сучасну реальне життя, Едуард Мане використовує величні композиційні схеми живописців Відродження, починаючи з Джорджоне і Тиціана і закінчуючи аж до Веласкеса і Гойї.

Будь-яка його картина уражає гострою спостережливістю, волею і легкістю мазка, сміливою вишуканістю барвистих сполучень, Його картини, ряд портретів і інших робіт 1860-х років написані в ще не подоланої до кінця традиційної живописній манері, хоча і тут вже відчувається прагнення до відкритого кольором і природного освітлення. Пізніше палітра Едуарда Мане стає помітно світліше. Одним з перших він почав писати на чисто-білому грунті, то "навантажуючи" його соковитими мазками яскравих сонячних фарб, то, покриваючи найтоншими півтонами благородних рожевих і сіро-сизих відтінків. Безумовно, художник володів даром передавати нескінченне багатство фарб і живу трепетність реального предметного світу, що особливо чітко проявилося в натюрморті - "ніхто із сучасників Едуарда Мане не міг написати натюрморт краще, ніж він".

Мане звертався до різних жанрів - йому належить кілька картин на історичні сюжети, - однак найвищі його досягнення пов'язані із сучасною фігурної композицією. Художнику була властива незвичайна пильність у виборі гострохарактерній ситуації, як би вихопленої з навколишнього життя, де всевгадується, але нічого не сказано в лоб. Його композиційне майстерність проявляється в умінні знайти несподівану точку зору, найбільш виразний ракурс, жест, обмежитися лише найнеобхіднішим, так що все зайве залишається за межами "кадра".

Особливе місце займає у творчості Мане портрет. Після ранніх, цілком традиційних портретів він приходить до нового розуміння цього жанру. Тепер основну роль грає не стільки поглиблене і грунтовне розкриття внутрішнього світу людини, скільки його гостра характеристика. Він шукає її в поведінці моделі, в ситуації, у властивій тільки їй звичці, яку передає експресивним жестом, несподіваним поворотом голови або позою, щоразу відкриваючи якусь нову, дуже істотну грань особистості

Новаторство Мане полягало в тому, що він зумів по-новому, неупереджено поглянути на навколишню дійсність і розширити коло явищ, до яких зверталася образотворче мистецтво. Він не побоявся зробити об'єктом справді високого мистецтва і втілити в скоєних мальовничих формах такі сторони життя і людських відносин, від яких до нього художники відверталися або не помічали їх. До кінця життя Мане відчував почуття незадоволеності своїм мистецтвом, хоча в його творчості завжди відчувалося прагнення до створення "великого стилю". Його остання картина "Бар у Фолі-Бержер" (1881-1882 рр.) (Додаток 1), свідчить про те, що художник стояв на порозі нового значного етапу своєї творчості.

2.2 Едгар Дега

Серед імпресіоністів практично не було скульпторів, рідкісний виняток склав Едгар Дега (1834-1917 рр.), Який писав картини і творив скульптури. Він примикав до напрямку імпресіоністів, хоча його мальовничі прийоми були зовсім іншими. У центрі мистецтва цього художника і скульптора завжди стояла людина, в той час як пейзаж, чи не провідний жанр імпресіоністів, не грав в його творчості такої значної ролі. Він писав людей різних суспільних верств Франції: модисток, прачок і прасувальниць за роботою, балерин у хвилини відпочинку, на репетиціях під час виступів на сцені; побутові сценки - у кафе, на вулиці, на скачках (одна з його знаменитих скульптур - "Чотирнадцятилітня танцівниця").

Пройшовши короткий період захоплення історичними сюжетами і пізніше портретом, в якому вже проявилася його гостра спостережливість, Дега переходить під впливом Едуарда Мане до зображення сцен сучасного життя Франції. Головними його темами стають - світ балету і скачок, і тепер лише в врідкісних випадках він виходить за їх межі, звертаючись до життя паризької богеми, зображуючи модисток, прасувальниць і прачок

На відміну від своїх друзів-імпресіоністів Едгар Дега не схильний був перебільшувати значення етюду. Основною формою його живопису завжди була сюжетна композиція, в якій яскраво розкриваються характерні особливості творчої індивідуальності цього художника - природність і надзвичайна пильність художнього бачення, загострений інтерес до передачі руху, нещадна, майже безпристрасна аналітичність і одночасно глузлива, а часом і гірка іронія.

