Моделювання як методологічний чинник формування образу людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Моделювання як методологічний чинник формування образу людини

Питання про те, якою має бути людина майбутнього, є одним з найскладніших як у філософському, так і загальногуманітарному плані. Втім, від цього воно не стає менш привабливим як для вивчення вітчизняною, так і зарубіжною думкою, а також для дослідників, які представляють різні напрями наукових знань - філософію, філософську антропологію, естетику, етнопсихологію, соціологію, мистецтвознавство тощо. До осмислення людини як феномена культури долучається сьогодні і культурологія, методологічний інструментарій якої дає змогу застосувати широкий спектр сучасних наукових підходів та методологічних стратегій, сукупність яких створює унікальні можливості для розширення наукового простору пізнання.

Водночас функціонування культурології в умовах поліметодології не знімає важливого питання, пов'язаного із необхідністю розширення методологічних можливостей культурологічного знання, розвиток якого відбувається на засадах міжнаукового підходу. У цьому контексті актуальним, на нашу думку, виглядає залучення теоретичного потенціалу методу моделювання та обґрунтування його можливостей у сфері культурологічного дослідницького пошуку. Попри широке застосування названого методу в багатьох галузях знань - від ядерної фізики, комп'ютерних технологій, фізіології тощо - а також у різних напрямах гуманітаристики, зокрема у царині філософії, естетики, мистецтвознавства (Д. Белл, В. Бранський, Ю. Борєв, О. Мороз, О. Оніщенко, Л. Столович, В. Федь та ін.), відсутність відповідної методологічної рефлексії у сучасних наукових розвідках культурологічного спрямування доводить актуальність заявленої проблематики.

Отже, мета статті - на основі узагальнення теоретичного досвіду наук про культуру початку ХХ століття виявити методологічний потенціал методу моделювання як способу формування образу людини у культурологічному контексті.

З огляду на поставлену мету зауважимо, що звернення до окресленої проблематики зумовлена низкою факторів. Так, спостереження доводять, що суттєвою особливістю сучасної культури є формування поряд із традиційним її нового образу. Традиційний образ світової культури пов'язаний, передусім, з ідеями її історичної та органічної цілісності, уявленнями про норми, правила, традиції, звичаї тощо. Новий образ культури дедалі більше асоціюється із розвитком ноосферного, планетарного мислення, ідеями екогуманізму та універсалізму, а також включає поступову відмову від спрощених раціональних схем вирішення культурних проблем, зростання ролі розуміючої рефлексії стосовно чужих культур, визнання правомірності існування множинності істин.

При цьому такий тип формування сучасної культури породжує й новий образ людини, адже в умовах соціокультурних трансформацій, що відбуваються на межі тисячоліть, завершується процес існування одного типу людини та створюються умови для формування іншого. Окреслений контекст обумовлює необхідність готувати умови для формування людини прийдешньої культури та цивілізації. «Якщо практична реалізація нових форм життя та інтелектуальне забезпечення стануть ефективними, життєвими, достатньо активними, то це приведе до появи іншої «постновоєвропейської» (М. Бердяєв напевно сказав би «метаісторичної») людини» - зауважує сучасний російський вчений В.М. Розін [6, 48].

Втім, практично зорієнтоване завдання має бути розв'язане передусім на теоретичному рівні. З огляду на це у сферу культурології мають бути залучені такі наукові методи пізнання, функції та методологічний потенціал яких сприятиме продуктивній реалізації відповідних дослідницьких процедур. Саме до таких традиційних з одного боку та інноваційних з іншого, на нашу думку, може бути віднесений метод моделювання як загальнонауковий інструмент пізнання, що має достатньо тривалу історію розвитку та широкий теоретичний досвід опрацювання. Оскільки означений метод сформувався на основі залучення у наукову практику поняття «модель», то наразі звернемося перш за все до аналізу розробки саме цього поняття.

