Вироби зі шкіри та хутра в традиційній обрядовості українців Середньої Наддніпрянщини в кінці ХІХ - на початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Народний одяг, у тому числі хутряний та шкіряний, репрезентує традиційну культуру етносу. В одязі відображені не лише специфіка життєдіяльності етносу, його традиції, але й світоглядні уявлення, вірування, естетичні смаки. Тому одяг, крім основного свого призначення захисту людини від впливу зовнішнього середовища виконував багато інших функцій: апотропеїчну (оберегову), естетичну, соціальну, естетико-вікову.

У наш час існує чимало публікацій з історії та семантики народного вбрання. У кінці ХІХ на початку ХХ ст. з'явилася низка публікацій описового характеру, які друкувалися в етнографічних наукових збірниках («Матеріали до українсько-руської етнології», «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край...», «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях»), статистичних збірниках («Сборник статистических сведений о Киевской губернии») та періодичних виданнях («Этнографическое обозрение», «Живая старина»). Найбільше значення мали праці В. Милорадовича, Б. Грінченка, М. Маркевича, Хв. Вовка, П. Чубинського, М. Чернишова, М. Сумцова, О. Потебні, О. Малинки. В цих публікаціях широко висвітлена родинна обрядовість, зокрема весільна, родильна, хрестильна, поховальна. Проте варто зазначити, що детально родинна обрядовість зображена в економічному, релігійному, соціальному аспектах; хутряний та шкіряний одяг, що використовувався в обрядових церемоніях, тут розглянуто фрагментарно.

Радянський період характеризується подальшим накопиченням фактичного матеріалу. З'являються фундаментальні дослідження Д. Зеленіна, В. Соколової, С. Токарева, В. Борисенко, Г. Маслової, в яких висвітлені функції одягу в народній обрядовості. Та, незважаючи на чималу кількість публікацій, відсутні узагальнюючі праці з даної проблематики. Метою статті є визначити елементи традиційного народного одягу як компоненти весільного, родильного, хрестильного, поховального, будівельного обрядів українців та розглянути обрядове використання одягу зі шкіри та хутра на території Середньої Наддніпрянщини в кінці ХІХ на початку ХХ ст.

Одяг зі шкіри та хутра широко використовувався в родинній, зокрема весільній, обрядовості. Важливим елементом весільного вбрання молодих були чоботи. Молода, як правило, взувала червоні сап'янові чоботи, молодий чорні, змазані дьогтем, стягнуті чоботи.

У всіх східнослов'янських народів побутували весільні обряди із взуттям, які можна поділити на обряди зі старим взуттям та новим взуттям. У Середній Наддніпрянщині основними атрибутами таких обрядів виступали чоботи (на відміну від Російської імперії, де як старе взуття вживалися старі личаки, а нове нові личаки або черевики (коти)). До першого виду обрядів відноситься обряд знімати чоботи з чоловіка перед першою шлюбною ніччю дружиною. Загалом традиція роззування чоловіка у східних слов'ян є дуже давньою. В першу шлюбну ніч молодій належало роззути чоловіка, який тримав плітку в руках. Якщо вона знімала чобіт з лівої ноги, то чоловік бив її тричі по спині в ознаменування влади над жінкою. Якщо молода знімала чобіт з правої ноги, то вона забирала покладені туди гроші, а чоловік цілував її та злегка бив пліткою.

Така традиція існувала і в Україні. В Середній Наддніпрянщині молода, залишившись з молодим наодинці в коморі, повинна була обов'язково роззути його. Вона знімала з нього спочатку правий чобіт, в якому знаходила гроші і забирала 'їх собі, при цьому чоловік міг злегка бити жінку чоботом по спині.

До другого виду обрядів відноситься обряд дарувати нові чоботи молодій напередодні або в день весілля. Молодий міг дарувати чоботи також хрещеній матері молодої.

Взуття як подарунок мало не лише практичне значення, але й було символом прихильності майбутньої дружини до дому. В подарованих після заручин чоботях молода разом з дружками кликала на весілля гостей:

Дивлять ся хрестьяне,

В червониї чобіточки обувайся,

Та за дружечками.

Червоні чобітки попилили,

Золотії підківки поломали,

Поки собі дружечок назбирали.

