Маєток Киселів у селі Дідівці в соціокультурному просторі Лівобережної України (1870—1910-ті роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський університет імені Бориса Грінченка (Київ, Україна)

Маєток Киселів у селі Дідівці в соціокультурному просторі Лівобережної України (1870--1910-ті роки)

Марина Будзар

кандидат історичних наук, доцент, кафедра історії України

Анотація

маєток дворянський приватновласницький культурний

Annotation

Феномен приватновласницького маєтку на теренах України як результат комплексного поєднання низки діяльнісних практик - економічних, соціальних, культурних - залишається дещо осторонь національного історичного дискурсу. Ймовірно, це пояснюється ставленням до цього явища як до такого, що й у формі фільварку, і як дворянська садиба презентувало результативність перетворення національної еліти чи то на річпосполитську шляхту, чи на імперське дворянство. За відсутності узагальнених досліджень вітчизняні науковці вивчають окремі питання буття панського маєтку передусім з соціально-економічної історії, історичної регіоналістики, історії мистецтва тощо.

Перспективним є історико-культурологічний підхід до вивчення феномену маєтку, коли він аналізується як культурна форма, що трансформувалася відповідно до зміни історичних форм та видів людської діяльності, але зберігала сталі риси багатокомпонентного комплексу. Це дозволяє репрезентувати панський маєток як результат матеріальної діяльності та культуротворче середовище.

Маєтки владної еліти на теренах України мали низку історичних, регіональних і функціональних варіантів, утворюючи динамічну мережу, що базувалася на родинно-сусідських, соціально-економічних, інтелектуально-фахових зв'язках. Для їхнього дослідження доцільно використовувати історико-компаративний метод та мережевий принцип, коли життєдіяльність маєтку розглядається порівняно з іншими, що існували в одному з ним часово-просторовому континуумі та у спільній інтелектуальній сітці. Йдеться передусім про ті маєтки, які діяли як «культурні гнізда», тобто акумулювали різноманітні форми творчої діяльності, актуалізували соціокультурні зв'язки, утворені у «великому просторі» за межами помістя.

Використовуючи засади концепції мережевого підходу, апробованої Р. Коллінзом, зазначимо, що інтелектуально-комунікативна система, в якій існували маєткові «культурні гнізда» в Україні, складалася з вертикальних ланцюжків - зв'язків між поколіннями, утворених шляхом зберігання пам'яті роду, горизонтальних альянсів - взаємодії між інтелектуальними групами різного ґатунку (інший маєток, повітове чи губерніальне місто, імперська столиця, європейський культурний центр) та існувала завдяки суперництву всередині самої структури (через різницю у майновому, соціальному, освітньому статусах власника)Коллинз Р. Социология философий: глобальная теория интеллектуального изменения / пер. с англ. Н. Розова и Ю. Вертгейм. Новосибирск: Сибирский хронограф. 2002. С. 65-109.. Тому панські «культурні гнізда» постають як невід'ємна складова культурно-інтелектуальної історії України, коли, за І. Колесник, погляд на «українську культуру та на науку як на сукупність мереж інтелектуальних альянсів, корпоративних груп, культурних осередків, ланцюгів родинних, товариських та службово-корпоративних зв'язків інтелектуалів леґітимізує саму ідею нелінійних підходів,..» Колесник І. Гоголь. Мережі культурно-інтелектуальних комунікацій. Київ: Ін-т історії України НАН України, 2009' С. 93. до опанування вітчизняної духовної спадщини.

Серед історико-регіональних варіантів приватновласницької садиби на теренах України одним з найцікавіших є той, що, генетично пов'язаний з історією Гетьманщини, сформувався на теренах Лівобережної України до початку XIX ст. і відіграв помітну роль у розгортанні культурно-націєтворчого руху впродовж сторіччя. У більшості лівобережні панські маєтки були «дідизнами», тобто формувалися на основі спадкових земельних володінь, накопичених «новою елітою» - козацькою старшиною - ще наприкінці XVII - на початку XVIII ст., і постали у різноманітних видових варіантах («резиденція», «родинне гніздо», «економія» тощо) та у XIX ст. набули ознак культурних осередків. Специфічною ознакою еволюції маєткових «культурних гнізд» Лівобережжя впродовж «довгого» XIX ст. є збереження ними своїх функцій за доби соціально-економічних трансформацій, передусім тому, що відсоток дрібнопомісних дворян з нащадків козацької старшини залишався стабільним від початку до кінця століття: у повітах (тобто у маєтках) жило 318,7 тисяч осіб (77,7%) й лише 91,8 тисяч (22,4%) - у містіКорелин А. П. Дворянство в пореформенной России. 1861-1904: состав, численность, корпоративная организация. Москва: Наука, 1979. С. 128.. Система приватновласницьких земельних володінь на цих теренах в умовах пореформеної доби презентувала достатньо варіантів адаптації до нових соціокультурних умов. Теза щодо занепаду явища дворянської садиби, заявлена авторами початку XX ст., котрі розглядали історію побутування маєтків на теренах Російської імперії, зокрема Г. Лукомським, Лукомський Г. Давні роки // Хроніка-2000 / [Редкол. Ю. Буряк (гол. ред.) та ін.]. 2005. Вип. 61/62: Георгій Лукомський і українська художня спадщина. Ч. 1. С. 519-575. не є неспростовною (до певної міри вона базувалася на філософському дискурсі, утвореному в атмосфері Fin de siиcle).

