Історичні етномистецькі традиції в творах декоративно-прикладного мистецтва Сіверщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичні етномистецькі традиції в творах декоративно-прикладного мистецтва Сіверщини

О.Є. Ковальов

У статті аналізуються твори декоративно-прикладного мистецтва Сіверщини, зокрема художньої вишивки, техніки її виконання та стилю.

Ключові слова: художня вишивка Сіверщини, традиції, орнаментальна композиція, символіка, художя композиція.

Вивчення творів народних та професійних майстрів декоративного мистецтва України допомагають яскравіше відтворити процес відродження художньої вишивки, її техніки, композиції, стилю та кольорового рішення. Знайомство з національними і духовними цінностями сприяє формуванню й вихованню підростаючого покоління, баченню шляхів до самосвідомості і розуміння традицій, звичаїв, обрядів.

Мистецтво вишивки Сіверщини, виступаючи оберегом національної народної культури, відтворюючи яскраво виражений національний колорит, сьогодні стає засобом національного відродження й художнього виховання молоді. В ньому закладено великий художньо-творчий і педагогічний потенціал. Сприяти культурному й мистецькому розвитку має відповідна система виховання дітей і молоді. Цією ідеєю сьогодні повинні бути об'єднані педагоги, майстри образотворчого мистецтва, діячі культури. Вони мають створити оптимальне середовище для існування і розвитку традиційної культури, домагатися не тільки зберегти народні культурні скарби, але й передати їх наступним поколінням [1, с. 7].

Соціально-політичні перетворення сучасного періоду розвитку України, докорінні зміни засад розбудови освіти дали поштовх до відродження та оновлення народного декоративноприкладного мистецтва, яке становить унікальне явище національної культури. Вивчення теорії розвитку мистецтва вишивки, техніки виконання, функціонального призначення рушників, змісту орнаментальних мотивів, композиції та кольору дає можливість всесторонньо пізнати традиції побуту, етносу українського народу.

Рушник є символом щедрості, гостинності, поваги, щирої любові, вірності. З ним пов'язано багато народних звичаїв, обрядів, пісень та переказів. В побуті українського народу він був присутній протягом усього життя - і в радісний, і в сумний час. Всі важливі події - заручини, весілля, на родини, спорудження нової оселі, зустрічі гостей, проводи - не обходилися без вишитих рушників [2, с. 47].

Рушник - полотняний прямокутник видовженої форми з нанесеним на нього орнаментом, що має обрядове, декоративне та утилітарне призначення.

Рушники, вишиті автором статті, із застосуванням традиційної символіки Сіверщини

декоративний тканний рушник художній

В етимології слова «рушник» простежується його зв'язок з рукою людини: призначений для рук і рукотворний, тобто створений людською рукою - найстарішим і найважливішим знаряддям утвору культурних цінностей. Як вид творчості рушник є здобутком народного декоративно-прикладного (ужиткового) мистецтва. Він наділений всіма тими властивостями і якостями, що притаманні традиційному мистецтву, і в цьому плані рушниковий орнамент розглядається і як особлива інформаційно-знакова система, і як вид естетичної діяльності, що має важливе соціокультурне значення. Оздоблювався рушник вишивкою так, щоб було видно кінці з орнаментом. Ними прикрашали ікони (мали назву «божник), родинні фотографії або ж просто їх вішали на кілок, від чого вони дістали назву «кілкові». У кожному регіоні України шили рушники по-своєму, використовуючи характерні для даної місцевості орнаменти, колірні сполучення. Символіка вишивки рушника мала в собі глибокий образно-символічний зміст.

Орнаментація рушника в Україні надзвичайно різноманітна. У кожній області склалися свої традиційні мотиви, особливості композиційної побудови, гами кольорів і технік виконання, вироблених протягом сторіч. Століттями краса візерунків була дбайливо збережена й передана майстринями з далекого минулого, дійшовши до нашого часу [3, с. 34].

