Самодіяльна художня творчість: культурологічні аспекти концептуалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Самодіяльна художня творчість: культурологічні аспекти концептуалізації

У процесі невпинного культурогенезу відбувається періодична зміна культурних парадигм, відхід від одних ідей, цінностей і способів світорозуміння та соціальної дії, а також повернення до інших, їх оновлення і повторне введення в соціальний обіг. Кожна епоха залишає і закріплює свій ціннісно-смисловий і соціально-технологічний внесок у культуру, який, відсуваючись до фонду культурної спадщини і йдучи в історію, зберігає своє самостійне культурне значення. На наступному витку, в новій ситуації, елементи культурних систем минулого можуть бути затребувані, актуалізовані і переведені в суспільній свідомості і культурній практиці з пасиву в актив [4, 15-16]. Константними, зокрема і для сучасної людини ХХІ століття, залишаються питання задоволення художньо - естетичних потреб та можливості самовираження.

Одним із напрямів, який може пробуджувати і задовольняти ці потреби людини, є самодіяльна художня творчість (художня самодіяльність, аматорство). Остання, залежно від соціально-історичних умов розвитку суспільства та як багатобічний і різноплановий прояв дозвіллєвої діяльності, постійно еволюціонує. За всієї неоднозначності цього явища в сучасній культурі самодіяльна художня творчість безпосередньо або побіжно пов'язана з традиційною народною творчістю, фольклором.

Акцентуючи увагу на соціальній організації різноманітних втілень фольклору в межах дозвілля та аматорської сцени, самодіяльна художня творчість є неодмінним супутником українського соціуму і становить вагому частину його духовної культури. Прояв інтересу до вивчення фольклору, народних традицій, звичаїв, обрядів, ремесел, традиційного вбрання - тих складових народного мистецтва, що створюють самобутній і неповторний образ культури регіонів України, їх відтворення у репертуарі творчих художніх колективів, сценічних костюмах, поява сучасних нетрадиційних фольклорних груп несценічної орієнтації, численних вокально-інструментальних ансамблів, фольк-, рок - та етно-гуртів, театрів-студій тощо, по-перше, забезпечують культурним процесам безперервність їх розвитку, по-друге, є тим важливим джерелом, яке повнить професійне мистецтво. Відтак, як явище історико-культурного освоєння дійсності засобами народного мистецтва самодіяльна художня творчість складає ключовий елемент фольклоризму як артефакту фольклору, а народний талант, що заявив свої права на участь у загальному культурному процесі, потребує активної підтримки суспільства.

Самодіяльна художня творчість в Україні представлена широким спектром соціальної активності та дитячої творчості, а саме: аматорськими народними і зразковими хорами та капелами, театрами й ансамблями танцю і пісні, інструментальними музичними оркестрами, групами, цирковими студіями, клубами за інтересами, майстернями тощо.

Провідним завданням самодіяльної художньої творчості є організація багатоманітних форм дозвілля і відпочинку з метою розвитку громадської активності, зростання творчого потенціалу, створення умов для повної самореалізації індивідуальності у сфері дозвілля. Відомо, що у людини, з дитинства залученої до мистецтва, зокрема народної творчості, фольклору, змінюється весь устрій життя. Здебільшого духовні зміни в людині глибше і багатогранніше екстраполюються на взаємини з природою, мистецтвом, оточуючими людьми. Особистість стає цікавішою, яскравішою. Діти, що пройшли школу художньої самодіяльності, природно тягнуться до хорошої музики, задушевної народної пісні, гарної книги, кінофільму, стають приємними у спілкуванні, назавжди зберігають прагнення до творчості, потяг до пошуків краси в житті і покликання дарувати прекрасне оточуючим людям. Отже, мета статті - розглянути культурологічні аспекти концептуалізації змісту самодіяльної художньої творчості, розкрити її особливості, підходи, основні етапи розвитку та провідні завдання.

Головними ознаками самодіяльної художньої творчості є функціонування у сфері вільного часу (дозвілля), добровільна участь у роботі аматорського колективу, ініціатива, активність, самовідданість і духовна мотивація учасників самодіяльних колективів.