Значна частина невеличких маєтків Лівобережної України наприкінці XIX-XX ст. належала особам з кола творчої та наукової інтелігенції, ці утворення зберігали традиційну функцію - слугувати простором для реалізації персональної моделі поведінки власника. Тим цікавіше дослідити, що саме в життєдіяльності таких «культурних гнізд» залишалося незмінним, що модифікувалося, в якій мережі соціокультурних комунікацій вони існували. Усвідомленням цього обумовлена мета статті: визначити місце маєтку Киселів у селі Дідівці у мережі інтелектуальних комунікацій соціокультурного простору Лівобережної України відповідно до суспільних трансформацій кінця XIX - початку XX ст. Завдання дослідження полягає у спробі схарактеризувати атрибути, за якими маєток Киселів набув статусу «культурного гнізда» за часів перебування там М. І. Костомарова, дослідити, як саме ці традиції було продовжено за часів господарювання у маєтку його пасинка О. М. Кисіля.

Маєток в селі Дідівці, що належав родині М. Д. Кисіля, нащадка козацько-старшинського сімейства «прилуцьких Киселів» (за висловом О. Лазаревського, котрий виводив цей рід від журавського сотника Івана, онук якого, Яків Кисіль, почавши службу полковим канцеляристом 1737 р., дослужився у 1771 р. до полкового обозногоЛазаревский А. М. Описание старой Малороссии: материалы для истории заселения, землевладения и управления. Киев, 1888-1902. Т. 3: Полк Прилуцкий. Киев: Типография импер. ун-та св. Владимира, 1902. С. 59.) неподалік міста Прилуки Полтавської губернії (зараз - Чернігівська область), увійшов до культурно-інтелектуальної історії України завдяки тому, що з середини 1870-х років, після одруження з А. Л. Кисіль (у дівоцтві - Крагельська), тут періодично (літні сезони 1874-1876, 1878, 1879, 1881 та 1884 років) жив М. І. Костомаров (1817-1885). Традиція сприйняття садиби у Дідівцях як притулку для літнього вченого сформувалася у мемуарному дискурсі кінця XIX ст.Мордовцев Д. Л. Николай Иванович Костомаров в последние десять лет жизни. 1875-1885 // Русская старина. 1885. № 12. С. 636663; 1886. № 2. С. 323-360; Юнге Е. Воспоминания о Н. И. Костомарове // Киевская старина. 1890. № 1. С. 22-34; Ее же. Воспоминания о Н. И. Костомарове // Вестник Европы. 1910. № 11. С. 151-157. та збереглася до наших часів: «На старості Микола Костомаров через слабкий фізичний стан у теплу пору року перебував у с. Дідівці на Чернігівщині у маєтку своєї дружини Аліни Леонтіївни. Тільки милі серцю українські ландшафти та спілкування з місцевим населенням дарували йому додаткові сили»Гончар О. Микола Костомаров: постать історика на тлі епохи. Київ: Ін- історії НАН України, 2017. С. 7-8.. Насправді, перебування у маєтку Миколи Костомарова надало цьому «родинному гнізду» ознак, раніше йому не властивих.

Маєток у Дідівцях може бути вписаний у суспільні реалії другої половини XIX - початку XX ст. за кількома параметрами. Передусім, він є «дідичним» - тобто спадковим для М. Д. Ки- сіля та його родини, котрі належали до дрібнопомісного панства Лівобережної України (на 1861 р. за М. Кисілем у селі Дідівці та хуторі Киселівщина значилося 39 селян і п'ять дворових людей та вісім селян Роменському повіті) Савон О. А. Дідівці: садиба творчості і доброти. Прилуки [б. в.], 1993. С. 5.. У плануванні маєтку зберігалися традиційні для такого утворення зони: житлово-господарська, паркова, культова, що відзначено у всіх описах, залишених відвідувачами Дідівців: «С одной стороны дома - обширный двор со службами, с воротами, открывавшимися на дорогу, обсаженную тополями, и, за ней, на поля и нивы, ...громадный вишневый сад, окружавший дом, был довольно запущен и потому живописен.»Юнге Е. Ф. Воспоминания о Н. И. Костомарове // Вестник Европы. 1910. С. 151..