Напередодні весілля молода дарувала молодому вишиту сорочку та хустку, він дарував їй гроші та чоботи, в які клав пряники та горіхи. Свахи взували молоду, примушуючи її пройтись потанцювати. Якщо чоботи не підходили за розміром, молодий мав забрати їх і дати інші. Молода танцювала в подарованих чоботях на весіллі.

У Глухівському повіті Полтавської губернії в суботу перед весіллям молодий разом з дружкою несли молодій чоботи в подарунок. В один чобіт насипали жита та небагато грошей, у другий клали гостинці насіння, горіхи, пряники. В Київській губернії напередодні дня весілля увечері наречений разом з родичами, батьками та знайомими йшли до нареченої, співаючи:

Ідемо до дівки,

Ой, вийди, Ганнусю, вийди.

Подаровані чоботи молода відразу взувала і не знімала до кінця весільного обряду. В м. Гостомелі Київської губернії молодий підносив молодій на тарілці чоботи, в які клав бублики та горіхи.

Обов'язковим весільним обрядом було дарування чобіт тещі: вважалося, що вона отримувала чоботи за те, що народила та виростила дочку; в Київській губернії чоботи дарували також матері молодого. В Полтавському повіті теща, отримавши від зятя чоботи, кланялася і говорила: «Дякую сватові, свасі, пану молодому і дружбі за послугу». Потім виходила на середину хати, піднімала чоботи угору та тримала їх над головою, при цьому танцювала і співала:

Отце ж миі чоботи,

А вже моя донечка В неволи...

В с. Жданівка Полтавського повіту теща, отримавши чоботи від зятя, відразу 'їх взувала. В Лубенському повіті Полтавської губернії молодий дарував матері молодої чоботи, перев'язані червоною стрічкою.

Чоботи у весільній обрядовості слугували також для гадання на майбутню долю подружжя. Так, у Ніжинському повіті Чернігівської губернії в день вінчання мати молодого насипала йому в один чобіт житні зерна, в другий дрібні гроші. В цих чоботях молодий ходив увесь день. Якщо жінка перед обрядом комори знімала першим чобіт з житом, то вважалося, що майбутнє життя молодих буде щасливим. Там же існувала й така традиція: за тиждень до весілля молодий дарував молодій чоботи, в один із яких насипав жито, в інший бублики, горіхи, цукерки, дрібні гроші. Молода брала чобіт навмання: якщо з житом, то життя молодих буде щасливим, якщо з бубликами та цукерками молоді житимуть бідно. Траплялося, що молода «вередувала» та не хотіла брати чоботи, тоді молодий їх забирав та взамін приносив інші, кращі.

Чоботи використовували для дівочого гадання на судженого. Так, на Андрія (13 грудня) дівчина знімала свій чобіт та кидала його від себе із заплющеними очима. Кидаючи, не мала права зрушити з місця, бо гадання не збудеться. В який бік чобіт носком упаде, звідти наречений шукатиме. Або дівчата брали чобіт у дівчини, від стіни до порога переставляли і так промовляли: «Молодець, удовець, буду дівувати», і як вийде, то таку долю ця дівчина буде мати. Також чобітьми, переставляючи їх по черзі, міряли хату від стола до порога. Чий чобіт вийде за поріг, та дівчина перша заміж піде в наступному році.

Обов'язковим елементом весільного вбрання молодих взимку був білий нагольний кожух. Весільний кожух був багато декорований: «сосонки» означали весільне гільце, візерунок «яблучка» вважався символом кохання, вишита на спині підкова талісманом. У Полтавській губернії весільні кожухи декорували рослинним орнаментом, вишитим технікою гладі по рукавах, плечах, по низу. В Київській губернії переважали аплікації зі шкіри та сукна, шнурівки.

Кожух та шкіряні чоботи як найдорожчі елементи одягу становили частину приданого молодої та свідчили про її соціально-економічний статус. У Борзенському повіті Чернігівської губернії придане заможної молодої складалося з 2 кожухів (байбараків), 2 кожушанок, 2 пар чобіт, 2 пар черевиків. У Ніжинському повіті Чернігівської губернії багатою вважалася молода, яка в придане мала декілька суконних юпок та кожушанок.

Загалом овчина мала особливе значення у східнослов'янській обрядовості, що ґрунтується на давніх уявленнях слов'ян про плодовитість, багатство та щастя. Обрядове посипання молодих у вивернутому кожусі асоціювалося з хмарою. Як хмара дарує землі врожай, проливаючи на неї дощ, так само вона дарує молодим добробут та плодовитість. У цьому обряді хутро та зерно знаходяться поруч, як у природі хмара та дощ. Теща та свекруха зустрічали молодих у вивернутому кожусі на знак побажання їм дітородження, багатства («мохнатий», «косматий» означає «багатий») щоб «у молодих було багато різної скотини».

