Естетичне та світоглядне формування культурної особистості

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Головною метою Державної національної програми «Освіта» («Україна XXI століття») є виховання громадянина України. Одним з найважливіших завдань програми постає гуманізація освіти, що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх потреб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських цінностей, гармонії стосунків людини і навколишнього середовища, суспільства і природи; вихованні шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу та інших народів і націй, відтворенні інтелектуального, духовного та культурного потенціалу, забезпеченні можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості.

Саме тому важливим аспектом у дослідженні вітчизняної культури та формуванні людської особистості постає комплексний підхід до наукового осмислення етапів, проблем і, як наслідок, виявлення сприятливих чинників, які б базувалися на основі історико-культурних традицій українського народу. Багатий український фольклор свідчить про тисячолітню неперервність та спадкоємність. Важливу роль у формуванні й розвитку людських почуттів відіграють художня література, мистецтво та пісенна культура, яка володіє внутрішнім духовним потенціалом і займає важливе місце у житті кожної людини.

У всіх цивілізаціях, які мали на меті вплинути на суспільну свідомість, характеру музики і музичній освіті надавалося особливого значення, а український народ, його національна культура, володіє скарбами елементів не тільки етнічної культури, а й культури цивілізованої нації. Тому одна з найважливіших закономірностей виховання культурної особистості полягає в тому, що в процесі її формування найефективнішим є шлях пізнання з раннього дитинства культурних надбань свого народу, духовного суверенітету сім'ї, родини, роду, усвідомлення національного «Я» в загальному вселюдському просторі. Дослідники української культури (О. Братко-Кутинський, Л. Саннікова, С. Піддубний, А. Кифішин, В. Бебик) усвідомлюють свою причетність до світової скарбниці, надають нові відомості про нашу минувшину, яка поступово набуває правдивих та переконливих рис.

Прадавні свята сягають у глибину багатьох тисячоліть і мають ґрунтовні світоглядні та духовні засади. Видатному лінгвістові О. Потебні, який досліджував українську мову і фольклор, вдалося визначити час творення колядок про світобудову на 14 тис. років у глибину віків. Його праці «Мысль и язык», «Про міфічне значення деяких обрядів і повір'їв» «ознаменували небачений не лише доти, а й після нього синтез лінгвістичного й літературознавчого, естетичного й філософського аналізу, що спонукав бачити в художніх творах не лише зовнішній і внутрішній зміст (текст і підтекст) та зовнішню й внутрішню форму, а й праглибини психіки, свідомості та підсвідомості, єдність психологічного і реального» [4].

Наші предки жили в гармонії з природою. Отже, витоки української культури визначені ритмами і законами Природи, за якими має жити кожна людина. Історія зберігається самим народом у його етнокультурі через пісню, звичаї та обряди, а вони приводять до ладу людське життя, зберігаючи й розширюючи його світогляд, почуття неповторності та окремішності. «Недотримання (цих цінностей. В.К.), нехтування ними призведе до знищення (вимирання або згортання) людини як енергетичного класу в системі гармонійної структури Всесвіту. А мудрість споконвічної традиції полягала в тому, що Джерело життя живим у Всесвіті підтримували люди, не порушуючи його ритмів і законів, слухаючи його гармонію й красу» [7]. Варто осмислити мудрість давньої культури, віднайти в ній універсальні константи духовності, а вже з цим прямувати у майбутнє.