Важливим для характеристики маєтку Киселів є й той факт, що тут довгий час майже постійно мешкала родина власника. З 1865 до 1870 р. - через невиліковну хворобу господаря, пізніше, з 1870 до 1874 р. - через те, що Аліна Леонтіївна самостійно опікувалася господарством і вела судову тяжбу про виокремлення частини маєтностей, заповіданих їй чоловіком, врешті-решт, вважаючи на стан здоров'я, вона мусіла «сдать свои маленькие Дедовцы в аренду» Автобиография Н. И. Костомарова / под ред. В. Котельникова. Москва, 1922. С. 79-81. Мордовцев Д. Л. Николай Иванович Костомаров в последние десять лет жизни. С. 656.. Будучи переконана, що власник має самостійно опікуватися станом свого володіння, вона після переїзду до Петербургу через одруження з М. І. Костомаровим нарікала у листі до Д. Л. Мордовця (Мордовцева) на те, що Дідівці багато втратили без постійної хазяйської опіки, «уже чувствуется какое-то запустение.. .»^п.

Атмосфера «родинного гнізда», вочевидь, якомога більше відповідала потребам літньої особи, котра потребує піклування. Усі описи перебування М. Костомарова у маєтку дружини, передусім спогади його пасинка О. М. Кисіля, вказують на те, що повсякденність ученого було унормовано повторюваними діями, незмінними навіть під час приїзду гостей. Ранні прогулянки та купання в Удаї, купівля бубликів у одного й того ж господаря в Прилуках, сніданок, обід й вечеря у визначений час, читання книг із сусідкою Марією Павлівною Савченко-Маценко, робота над рукописами за допомогою дружини впродовж чотирьох годин, вечірні прогулянки парком і на околицях села, розмови на терасі перед сном Гончар О. Т., Зоць Т. М. Штрихи до біографії Миколи Костомарова та його родини // Український історичний журнал. 2013. № 6. С. 190-191., - такий узвичаєний розпорядок, без сумніву, сприяв улаштуванню маєткового простору як місця перебування вченого-інтелектуала, дещо відстороненого від «великого світу» за межами садиби. Очевидці зазначали, що історик тримався оподалік місцевого панства (виключенням стала родина сусідів Савченків): «Интересы местных помещиков мало могли его занимать. Не много любопытного представляло также хождение их «партий» вокруг земского пирога. На это печальное зрелище глаза его насмотрелись достаточно и в истории их предков.. ,» Горленко В. П. Две поездки с Н. И. Костомаровым // Киевская старина. 1886. Т. 14. № 1. С. 112..

Усамітнення у межах садибного світу, усталеність повсякдення в маєтку - усе сприяло тому, що за часів перебування Миколи Костомарова у Дідівцях це «родинне гніздо» набуло нових ознак «робочого кабінету» інтелектуала. Як констатують науковці, цей «період творчості Костомарова був плідний і позначений написанням оригінальних праць» Смолій В. А., Пінчук Ю. А., Ясъ О. В. Микола Костомаров: віхи життя і творчості: енцикл. довідник / вступ. ст. і заг. ред. В. А. Смолія. Київ: Вища школа, 2005. С. 124., зокрема тут він завершив праці «Руина. Историческая монография 1663-1687. Гетманства Бруховецкого, Многогрешного и Самойловича», «Мазепа. Историческая монография», написав «Автобиографию», історичну драму «Эллины Тавриды».

Життя в маєтку надало вченому можливість спостерігати за звичаями і традиціями українського народу в середовищі, де вони формувалися та існували споконвік. В автобіографії М. Костомаров відобразив враження від селянського весілля влітку 1874 р.: «Впервые за всю жизнь я имел такую возможность, . в молодые годы я никогда не наблюдал настоящего торжества народных развлечений и знал свадебную поэзию только из печатных и в разных местах записанных песен.»Автобиография Н. И. Костомарова. С. 319.. Такі спостереження були неодноразовими, зокрема, навесні 1879 р. учений писав Д. Мордовцю: «Живучи здесь, я имел случай посетить две малороссийские свадьбы, которые мне тем более были любопытны, что одна из них у невесты, другая же у жениха, и я присмотрелся к некоторым обрядам, которые мне известны были только по описаниям.. .»Мордовцев Д. Л. Николай Иванович Костомаров // Русская старина. 1886. № 2. С. 324..

Про можливість ознайомлення з пісенно-обрядовою спадщиною українського народу, надану перебуванням у Дідівцях, захоплено писали і Д. Мордовець (власне, саме цій проблематиці присвячено його нарис «Под небом Украины»), і К. Юнге, котрі водночас засвідчували поступове згасання народних традицій. К. Юнге згадувала: «Мы долго сетовали о том, что теряется красота народных костюмов, ручных работ, песен .

К счастью, в Дедовцах еще носили народную одежду, и я, к удовольствию Н. И., написала с дивчин несколько этюдов.» Юнге Е. Ф. Воспоминания о Н. И. Костомарове // Вестник Европы. С. 155. (ймовірно, йдеться про малювання портретів мешканок Дідівців сестер Параски та Насті, про що згадував О. КисільГончар О. Т. Штрихи до біографії Миколи Костомарова. С. 192.). Д. Мордовець, описуючи традицію «вулиці» у Дідівцях - вечірніх прогулянок молоді, що неодмінно супроводжувалися співами дівчат і парубків, нарікав на «зросіщейння» молодих чоловіків, котрі відбули строкову службу в імперській армії, поширення «москалеманії» та руйнацію народного мовлення так званим «суржиком»: «. обрусение Украины совершается преблагополучнейшим образом, даже без помощи «Киевлянина» и казенных обрусителей. Самым сильным, хотя невольным обрусителем является, таким образом, граф Д. А. Милютин»Мордовцев Д. Л. Под небом Украины // Исторический вестник. 1884. № 12. С. 530..