Рушник є найдавнішим побутовим предметом. Він відомий ще з дохристиянських часів. Довгі полотнища тканини, оздоблені символічними знаками, наші пращури вішали перед входом до житла (пізніше над вікнами), захищаючи себе від різних злих духів, нав' їв, розсіяних, на їхню думку, повсюдно у природі. Отже, перші рушники мали культово-магічне, а не утилітарно-практичне призначення, якого вони набули пізніше, отримавши і назву від слова «руки», які витирали ними.

Первісне значення рушника збереглося і понині, хоча сучасними людьми ця його функція уже не усвідомлюється. Як культові предмети рушники є обов'язковими на весіллі (молоді стають на рушник під час вінчання, при реєстрації шлюбу в РАГСі; ікони беруть рушником, а не голими руками; рушниками пов'язують весільний поїзд), ними перев'язують хрести під час похорону і на кладовищах; на рушниках опускають домовину в могилу. Існує багато інших ритуалів, де без рушника неможливо обійтися. Звичайно, ритуальні рушники мають свою специфіку як у оздобленні, так і в розмірах.

Друга група сучасних рушників походить від першої, магічної, хоча уже сьогодні відіграє зовсім іншу роль - естетичну. Це - декоративні рушники, якими прикрашають ікони, картини, портрети, дзеркала або й просто чіпляють над вікнами чи на спеціальних кілочках, вбитих у стіну. Ці рушники називають кілковими.

Виходячи з багатофункціонального призначення рушників, не кажучи про способи оздоблення, можна виділити кілька їх типів. За способом оздоблення вони поділяються на художньо ткані, вишивані мережані. Ткані рушники давніші, вишивані - пізніші.

Найхарактернішими для Чернігівщини є так звані рушники «на смугах» - ткані. Смуги на них - червоно-білі, різної ширини, по-різному скомбіновані в окремі групи, які ритмічно чергуються між собою. Їх ареал поширюється переважно на Центральну Чернігівщину та її південно-східні райони (Чернігівський, Куликівський, Борзнянсь- кий, Ніжинський, Носівський, Бобровицький, Козе- лецький, Остерський, Ічнянський). У цих районах також побутували рушники трохи іншої композиції, у яких були не рівні смуги, а дещо складніші, доповнені пунктирними лініями у вигляді цеглинок чи різноманітних зубців. Це перебірне ткання відоме під назвою «на мороках».

На Чернігівщині існував ще один різновид рушників зі складно-орнаментальними смугами червоного та білого кольорів. Виразність орнаменту досягалася не тільки складним відповідним переплетенням ниток, а й їхніми сіро-білими тонами. Ці рушники мали великі розміри (довжиною від 3,5 до 5-6 м і шириною 45-55 см та більше).

У північних районах, починаючи з Менського, побутували рушники значно менші за розмірами (приблизно 30 см шириною і до 2 м завдовжки). В основі тканини лежали геометричні орнаменти, схожі на скатертину. Кінці у таких рушниках оздоблювалися вишивкою або якимось іншим тканим орнаментом.

Своєю особливою красою широко відомий в Україні кролевецький тканий рушник. В основі його характерних монументальних геометричних орнаментів (переважно у червоних кольорах) часто зустрічаємо зображення одно-, триярусних бань церков із хрестами. Іноді на них прочитуються геометричні жіночі фігури (великі богині, берегині або чаші (потиры) різних модифікацій, і, звичайно, геометризовані фігури (ромби, зірки, зигзагоподібні і прямі лінії тощо). Окремим рядом зображувалися геометризовані птахи, качечки. Кролевецькі рушники, завдяки своєму декору, користувалися неабиякою популярністю [4, с. 19]. У деяких місцевостях, віддаючи данину урочистості та ошатності, їх називали навіть королівськими, перекрутивши назву міста Кролевець, звідки вони походили.

На початку XIX ст. була створена і набула слави артіль селянина Ринді, прізвище-тавро якого на російський манер «Риндін» ткалося на кінцях рушників, як це робили на своїх виробах інші славетні фірми, скажімо, братів Кузнєцових (порцеляна), Шамаріних (самовари), Фаберже (срібні вироби) та ін. Мануфактурні рушники були не конопляними і не льняними, а вироблялися з привозної бавовняної нитки і мали високу ціну. Не було в Кролевці такої хати, де б не працював з досвіта до півночі ткацький верстат [5, с. 137].