Поняття «модель» (від латинського modulus - міра, зразок, норма) є широко вживаним у науковій літературі. Різні підходи до його тлумачення присутні у працях російський та українських дослідників (А. Грицанов, С. Лебедєв, А. Івін, Б. Бірюков, І. Кондрашин, В. Штоф, В. Федь та ін.). У

найширшому сенсі його розуміють як деякий мисленнєвий або знаковий образ об'єкта (зокрема умовний чи уявний). До їх числа відносяться гносеологічні зразки, а саме - відтворення, віддзеркалення досліджуваного об'єкту або системи об'єктів у вигляді наукових теорій, формул, описів тощо. З іншого боку під моделлю розуміють спеціально створений або спеціально підібраний об'єкт, що відтворює його значущі характеристики. На думку українського дослідника О. Мороза, в загальному розумінні, модель - це «аналог (графік, схема, знакова система, структура) певного об'єкта (оригіналу), фрагментарна реальності, артефактів, витворів культури, концептуально-теоретичних утворень тощо» [4, 391].

У філософії поняття «модель» часто застосовується в умоглядному плані, зокрема як аналог «теорії» у тих випадках, коли ця теорія ще недостатньо розроблена та приховує багато незрозумілих питань. Так, ще у працях Демокрита та Епікура йдеться про атоми, їхню форму та способи взаємодії. Ці уявлення представляють собою різні теоретичні (ідеальні) моделі певних форм та змістовних основ буття й тим самим розкриваючи можливості для широкого спектру можливостей та спроб моделювання. Отже, за способом утворення моделі можуть бути поділені на дві великі групи - фізичні (матеріальні) та теоретичні (світоглядні або умоглядні). Виходячи з того, що будь-яка модель - як матеріальна, так і ідеальна являє собою певну форму відображення дійсності, то вона виступає як особлива форма, яка дає специфічний образ явищ дійсності [9, 655-656]. Виходячи з цього, В.А. Штоф розрізняє моделі за формами, а саме: образні, побудовані з почуттєво наочних елементів; знакові, у яких елементи відносин та властивостей явищ, що моделюються, виражені за допомогою певних знаків; змішані, що об'єднують властивості образних та знакових моделей [10, 23].

Загалом, аналізуючи досвід теоретичного опрацювання поняття «модель» та моделювання як загальнонаукового методу пізнання слід зазначити, що і модель як схема пояснення будь-якого явища, і моделювання як аналітичний і прогностичний чинник завжди перебували під пильним наглядом філософської науки, утворюючи тим самим класичну традицію філософування. Про це свідчить аналіз як довідкової філософської літератури, а саме - філософських словників радянської доби, так і сучасних довідкових видань [8, 9].

Втім, сьогодні маємо приклади застосування названого методу в дослідженні сучасної культурфілософської проблематики. Так, на думку сучасного вітчизняного дослідника В.А. Федя, метод моделювання виступає конструктивною основою дослідження культуротворчих процесів задля виявлення певних характеристик моделей культури, а також з метою моделювання сутнісних основ її буття та виявлення майбутніх перспектив. Водночас, привертає увагу твердження автора про можливість застосування методу моделювання не тільки як уявної, а й матеріально реалізованої системи, яка спричиняє нову інформацію про культуротворчість як процес, що реалізується на світоглядному та практичному рівні [7, 33]. Цей висновок, у якому зроблено наголос саме на можливості практичної реалізації розроблених певних моделей буття, з високою ступеню вірогідності може бути використаний відносно формування моделі людини у царині культурології, адже йдеться про моделювання не тільки як спосіб пізнання, а й його результат.