Потрібно зазначити, що здавна музично-естетичне виховання було невід'ємною складовою частиною української народної педагогіки, оскільки основним чинником цього виховання виступали сім'я та школа. Воно відбувалося природно і в доступній формі ще з часів князя Володимира Мономаха, який у «Поученіях...» 1096 р. говорить про те, що учні мусять долати труднощі книжного навчання з «поклоном і співом». До речі, відомі літописні свідчення про княжих музик і співців упродовж ХІ-ХУІІ ст., назвемо принаймні «Повесть временных лет», Радзивилівський літопис. За словами філософа-богослова IV ст. н.е. Григорія Нісского, логіка взаємозв'язку життя людини і співу відображалася у такій формулі: правильний спів є наслідок правильного життя, а правильне життя це вже спів, тож давньоруська церква використовувала виключно вокальний спів (інструменти вважались язичницькими). Музикознавець Тетяна Праслова у своїй праці «Музыкальное образование как фактор развития человека в педагогической культуре Древней Руси» стверджує, що майстри церковних піснеспівів сприймалися на Русі не як творча особистість, а як посередник між небом і землею, носій Святого Духа, що передає інформацію з рівня небесного надіснування на рівень земного буття.

Вивчаючи педагогіку, яку творить народ, бачимо, що його виховний досвід закріплюється в традиції. Саме традиція із покоління в покоління виступає як спадок передачі смислу життя, досвіду усталеного порядку. Вона зберігається через народний календар тисячолітній досвід життя і культури українського народу ще з дохристиянських часів. На одному з перших місць української народної педагогіки було виховання у дітей естетичного смаку, прищеплення любові до прекрасного, розуміння того, що сама природа наділила наш народ багатьма мистецькими здібностями. Спів як виконавчий процес розвиває не тільки музичні здібності, а й такі якості, як уміння слухати, пам'ять, увагу, уяву, самостійність, наполегливість, емоційність. Народна родинна педагогіка через пісні, звичаї та обряди займалась збагаченням дитячої душі, перетворюючи її в особистість. Формуванню естетичних смаків дітей та молоді значно сприяли численні календарні та обрядові свята (Коляда, Щедрий вечір, весняні дійства, Зелені свята, Купало, обжинкові, Весілля свічки, осіння Калита тощо), створюючи особливе духовне середовище. Кожна пора року мала свою важливу дату кульмінаційну точку, коли дотримуються обряди під час урочистого святкування початку чи закінчення певних сезонів, природних календарних циклів зими, весни, літа, осені річного календарного кола.

Звичаї та обряди найдавніші форми духовної культури народу. Звичаї повсякденні та усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків, в результаті багаторазового здійснення одних і тих же дій та усвідомлення їх суспільної значущості також виявляють глибоку різницю порівняно зі звичаями сусідніх народів.

Вони, як неписані закони, народжуються разом з народом і передаються з покоління в покоління, тобто стають традиційними і допомагають не тільки зберегти національну своєрідність, але й самовідновитися. звичай духовний музичний культура

Тому звичаї і обряди мають національний, чи етнічний, характер, хоча між ними існує певна різниця. Звичаїв дотримуються щоденно, обряди як символічні дійства приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Наприклад, звичаї «Вдовиного плуга» (навесні громадою обробляли ниви вдовам) чи «Толоки» (громадські роботи на зведенні житлових та господарських будівель) є унікальною формою колективної взаємодопомоги.

Українці належать до тих націй в Європі, чия обрядовість є однією з найдавніших і найбагатших. Найкраще виражене багатство української обрядовості в обрядовому фольклорі піснях, побажаннях, віншуваннях, примовляннях, якими супроводжуються обрядові дійства. В обрядовості українців розрізняють два види родинну, що супроводжує громадське відзначення народження дитини, повноліття, весілля, похорон, і календарно-побутову свята календарно-обрядового кола. Засади цього календаря зафіксовані в найдавнішому літописі Кам'яної Могили, на жіночому браслеті Мезинської стоянки, на прекрасному посуді трипільської археологічної культури. Головним призначенням свята було утримувати людину в колі святості, у ладуванні її життя, у якому немає місця ворожнечі, брехні, підступу тощо. «Ось чому наші далекі предки надавали Святу і Календарю такого великого значення, намагаючись всілякими способами жити у гармонії з Всесвітом, вшановуючи Сонце, Місяць, Землю, Воду, Вітер» [5, 69]. Звернемося