Як бачимо, у побутуванні садиби у Дідівцях зберігалася одна з традиційних функцій культурного простору панського маєтку, дієва у різні часи, - вивчення форм народної культури в її природньому оточенні. Разом з цим, спостереження і господарів, і гостей Дідівців свідчать про трансформацію традиційних фольклорних студій, здійснюваних інтелектуалами у середовищі садиби: для останньої третини XIX ст. актуальним стало питання не лише вивчення духовної спадщини українського селянства, але й збереження її внаслідок руйнування традиційного побуту в умовах пореформеної модернізації суспільства та використання соціальних важелів «вирівнювання» українського соціуму за імперськими стандартами.

Не менш важливим для діяльності М. Костомарова як професійного історика, літератора, публіциста було те, що перебування у Дідівцях він використовував для огляду пам'яток української історії та культури краю. За свідченням В. Горленка, М. Костомаров «всегда и прежде старался посещать места, о которых шел рассказ в его исследованиях,..»Горленко В. П. Две поездки с Н. И. Костомаровым. С. 115.. Навесні 1883 р., під час відвідин маєтку Д. Мордовцем, відбулася поїздка до Густинського монастиря під Прилуками, де М. Костомаров і його гість спостерігали церемонію урочистого перенесення ікони Богородиці з «теплої» церкви (церква Успіння Богородиці) до Троїцького собору, де їхню увагу привернув «старинный портрет Самойловича во всем его гетманском облачении...»Мордовцев Д. Л. Под небом Украины. С. 345.. В. Горленко супроводжував також М. Костомарова у поїздках до міста Лубни (1883 р. відвідали Мгарський монастир, урочище Солоницю, залишки замку І. Вишневецького) та до Переяслава (1884 р. оглянули передусім міські церкви - Успенську, Михайлівську, Покровську, Вознесенську). Результати другої з цих мандрівок відображено у ґрунтовній статті історика «Поездка в Переяслав»Костомаров Н. Поездка в Переяслав // Исторический вестник. 1885. № 22. С. 489-508.. Подорож до Переяслава, що мала за мету збирання історичних матеріалів про Переяславську старовину, сприяла оприлюдненню документів із церковних сховищ: у жовтні 1884 р. В. П. Горленко сповіщав М. І. Костомарова про те, що за порадою вченого протоієрей з Переяслава надрукував у газеті «Київщина» документи з історії місцевих церков Забіяка І. М. Епістолярна спадщина Василя Горленка / вид. 2-ге, доповн. і переробл. Київ, 2013. 187 с..

Ці ознайомлювальні поїздки М. Костомаров здійснював із людьми, котрі входили до обширу його спілкування поза межами садиби.

Як родинне гніздо, маєток у Дідівцях увійшов до цієї мережі на сімейно-сусідському рівні, передусім з метою соціальної комунікації та рекреативного спілкування ще до приїздів сюди вченого. А. Костомарова згадує про те, що її мати, котра літом завжди мешкала у Дідівцях, «любя общество и развлечения, часто ездила к нашим общим друзьям Тарновским (в их Качановку, отстоящую в 30-ти верстах от Дедовец)...»Автобиография Н. И. Костомарова. С. 82.. Але у присутності вченого межі комунікативного простору маєтку розширилися, зв'язки між окремими його ланками стали більш складними. Власне, постать М. Костомарова була тією організаційною основою, на якій сформувалася інтелектуальна складова повсякдення садиби.

Передусім, усі гості садиби - не випадкові люди, кожен з них існував у своєму інтелектуальному полі, діяв у кількох комунікативних мережах, що до них маєток у Дідівцях став дотичним лише завдяки особі історика. І К. Юнге, і Д. Мордовець, і В. Горленко були не лише особами одного з ним соціального кола, але давніми добрими знайомими, однодумцями, котрі до певної міри поділяли його світоглядні переконання. Усі вони часто відвідували славнозвісні «вівторки» Миколи Костомарова - вечори, що влаштовувалися у його помешканні в Петербурзі з 1859 р., де збиралися особи з кола науково-творчої інтелігенції, зокрема й представники української діаспори Смолій В. А., Пінчук Ю. А., Ясь О. В. Микола Костомаров: віхи життя і творчості. С. 82. Горленко В. П. Две поездки с Н. И. Костомаровым. С. 111.: «Эти вечера в квартире его на 9 линии Васильевского острова, где он прожил двадцать пять лет, останутся всегда памятны посещавших их.» .