До особливостей можна віднести: організованість учасників художньої самодіяльності, відсутність у них спеціальної підготовки до здійснення певної творчої діяльності, більш низький, ніж у професійних колективів, рівень виконавської майстерності (хоча у сьогодення щодо цього параметру можна подискутувати), безкоштовність навчання тощо.

Історія розвитку структури та змісту самодіяльної художньої творчості нараховує не одне десятиріччя. Аналіз науково-теоретичної бази з питань конституювання та розвитку художньої самодіяльності показує, що в останні роки з'явилися дослідження, в яких розглядаються проблеми функціонування сучасної художньої самодіяльності. Зокрема, в одній групі напрацювань (Л. Носов,

І. Романько, О. Устименко-Косоріч та ін.) вивчалися питання художньої самодіяльності у контексті соціально-педагогічних проблем. В іншій групі досліджень (Г. Костюшко, Л. Дорогих та ін.) художня самодіяльність представлена одночасно як підсистема художньої культури і дозвілля.

Цікавими, на нашу думку, є праці О. Левченко, О. Ігнатович, М. Баяновської. В них розглянуто проблему існування естрадних музично-інструментальних колективів у педагогічному й організаційно-методичному аспектах у музичній педагогіці. Водночас проблемі функціонування самодіяльних естрадних художніх колективів присвячено порівняно небагато спеціальних досліджень (Г. Коваленко, О. Бігус, К. Чаплик).

Серед існуючих складних питань, пов'язаних із самодіяльною художньою творчістю, пожвавленому їх обговоренню в засобах масової інформації, на різного роду наукових конференціях, круглих столах, семінарах, актуальною видається проблема взаємодії фольклору і сучасної самодіяльної художньої творчості (мистецького аматорства). Залишаються відкритими й питання щодо характеру і ступеню участі науковців у процесах розвитку народної самодіяльної художньої творчості. Попри численні газетні і журнальні статті, присвячені різним аспектам функціонування художньої самодіяльності, спеціальних дослідницьких робіт, у тому числі про окремі питання взаємодії українського фольклору та фольклору інших народів і художньої самодіяльності, дотепер не проводилось.

Самодіяльна художня творчість приваблює багатьох людей різного віку своєю нерегламенто - ваністю, свободою і добровільністю вибору її видів і форм. До найбільш розповсюджених видів самодіяльної художньої творчості належать:

1) авторська художня самодіяльність, до якої можна віднести імпровізаційні концерти з використанням фольклорного матеріалу, фотомистецтво, прикладне мистецтво (селянська традиційна творчість, міський ізофольклор) тощо;

2) виконавська художня самодіяльність: театральна творчість (народний театр на основі усної народної творчості, приміром: виступи блазнів і петрушок на ярмарках, лялькові театри, похідні балагани, виступи бродячих акторів); непрофесійні аматорські театри; «театри для народу» (професійні трупи, музично-драматичні кружки, театри-студії); хорові колективи (народні хори, хорові класи, «світський спів», вокальний спів, церковні співи); сімейно-побутове виконавство (музикування різних жанрів і напрямків фольклорної творчості) тощо;

3) клубні формування: ініціативні клуби, любительські об'єднання, клуби за інтересами, численні аматорські неформальні об'єднання, благодійні спільності і зібрання тощо.

Зауважимо, що слово «клуб» (від англ. club - збивати докупи) означає утворення з кількох людей, об'єднаних спільними інтересами або метою. Існує велика різноманітність клубів, що відповідає розмаїттю хобі людей: спортивні, клуби настільних ігор, нумізматів, любителів літератури й театру, кіно й мистецтва, політичні, а також клуби, в яких люди збираються для спільного проведення часу (обговорити новий фільм, презентувати власну творчість (поезію, книгу, музику), поспілкуватися за кавою, чаєм тощо). У радянській і пострадянській реальності клубами називали і називають донині Будинки культури - різноманітні громадські об'єднання, метою існування яких є забезпечення культурного відпочинку населення.