Вивернутий кожух використовували в різних обрядах. Напередодні вінчання в «дівич-вечір» молоді сиділи на лаві на кожусі «щоб багатими були». В цю ніч молода лягала спати на кожусі, а зранку старі жінки тлумачили сон, що їй наснився, намагаючись по ньому визначити майбутнє життя молодих.

Коли молодій розплітали косу, вона сиділа на застеленому кожухом стільці:

Ой, дайте нам стільця,

Щоб сіла молодуха,

Щоб сіла серед хати косу розплітати.

Не купили гребінця,

Не сяде молодуха.

Після розплітання коси на кожух, де сиділа молода, кидали гроші. Молода сиділа на кожусі також під час обряду її викупу.

У день весілля батько й мати молодого, благословляючи його хлібом-сіллю, сиділи на лаві, застеленій вивернутим кожухом. У дворі молодого ставили діжу, яку покривали хусткою. На неї клали хліб, сіль та дрібні гроші. Молодий брався за один кінець хустки, дружко за другий; вони тричі обходили діжу по колу, мати молодого, вдягнена у вивернутий кожух та шапку, посипала молодого цукерками, зерном, насінням.

Також мати молодого у вивернутому кожусі та в шапці несла в полі кожуха різне збіжжя (овес, горіхи, насіння) та дрібні гроші, які вона збирала від народження сина. Вона сідала верхи на «коня» (вила чи граблі) та, розкидаючи навколо збіжжя, тричі об'їжджала навколо діжі з хлібом, що стоїть серед двору. Перед виїздом до молодої мати молодого обсипала зерном, горіхами та засушеними грушами весільний поїзд та молодого: «щоб багатим був».

При цьому менший дружко бив її ціпком по кожуху. В Чернігівській губернії дружко тримав над нею вивернутий назовні кожух; так само він тримав вивернутий кожух над тещею, що зустрічала молодого.

Перед дверима хати молодої свахи співали:

Чому сваха зятя та не вітає,

Ми кожуха да добудемо,

І в чоботи да обуємо.

При цьому теща загрожувала молодому і тричі підходила до нього, щоб налякати. Молодий та старости вдавали ніби б'ють її батогом, щоб показати, що її не бояться:

Вубралася теща ув овчинки,

Для зятниі причинки,

Да хотіла зятя злякати,

Не хотіла дочки оддати.

Зустрічаючи молодого, мати молодої, вдягнена у вивернутий кожух, подавала йому чарку або миску, наповнену водою з вівсом. Молодий удавав, що куштує напій і кидав чарку назад через голову, а дружко намагався розбити її палицею на льоту.

Теща у вивернутому кожусі та шапці давала зятю горщик з водою та вівсом. Зять виливав воду на свій ціпок, брат молодої сідав на цей ціпок зверху і так їхав від дому молодого до молодої. В Київській губернії мати молодої, одягнена у вивернутий вовною назовні кожух, зустрічала молодих перед порогом з хлібом-сіллю, тримаючи його в руках, вкритих кожухом, а весільний хор співав:

Що то вийшло кострубатого?

На рублі, на червінці.

Якщо теща довго не виходила до зятя (як це зазвичай і бувало), свахи співали:

Ой, дивно нам, дивно:

Десь нашої свахи не видно,

Чи кожуха позичає

Та й до зятя прибирається.

Перед виїздом наречених до дому молодого одягнута у вивернутий кожух теща кілька разів обходила їх довкола, посипаючи горіхами та зерном. Молоді ставали на розстелений на підлозі кожух («щоб багаті були») та кланялися батькам молодої.

Мати молодого зустрічала молодих у вивернутому кожусі та вивернутій шапці, «щоб налякати молоду, щоб вона не боялася, що чужа мати така страшна», а також, щоб вона була поштивою. Вона накривала полою молоду і заводила її в хату.

Звичай саджати молодих на вивернутий кожух зустрічається на всій території Середньої Наддніпрянщини. Кожух використовували для покривання постелі молодих замість ковдри ; ним також вкривали молодих у першу шлюбну ніч. Під час застілля молоді сиділи на застеленій кожухом лаві, «щоб любов їх була такою теплою, як кожух». На вивернутий кожух молоді сідали, прийшовши з церкви після вінчання. Зазвичай під кожух клали жито, гроші.