По-друге, за М. Костомарова активізувалися зв'язки садиби у Дідівцях з іншими панськими помешканнями Лівобережжя. Це були маєтки різного ґатунку - як ті, що їх можна визначити як «резиденції» із усталеною до кінця XIX ст. репутацією відомих «культурних гнізд» - Качанівка Тарновських (Борзненського повіту Чернігівської губернії - зараз Ічнянського району Чернігівської області), Сокиринці Ґалаґанів Прилуцького повіту Полтавської губернії, зараз - Срібнянського району Чернігівської області), так і садиби зі своєю культурною історією, але набагато скромніші за статусом, які належали особам з кола творчої інтелігенції, - Ярошівка В. Горленка (Прилуцького повіту Полтавської губернії, зараз - село Українське Талалаївського району Чернігівської області) та хутір Іванівський (Івангород) М. Ге (Борзненського повіту Чернігівської губернії - зараз с. Шевченка Бахмацького району Чернігівської області).

Зв'язки з цими маєтками обумовлювалися як світоглядними, так і професійними й приятельськими взаєминами господарів.

Спілкування з Василем Павловичем Горленком (1853-1907), письменником, мистецтвознавцем, фольклористом, етнографом було, найвірогідніше, цікаве М. Костомарову не лише через близькість наукових зацікавлень (у сфері історії, етнографії, літератури України), але й тому, що той належав до згаслої гілки козацько-старшинського роду Горленків, у дідичній садибі села Ярошівка, наданій у володіння Д. Горленку ще І. Мазепою Рудинська Є. В. П. Горленко // Записки історико-філологічного відділу УАН. 1927. Кн. 12. С. 307., зберігався у гарному стані їхній сімейний архів, з яким вчений мав нагоду ознайомитися. З початку 1880-х років В. Горленко майже постійно мешкав у Ярошівці, серед «запущенного старого сада, с громадными дубами и ясенями, с липовыми беседками,..»Там само. С. 311., прагнув поєднати господарчі справи із творчою роботою та громадською діяльністю. 1883 р. його обирають земським гласним Прилуцького повіту й гласним Полтавської губернії. Саме тоді, перебуваючи в Прилуках, після земських зборів він відвідував М. Костомарова у ДідівцяхЗабіяка І. М. Епістолярна спадщина Василя Г орленка. С. 64.. Уже в цей час він був дописувачем «Киевской старины». У листуванні з Ф. Лебединцевим відбилося розчарування В. Гор- ленка у результатах своєї діяльності як земця. Лише вечорами у Дідівцях з Костомаровими, як писав він у червні 1884 р., він «дихав іншим повітрям»Там само. С. 66..

З родиною Миколи Миколайовича Ге (1831-1894), одного з найпомітніших живописців другої половини XIX ст., історика пов'язували дружні стосунки та спільні спогади. У середині 1840-х років майбутній художник був учнем 1-ї Київської гімназії, де викладав молодий М. Костомаров. Його ученицями були також Ганна Забіла та Аліна Крагельська, вихованки зразкового жіночого пансіону: «Николай Иванович Костомаров был любимейший учитель всех. Не было ни одного ученика, который бы не слушал его рассказов [из] русской истории... Такое же впечатление он производил и в женском пансионе и потом в университете. В женском образцовом пансионе воспитывалась моя жена, она мне это передавала.»Ге Николай Николаевич. Письма. Статьи. Критика. Воспоминания современников / сост., авт. вступит. ст. и примеч. Н. Ю. Зограф. Москва: Искусство, 1978. С. 227..

З 1876 р. М. Ге оселився з родиною у чернігівській глибинці, облаштувавши садибу на землях, що частково відійшли його дружині Ганні Петрівні зі старовинного козацько-старшинського роду ЗабілЛазаревский А. М. Описание старой Малороссии. С. 135, 185. у спадок, а часткового були викуплені у П. І. ЗабілиГе Николай Николаевич. Письма. С. 247.. За типологічними характеристиками маєток на хуторі Іванівський (так само, як і маєток В. Горленка) належав до тих, що в них риси господарського маєтку («економії») поєднались з ознаками «культурного гнізда». Період перебування в Іванівському - 1876-1894 рр. - є чи не найважливішим у творчій біографії М. Ге. Тут було написано його кращі твори релігійно-філософського циклу: «Що є істина?», «Христос в Гетсиманському саду», «Розп'яття» тощо.

Об'єднувальною ланкою між маєтками Костомарових та Ге став приїзд улітку 1881 р. до Дідівців Катерини Федорівни Юнге (1843-1913), дочки Ф. П. Толстого, скульптора, художника, віце-президента Петербурзької академії наук. Із Дідівців М. Костомаров і К. Юнге здійснили поїздку на хутір Іванівський. Треба думати, що через спілкування між істориком та художником до простору лівобережних маєтків увійшла атмосфера петербурзьких літературно-художніх вечорів. Принаймні, у споминах К. Юнге про М. Ге цей епізод змальовано як зустріч однодумців: «О чем только они не переговорили с Костомаровым в эти два-три дня. Удивительно, что эта оживленная и очень интересная беседа не была испорчена никакими спорами, потому что все время собеседники были согласны друг с другом ,..»Там же. С. 263..