Принагідно зауважимо, що застосування методу моделювання у інших сферах гуманітаристики, зокрема у мистецтвознавстві та естетиці, в значній мірі пов'язано із осмисленням проблеми художнього образу. Про це свідчать наукові розвідки, що вміщені у працях відомих вітчизняних та російських вчених, створених у різні історичні періоди. Серед найбільш показових назвемо: «Естетика» Ю.Б. Борєва (М., 1988), «Жизнь - творчество - человек. Функции художественной деятельности» Л.Н. Столовича (М., 1985), «Искусство и философия» В.П. Бранського (Калінінград, 1999), «Художня творчість: проект некласичної естетики» О. І. Оніщенко (К., 2008), «Естетика синтезу: категорії, універсали, парадигми» Т. І. Орлової (К., 2002) та ін. Розглядаючи різні аспекти як в цілому художньої творчості, так і художнього образу зокрема, вчені, з урахуванням відповідної наукової специфіки, продуктивно використовують поняття моделі та методу моделювання у проблемному полі мистецтвознавства та естетики - класичної і некласичної також.

Проведений аналіз досвіду застосування методу моделювання у різних сферах гуманітаристики - філософії, естетиці та мистецтвознавстві свідчить про брак наукових розвідок аналогічного спрямування у царині культурології, що актуалізує необхідність висвітлення історичної динаміки його залучення в аспекті теоретичного та практичного розвитку культурологічного знання.

Слід зазначити, що як методологічний інструментарій поняття «модель» активно почало використовуватися на початку ХХ століття у різних напрямах розвитку гуманітарної думки - соціології, психології, етнопсихології, а також у практиці таких видів мистецтв як літературна творчість, образотворче мистецтво, театральна драматургія тощо. Об'єднуючим чинником цих процесів стало поширення психоаналітичної традиції як універсальної мови та загальної методології усього комплексу гуманітарних наук. Характеризуючи загальні тенденції становлення культурологічного знання на межі ХІХ - ХХ століть, сучасні вчені С. Неретіна та О. Огурцов вказують на те, що у цей період на основі саме психології намагалися перебудувати і історію, і лінгвістику, і теорію мистецтва. «Психологізм був способом методологічного та теоретичного обґрунтування усіх гуманітарних наук. Екстраполяція понять і методів психології приводили до того, що уся сфера гуманітарних наук ототожнювалася з науками про дух, а методи дослідження духовних феноменів і процесів ототожнювалися з методами дослідження психіки» [5, 267].

Окреслені тенденції стали визначальними як у формуванні нових наукових поглядів на науки про культуру як принципово відмінні у порівнянні з природничими науками, так і спричинили необхідність розробки нового методологічного інструментарію. Саме у цьому контексті такі категоріальні конструкти, як «модель», «культурна модель», «модальна особистість» та, власне, метод моделювання як інструмент пізнання набули в першій половині ХХ століття активного застосування в розвитку таких напрямів наукових знань, як психологічна антропологія, етноантропологія та етнопсихологія.

У межах цих галузей знань відбувалася спроба осмислити зв'язок між психологією та культурою, дослідити культуру та індивіда в комплексі - індивіда як представника певної культури, а також з'ясувати зв'язок між культурою, прийнятою у даному суспільстві та особистістю як носія цієї культури. Ці магістральні напрями наукових пошуків реалізовувалися у 20-30-х рр. ХХ ст. американською «етнопсихологічною школою», яку очолив А. Кардинер, а відомими представниками були - Ф. Боас, Р. Бенедикт, М. Мід, Р. Лінтон, К. Клакхон, К. Дюбуа Дж. Хонігман та ін. В результаті досліджень, здійснених вчених-антропологами, був сформований напрям «Культура-та-особистість», а також покладено початок систематичним теоретичним пошукам засад функціонування етносу і тих психологічних складових, які є єдиними для усіх членів етнокультурного співтовариства.