Логічно, що найбільшого поширення кролевецькі рушники набули на Чернігівщині, хоча в них була пишно убрана вся Лівобережна Україна, включаючи Полтавщину і Слобожанщину. Вони були відомі і на Півдні, зустрічалися на Правобережжі, іноді у постові дні ткалися спеціально на замовлення церкви, і не червоним, а чорним, коричневим або темно-синім кольорами.

Кролевецькі рушники були відомі не тільки на вітчизняному ринку, а й славилися на паризькому, бельгійському ярмарках та виставлялися на показ за океаном - у Монреалі, Осаці, Лос-Анджелесі.

Зі складно-орнаментальних тканих найбільш давніми були рушники, що побутували в Город- нянському районі. Вони відзначалися особливою своєрідністю, архаїкою, і хоча на них присутня переважна більшість традиційних мотивів, композиційно (і особливо технічним способом ткання) вони помітно відрізняються. Зі споду в городнянських рушниках проглядаються кінці коротких ниток, які не є суцільними, а затикаються кожна окремо за ходом узору, як це робиться при вишиванні. Ці рушники середні за розміром, хоча основними їхніми ознаками є сировина (суто льон), білий колір, тонка тканина. Саме звідси, мабуть, були запозичені орнаментальні мотиви для відомих кролевецьких рушників, оскільки останні були мануфактурними, отже, пізнішими порівняно з домотканими.

Показовою модифікацією тканих

орнаментальних рушників є зірчасті, які були поширені не тільки на Чернігівщині, а й на Київщині та Полтавщині. Це - довгі пишні рушники шириною від 50-ти до 65-ти см і довжиною від 3 до 5-6 м.

У другій половині XIX ст. набуває розповсюдження тканий рушник з рослинно- геометричним орнаментом, закомпонованим широкими горизонтальними смугами. Такі смуги могли бути різними: ширшими і вужчими, обрамленими зовсім вузенькими пасмужками або й без них. У геометричних орнаментах легко впізнаються вишивані хрестикові узори, що стали дуже популярними саме в цей період, тобто наявне творче «перелицювання» - техніку вишивання переведено у ткання. Ткалися такі рушники в червоно-чорних або в чисто червоних тонах, як і класична хрестикова техніка шиття, або ж як постові - в стриманих темних тонах. З середини XX ст. ці рушники масово перетворюються на поліхромні, як і їхні вишивані «двійники». Такі рушники були теж переважно широкими й довгими - від 55 см до 65 см шириною і 3,5-6 м довжиною.

У всьому українському Поліссі (Волинь,

Київщина, Чернігівщина, Житомирщина) побутував рушник вузький і довгий, перетканий вузенькими густими поперечними смужками з архаїчними орнаментами на кінцях, відомими поліщукам як журавлі та козаки. Дослідники народної творчості називають ці антропоморфні фігурки богинею Макошею - охоронницею роду і дому. Ці узори зустрічаємо і на місцевих килимах та килимових запасках на Житомирщині. На Чернігівщині такі характерні поліські рушники є в багатьох селах Новгород-Сіверського та Семенівського районів. Ткалися вони у біло-червоно-чорних кольорах і ними прикрашався довгий ряд образів на покуті.

Бурхливий розвиток промисловості,

пожвавлення політично-економічного життя у другій половині XIX ст. позначилися не тільки на економічному стані країни, а й на побуті селян. Це явище виразно помічалося і на хатніх речах, одязі, предметах вжитку. Замість тканих з'явилось безліч різних типів вишиваних рушників. Серед них чи не найбільше хрестикових узорів (так званих брокарівських (від французької фірми Брокар, що пакувала свою парфумерну продукцію у коробочки і клітинковий папір із друкованими рослинними візерунками). Ці рушники вишивалися хрестиком, червоно-чорними паперовими нитками, заполоччю. Часто вони перемежовувалися такими ж густими рослинними узорами, але виконаними вже іншими техніками, переважно мережаними або плетеними гачком прошвами. Іноді композиції доповнювалися рядами вирізуваних мотивів, перезнятих із сорочок. Така комбінація робила рушник уже зовсім іншим, не схожим на той, з якого знімався узор.