Обидві улюблені теми Едгара Дега це - театр і скачки. Вони давали йому можливість вивчити і показати рух у всьому його різноманітті. Він студіює його і як художник, з олівцем в руці, за лаштунками і на іподромі, і як учений, вивчаючи з книг його біологічні механізми у людей і тварин, і цікавлячись дослідами художньої фотографії Надара (хоча Дега сам був умілим фотографом). Щоб домогтися невимушеності в передачі швидкоплинного руху, художник розкладає його на складові частини, які включають моменти попередні та наступні.

Прагнення до безкомпромісного аналізу і відсутність, яких би то не було ілюзій, змушували його вибирати сюжети і теми робіт, що дозволяють показати реальні відносини людей в буржуазному французькому суспільстві, ту зворотний бік життя, яка до сих пір залишалася за межами мистецтва. Він вважає за краще відображати в своїх роботах не блискучу феєрію прем'єри, а виснажливі будні репетицій, коли руху балерин ще невитонченої і незграбні, не красу і динаміку скачки, а проездку коней і професійну посадку жокеїв, строкату, який брів по іподрому натовп.

Гостра спостережливість і глибокий психологізм були незмінно притаманні роботам Едгара Дега. У таких шедеврах художника, як "Нічне кафе" і "Абсент", простежується тема безвихідній туги, відчуженості і самотності людини в натовпі, які досягають у нього вражаючої сили.

Слід зазначити, що при першому погляді на полотна Едгара Дега здається, що це випадково побачений, як би вихоплений шматок реальної дійсності. Насправді ж в його картинах все ретельно продумано і чітко вивірене. Ось цієї абсолютно чіткою композицією, а також увагою до визначеності і чіткості ліній твору Едгара Дега відрізняються від робіт інших художників - імпресіоністів.

2.3 Огюст Ренуар

Життєрадісне сприйняття світу, властиве в цілому всьому імпресіонізму, особливо чітко проявилося у творчості одного з найбільших представників цього напрямку Огюста Ренуара (1841-1919 рр.), За своє життя він написав понад 60 картин. На відміну від більшості імпресіоністів того часу для нього художній інтерес представляли людські обличчя, невимушені пози людей, а не краси природного ландшафту.

Вперше роботи Ренуара були виставлені в Парижі в 1864 році, але слава і визнання прийшли до нього в 1874 році на першій виставці художників - імпресіоністів. З 1877 року біля Ренуара було достатньо шанувальників, і художник не відчував потреби ні в чому. Найвищі досягнення Огюста Ренуара пов'язані із зображенням жінок і дітей. Його улюблений тип - жінки з пишними формами, припухлими губами, кирпатим носиком і чарівно бездумними очима. Він пише їх одягненими і голими, на вулиці під дощем, на гойдалках в саду, під час купання або за сніданком з засмаглими човнярами. Його моделі - дівчини з народу і небагаті буржуазку, здорові і свіжі, які не знають корсета і не соромляться своєї наготи.

У портретах Ренуара не цікавить внутрішній світ людини, хоча він прекрасно вміє передати зовнішній вигляд і швидкоплинне настрій моделі. Тому настільки вдалі і привабливі його жіночі портрети і настільки банальні і невиразні обличчя чоловіків. Особливо чарівні його зображення дітей з їх живою безпосередністю і своїм дитячим світом.

Картини Ренуара здаються написаними на єдиному диханні, хоча він більше, ніж інші художники-імпресіоністи, приділяв уваги живописній техніці. Він пише то дрібними, покладеними поруч мазочками, то широкими напівпрозорими мазками, перетікають одна в одну, і тоді крізь них просвічує полотно, а живопис своєю прозорістю нагадує акварель. Тонко нюансірованние лессировки змінюються густими, плотнозерністимі шматками живопису, причому дуже часто ці прийоми сусідять в одній картині. Здається, що художнику доставляло особливу насолоду розігрувати ці блискучі барвисті гармонії, які були вираженням його темпераменту.