до прадавніх свят календарно-обрядового кола, які несуть у собі світогляд народу, його філософію, поетичне бачення світу, і втілення свята у надзвичайно цікаве лицедійство, яке викликає оптимізм, чудовий настрій, жадобу до життя, праці. Всі свята календарного кола не були окремими це послідовна, логічно пов'язана система світогляду. Спрямування цих свят завжди доброзичливе, оптимістичне. Адже усі дійства славлять могутні сили природи, світове буття, бадьорість, щирість, молоду спритність, кмітливість, високі чесноти. Вони зміцнюють нервову систему і вселяють творчі сили, викликаючи справжнє захоплення та радість, а це ознака доброго здоров'я, гармонії духовних та фізичних сил. Із звичаєм неподільно пов'язані свята, які відображають глибинний первісний світогляд народу і займають свої відповідні місця в календарі. А календар свят узагальнене відображення цього світогляду, ритму життя, основним завданням якого від народження до смерті (в будні і свята) є утримувати людину в стані святості. Такі знання допомагають правильно реагувати на проблеми реального життя. Календарно-побутова обрядовість, супроводжувана відповідною пісенністю, одна з найвеличніших форм духовної культури українців, вона має тривалу історію і є засобом пізнання природних явищ, розвитку народного світогляду, світобачення, бережного ставлення до природи, вироблення морально-етичних цінностей у боротьбі за своє існування, а культ предків на українському ґрунті служить нам об'єднанням поколінь, збереженням нашого родоводу.

На особливу увагу заслуговує й дитяча обрядовість, за допомогою якої формувалися такі риси, як витривалість, вміння приймати відповідні рішення в екстремальних ситуаціях, і, зрозуміла річ, культ героїзму й лицарства, що був властивий захисникам як княжої доби, так і козаччини. Уся структура традиційних ігор та забав підпорядковувалась основній меті з юного віку навчити підлітка праці, шляхетності, лицарства, уважного ставлення до природи, шанобливості до батьків і старших, громадської взаємодопомоги, відчуття обов'язку перед родом і народом. Ці моральні риси спостерігаємо в легендах і переказах, музичному мелосі, тобто народних піснях, які викликають особливі почуття катарсису специфічного емоційного стану, що є незмінним засобом розвитку почуттів дитини. Активними просвітителями на шляху розбудови національної системи освіти і виховання є філософські погляди і педагогічні ідеї Г. Сковороди, Т. Шевченка, К.Ушинського, М. Грушевського, І. Огієнка та ін.

На всіх етапах розвитку музичної педагогіки хоровий спів використовувався як могутній засіб впливу на формування особистості, розвиток її музичної та духовної культури. Він є одним із найважливіших факторів розвитку музичного слуху, формування вокально-хорових навичок, поглиблення знань в галузі хорової літератури, теорії та історії музики, художнього смаку. Особливого значення має спів з голосу, наслідування народних співаків, які передають дітям з покоління в покоління пісні, обряди, зразки народної сімейної педагогіки, що збереглися в даному регіоні чи краї. На таких засадах у своїй сім'ї вчився геніальний український композитор М.Леонтович, безліч видатних музикантів та співаків. Дуже важливою сферою духовної культури кожного народу є рідна пісня і поезія, яка зможе пробудити у дітей генетичну пам'ять, тому є одним із наймогутніших чинників у вихованні національної свідомості, духовного аристократизму, високої родинної моралі. На думку видатного українського педагога Г. Ващенка (1878-- 1967), особливість учителя музики полягає в тому, що він має глибоко відчувати красу української пісні і стати посередником між нею і дітьми, зосередити їх не тільки на засобах музичної виразності і формах музичного твору, а на настроях, почуттях, роздумах про музичний твір. Учителю важливо сформувати бережне ставлення до народної музики у всіх її жанрах, вокально-хорове мистецтво має будуватися на рідному фольклорі.