Сьогодні провідна роль у відродженні української культури, залученні найширших верств населення до надбань народного мистецтва та розвитку самодіяльної художньої творчості також належить клубним закладам. Кількість клубних закладів системи Міністерства культури України на кінець 2012 року складала понад 18 тис. клубних закладів (18 476 тис., зокрема у сільській місцевості - 16 396 тис. та у міських поселеннях - 2 080) (див. табл. 1).

Найпоширенішою формою культосвітньої сфери клубних закладів України є клубні формування - любительські об'єднання та клуби за інтересами. Це організовано сформовані і стабільно діючі любительські об'єднання на базі закладів культури, які зайняті культурно-дозвіллєвою діяльністю і функціонують на основі самоуправління. Розвиток клубних формувань набуває нині особливого значення, що підтверджується даними, наведеними у таблиці 2 (див. табл. 2). В умовах дефіциту бюджетного фінансування, збільшення кількості любительських об'єднань та клубів за інтересами, в яких надзвичайно цікаво і змістовно представлена робота, надає можливість широкого розвитку самодіяльної художньої творчості, мистецького аматорства.

Зауважимо, що у вивченні клубної діяльності нині визначились підходи, що дають змогу розглядати клуб як: виховний заклад; дозвіллєвий, розважальний центр; заклад культури; соціально - культурний центр, а саме: педагогічний (М. Болотова, А. Воловик, В. Воловик, О. Володіна, Є. Гри - гор'єва, Т. Дедуріна, В. Дуліков, І. Єрошенков, Т. Кисельова, Ю. Красильніков, Є. Літовкін, Г. Нові - кова, В. Рябушев, М. Ярошенко), дозвіллєвий (Г. Аванесова, Р. Азарова, І. Барчуков, О. Батнасунов, А. Жарков, Є. Клюско, В. Попов, Ф. Попова, О. Сасихов, В. Чижиков, Д. Шамсутдінова) та культурологічний (М. Аріарський, Г. Бірженюк, Г. Карпов, В. Кірсанов, О. Ковальчук, І. Колінько, Б. Колти - нюк, О. Марков, О. Первушина, А. Соколов, Ю. Стрельцов).

Згідно з культурологічним підходом, сутність та зміст клубної діяльності становлять процеси створення, збереження, трансляції, засвоєння та розвитку традицій, цінностей та норм культури - художньої, історичної, духовно-моральної, екологічної, політичної [1; 2]. Зокрема, прихильник культурологічного підходу Ю. Стрельцов клубну діяльність розглядає як таку, що реалізується у культурно - творчих, культурно-просвітницьких, ціннісно-орієнтаційних, культурно-рекреаційних заняттях [4, 1635]. Акцентуючи на соціально-культурній діяльності, яка, на думку автора, можлива лише у вільний час людини, що використовується самостійно або за допомогою відповідних дозвіллєвих центрів з метою культурного розвитку особи, науковець звертається до художньої самодіяльності та аматорства, які розвиваються у сфері дозвілля [4]. Втім, аналізуючи соціально-культурну діяльність з точки зору дозвілля та аматорської творчості, таким чином підтримуючи спадковість традиційної позашкільної діяльності та системи масової культурно-просвітницької роботи, Ю. Стрельцов у своїх поглядах дещо наближається до дозвіллєвого підходу, що підкреслює взаємозалежність та подеколи умовність належності (або відповідності) до певного підходу.

Таблиця 1. Клубні заклади за регіонами України (2012 р.) (за даними Міністерства культури України)

Актуальними до сьогодні залишаються праці, написані у 60-80-і роки ХХ ст. - період, що вважається найпродуктивнішим у формуванні та розвитку клубознавства. Ці праці, зокрема В. Тріодіна, присвячені психолого-педагогічним аспектам клубної діяльності. Так, вивчаючи педагогічний потенціал клубів, В. Тріодін обґрунтував діяльність клубу як інституту виховання та педагогічно організованої самодіяльної художньої творчості людей («Педагогические основы культурнопросветительной работы» (Л., 1980), «Педагогика клубной работы» (М., 1984).