Найвідомішими картинами художника є - портрет "Мадам Шарпантьє зі своїми дітьми" (Додаток 2), в композицію якого включено чудовий натюрморт на столі, величезний сенбернар, що лежить на підлозі, сама господиня в модному платті і діти в легких дівочих нарядах; "Бал в саду Мулен де ла галет", де художник зафіксував своє миттєве враження від строкатої рухливої масилюдей. Він, як і інші імпресіоністи, відмовився від ретельного виписування форми кожного предмета, зосередивши увагу на передачі цієї форми в трепетних відблисках того чи іншого висвітлення.

В середині вісімдесятих Ренуар розробляє більш м'який прийом листи, змінюються також і сюжети полотен. Він більше пише оголену жіночу натуру, зустрічаються і міфологічні мотиви ( "Купальниці").

Типом живопису, що привертає увагу Ренуара в 1980-х роках стає погрудное зображення молодої жінки в капелюсі. Укартинах жінка змальовується мислітельніцей або діячкою, що не господинею і не робітницею, а створенням природи і її прикрасою. Тому самі живі фарби природи, розкішні садові квіти виявляються тут зовсім доречними ( "Жінка, що поправляє капелюх", "Дівчина в капелюсі з червоними маками"). Пишні жіночі головні убори настільки подобалися Ренуара, що для його моделей спеціально замовлялися незвичайні, химерні капелюхи.

Ренуар шукав свій шлях, прагнув до точності малюнка і композиційного рішення, у виборі ж сюжету він був вільний. Сюжети, написані ним на тему театру або цирку, різко відрізнялися від інших імпресіоністів. Він намагався передати показати звичайного глядача в очікуванні святкового видовища. Це картини "Ложа", "Перший виїзд" і багато інших.

У 1912 році ревматизм прикував Ренуара до ліжка, але навіть в інвалідному візку він продовжував писати і зайнявся скульптурою, але параліч не дозволяв йому творити руками, тому він керував учнями. Він продовжував працювати до глибокої старості, прив'язуючи кисті до зведеним подагрою пальцях.

2.4 Каміль Піссаро

Дуже складним був творчий шлях Каміля (1831-1903 рр.), Єдиного художника, який брав участь у всіх виставках імпресіоністів. Дж. Ревалд називав його "патріархом" цього руху. Почавши з пейзажів, близьких по живопису барбізонців, він під впливом Едуарда Мане і своїх молодих друзів почав працювати на пленері, послідовно висвітлюючи палітру. Поступово він виробляє свій власний імпресіоністичний метод. Одним з перших він відмовився від вживання чорної фарби.

Каміль Піссарро завжди був схильний до аналітичного підходу до живопису, звідси його експерименти з розкладання кольору - "дівізіонізма" і "пуантеллізму". Однак незабаром він повертається до імпресіоністичнійманері, в якій створені його найкращі твори - чудові серії міських пейзажів Парижа і Руана. Їх композиція завжди продумана і врівноважена, живопис витончена за кольором і віртуозна по техніці.

Піссарро, єдиний художник з імпресіоністів, які не схильні до абстрактним міркуванням, які їм часто приписувалися заднім числом, пережив короткий період захоплення пуантеллізмом (від французького point - точка). Ця теорія була, по суті, умоглядно доведеним до межі принципом імпресіонізму, якому його класики ніколи не дотримувалися буквально. Інша назва цієї течії - дівізіонізм, від division - розділяти, його послідовники вважали, що чисті, незмішані фарби, накладені на білий грунт, повинні зливатися в оці глядача. Вони намагаються відродити декоративно-монументальну композицію, звільнивши її від навмисної випадковості і фрагментарності. Цей напрямок, переживши короткий період розквіту в кінці 1880 - початку 1890-х років, швидко зійшло нанівець.

За своє життя він написав близько 60 картин, найбільш відомими з яких є - «зорати земля» (1874 г.) і «Оперний проїзд» (1889 р).

Пісарро, на відміну від святкового сприйняття природи у Моне, завжди бачить в пейзажі сліди людської діяльності, буденному житті селян.