Контрастом до перебування маєтку, що належав творчій людині, у спогадах К. Юнге слугує її оповідь про відвідування разом з істориком Качанівки В. В. Тарновського (молодшого). Описи їхнього гостювання у скромному помешканні художника та у фешенебельній Качанівці відтворено за принципом дихотомії, коли маєтковий побут лівобережного дворянства постає у низці протилежних за змістом образів: простий будинок / розкішне помешкання; прислуга-селянка / натовп лакеїв; друзі- однодумці / пишно одягнені гості; мальви під вікном і вербова алея в поле / старовинний парк у стилі XVIII ст.Юнге Е. Ф. Воспоминания о Н. И. Костомарове // Вестник Европы. 1910. № 11. С. 155. У той самий час мемуаристка змальовує господарів обох маєтків як людей, захоплених своєю справою, а культурний простір садиб - як місце, відкрите для творчості: у майстерні М. Ге серед етюдів просто біля входу без рами стоїть картина» Христос у Гетсиманському саду», у Качанівці В. Тарновський і М. Ге сперечаються з приводу історичної цінності артефактів з маєткового музею українських старожитностей, а гість маєтку художник К. Маковський робить етюдний начерк портрету М. Костомарова.

Вартим уваги є також візит М. Костомарова в липні 1884 р. до родової садиби знаного лівобережного сімейства козацько-старшинського походження Ґалаґанів у селі Сокиринці (вона теж розташовувалася неподалік від маєтку Киселів). Опис візиту, який залишився в записниках Г. П. Ґалаґана, вартий того, щоб навести його майже повністю: «Костомаров очень постарел, сделался совсем дряхлым, а ему только 66 лет. Разговор его все-таки интересен... Заговорил с Костомаровым об украинофильстве; он хотя не сочувствует Ъ и К, но отвечает уклончиво. Когда мы заговорили о памятнике Б. Хмельницкому, то он сказал, что совсем не сочувствует известной группе Микешина, но что его мысль была - поставить Богдана просто на коне с булавою и надпись сделать из слов, сказанных им Киселю: «згине Польша, згине, а Русь буде пановаты на усим свити!» Да, не дурно, но ...»[Лазаревский А.] Отрывки из дневника Г. П. Галагана. 1883-84 гг. // Киевская старина. 1902. № 3. Отд. 2. С. 156-158.. Як бачимо, у приватному просторі маєтку розмова між давніми приятелями (котрі, можливо, проходили б разом у справі Кирило-Мефодіївського братства, якщо б проти прізвища 27-річного Г. Галагана сам Л. В. Дубельт не залишив розчерк «Не чіпати») велася навколо понять і подій, якими жило суспільство за межами панської садиби. Згадувані в спогаді теми розмови - встановлення пам'ятника Б. Хмельницькому у Києві, що готувалося та обговорювалося з кінця 1860-х років, і доля прихильників національної ідеї, т. зв. українофілів, в атмосфері посилення політичної реакції в імперії за часів правління Олександра III - лише на перший погляд не пов'язані між собою. Насправді їх, безумовно, об'єднує ставлення до української минувшини, до її оцінки в імперському дискурсі (історик не прихильний до початкового варіанту пам'ятника, запропонованого М. Мікешиним, де під копитами коня гетьмана лежало мертве тіло ксьондза, а нижче - фігури шляхтича та єврея-орендаря).

Тобто, приклад садиби у Дідівцях дозволяє ще раз пересвідчитися у тому, що в соціокультурній ситуації останньої третини XIX ст. панські маєтки Лівобережної України, як і раніше, існували в складній комунікативній мережі, утвореній численними родинно-сусідськими, діловими, інтелектуально-професійними контактами.

Функціонування такої мережі підживлювалося сформованим у суспільстві поглядом на маєток як особливе культуротворче середовище, що втілився у низці міфологем, серед яких однією з найпоширеніших є образ «райського куточка», «сільського Едему». Ця міфологема, започаткована у описах заміських володінь імперської еліти, й передусім в Україні (Малоросії) ще на межі ХУІІІ-ХІХ ст., зберігалася до початку XX ст., свідченням чого є характеристики маєтку у Дідівцях і сільських краєвидів навколо нього, що залишили Д. Л. Мордовець, К. Ф. Юнге, сам М. І. Костомаров.

К. Юнге змальовувала краєвиди, що відкривалися з пагорбу біля маєтку, «на усадьбу, на бесконечные поля золотистого хлеба, с разбросанными вдали селами и церквами, с живописными малороссийскими крылатыми мельницами на первом плане»Юнге Е. Ф. Воспоминания о Н. И. Костомарове. С. 154.. Д. Мордовцев згадував, що з сумом залишав Дідівці у липні 1883 р., де провів два місяці нібито у зачарованому садуМордовцевД. Л. Николай Иванович Костомаров ... // Русская старина. 1886. № 2. С ³⁴⁸. Мордовцев Д. Л. Николай Иванович Костомаров. 1886. № 12. С. ⁶⁵⁴.. М. Костомаров у листі до Д. Мордовцева, що той процитував у своїх спогадах, писав: «Май, я весь в зелени и в цвете, громадные хлопья цветочного снега покрывают вершины вишен, яблонь, груш и терна, в воздухе живительная теплота, кругом хором поют соловьи, кукуют зозули, кричат иволги, спевают дивчата, квакают лягушки, празднество в полном разгаре...» . Той само Д. Л. Мордовцев наводив думку господарки, А. Л. Костомарової, про садибу як «скромный уголок, незатейливый, но, куда ни погляди, что-то манит вас к себе.»Мордовцев Д. Л. Николай Иванович Костомаров . // Русская старина. 1886. № 12. С. 657..