У межах напряму «Культура-та-особистість» особлива увага була присвячена розробці поняття культурних моделей. Основна ідея полягала у тому, що кожній культурі притаманний певний специфічний тип особистості, який визначає характер тієї чи іншої культури. На цій основі виділялася певна домінантна модель поведінки або визначальна психологічна риса. Важливим кроком на шляху розробки цієї концепції стала праця Р. Бенедикт «Моделі культури» (1934). В ній авторка, не обмежуючись звичайним описом поведінки індивіда як продукту своєї культури, доводить, що кожна культура має унікальну конфігурацію внутрішніх культурних елементів, які усі об'єднані однією культурною темою, яка не тільки визначає співвідношення елементів культури один з одним, а й і їх зміст. Обґрунтовуючи не абияку пластичність людської природи, її зв'язку із соціальним та культурним оточенням, дослідниця доходить висновків про існування відмінних стандартів у різних етнічних культурах, а пошук нею спільностей між структурою культури та структурою особистості дає можливість стверджувати, що культура уподібнюється особистості, а індивід у свою чергу стає «мікрокосмом культури» [3, 16].

Так, відома праця Р. Бенедикт стала одним з перших досліджень, присвячених розумінню культури як моделі особистості. Крім того, поняття культурних моделей набуло подальшого розвитку як ключового для психологічної антропології та культурології, яке в процесі розвитку науки інтерпретувалися у різний спосіб, але завжди залишалися у центрі уваги.

Основним поняттям американської «етнопсихологічної школи» (Р. Бенедикт, Р. Лінтон, Є. Сепер), яку очолював А. Кардинер, став «базовий тип особистості». Цей концепт уособлює уявлення про певний культурний образ людини, який продукується і відтворюється певною культурою через відповідні механізми культурної комунікації і впливу. Тим самим окреслений концепт являє собою відповідну модель особистості, яка притаманна певному типу культури. Представники американської етнопсихології концентрували свою увагу на не на суспільстві в цілому, а саме на культурі, оскільки поняття «основної особистості» могло бути застосоване лише по відношенню до людей, які володіли спільною культурою. До параметрів основної особистості були віднесені образ мислення, почуття, що складають свого роду усереднений характер окремої культури, риси якої розглядалися як суттєві ознаки досліджуваного народу.

Так, на думку А. Кардинера, у кожному суспільстві є один домінуючий тип особистості, який може бути виявлений за допомогою психологічних та терапевтичних методик і який визначає усі культурні прояви суспільства. Основою концепції А. Кардинера є припущення про те, що наявність в тій чи іншій культурі «основної особистісної структури» зумовлена функціонуванням єдиної культурної практики, що сприяє виробленню схожих психологічних рис у всіх членів того чи іншого суспільства. Розробляючи психологічну модель базового типу особистості певної культури, вчений обґрунтовував ідею про наявність у неї характерних несвідомих комплексів, що формуються у процесі соціалізації. Вони, у свою чергу, впливають як на поведінку людини, так і на характер сприйняття нею навколишнього світу.

Дещо пізніше послідовниця А. Кардинера - К. Дюбуа, не відкидаючи поняття «основної особистісної структури», експліцитно запропонувала нове поняття «модальна особистість» (modal personality), що стало більш прийнятним для дослідницької антропологічної практики. Під «модальною особистістю» розумілася певна збиральна особистість, яка уособлює особливості, риси характеру та психологічні характеристики, що притаманні більшості дорослих членів даної нації. Причому подальші дослідження, пов' язані із вивченням національного характеру, будувалися на основі вже розроблених понять «основної особистісної структури» та «модальної особистості», а також пов' язувалися із виявленням частоти розповсюдження певних особистісних моделей у даному суспільстві. Втім, їх результати довели відсутність в певній культурі одного типу особистості. Натомість була визнана їх суттєва варіативність.

Поняття «модель» отримала суттєву розробку у творчості відомого вченого - антрополога Дж. Хонігмана. У праці «Культура та особистість» (1954) автор виділяв два типи явищ, пов'язаних із культурою, а саме: соціально стандартизовану поведінку - дії, мислення, почуття деякої групи та матеріальні продукти поведінки цієї групи. У цьому зв'язку термін «модель» визначається Хонігманом як «відносно закріплений спосіб активності, мислення або почування (сприйняття)» [1, 143]. На думку вченого, моделі культури можуть бути ідеальними та реальними. Відповідно, моделі особистості можуть бути універсальними та особливими, спеціальними для певного класу та категорії людей.