Дуже гарно виглядають рушники, повністю виготовлені прозорою технікою мережки. Вони були особливо поширені на колишніх полтавських землях (південно-східні райони нинішньої Чернігівської області (Прилуцький, Варвинський, Ічнянський, Срібнянський, Талалаївський, Бахмацький).

Візуально легкі, прозорі, вони виглядають по- панськи вишукано на митих дерев'яних стінах хат, типових для цих місцевостей.

Вишукано й шляхетно виглядають рушники, виготовлені технікою, що імітує мережку. Це цікаве хрестикове шиття через кілька чисниць, так званий розкидний хрестик, що створює враження мережаного прозорого узору. Але насправді нитки при цьому не витягалися, як при виконанні справжньої мережки, і тканина не вирізувалася, а була цілою. Тому цей спосіб дістав назву «мережка-обманка». Вона була дуже популярною на Чернігівщині. Нею шили і рушники, і сорочки. І, мабуть, можна справедливо її назвати чернігівською, подібно до того, як називають техніку виконання «київською гладдю», «полтавським рушниковим швом», «городець- ким стібком», «гуцульською кіскою», «яворівським узором», «петриківським розписом» [6, с. 66].

Вирізняється за орнаментацією ще одна група рушників, вишитих хрестиковими стібками, часто так званим на Чернігівщині лозовим хрестом. Це чіткі геометризовані композиції переважно з фігурами птахів, тварин, людей з незначним доповненням рослинних мотивів. Такі композиції густо насичені, багатосюжетні, виконуються в одному червоному кольорі, рідко коли додається чорний. Ці рушники звіддаля необізнаними людьми сприймаються як ткані, а ще більш як друковані або мальовані. За стилістикою вони близькі до російських узорів, за розмірами - середні (ширина полотнища складає 45-50 см, довжина - 3-3,5 м.

Близько 100 років існує на Україні, не виключаючи і Чернігівщини, ще одна група рушників - сюжетних. І хоч дослідники мало вивчали її, не вважаючи явищем мистецтва, вартим серйозної уваги, та задля об'єктивності і повноти різновидів слід на цьому зупинитися. На сюжетних рушниках вишиті картинки із народного життя, в основному на тему кохання, розлуки і зустрічі, ревнощів і суперництва. Людські фігури зображені в українському народному вбранні на лоні гарної природи. Картинки часто супроводжував коментар - вишиті слова із якоїсь відомої народної пісні, наприклад: «Оце ж тая криниченька, що голуб купався. Оце ж тая дівчинонька, що я женихався», «Їхав козак за Дунай, сказав дівчині: «Прощай!».

Дивлячись на ці рушники, можна правомірно зробити припущення, що такі сюжети є похідними, запозиченими з європейських (французьких, голландських, німецьких) гобеленів, які значно старші за віком. На гобеленах зображувалися картини життя вищого світу (королівське полювання, урочисті прийоми, пікніки та ін.), на наших же рушниках - картини народного побуту. Виконані вони в більшості хрестиковою технікою в поліхромній або чорно-червоній гамі кольорів, як правило, на коленкорі, що вже само по собі підтверджує думку про пізнє і міське їх походження [6, с. 69].