2.5 Поль Сезанн

Поль Сезанн (1839-1906 рр.) Свого часу заявив, що він хоче зробити з імпресіонізму солідне, істинно музейне мистецтво. Поль Сезанн протягом усієї своєї творчості прагнув "зробити з імпресіонізму щось вагоме", цікавлячись в першу чергу передачею просторової структури реальних предметів. Нерідко він свідомо спрощує їх, зводячи до найпростіших геометричних обсягів, ущільнюючи форму, виявляючи її пластичні цінності. Він досягає цього за допомогою інтенсивно згущеного і складно модульованого кольору, не вдаючись до світлотіні.

Художник прагнув знайти постійний, що не залежить від висвітлення в даний момент колір зображуваного предмета. Сутністю його шукань була передача форми співвідношеннями барвистих тонів. «Колір ліпить предмети», - говорив Сезанн. Так, в «Натюрморті з персиками і грушами» форма кожного предмета передана найтоншими градаціями кольору, а композиційне розташування продумано у всіх деталях.

Світ Сезанна відрізняється зовнішньої непорушністю і постійністю. Творячи його, художник працює наполегливо і ревно, "розмірковуючи з пензлем вруках". Хоча різні жанри зближаються в його творчості, ці риси особливо ясно проступають в натюрморті та пейзажі, в стійких предметах і явищах, які постають в картинах Сезанна як "великі тимчасові тривалості". У той же час природа пронизана у нього концентрованої енергією. В "сфероидной просторі" його картин, яке то стискається, то відступає в глибину, розкриваються приховані від очей, але несподівано зримі космічні сили.

Все здається матеріально відчутним і об'ємним. Але, завоювавши ці якості, живопис Сезанна втратила, однак, конкретність у зображенні реальних предметів. Часто в його творах не можна зрозуміти, які саме фрукти зображені, які узяті тканини, з чого зроблений той або інший предмет. Ці елементи абстрагування, закладені в методі Сезанна, привели згодом мистецтво його послідовників до повної умовності форм і абстрагованості.



2.6 Альфред Сіслей

Серед імпресіоністів також має бути названо ім'я Альфреда Сіслея (1839-1899 рр.). Творам Сіслея, близько 40 картин (в тому числі «Канал в море»), англійця за походженням, властива особлива мальовнича елегантність. Блискучий майстер пленеру, він умів передати прозоре повітря ясного зимового ранку, легкий серпанок зігрітого сонцем туману, що біжать по небу у вітряний день хмари. Його гамма відрізняється багатством відтінків і вірністю тонів. Пейзажі художника завжди пройняті глибоким настроєм, що відображає його ліричний в своїй основі сприйняття природи.

2.7 Клод Моне

Одним з майстрів імпресіонізму був великий художник Клод Моне (1840-1926 рр.). З його ім'ям нерідко пов'язують такі досягнення цього мальовничого методу, як передачу невловимих перехідних станів освітлення, вібрацію світла і повітря, їх взаємозв'язок в процесі безперестанних змін і перетворень. Він працював головним чином в області пейзажу.

Клод Моне і близькі до нього художники - Огюст Ренуар, Каміль Пісарро і Альфред Сіслей - звернули увагу на те, що один і той же природний пейзаж представляється зовсім іншим у сонячний чи хмарний день, при ранковому чи вечірнім світлі. Помітивши також, що тіні від предметів зовсім не чорні, а мають визначене фарбування, вони вигнали чорний колір зі своєї палітри. Клод Моне в цілому написав близько 200 картин, серед яких - «Сніданок на траві», «Бузок на сонці», «Бульвар Капуцинів», та ін.

Клод Моне писав один і той же вид (пейзаж) в різний час доби. Такі його серії пейзажів «Копиці сіна» та «Руанський собор». Швидкими начебто недбалими мазками Моне писав колишеться від вітру поле і повну руху вулицю Парижа. Він чудово вмів передати на полотні і пекуче марево літнього дня, і вологий сніг м'якої французької зими.

Ранні роботи Моне цілком традиційні, їх живопис свідчить про зв'язок з мистецтвом Курбе і барбізонців. У них ще присутні людські фігури, які в подальшому все більше перетворюються в стаффаж і поступово зникають з його картин. У 1870-х роках остаточно складається імпресіоністична манера художника, відтепер повністю присвятив себе пейзажу. З цього часу він працює майже виключно на пленері. Саме в його творчості остаточно затверджується тип великої картини-етюду.