Центром вокального виховання в Україні був Київ, звідки вже у XVII ст. в різні міста Росії систематично відряджалися вчителі співу, регенти, солісти для хорів і навіть композитори автори партесних творів. Зосереджені в монастирях, приватних школах співу, братських школах, вокально-педагогічні сили були поєднані спільною турботою про високий естетичний рівень культурницького простору України. Заснована указом правителя Малоросії П. Рум'янцева (1737), Глухівська музична школа проіснувала кілька десятків років, виховавши цілу плеяду видатних митців, згодом була приєднана до Придворної співацької капели в Петербурзі.

Також на розвиток української вокальної школи вплинув досвід співацьких шкіл на козацькій Січі, одна з яких проіснувала понад сто років (приблизно 1666-1776), де навчали вокальної музики і церковного співу, а також були створені спеціальні групи виконавців-лицедіїв (підвалини українського театру). Ліричні народні пісні виникли пізніше, приблизно в XV-XII ст., про які М. Дилецький, композитор, музичний теоретик, диригент, педагог XVII ст., автор відомої праці «Мусикійская грамматика» (1675), писав, що вони «сердца человеческие возбуждают до увеселения или до жалости». У своїй книзі «Історичні витоки українського лицарства» Ю. Фігурний пише, що «кобзарство увібрало в себе звитяжні традиції співців військових дружин Київської Русі і відіграло велику роль у формуванні українського етносу. З часом відбулася трансформація кобзарства від співців вузькостанових інтересів козацтва до співців усієї України, усього українського народу і своєрідно вилилася в середині XIX ст. у мистецьких вивершеннях Великого Кобзаря Тараса Шевченка». Справді, Т. Шевченко, захоплений неповторною музикальністю народних дум, створив неперевершені поезії за зразком народнопоетичної творчості «на засадах любови й пошани до кращих національних традицій і органічного засвоєння кращих надбань чужинних культур».

Отже, авторитету української пісні ніхто не може похитнути. Коли пісня подається як чиста інформація, прокидається генетична пам'ять, відчуття своїх витоків, свого коріння, свого етнічного роду. Вона невід'ємна частина української культури, потужний чинник етнічної консолідації українського народу, своєрідний усний літопис, що відображає історичне минуле й водночас орієнтує на духовні запити сьогодення. «Тому народня пісня є одним з наймогутніших чинників у вихованні національної свідомості нашого народу».

Українська культура з давніх-давен зазнавала впливу інших культур і, в свою чергу, так чи інакше впливала на них. Створюючи власну національну культуру, український народ робить внесок у світову, одночасно взаємозбагачуючи свою. Аналіз проблем діалогу світових культур здійснили українські філософи Л. Березницька, В. Даренський, А. Єрмоленко, О. Злобіна, Т. Кононенко, Н. Костенко, С. Кошарний та ін. Майже всі дослідники історії розвитку світової цивілізації, культури народів вдавалися і до пісенних джерел як документів духовної еволюції людства. Поряд із пісенним матеріалом, зібраним з усіх континентів, широко використовується й українська, переважно обрядова, пісенна творчість. Але вирішальним фактором соціокультурної й політичної орієнтації була європейська цивілізація, і, як зауважив М. Грушевський, по всьому складу своєї культури й свого духу український народ є народом західним. «Такий підхід є особливо актуальним сьогодні в контексті намагань незалежної України відійти від однобічної орієнтації у своєму політичному, економічному і культурному розвитку і відновити штучно перерваний зв'язок з європейськими країнами» [8, 6].

Тож пісня та український спів наша національна цінність. «Такої пісенності, яка була в Україні, не мала жодна країна світу. В українському співі виявляється глибока душевність і висока духовність народу, пов'язана з прадавньою культурною традицією. Живий чистий звук є одним із основ життя людини і потреба музики та пісні завжди залишається актуальною».