Навіть реальні географічні координати - Штондін ліс, Бакумова гора, ріка Удай, містечко Прилуки - стають маркерами особливого культурного простору, де можна побачити, почути, пережити те, що чого немає у «великому світі» за його межами:

тут дитячий хор чудово співає під керівництвом дванадцятирічної дівчинкиЮнге Е. Ф. Воспоминания о Н. И. Костомарове. С. 155., тут мешканці маєтку й сільські дівчата в граційних строях, залиті сріблястим сяйвом місяця, слухають Остапа Вересая, сліпого старця, котрий зі сльозами на очах співає про давню славу козацтваТам же. С. 156., тут святкують Івана Купала так, що весь простір навколо маєтку залитий купальськими вогнищамиМордовцев Д. Л. Под небом Украины. С. 535..

Тобто, за період з середини 70-х до середини 80-х років XIX ст. маєток у Дідівцях набув визначених атрибутів «робочого кабінету», усамітненого притулку інтелектуала, існуючи в комунікативній мережі споріднених з ним приватновласницьких володінь.

У подальшому, коли маєток впродовж 1890-х - 1910-х років був у власності Олександра Марковича Киселя (1855-1933), земського діяча, журналіста, просвітника, форми його культурної діяльності були успішно адаптовані до нових соціальних потреб на основі трансформації однієї з традиційних функцій - слугувати середовищем для розвою освітньої справи на селі.

1905 р. О. Кисіль подарував сільській громаді десятину землі для будівництва початкового земського училищаСавон О. А. Дідівці: садиба творчості і доброти. С. 25.. У садибних флігелях з 1906 р. діяли ремісничі майстерні для дівчат (виготовлення мережива) та хлопців (теслярська справа). Тут викладали вчителі, що мали спеціальну освіту, - О. Купєєва та Т. Ляшенко. Більшу частину коштів для утримання майстерень надавала родина Киселів, земство оплачувало лише роботу викладачів. О. Кисіль 1909 р. підготував до друку брошуру «Дедовские учебные мастерские»Дедовские учебные мастерские. Прилуки: Типо-литография Я. М. Милова, 1909. 24 с., де схарактеризував роботу майстерень, відзначивши успіхи (участь у Ювілейній виставці Маріїнської школи мережива у Петербурзі, срібна медаль Полтавської губернській сільськогосподарської виставці, досить великий обсяг продаж), а також сформулював економічні та педагогічні завдання діяльності цього закладу (професійна підготовка підлітків, поширення побутової культури серед молоді).

У такий спосіб садиба у Дідівцях увійшла до числа тих маєтків Полтавщини та Чернігівщини, де розвивалися народні промисли і реалізовувалися завдання освіти селянської молоді шляхом відкриття керамічних, килимарських, теслярських, ткацьких майстерень, що відбувалося з ініціативи губернських земств. За розвідками В. М. Ханка, тільки на землях Полтавщини за період 1878-1917 рр. у дворянських садибах (не рахуючи повітових містечок) було відкрито чотирнадцять таких установНаш рідний край: (з історії освіти на Полтавщині у дореволюційний період).Вип. 2/[В. Н. Жук,Т.П.Пустовіт,М.А.Фісун,

В. М. Ханко]. Полтава, 1991. С. 65-84.. Ці майстерні успішно функціонували у багатьох панських маєтках Лівобережної України, зокрема А. Семиградової у селі Скопці Переяславського повіту, Райзерів у селі Постав-Муки Лубенського повіту, Кантакузіних-Сперанських у селі Велика Буромка Золотоніського повіту Полтавської губернії, М. Кочубея у Вороньках Козелецького повіту Чернігівської губернії тощо.

На підставі вищевикладеного дійдемо висновку, що маєток у селі Дідівці на Прилуччині з останньої третини XIX до початку XX ст. презентував варіанти перетворення традиційної форми заміського помешкання лівобережного панства в умовах модернізації суспільного життя, водночас зберігши деякі сталі ознаки цього історико-культурного феномену. Під час перебування у садибі Киселів М. І. Костомарова (1874-1884) садиба набула ознак «робочого кабінету» інтелектуала, ставши ще одним доказом того, що у другій половині XIX ст. інтелектуальне життя зосередилося у маєтках, які зазвичай мали сталі родові традиції (були «дідизнами»), належали особам з дрібнопомісного панства чи господарям «середньої руки», існували у сформованій мережі соціокультурних комунікацій.