Важливим елементом весільної обрядовості була смушева шапка, яку дарували батьку молодої . Крім шапки, йому дарували також шкіряні або овчинні рукавиці; подекуди в подарунок родичам молодої несли матерію на кожух.

Особливого значення надавалося шапці молодого, яку він не знімав протягом усього весілля, навіть у теплу пору року, бо «помре жінка». У «дівич-вечір» дружка, сестра молодої або старша свашка пришивала квітку з вінка або хустки молодої на шапку молодого, він вдягав шапку боярина, який знімав її з другого боярина, той з третього і т.д. Коли молодий платив старшій свасі, що пришивала квітку, вона вдягала йому шапку, і так ланцюгом усі вдягали свої шапки. Для українського весілля характерне також вдягання вінка з барвінку на шапку молодого. Боярам квітки та стрічки пришивали дружки, свахи та світилки. Бояри, так само, як і молодий, за пришивання квіток платили гроші.

Ой, дай, мати, голку І ниточку шовку Пришити квіточку К зеленому да барвіночку,

К синій китайці,

К зятевій шапці....

Ой, дай, мати, голку И ниточку шовку

Пришити квіточку К зеленому барвіночку,

И к квітці, и к китайці,

И к Ивановій шапці.

Ступлю я да на лавочку,

Зніму я да шапочку,

Пришию да квіточку К зеленому барвіночку,

К бобровой шапці,

К червоной китайці.

В українському весіллі існував обряд одягання шапки молодого на молоду, що символізує її перехід до роду чоловіка. При цьому на молоду спершу вдягали очіпок, який вона двічі скидала, на третій раз молодий вдягав на неї свою шапку, і вона залишалася в ній. Шапку молодого молода вдягала у першу шлюбну ніч або після неї. Після весілля молоді йшли до церкви, де молодий знімав шапку, а молода в ній залишалася.

Вивернутий кожух та кудлата шапка були також елементами костюма ряджених, які перевдягалися після першої шлюбної ночі молодих у тварин, циган тощо.

Велике значення мав хутряний одяг в обрядових церемоніях, пов'язаних з народженням та хрещенням дітей. Зокрема, в Полтавській губернії під час важких пологів породілля ставала на розісланий хутром доверху кожух та просила пробачення у старших родичів. Новонароджену та похрещену дитину клали на кожух на покуті. Вперше дитину стригли, посадивши на кожух. Перед тим як іти до церкви, немовля у хаті клали на кожух, і присутні кидали на кожух гроші, щоб воно було багате та здорове. В Київській губернії хрещені батьки несли загорнуту у вивернутий кожух дитину до церкви. Символіка хутра в цих обрядах означає побажання достатку та плідності.

Хутряний одяг та шкіряне взуття знаходили своє застосування і в похоронних обрядах, зокрема людину, що тяжко помирала, для полегшення страждань клали на солому або кожух. Померлим на ноги взували постоли, а не чоботи або черевики існувало повір'я, що на тому світі буде важко ходити, оскільки таке взуття має багато цвяхів. Натомість у західних областях України та в Карпатському регіоні покійника взували у жовті або чорні чоботи, бо, згідно з віруваннями, коли він перелітатиме огненну ріку, то попече ноги. Шапку або вдягали на голову покійному, або клали під подушку в домовину. Покійника клали на лаву головою на покуття, на яке простилали кожух: «щоб душі було м'яко». Цей кожух залишався на покутті до 9 днів та знову викладався на сороковини.

Кожух використовували також у будівельній обрядовості, зокрема, під час закріплення сволока до нього на мотузках прив'язували загорнутий у вивернутий кожух хліб. Тесля обходив хату, розсіваючи зерно та хміль. Потім двоє чоловіків одночасно розрубували мотузки, кожух падав на підлогу. По тому, як лежав хліб, визначали, хто буде народжуватися в сім'ї: якщо скоринкою догори хлопчики, якщо донизу дівчатка. Був відомим ще один обряд: перед підняттям сволока до нього прив'язували кожух з загорнутою пляшкою горілки (у бідних горщик з кашею). Після перерубування мотузок визначали, яке життя буде в хаті: якщо пляшка впала горлечком до середини хати багатим, якщо до дверей бідним.