Із декоративних особливою красою вирізняються кілкові рушники, багато вишиті спеціальними узорами. Судячи по їхній орнаментації і стилю, вони з'явилися в епоху бароко, тобто у XVII - першій половині XVin ст. Дослідники народного мистецтва так і називають їх бароковими за пишні рослинні мотиви у вигляді дерев з пташками, вазонів, витких гірлянд з виноградними гронами і т. ін. Часто кінці кілкових рушників вишивали неоднаковими узорами, щоб, прикрашаючи хату, можна було по черзі застосовувати то один, то інший кінець, бо робота над ними була дуже трудомісткою [4, с. 62]. Шилися вони переважно так званою полтавською гладдю або тамбурним (ланцюговим) швом паперовою червоною заполоччю. І хоч цей тип рушника не був особливо поширеним по всій Чернігівщині, та й чужорідним також не почувався, особливо в південно-східній частині, яка раніше перебувала в адміністративних межах Полтавської губернії.

З часом рушники стали вишивати значно менше. Розкішні барокові «дерева життя» трансформувалися у невеликі букетики на кінцях рушника, вишиті різнокольоровими «муліне» переважно в техніці художньої гладі по мальованому. Після Другої світової війни в українських хатах масово з'являється коленкоровий рушник, але бідненько вишитий стебловим або ланцюговим стібком тільки по контуру мальованого рослинного узору. Таким чином, багаті і різноманітні чернігівські рушники наприкінці 50-60-х років пішли в небуття.

Побутував і по цей день існує на Чернігівському Поліссі особливий архаїчний тип - довге і вузьке полотнище у півширини звичайного рушника. Мабуть, саме такими їх застосовувало як обереги автохтонне населення язичницької доби. Це так званий «божник», «набожник» або, як його тут ще називають, «завіска». Божник вішали тільки на ікони, і був він завжди гарно оздоблений давньою народною вишивкою або архаїчним тканим орнаментом на обох кінцях і уздовж одного краю полотнища, що звисало з ікон на стіну хати [6, с. 53].

Звичай прикрашати хату рушниками на Чернігівщині не перевівся. Поряд з материнськими, а то й бабківськими рушниками можна зустріти і сучасну роботу з давніми і знайомими орнаментами або окремими мотивами. Існує і спілка народних майстрів, де працює чимало вишивальниць. Цікаво, що вишивальне мистецтво захоплює не тільки жінок, а й чоловіків. Серед них - відомий дослідникам і вишивальницям майстер народної творчості з м. Ніжина М.М. Свирид.

Змінюються покоління майстрів декоративного мистецтва, та незмінними залишаються народні традиції. І які б зміни не відбувалися в суспільстві, нерозривна нитка народної творчості не перерветься ніколи. Етнокультурний феномен майстрів декоративного мистецтва Сіверщини розквітає на всеосяжному дереві українського народного обра- зотворення. Він є впізнаним не тільки компетентними мистецтвознавцями, а й простими людьми, не байдужими до краси. Твори майстрів Сіверщини гармонійно прикрашають інтер'єри сучасних громадських споруд та закладів культури, наповнюють їх художньо-естетичним та духовним змістом.

Отже, вивчення та збереження етномистецьких традицій в творах декоративно-прикладного мистецтва сприяє збагаченню та розвитку національної культури України.

Посилання

1. Ковальов О. Декоративно-прикладне мистецтво у школі 1-7 клас: Навчальний посібник / О. Ковальов. - Суми: Університетська книга, 2006. - 144 с.

2. Гасюк О.О., Степан М.Г. Художнє вишивання. - Київ: Вища школа, 1989. - 247 с.

3. Захарчук-Чугай Р.В., Антонович Є.А. Українське народне декоративне мистецтво. Навчальний посібник. - Київ «Знання», 2012. - 342 с.

4. Мельничук Ю. Семантика українських вишитих рушників // Народне мистецтво. - 2004. - № 3-4. - С. 60-65.

5. Ковальов О. Методика викладання декоративного мистецтва у початковій школі: Навч. посібник для вузів /

6. О. Ковальов. - Суми: ВВП «Мрія-1» ЛТД, 1997. - 204 с.

7. Шафранська Г. Народні рушники Чернігівщини // Народна творчість та етнографія. - 2004. - № 1-2. - С. 66-69.

8. Ковалев А.Е. Исторические традиции этноискусства в произведениях декоративно-прикладного искусства Северщины

Размещено на Allbest.ru