У подальших дослідженнях розширюється клубознавча проблематика. Автори В. Воловик, Є. Клюско, С. Комісаренко, Л. Новікова, В. Туєв, звертаючись до методологічних і теоретичних проблем клубу, розглядають останній як соціально-культурну цілісність, а не сукупність самодіяльних об'єднань чи груп, а також як структури, які розвивають відносини типу «особистість - суспільство», що є цілком справедливим.

Таблиця 2. Клубні формування за регіонами України (2012 р.) (за даними Міністерства культури України)

До різних аспектів клубної діяльності звертались і сучасні українські дослідники. У працях науковців (Н. Бабенко, С. Безклубенко, О. Гриценко, Ю. Ключко, А. Мироненко, Н. Останіна, І. Петрова, Н. Самойленко, О. Терехова, Н. Цимбалюк та ін.) визначено характерні ознаки клубів, серед яких: наявність міжособистісного культурного спілкування; підтримка, розвиток і задоволення соціально-культурних потреб особистості; зростання можливостей для виявлення і розвитку художньої самодіяльності, залучення громадськості до культурних досягнень; сприяння соціалізації та індивідуалізації особистості; внутрішньоклубна демократія; добровільний характер тощо.

Зростання уваги науковців до феномену художньої самодіяльності народу як до етнокультурного явища стало проявлятися з ХІХ сторіччя. Однак активний розвиток самодіяльної художньої творчості і, відповідно, її науковий аналіз, відноситься до другого десятиліття ХХ сторіччя.

У розвитку самодіяльної художньої творчості спостерігаються кілька етапів.

Перший етап (1917-1932 рр.). Художня самодіяльність цього періоду була покликана створювати нові види і жанри творчості, мета і художня стилістка яких були натхнені як закордонною культурою (карнавали), так і революційним мистецтвом та відповідними органами НКВС (червоний поїзд, червоне весілля, церемонія звездин, культкомбайн тощо). У цей період розвиток самодіяльної художньої творчості мав свої особливості, які були пов'язані з переосмисленням дореволюційного аматорського мистецтва. Це зумовлювало рух до нових форм, збагачення змісту, пошуку нових методів роботи.

До середини 1930-х років самодіяльна художня творчість носила яскраво виражений «наступальний» характер. Вона викривала, критикувала, зривала маски. Поворот, що відбувся у державній політиці у 1930-ті роки, виразився у створенні твердої регламентованої системи управління культурою. Художня самодіяльність одержала чітке централізоване керівництво і регулярні форми функціонування. Для художників це були районні, обласні, республіканські, всесоюзні виставки, фестивалі, олімпіади, огляди. У радянських святах стало переважати виконане професійними художниками суворе оформлення, з домінуванням символічного червоного кольору. Провідними музичними жанрами в самодіяльній художній творчості цього періоду були духові й народні оркестри, народні й академічні хори.

Звертання до тематики, відомої тільки з газет і політичних бесід, не було чимось чужорідним для аматорів-самоучок. На їх самодіяльній художній творчості позначався одночасно вплив ідей світової революції та традиційна для фольклору цікавість до всяких нових подій і звісток. Бажання відобразити у своїх навіть незначних роботах світові проблеми залишилося типовим навіть до 1970-х - 1980-х років.