Розглядаючи проблему взаємозв' язку культури та особистості, а також засвоєння індивідом культурних зразків поведінки, за Дж. Хонігманом, це відбувається у процесі моделювання, під час акультурації та відповідно до певного типу ідеальної особистості, яка демонструє ціннісні орієнтації, притаманні кожній культурі. З огляду на це, особистість для Хонігмана «означає культуру, віддзеркалену в індивідуальній поведінці» [1, 187].

В цілому розробка відомими американськими та європейськими антропологами початку ХХ століття концептів «основної (базової) особистості», «модальної особистості», «основної особистісної структури» як ключових понять напряму «Культура-та-особистість» сприяла не тільки формуванню важливого методологічного інструментарію в межах досліджень культурної та психологічної антропології, етноантропології та етнопсихології, а й виявила спільність тогочасних наукових пошуків серед цілого спектру філософських напрямів, що займалися дослідженнями культури. Серед них - неокантіанство, позитивізм, марксизм, феноменологія, активний розвиток яких призвів до формування спільного інтересу до проблематики, яка була висунута на передній край тогочасних вітчизняних та європейських наукових досліджень, центром яких стає людина як базова модель культурної епохи у її історичній динаміці. Більш того, розвиток психоаналітичної традиції демонструє тенденцію, пов'язану із осмисленням явищ суспільної психології, яка відходить від біологізаторських тлумачень та залучає до пояснювальних схем культурологічні поняття та ідеї.

Ключовим поняттям етнопсихології став «базовий тип особистості», тобто певний культурний образ людини, який продукується і відтворюється певною культурою через відповідні механізми культурної комунікації і впливу. Головним досягненням школи етнопсихології було акцентування уваги на понятті та феномені «особистість» та спроба її детального вивчення в конкретному культурному контексті. Первинною реальністю для вчених-антропологів був індивід, особистість, а тому саме з вивчення особистості та індивіду, на їх думку, потрібно було починати вивчення кожного народу. Важливо відзначити, що представники вищеозначеної школи сконцентрували свою увагу не на суспільстві у цілому, а саме на культурі. Відтак поняття основної особистості могло бути застосоване лише до людей, які володіли спільною культурою, що дало можливість сформувати важливий загальнофілософський та культурологічний принцип про зв'язок культури з відповідним «базовим типом» особистості, який властивий певному етносу та складає основу його сутності та етнічної окремішності.

Література

психологічний антропологія моделювання культурологічний

1. Белик А.А. Культурология. Антропологические теории культур /А.А. Белик. - М.: Рос. гос. гума - нит. ун-т., 1999. - 241 с.

2. Лурье С.В. Историческая этнология: Учебное пособие для вузов/ С.В. Лурье. - М.: Аспект Прогресс, 1997. - 448 с.

3. Лурье С.В. Психологическая антропология: история, современное состояние, перспективы: учеб. пособие для вузов. - 2-е изд. / С.В. Лурье. - М.: Академический проект: Альма Матер, 2005. - 624 с.

4. Мороз О. Модель // Філософський енциклопедичний словник. - К.: Абрис, 2002. - 742 с.

5. Неретина С. Время культуры / С. Неретина, А. Огурцов. - СПб.: Изд-во РХГИ, 2000. - 344 с.

6. Розин В.М. Культурология: учебник / В.М. Розин. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Гардарики, 2003. - 462 с.

7. Федь В.А. Культуротворче бутя: Монографія /Володимир Федь. - Слов'янськ: «Печатний двор», 2009. - 288 с.

8. Философский словарь /под. ред И.Т. Фролова. Изд. 5-е. - М.: Изд-во полит. лит-ры, 1986. - 590 с.

9. Філософський енциклопедичний словник / Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. - К.: Абрис, 2002. - 742 с.

10. Штоф В.А. Моделирование и философия / В.А. Штоф. - М.-Л.: Наука, 1966. - 310 с.

Размещено на Allbest.ru