Одним з перших Клод Моне починає створювати серії картин, в яких один і той же мотив повторюється в різні пори року і доби, при різному освітленні і стан погоди (можливо, в цьому слід бачити вплив японської гравюри на дереві, де цей принцип відігравав провідну роль ). Так з'являються його знамениті серії, присвячені вокзалу Сен-Лазар, полях квітів маку, Руанскому собору, лондонським мостах та ін. Не всі вони рівноцінні, але кращі полотна цих серій вражають свіжістю фарб, інтенсивністю кольору і артистизмом передачі ефектів освітлення.

У пізній період творчості в живопису Моне посилюються тенденції декоратівізма і площинності. Яскравість і чистота фарб перетворюються в свою протилежність, з'являється якась білизна. Говорячи про зловживання пізніх імпресіоністів "світлим тоном, що перетворює деякі твори в знебарвлене полотно", Еміль Золя писав: "І ось сьогодні немає нічого, крім пленеру ... У Салоні залишилися тільки плями: портрет тільки пляма, фігури тільки плями, одні тільки плями ".

Інші художники-імпресіоністи теж були в своїй більшості пейзажистами. Їх творчість часто незаслужено залишалося в тіні поруч з дійсно колоритною і вражаючою фігурою Клода Моне, хоча вони не поступалися йому в пильність бачення природи і в мальовничому майстерності.

З 1892 по 1894 рр. Клод Моне багато разів втілював мотив "Руанський собор" в різний час доби і року. Укультурологи вважається, що цією серією картин і завершився весь період імпресіонізму.

3. Культурна цінність імпресіонізму

Картини і полотна великих художників епохи імпресіонізму в даний час оцінюються дуже високо і ціни на них на світових аукціонах доходять до декількох сотень тисяч доларів (євро), що явно говорить про світове визнання творінь художників - імпресіоністів.

Епоха імпресіонізму стала подальшим кроком в історії розвитку світової культури XIX - XX століть, вона обдарувала нас такими великими майстрами як Клод Моне ( «Сніданок на траві», «Бузок на сонці», «Бульвар Капуцинів», «Копиці сіна», «Руанський собор »), Едгар Дега (« Чотирнадцятилітня танцівниця »,« Нічне кафе »,« Абсент »), Едуард Мане (« Сніданок на траві »,« Олімпія »,« Бар у Фолі-Бержер »), Огюст Ренуар (« Жінка, поправляющая капелюх »,« Дівчина в капелюсі з червоними маками »,« Мадам Шарпантьє зі своїми дітьми »,« Бал в саду Мулен де ла галет »,« Купальниці »,« ета Сіслей »,« Сніданок веслярів »,« Ложа »,« Перший виїзд »), Альфред Сіслей (« Канал в морі »), Каміль Піссаро (« Оперний проїзд »), Поль Сезанн (« Натюрморт з персиками і грушами »), Анрі Тулуз-Лотрек і багато інших.

Слід зазначити, що імпресіонізм став етапом, коли стався корінний перелом, який поклав кордон між мистецтвом Нового і Новітнього часу. Він завершує розвиток усього після ренесансного мистецтва, провідним принципом якого було відображення навколишнього світу в зорово достовірних формах самої дійсності, і є початком найбільшого після Ренесансу перевороту в історії образотворчого мистецтва, який заклав основи якісно нового його етапу - мистецтва ХХ століття.

Варто зазначити, що імпресіонізм - це досягла небаченої витонченості мистецтво спостереження реальної дійсності, в якій будь-який момент унікальний. Імпресіоністи незмірно розширили можливості образотворчого мистецтва, відкривши світ сонця, світла і повітря, але також красу лондонських туманів, неспокійну атмосферу життя великого міста, розсип його нічних вогнів і ритм невпинного руху.



Висновок

У даній роботі було розглянуто імпресіонізм, як один із напрямів французького мистецтва XIX століття, також були вивчені основні моменти історії створення цього руху, розглянуті найбільш відомі представники художників - імпресіоністів XIX століття і їх великі роботи.