Кожух був важливим атрибутом традиційних святкових обрядів, зокрема рядження одного із видів розваг для молоді. Вивернутий кожух вважався універсальним способом рядження в різдвяних іграх, наприклад «водити козу». Відомі різноманітні маски кози. Це переважно вирізані з дерева голова і роги, очі робили з бляшанок, ґудзиків. Виконавець ролі «кози» був накритий кожухом або плахтою. Також для того, щоб зобразити козу, вдягали два кожухи (другий на ноги), скріпляли їх біля пояса мотузкою. До шапки кріпили роги, сплетені з лози чи соломи. В Чернігівській губернії рядження відбувалося так: на хлопця, який зображав козу, накидали вивернутий кожух, в один із рукавів якого просовували козину голову, а другий підсовували козі під живіт. Козу водив «дід». «Коза» падала, вмирала, потім піднімалася та танцювала. Ритуальний танець «кози» виступав символом родючості, енергії, багатства й сили. На Масляну парубки вдягали вивернутий кожух, мазали лице сажею та з кочергою або помелом «відганяли чорта».

Отже, проаналізувавши використання виробів зі шкіри та хутра, зокрема кожухів, чобіт, шапок, рукавиць, можна зробити висновок, що вони виконували важливі обрядову та апотропеїчну (оберегову) функції. Оберегове значення хутряного та шкіряного одягу тісно пов'язане зі світоглядними уявленнями східних слов'ян, демонологією, вірою в силу магічних дійств. Обрядова функція полягала в атрибутивному використанні одягу під час весільних, родильних, хрестильних, похоронних церемоній тощо.

Із плином часу обряди з шкіряним та хутряним одягом втратили свою первісну магічну функцію. Водночас побутує весільний обряд «чоботи», який полягає у даруванні нових чобіт матері молодої та її спільного танцю з зятем; вивернутий кожух кладуть під дитину під час перших пострижин; вивернутий кожух досі залишається атрибутом традиційних різдвяних обрядів.

Дослідження використання одягу зі шкіри та хутра в обрядовості українців Середньої Наддніпрянщини в кінці ХІХ на початку ХХ ст. дає можливість глибше пізнати традиційну обрядову культуру нашого народу і репрезентувати її світовій спільноті.

Література

обереговий хутряний весільний

1. Білан М. С. Український стрій / М.С. Білан, Г. Г. Стельмащук. Л.: Фенікс, 2000. 326 с.

2. Борисенко В. Традиції і життєдіяльність етносу: на матеріалах святково-обрядової культури українців: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В. Борисенко. К.: Унісерв, 2000. 191 с.: іл. Бібліогр.: С. 187 191.

3. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні: Історико-етнографічне дослідження / В.К. Борисенко / АН УРСР, Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського.. К.: Наук. думка, 1988. 192 с.: іл.

4. Весілля в містечку Дубовій, Уманського повіту, в Київщині // Матеріали до українсько-руської етнології. Львів: Друкарня наукового товариства ім. Шевченка, 1919. Т. ХІХ ХХ. С. 51 74.

5. Весілля в с. Гордашівці, Уманського повіту в Київщині // Матеріали до українсько-руської етнології. Львів: Друкарня наукового товариства ім. Шевченка, 1919. Т. ХІХ ХХ. С. 34 51.

6. Весілля в селі Прохорах, Борзенського повіту, Чернігівської губернії // Матеріали до українсько-руської етнології. Львів: Друкарня наукового товариства ім. Шевченка, 1919. Т. ХІХ ХХ. С. 81 100.

7. Весілля з Прилуцького повіту Полтавської губернії // Матеріали до українсько-руської етнології. Львів: Друкарня наукового товариства ім. Шевченка, 1919. Т. ХІХ ХХ. С. 74 81.

8. Вовк Х. Студії з української етнології та антропології / Х. Вовк. К.: Мистецтво, 1995. 336 с.

9. Восточнославянский этнографический сборник. Очерки народной материальной культуры русских, украинцев и белорусов в XIX начале XX в.. М.: Издательство Академии наук СССР, 1956. 805 с.

10. Гринченко Б. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях / Б. Гринченко. Чернигов: Типография губернского земства, 1899. Т. ІІІ. 765 с.

11. Д.П.Де ля Фліз. Альбоми / ред. П. Сохань; НАН України, Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського. Інститут рукописів. К., 1996. (Етнографічно-фольклорна спадщина). T. 1. К.:, 1996. 256 с.