Другий етап (1933-1960 рр.). У розвитку самодіяльної художньої творчості відбулися докорінні зміни: сформувалася система державного і суспільного керівництва художньою самодіяльністю, підготовки кадрів. З появою великої промисловості почалося бурхливе будівництво опорних будинків і палаців культури. Змінилися матеріальні умови їх діяльності, де в художніх колективах займалися самодіяльною художньою творчістю тисячі робітників та службовців. Заняття в гуртках художньої самодіяльності прирівнювалися до праці і навчання. Самодіяльні митці брали зобов'язання, викликали один одного на змагання. Так, у 1936-1937-х роках була розгорнута серйозна підготовка до Всесоюзної виставки самодіяльної творчості. Було розповсюджено 9 тисяч екземплярів спеціальних методичних посібників. У творчих студіях токарі, слюсарі, водії, вантажники, монтери, педагоги, домашні господарки вчилися малюванню, живопису, скульптурі тощо. Такими акціями вирішувалося завдання «до кінця викорінити уявлення про самодіяльного митця як про митця-самоучку» і було оголошено війну наївному мистецтву, яке не влаштовувало державну ідеологію того часу. Заняття художньою самодіяльністю проголошувалися одним із важливих засобів розвитку культури й освіти різних народів і національностей. Цей творчий рух, звичайно, не міг не вплинути на бурхливий розвиток художньої культури. Проте, одночасно відбувався процес підміни традиційного народного мистецтва самодіяльною художньою творчістю. Невипадково, виставка 1937 року була названа виставкою «народного самодіяльного й образотворчого мистецтва».

Третій етап (1960-1991 рр.) характеризувався якісним ростом виконавського рівня самодіяльних художніх колективів. Безліч творчих об'єднань одержали звання «народний». Зросла кількість учасників, що займалися аматорською творчістю. З' явилися нові жанри самодіяльного мистецтва - авторська пісня, вокально-інструментальні ансамблі, студії вокального академічного співу. У 1977 і 1987 рр. були проведені регіональні та обласні фестивалі самодіяльної художньої творчості.

У 1960-1980-і роки до занять самодіяльною художньою творчістю звернулися цілі покоління учасників, до яких колись апелювала художня самодіяльність. Значно виросло число самодіяльних композиторів, драматургів, поетів, художників тощо. У цей період, з одного боку, епітет «самодіяльний» означав рівень розвитку, ступінь володіння родом чи видом творчості, а з іншого - форму та спосіб самовираження. З боку держави й профспілок зберігалася і фінансувалася система регулярних всесоюзних виставок художньої самодіяльності. Кращими митцями, завдяки атмосфері, що змінилася, стали вважати саме самодіяльних. І, незважаючи на низку обмежень (зауважимо, що до кінця 1980-х років заборонялося, наприклад, демонструвати пейзажі з зображенням церков або картини з оголеною натурою), роботи самодіяльних митців, навіть ті, що виходили за рамки обмежень, брали участь в обласних і московських виставках, їм присуджувались відповідні нагороди (медалі, дипломи) переможців оглядів самодіяльної художньої творчості.

У радянський період намітилося очевидне звуження обсягу поняття «фольклор». До нього стали відносити здебільшого народну художню творчість (відзначимо у зв'язку з цим відхід від споконвічно широкого значення англійського терміна Folk lore - народна мудрість) або навіть ту його частину, яку іноді називають духовною художньою культурою: слово, музику, танець, театр (крім декоративно-прикладного мистецтва, віднесеного до «матеріальної» культури і такого, що отримало у спеціалістів цього профілю назву «народне мистецтво»).

У ці ж роки активізуються наукові пошуки, присвячені проблемам художньої самодіяльності, зростає кількість дисертаційних досліджень, які повністю чи частково (з аналізом інших суміжних проблем) розглядають проблеми художньої самодіяльної творчості (тільки за період 1971-1975 рр. було захищено 36 дисертацій [3]). Подібне кількісне зростання стало свідченням підвищення уваги дослідників до цієї сфери культурно-освітньої роботи. Найбільша кількість досліджень була виконана в галузі педагогіки (Л. Бартенева, В. Гурова, М. Каставієва, В. Кузнєцов, М. Кузьміна, Ю. Кущів, Г. Маленкович, Б. Нашекін, М. Псола, Б. Тихонов та ін.). Це можна пояснити специфікою об'єкта, що розглядається, особливостями самодіяльної художньої творчості, в якій брали і продовжують брати участь мільйони дітей і дорослих, а також усвідомленням службовців того часу важливості самодіяльної художньої творчості, аматорського мистецтва як чинника соціально-культурного розвитку, що збагачує духовний потенціал країни.