В цілому можна сказати, що у французькому мистецтві кінця XIX століття відбулися дуже серйозні зміни. Для багатьох діячів мистецтва реалістичний напрямок перестає бути еталоном, і заперечується саме реалістичне бачення світу. Художники втомилися від вимог об'єктивності та типізації. Народжується нова, суб'єктивна художня реальність. Тепер, важливо не те, як все бачать світ, а то, як його бачу я, бачиш ти, бачить він. На цій хвилі формується один з напрямків мистецтва - імпресіонізм, який став подальшим кроком у розвитку європейського живопису.

До групи імпресіоністів об'єднують тих художників, які брали участь у виставках імпресіоністів в Парижі в 1870-х - 1880-х роках. Це Клод Моне, Едгар Дега, Едуард Мане, Огюст Ренуар, Альфред Сіслей, Анрі Тулуз-Лотрек та інші. Художники писали не в майстерні, а під відкритим небом - на березі річки, в поле, на галявині в лісі. Зображуючи пейзажі і форми за допомогою кольорових крапок, імпресіоністи піддали сумніву міцність і матеріальність оточуючих речей. Вони по-новому підійшли до зображення світу. Головним для них стали трепетне світло, повітря, у який як би занурені фігури людей і предмети. У їхніх картинах почувався вітер, волога після дощу, нагріта сонцем земля. Вони прагнули розглянути і показати дивне багатство кольору в природі. Слід зазначити, що імпресіонізм став останнім великим художнім рухом у Франції XIX століття.

Отже, імпресіонізм - це явище нового підходу до живопису, новий погляд, спрага зупинити мить реальному житті, відобразити його в картині надовго. Даний напрямок в мистецтві відкрило очі і художникам, і глядачам на колір і світло в природі, перевернуло рутину академічних правил.

Список використаної літератури

1. Введення в культурологію: навчальний посібник для вузів / під ред. Е.В. Попова. - М., 1999. - 258 с.

2. Гуревич П.С. Культурологія: навчальний посібник / П.С. Гуревич - М .: Знание, 2004.- 356 с.

3. Культурологія: навчальний посібник / Столяров Д.Ю., Кортунов В.В., відп. ред. Столяров Д.Ю. - М .: НОРМА-ИНФРА-М, 2003 - 327 с.

4. Малюга Ю.Я. Культурологія: навчальний посібник. / Ю.Я. Малюга -М .: ИНФРА-М, 1998. - 211 с.

5. Маркарян Е.С. Теорія культури і сучасна наука: навчальний посібник / Е.С. Маркарян. - М., 2003. - 174 с.

6. Соколов Е.В. Культурологія: підручник / Е.В. Соколов. - М., 2005. 200с.

7. Хрестоматія з культурології: навчальний посібник / укладачі: Лалетин Д.А., Пархоменко І.Т., Радугин А.А., відп. редактор Радугин А.А.- М .: Центр, 2004. - 524 с.

8. Швейцер Альберт. Культура і етика: навчальний посібник / переклад з нім. Н.А. Захарченко, Г.В. Колшанского, заг. ред. проф. В.А. Карпушина. - М .: Видавництво «Прогрес», 1973. - 457 с.

9. Бєлік А.А. Культурологія. Антропологічні теорії культур: навчальний посібник. / А.А. Бєлік. - М .: РДГУ, 1999.. - 241 с.

10. Дмитрієва Н.А. Коротка історія мистецтв: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Н.А. Дмитрієва - М., 2001. - 656 с.

11. Ільїна Т.В. Історія мистецтв. Західноєвропейське мистецтво: навчальний посібник. / Т.В. Ільіна- М., 1999. - 547 с.

12. Андрєєв Л.А. Імпресіонізм: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Л.А. Андрєєв. - М., 1998.- 284 с.

13. Яворська Н.В. Західноєвропейське мистецтво XIX століття: навчальний посібник / Н.В. Яворська. - М., 1989. - 343 с.



Додатки

Додаток 1. Едуард Мане «Бар у Фоллі Роджерс»

Додаток 2. Огюст Ренуар «Мадам Шарпантьє з дітьми»

Додаток 3. Поль Сезанн «Натюрморт з персиками і грушами»

Додаток 4. Каміль Піссаро «Оперний проїзд»

Додаток 5. Альфред Сіслей «Канал в морі»

Додаток 6. Клод Моне «Враження. Сонце, що сходить»

Размещено на Allbest.ru

...