Відомо, що вплив музики та пісні на людину не завжди піддається науковому осмисленню. Інколи вони торкаються особливих пластів психіки, які прийнято відносити до несвідомих рівнів внутрішнього світу людини. Г. Верьовка, О. Кошиць, М. Лисенко, К. Станіславський висловлювалися про явище мистецької психічної енергії і її вплив на слухачів, явище випромінювання від виконавця, про енергетичний візерунок золотистої енергії, яку іноді бачать слухачі, обмін енергіями (виконавець-слухач). Віками сформоване уявлення про магічну дію голосу, його тембру, особливих вібрацій, які доносять до сердець слухачів смисл мовленого слова.

Низька музична культура не дозволяє особистості проявити потенційні можливості її духовного розвитку, звужує кордони емоційного світу. Це, в першу чергу, стосується тієї частини молоді, яка зневажає класичну музику і народну пісню, віддає перевагу сумнівним зразкам сучасної розважальної музики, неглибокої за змістом та бідної за формою. Таке мистецтво принижує людину, розпалює в ній суто тваринні інстинкти, тримає її в обіймах світу матеріального.

«Якість і стиль розвитку життя, мислення та стосунків багато в чому залежить від базових цінностей культурної людини. Чим вищий культурний рівень життя людини, тим вищий її людський портрет». Тому, як кажуть, виховувати дитину потрібно за дев'ять місяців до народження її матері, щоб навчити бути самодостатньою та самобутньою в умовах загальної уніфікації та маскультури, не розчинитися в інших субетносах, думати, як залишитись собою і відчути потребу вплинути на світ, працюючи на теренах духовності. Сучасні педагогічна та українознавча науки на перший план висувають духовний розвиток особистості засобами народного мистецтва, її інтерес до народних джерел. Це не ностальгія чи модна ретроспектива, а усвідомлення і шана до колосальних зусиль попередніх поколінь, які зумовили теперішній рівень культури нашого суспільства. Етнічні цінності, які треба прищеплювати молоді, це рідна мова, рідна природа, рідний народ, рідна країна, її історія з видатними діячами та знаменними подіями, рідна пісня, сім'я, родина, любов до праці, повага до релігії, звичаїв свого народу.

Система українознавчих інтегративних знань філософських, образно-символічних, релігійних, валеологічних, народної мудрості як феномен внутрішнього стану людини формує світогляд особистості, стає спадковим взірцем життєвого шляху. Всім нам варто заглянути в глибину віків («потойбічну сестру висоти» (Л. Костенко)) і знайти там себе.

1. Антонюк В. Звукове мовлення в народно-побутовому вжиткові українців. Нариси з етнології. К.: Обрії, 1996. С. 38.

2. Ващенко Г. Виховний ідеал. Т.1. Полтава: Полтавський вісник, 1994. С.151.

3. Ващенко Г. Твори. Том 4: Праці з педагогіки та психології. К.: Школяр, 2000. С. 222.

4. Дмитренко М. Українська фольклористика: історія, теорія, практика. Олександр Потебня. Фольклористична концепція. Режим доступу: http://www.ukrlife.org/ main/evshan/folklorystykal.htm

5. Добжанський Е.І. Дивовижний звичай. К.: НДЕІ, 2005. С. 69.

6. Коротя-Ковальська В.П. Національна культура в українознавстві // Українознавство. 2009. №2. С. 192.

7. Саннікова Л. Од Коляди до Коляди: календар невід'ємна частка звичаєвої культури (Узгодження життя людини на Землі).

8. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. К.: Перун, 1996.С. 6.

9. Фігурний Ю. Історичні витоки українського лицарства. К.: Стилос, 2004. С. 82.

10. Шупта М.Р. Рідна мова чинник здоров'я людини // Український світ. 2005. Число 10-12. С. 3233.

Размещено на Allbest.ru