Зрозуміло, що нині (з 1991 року по теперішній час) відбувається новий, четвертий етап, становлення й розвитку самодіяльної художньої творчості в Україні, яка тепер все більше носить назву «аматорське мистецтво». Цей етап, як і попередні, є доволі відповідальним, тому що вчергове самодіяльна художня творчість (аматорське мистецтво) знаходиться в періоді зміни не тільки парадигми, а й взагалі свого існування. Фольклор, в свою чергу, розглядається вже не тільки як мистецтво, а як вся вербальна (і паравербальна) сфера, яка суттєво виходить за рамки мистецтва (за Б. Путиловим).

Отже, вибір суспільства, народу (як і людства в цілому) дуже різниться у різні часи. У стрімкий час науково-технічного, економічного, інформаційного просування і водночас зсуву ціннісних орієнтирів, соціально-культурних перетворень в умовах глобалістського, інформаційного простору джерелом художніх творів стає життєвий досвід, закладений у народній мудрості. Народне мистецтво, зберігаючи родовий зв'язок з художніми образами народної культури, підтримує єдність духовної культури минулого з сьогоденням. Широко розповсюджений спеціальний інтерес народних митців до минувшини - свого дитинства, юності, історії України - демонструє потребу зберігати цілісність духовного життя українського народу, екстраполюючи його з минулого у сьогодення. Відтак, актуалізується роль української народної художньої культури, у тому числі самодіяльної художньої творчості (аматорського мистецтва), як змістовної частини духовної культури українського народу, що заслуговує пильної уваги науковців.

Культурологічний підхід у дослідженні самодіяльної художньої творчості дозволить знайти відповіді на питання: «хто?» (носій, суб'єкт культури, який вважає її своєю - аматори, любителі, шанувальники, поклонники (діти, молодь, дорослі) тощо), «що?» (культурний текст), «як?» (способи і форми поводження з культурним текстом носія - творця (автора) - користувача - хранителя - руйнівника: породження, освоєння, збереження, трансформація, забуття, відтворення тощо). Такий аналіз допомагає шукати і знаходити відповіді на питання «навіщо?» і «для чого?». Продуктивність такого підходу полягає у можливості отримати досить повну, систематизовану картину функціонування самодіяльної художньої творчості та її окремих напрямків в соціально-історичній системі координат сучасності, що є важливим не тільки для фундаментальних, теоретичних праць, а, першою чергою, для прикладних досліджень, при вирішенні практичних питань, зокрема, у виборі орієнтирів у культурній політиці.

Література

самодіяльний художній творчість культурологічний

1. Ариарский М.А. Прикладная культурология / М.А. Ариарский. - [Изд. 2-е испр. и доп.]. - СПб.: ЭГО, 2001. - 288 с.

2. Ариарский М.А. Социально-культурная деятельность как предмет научного осмысления / М.А. Ариарский. - СПб., 2008. - 792 с.

3. Культурно-освітня робота. Розвиток художньої самодіяльності в СРСР (за матеріалами дисертаційних досліджень, 1971-1975 рр.). [Оглядова інформація] / Державна бібліотека СРСР ім. В.І. Леніна, Інформаційний центр з проблем культури і мистецтва; ред. І.Л. Якубович. - М.: [б.і.], 1977. - 48 с. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://aspirantura.org.ua/aspirantura_text/u_kandidatskie-i-doktorskie-dissertatsii-1971-1975-gg-po-hudojestvennoy-samodeyatelnosti_130.html.

4. Народная культура в современных условиях: Учеб. пособие [авт. коллектив: О.Д. Балдина, Э.В. Быкова, Е.Э. Гавриляченко, Н.Г. Михайлова, Е.А. Семенова] / М-во культуры РФ. Рос. ин-т культурологии; [Отв. ред. Н.Г. Михайлова]. - М., 2000. - 219 с.

5. Стрельцов Ю.А. Культурология досуга / Ю.А. Стрельцов. - Изд. 2-е. - М.: МГУКИ, 2003. - 297 с.

Размещено на Allbest.ru