12. Зеленин Д.К. Русские народные обряды со старой обувью / Д.К. Зеленин. СПб.: Типография В.Д. Смирнова, 1913. 16 с.

13. Календарні свята. Зимовий цикл. Режим доступу: http://traditions.org.ua/kalendarni-sviata/ zymovyi-tsykl/261-13-grudnia-vorozhinniagadannia-ta-zbytky-na-andriia

14. Калиновский Г. Описание свадебных украинских простонародных обрядов, в Малой России и Слободской Украинской губернии, також и в Великороссийских слободах, населенных малороссиянами употребляемых / Г. Калиновский // Харьковский сборник. 1889. Вып. 3. С. 160 174.

15. Катерини: свято дівочої долі. Режим доступу: http:// razommedia.ca/index.php?option=com_ k2&view=item&id=579:kateryny-sviato-divochoi-doli

16. Литвинова-Бартош П. Весільні обряди і звичаї у селі Землянці Глухівського повіту у Чернігівщині / П. Литвинова-Бартош // Матеріали до українсько-руської етнології. Львів: Друкарня наукового товариства ім. Шевченка, 1900. Т. ІІІ. С. 70 173.

17. Малинка А. Н. Сборник материалов по малорусскому фольклору / А.Н. Малинка. Чернигов: Типография губернского земства, 1902. 388 с.

18. Малинка А.Н. Малорусское весилье (свадебные обряды и песни, записанные в м. Мрине Нежинского уезда Черниговской губернии) / А.Н. Малинка // Этнографическое обозрение. 1897. №3. С. 95 134.

19. Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян / Н. Маркевич. Киев: Типография И. и А. Давиденко, 1860. 171 с.

20. Маслова Г. Народная одежда в восточнославянских традиционных обычаях и обрядах ХІХ начала ХХ в. / Г. Маслова. М.: Наука, 1984. 213 с.

21. Милорадович В. П. Сборник малорусских песен Лубенского уезда Полтавской губернии / В.П. Милорадович // Сборник Харьковского историко-филологического общества. Харьков: Типография губернского правления, 1897. Т. 16. С. 1 223.

22. Милорадович В. Средняя Лубенщина / В. Милорадович // Киевская старина. 1903. № 10. С. 1 36.

23. Милорадович В.П. Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губернии, записанные в 1888-1895 гг. / В.П. Милорадович // Сборник Харьковского историко-филологического общества. Харьков: Типография губернского правления, 1897. Том Х. С. 1-223.

24. Онисько Гриша. Весілля у Гадяцькому повіті, у Полтавщині / Гриша Онисько // Матеріали до українсько-руської етнології. Львів: Друкарня наукового товариства ім. Шевченка, 1899. Т. І. С. 111 156.

25. Потебня А. О мифическом значении некоторых поверий и обрядов / А.О. Потебня // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. М.: Университетская типография, 1865. Книга 2. С. 1 84.

26. Свадьба, записанная в м. Гостомле, Киевского уезда // Труды этнографическо-статистической экспедиции в ЗападноРусский край, снаряженной Императорским Русским Географическим Обществом. Материалы и исследования, собранные П. П. Чубинским. Т. VII. Выпуск 2. СПб., 1877. С. 593 598.

27. Свадьба, записанная в с. Ждановке, Полтавского уезда // Труды этнографическо-статистической экспедиции в ЗападноРусский край, снаряженной Императорским Русским Географическим Обществом. Материалы и исследования, собранные П. П. Чубинским. Т. VII. Выпуск 2. СПб., 1877. С. 581 592.

28. Сумцов Н. Ф. Символика славянских обрядов: Избранные труды / Н.Ф. Сумцов. М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 1996 (Этнографическая библиотека). 296 с.

29. Терещенко А. Быт русского народа. Часть VII / А. Терещенко. СПб.: Типография Министерства внутренних дел, 1848. 348 с.

30. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной Императорским Русским Географическим Обществом. Материалы и исследования, собранные П.П. Чубинским. Т. VII. Выпуск 2. СПб., 1877. 608 с.

31. Чернышев Н. Быт крестьян Киевской губернии / Н. Чернышев // Сборник статистических сведений о Киевской губернии. К.: Типография губернского управления, 1864. 151 с. С. 63 94.

Размещено на Allbest.ru