Атмосфера усамітнення у колі рідних та однодумців сприяла продуктивній праці вченого. Водночас існування в середині інтелектуальної мережі, утвореної панськими маєтками Лівобережжя, забезпечило збереження тих науково-професійних зв'язків, що ними позначилася діяльність М. Костомарова у «великому світі» за межами Дідівців.

Маєток у Дідівцях як «культурне гніздо» зберіг традиційні ознаки такого утворення - адаптація умов проживання відповідно до індивідуальних потреб особистості, реалізація професійних зацікавлень власника. Культуротворче середовище маєтку у свідомості сучасників постало через призму міфологем («сільський Едем»). Діяльнісні практики, презентовані у маєтку, видозмінювались відповідно до вимог часу. Як-от, традиційна функція - розвиток освітньої справи на селі - постала в оновленій формі професійного навчання для молоді.

Дослідження може бути продовжено аналізом форм культурної діяльності дворянських маєтків Лівобережної України на межі ХІХ-ХХ ст. Його результати сприятимуть вивченню маєтків української еліти як культурних центрів в умовах соціо- культурних трансформацій.

References

1. Honchar, O. (2017) Mykola Kostomarov: postat' istoryka na tli epokhy. Kyiv. [in Ukrainian].

2. Honchar, O. T. (2013) Shtrykhy do biohrafii Mykoly Kostomarova ta joho rodyny. Ukrains'kyj istorychnyj zhurnal - Ukrainian Historical Journal, 6, 186-193. [in Ukrainian].

3. Gorlenko, W. (1886) Dwe poesdki c N. I. Koctomarowym. Kievckaja starina, (14), 111-123. [in Russian].

4. Kisel, A. M. (Comp). (1909). Dedowckie utschebnye macterckie. Priluki. [in Russian].

5. Zhuk, V. N., Pustovit, T. P., Fisun, M. A. & Khanko, V. M. (Comps). (1998). Nash ridnyj kraj: (z istorii osvity na Poltavschyni u dorevoliutsijnyjperiod), (Vol. 2). Poltava. [in Ukrainian].

6. Zabiiaka, I. (2013) Epistoliarna spadschyna Vasylia Horlenka. Kyiv. [in Ukrainian].

7. Kolesnyk, I. (2009) Hohol. Merezhi kul'turno-intelektual'nykh komunikatsij. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy. [in Ukrainian].

8. Collins, R. (2002). Coziologija vilocovij: globalnaja teorija intellektualnogo ismenenija - Sociology of Philosophies: Global Theory of Intellectual Change (extracts from Introduction). Nowosibirsk: Sibirskij chronograv. [in Russian].

9. Korelin, A. P. (1979). Dworjanstwo w poreformennoj Rossii. 1861-1904: sostaw, tschislennost, korporatiwnaja organizatsija. Moskow: Nauka. [in Russian].

10. Kotelnikow, W. (Ed). (1922). Awtobiogravija N. I. Koctomarowa. Moskow: Sadruga. [in Russian].

11. Kostomarow, N. I. (1885). Poezdka w Perejaslaw. Istoritscheckij westnik, (22), 489-508. [in Russian].

12. Lazarewskij, A. M. (1902). Opisanie starojMalorossii: materialy dlja istorii zaselenija, zemlewladenija i uprawlenija: PolkPriluzkij. Kiew. [in Russian].

13. Lazarewskij, A. (Comp.). (1902). Otrywki is dnewnika G. P. Galagana. 1883-84 gg., (3), 56-158. [in Russian].

14. Lukomskyj, H. (2005). Davni roky. In H. Lukomskyj, Ukrainska khudozhnia spadschyna (Vol. 61/62), pp. 519-575. Kyiv. [in Ukrainian].

15. Mordowtsew, D. L. (1885, 1886) Nikolaj Iwanowich Kostomarow w poslednie desjat' let zhisni.1875-1885. Russkaja starina, (12), 636-663; (2), 323360. [in Russian].

16. Mordowtsew, D. L. (1884). Pod nebom Ukrainy. Istoritscheskij westnik, (12), 511-537. [in Russian].

17. Rudynska, Ye. V. (1927). P. Horlenko. Zapysky istoryko-filolohichnoho viddilu UAN, (12), 304-318. [in Ukrainian].

18. Savon, O. A. (1993). Didivtsi: sadyba tvorchosti i dobroty. Pryluky. [in Ukrainian].

19. Smolij, V. A. (Ed), Pinchuk, Yu. A. & Yas O. V. (2005). Mykola Kostomarov: vikhy zhyttia i tvorchosti. Kyiv: Vyscha shkola. [in Ukrainian].

20. Sograv, N. Ju. (Comp). (1978). Nikolaj Nikolaewitsch Ge: pisma, stati, kritika, wospominanija sowremennikow. Moskow: Iskusstwo. [in Russian].

21. Junge, E. (1890). Vospominanija o N. I. Kostomarove. Kievskaja starina,, 22-34. [in Russian].

22. Junge, E. (1910). Vospominanija o N. I. Kostomarove. Westnik Ewropy,, 151-157. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru